Увазі читача пропонуємо фрагмент неопублікованих спогадів О.Барвінського[2]. Як можна довідатися з цих спогадів, митрополит Андрей і О.Барвінський все ж не мали спільного погляду на перспективу українського національного руху.
О.Барвінський наполягав, щоб Греко-Католицька Церква й надалі відігравала провідну роль у політичній сфері національного відродження. Митрополит Андрей, навпаки, змагав до її деполітизації.
За визначенням сучасного польського історика Андрія Зємби, ультрамонтанство – це «не тільки переконання про потребу тотального підпорядкування політиці Ватикану, але, передусім, віра в те, що католицька релігія та її Церква мають понаддержавну і понаднаціональну прикмету й глибоке почуття католицького універсалізму. Тому ультрамонтанів звинувачувано в національному індиферентизмі, космополітизмі та відсутності зацікавлення долею власного краю»[3]. Саме ця риса світогляду митрополита Андрея не подобалася О.Барвінському. І саме з цієї причини на посаду митрополита О.Барвінський протегував єпископа перемиського Константина Чеховича. «Чехович може бути митрополитом, – казав він 1897р. у Перемишлі. – Говорить і за Шептицького, та Барвінський єму противний, бо він космополіт, йому все-одно, чи москаль[москвофіл], чи русин народовець»[4].
Нове призначення викликало занепокоєння також у Києві. Олександр Кониський (саме на тандем Кониський – Барвінський опиралася галицька політика київської «Старої Громади») писав О.Барвінському 26 серпня 1900 р.: «Кажуть, Шептицький, ставши єпископом, завжди показував себе яко поляк; а тепер би то, коли, коли він митрополит, так треба сподіватись, що ще більше поведе він справу ополячування русинів»[5] Втім, у той час ніхто з провідників українського національного руху не пов’язував з особою графа Романа Шептицького особливих сподівань. Більше того, до нього ставилися з осторогою[6]. Тим не менше, зрозумівши, що кандидатура Чеховича схвалення не отримає, угруповання О. Барвінського підтримало Шептицького.
Мотивація вибору, що зробив молодий граф Роман, до кінця залишається нез’ясованою. Відомо лише, як цей задум визрівав у родинному колі[7]. Інформації О.Барвінського під цим оглядом – здебільшого легенди, яких про митрополита оповідали чимало завжди. Можна лише здогадуватися, що далеко не останню роль у рішенні графа Романа розпочати церковну кар’єру відіграла стурбованість польських політиків ступенем поширення серед греко-католицького духовенства москвофільства. Попередники митрополита Андрея не зуміли (як Йосиф і Сильвестр Сембратовичі) або й не хотіли (як Юліян Куїловський) вирішити цю проблему. Тоді й зродився задум вмовити когось з нащадків спольщених аристократичних родин прийняти східний обряд і розпочати церковну кар’єру з метою скерування Греко-Католицької Церкви на шлях максимальної вестернізації. Крім того, частина римо-католицьких інтелектуалів (засновник ордену Змартвихвстанців Богдан Янський, історик-змартивхвстанець Валеріян Калінка, сповідник графині Софії Шептицької отець Генрик Яцковський з ордену єзуїтів та ін.) мріяли про перетворення Греко-Католицької Церкви в авангард світового католицизму, навернути Наддніпрянську Україну та Білорусь, а якщо вдасться – й Москву. Між іншим, на каплиці інтернату змартивихвстанців для греко-католицької молоді, що знаходився у Львові на Пекарській, був напис: «R.B. 1881 i 1882 Ten Dom zbudowali s Krzyż Chrzstusowy na nim podniesiony został przez braci Zmartwychwstania Pańskiego ku Chwale Bożej i ku Utrzymaniu Zgody między Polską a Rusią aby za tą zgodą Swięta Wiara Katolicka w tym kraju wzmocniona w dalsze strony na Wschód rozszerzona była za Przyczyną Najświętszej Panny i s. Josafata»[8].
Головні закиди О.Барвінського митрополитові Андреєві полягали в тому, що владика Андрей «потурав целібату». Ця проблема особливо загострилася в 1920-і роки. 1920 р. заходами єпископа Григорія Хомишина целібат впровадили у Станіславівській семінарії, а в Перемишлі, з ініціативи владики Йосафата Коцловського, – у 1925р. Чимало галицьких світських діячів вважали цю реформу прихованою полонізацією, тому були її завзятими противниками. Все ж, як доводить приклад чеського духовенства, такі закиди були безпідставні. Тим не менше впровадження целібату зумовило гучні протести і скандали. І навіть такий завзятий прихильник прозахідної орієнтації, як О.Барвінський, теж поділяв настрої протестуючих і докоряв митрополитові Андреєві; незважаючи на те, що позиція митрополита в цьому питанні була дуже виважена. «Не відкидаючи, в принципі, ідею загальнообов’язкового целібату, – стверджує сучасний дослідник цієї проблеми, – митрополит вважав її передчасною. Целібатне питання він розглядав у дусі екуменічних ідей об’єднання греко-католицької та православної церков під зверхністю папи»[9].
Цей фрагмент неопублікованої частини спогадів О.Барвінського має здебільшого мінорний тон. Але, принаймні, його історіографічна цінність – безсумнівна. Публікація завершує триптих про галицьких митрополитів кінця ХІХ – початку ХХ ст. – Сильвестра Сембратовича (1883-1898), Юліяна Куїловського (1898-1900) та Андрея Шептицького (1901-1944).
* * *
Частина VIII
156. Іменування Андрея гр.. Шептицького митрополитом по смерти Ю.Куїловського. Далекосяглі надії й велике розчарування. Др. Едвін Плажек віце-президентом цк. Ради шк[ільної] кр[аєвої] по д-рі Бобжинськім. Характеристика уступившого і нового президента д-ра М.Бобжинського і д-ра Е. Плажка. Домагання укр. супільности до нового президента, висловлені в передовиці «Руслана» з нагоди почину його урядування в листопаді 1901р.
З новим роком 1901 послідували на начальних місцях важні зміни, котрі мали значний вплив на долю нашої Церкви, народу і його національно-культурного і політичного розвитку і поступу. Передусім далекосяглою і важною зміною на церковній ниві було обсада Галицької митрополії. Після ледве повторарічного кермування львівської архидієцезії Юліаном Куїловським (1899-1900рр.), вихованим у польських еміграційно-революційних кругах і перенятим польськими патріотичними традиціями, неприступними для почувань нашого народу і нашої ідеї, а навіть для зрозуміння нашого обряду, засів на митрополичому престолі Андрей граф на Шептицях Шептицький дня 17 січня 1901 року. Нащадок старинного і поважного руського роду шляхоцького, котрий перегодом разом з іншими родами златинщився і спольщився, мав уже попередників на владичім львівськім престолі, що вернули до Руської Церкви й обряду. Варлаам Шептицький, уніят (унівський архимандрит) був (1709-1715 рр.) львівським єпископом, а після нього Атанасій Шептицький, унівський архімандрит[11] (1715-1746 рр.), і Лев Людвик Шептицький (1748-1779 рр.) були київськими митрополитами, обидва уніяти, і кермували львівським єпископством перед відновою Галицької митрополії (1807 р.). Сей останній заснував у Львові єпархіальну семінарію (1750 р.) перед засновинами греко-католицької семінарії (Barbareum) Марією Терезією (1773 р.) у Відні.
Митрополит Андрей (в світськім стані Олександр Роман) граф на Шептицях Шептицький, найстарший син Яна, власника Прилбич, біля Яворова, й інших значних дібр, і Софії, доньки польського комедієписця Олександра Фредра, вже в гімназійних роках, як мені оповідав його шкільний товариш, член Краєвого виділу[12] Домбський, виявляв нахил до духовного стану. Інші знов засвідчують, що кардинал Чацький спонукав родичів призначити Олександра Романа для духовного стану[13] , а молодшого Станислава, що став опісля в австрійській службі полковником, а в польській – генералом, до стану військового. Княгиня Чорторийська з Яблонова[14] читала о. Світельному з Ладичина лист (одначе не хотіла до рук дати), в котрім була згадка, як молодий слухач права Олександр Роман і його шваґер граф Мицельський складали присягу на карабелю, що через Русь відновлять Польщу. Родичі спонукали свого сина, щоби в Кракові скінчив правничий відділ і осягнув ступінь доктора прав, а відтак вступив до монастиря і там осягнув ступень доктора філософії і богословія. Обдарований великим талантом до язиків, опанував, окрім класичних і єврейського та церковно-слов’янського, французький, італійський, англійський, німецький і московський язик, здобув собі знання мистецтва, історії Церкви й грецького обряду, визначився яко знаменитий проповідник, осягнув усякі дані до введення в життя високої ідеї, висловленої 29.3.1629 року на послуханні папою Урбаном VIII в промові до єпископа холмсько-белзького Методія Терлецького: «O, mei Rutheni, per vos ego Orientem convertendum spero!»[15], коли йому поручив навертати вірних із Східної Церкви на унію. Тим-то вже в початках свого монастирського життя присвячував свій талант головно місійним і реколекційним проповідям, опісля ж вже на становищі митрополита брав участь в уніостичних з’їздах, устроюваних (апостолятом св. Кирила і Методія) на Велеграді (на Моравії) заходами посла, а опісля архиєпископа д-ра Антона Кирила Стояна (на однім такім з’їзді був я також з митрополитом Шептицьким). Коли гр. Шептицький, яко молодий чернець, поселився в львівськім Онуфріївськім монастирі, відвідав мене в моїй хаті і се дало почин до ближчого мого знайомства з ним і його сім’єю. Я був тоді послом і протягом 10 літ товаришем його вітця Яна, котрий одначе держався польських консерватистів шляхотських і з ними звичайно голосував проти наших внесень і домагань. Після того відвідав я молодого ієромонаха, котрий небавом став ігуменом. Онуфріївського монастиря, і я бував у нього частим гостем, нераз по 2-3 години, котрі ми проводили на розмовах про церковно-народні і народно-політичні справи. Як-небудь ігумен обминав національно-політичні справи, а більше прислухався моїм поглядам щодо політ[ичних] питань; мав я доволі нагоди пізнати його світогляд і ту переміну, яка в нім відбувалася у відносинах до нашої Церкви й обряду, до народности і мови, котру він намагався якнайпоправніше собі присвоїти. Тим-то, коли після смерті кардинала Сембратовича, я в згоді з парламентським клубом[16] і з підмогою Слов’янського Союза[17] піддержував кандидатуру єпископа Чеховича на митрополичий престол, а нунцій Таліяні просив мене подати йому іншого кандидата з огляду на опір Риму проти кандидатури єп. Чеховича, я вказав на ігумена Шептицького. Як-небудь покликання його на станіславський єпископський престол було в руських кругах, не тільки москвофільських, але й народовських, прийнято доволі холодно, а навіть недовірчиво, то наш тісніший народовський кружок «Руська громада»[18] і «Руслан»[19] віднеслися до тої події прихильно. Не в одній статті і дописі висловлено великі надії, які покладано на нового єпископа, а його жива діяльність уже в перших починах здобувала йому щораз ширшу популярність не тільки в інтелігенції, але і в широких верствах. Новий єпископ станув на становищі, що він є владикою для всіх вірних, що має служити Церкві, а не вдаватися в національно-політичні справи. Таке становище владики можливо було би у народів, що мають вищу верству інтелігенції, шляхту, учених, вишколених політичних діячів, як се у мадярів, чехів, поляків, німців, хорватів, одначе у нашого народу владики повинні бути, а в части й були, не тільки духовними, а й національними провідниками, бо вони мали лише доступ до найвищих державних кругів і корони.
Про се становище наших владик розмовляв я не раз з молодим єпископом і вказував, що навіть у народів, котрі мають світських керманичів народно-політичних і суспільних справ з шляхти або учених, владики вказують вірним напрям і мають провід у таких справах. Наприклад, віденський кардинал Груша й інші архиєреї навіть перед громадськими виборами зверталися до громадянства з архиєрейськими посланіями і вказували, як йому в тих справах поводитися. Я вказував гр. Шептицькому, що становище пок[ійного] Куїловського, як він сам передо мною висловлювався, що «ksiądz jest do ołtarza i brewiarza»[20], є хибне і анахронічне супроти вельми розвинутого національно-політичного і суспільного руху, що в нас нема провідників з вищих верств, нема вироблених політичних керманичів, не маємо представників, котрі мали б кожного часу доступ до Корони і могли їй представляти наші потреби й домагання, пояснювати наші справи церковні, культурні і політичні, отже задачу повинні приймати на себе владики. Але хоч і єп. Шептицький намагався «стояти понад партіями», бути владикою всіх вірних, то не тілько консисторія станіславівська, в котрій верховодили москвофіли, зуміли осягнути великий вплив, але дивним дивом, хоч у Станіславові народовська інтелігенція була доволі численна, втиснулися на дорадників єпископа москвофіли дуже слабої інтелігенції, радник суд. Прухніцький і ад’юнкт скарбовий Іван Сас-Лісковацький. Особливо ж цей останній до нинішніх часів (перейшовши до Львова на скарбового радника) умів своєю влізливістю здобути собі значний вплив на митрополита. На новім становищі керманича митрополії вспів собі крилошанин І.Чапельський, як управник митрополичих дібр, здобути довір’я гр. Шептицького і його поважний, тверезий, щиро народний погляд не міг остатись без впливу на митрополита.
На сім визначнім становищі митрополит Шептицький постановив піти слідом славного Петра Могили і почав на всіх царинах нашого церковно-народного і культурного життя широко задуману роботу, щоби виповнити ті прогалини, які спинили розвиток і поступ нашого народу. Орудуючи великим унаслідованим майном, щедрою рукою пособляв ріжним змаганням на культурній і просвітницькій ниві. Найвизначнішим його ділом, справдешнім monumentum aere perennius[21] є Національний Музей у Львові у Львові, вул. Мохнацького, неначе несхитна підвалина до Академії Наук і Мистецтва, багата скарбами старопечатних книг, рукописів, церковних образів, килимів і інших старинних пам’ятників. Женська гімназія СС василіянок у Львові стоїть також головно його щедрою помоччю, не згадуючи про численні інституції й організації церковні і духовні. Оцею на широкі розміри розвиненою діяльністю, пособлюванням образованню за границею кандидатам богословія, живопису і духовного письменства, осягнув митрополит серед нашого громадянства, а під час світової війни дволітнім засланням у Росію – також на Придніпрянщині, відтак трирічною емісійною подорожжю по Америці між українськими переселенцями, таку широку популярність, якої не мав ні один з митрополитів, окрім хіба Петра Могили. Світова війна, серед котрої рішалася також доля українського народу, мимохіть, спонукала митрополита перед виїздом до Америки війти в тіснішу зв’язь з українськими політичними колами і брати участь в нарадах Української національної ради у Львові, де вельми часто влучними та бистрими поглядами і радами пособляв нашій державній ідеї, а навіть особистими зустрічами з європейськими державниками. Одначе при всіх своїх великих здібностях і широкім світогляді, при бистрім розмаху в своїх змаганнях до під’єму нашої Церкви й обряду, виховання і виобразовання кандидатів духовного стану й організації духовенства, не мав митрополит Шептицький щасливої руки в доборі людей на навчальні і одвічальні становища, на котрі висував переважно людей з найнижчих верств. Виявилося се при обсаді опорожнених в митрополичій капітулі крилошанських місць, в обсаді настоятелів духовної семінарії, Станіславської і Перемиської єпископії, многоважної парохії св. Варвари у Відні, Генерального вікаріяту в Сараєві і тп.
В усіх своїх змаганнях митр. Шептицький мав неперечно на приміті величну ідею з’єднання Церкви – Східної і Західної, а кожний його прилюдний виступ виявляв світлість нашого обряду і викликував велике враження у латинників і обумовлення в нашій суспільності. Князь Макс Саксонський, бельгійці і французи цікавилися нашим обрядом і виучували його та церковно-слов’янський язик, а відтак приймали його і ставали священиками в наших монастирях, утворили навіть чин редемптористів русько-католицького обряду, з місійними намірами в Збоїськах, що під Львовом. Ся на широкі розміри на церковно-народних і культурних царинах розведена діяльність підняла так високо популярність митрополита Шептицького, що його поворот з московського заслання, а відтак приїзд з американської місійної подорожі, були неначе б справдешніми княжими тріумфальними в’їздами до митрополичої столиці. Його світла промова в австрійській палаті вельмож за українським університетом і послухання у цісаря Франца Йосифа в тій справі, зближення до архикнязя Вільгельма (тзв. Василя Вишиваного[22]) – се також цінні лаврові листки в вінці його популярності і слави.
Але з розпадом Габсбурзької монархії й підчиненням Галичини польській управі почав зростати напір польської влади і польського духовенства на нашу Церкву, обряд та народність і проявлявся різними обмеженнями свободи і діяльності нашого духовенства. Навіть Римська Курія з вступленням на Апост. Престіл Пія XI (бувшого нунція у Варшаві Ратія) почала відноситися рівнодушно до домагань нашого духовенства о охорону, або навіть неприхильно. Наші владики не мали відваги здобутися на сміле виступлення перед владою польською і Апост. Престолом в обороні нашої Церкви, обряду й народности, а навпаки, підлягали неприхильному напорові, що змагав до латинщення Руської Церкви й обряду для промощення шляху нововідбудованій Польщі, до спольщення українського народу. Дорожня, спричинена світовою війною, важке матеріальне становище українського духовенства вихіснувало для впровадження безженности укр[аїнських] священиків, а почин до того з цілою безоглядністю дав єп. др. Хомишин проголошенням клича, що «жонатий священик не може осягнути повної благодати Святого Духа, неспроможний в цілості жертвувати свої сили Церкві і справляти своїх духовних обов’язків та, що лише безженне духовенство може довести між собою до організації і під’єму Церкви»[23]. Слідом єп. Хомишина пішов перемиський єп. Коциловський: в обох єпархіях впроваджувано примусовий целібат, а під їх напором при пособлюванню Апост. Курії, за впливом польської влади, вступив на цей шлях митрополит Шептицький, застерігаючи в духовній семінарії половину місць для кандидатів, котрі при вступленню зобов’яжуться письменно до безженности. Коли питомці не хотіли підписувати зобов’язань до безженности, роздратований митрополит грозив, що заступить їх редемптористами. Правда, митр. Шептицький під час побиту в московській неволі висвятив був д-ра Йосифа Боцяна на луцького єпископа і тим намагався ідею Orientem convertendum переводити в дійсність. Одначе споконвічний Drang nach Osten[24] Польщі знов проявився з її відновою, а сим змаганням постановила з підмогою нунція Ратія (опісля Пія XI) користуватися Римська Курія, котру зуміла польська влада приєднати для своїх змагань і допомоги для тих цілей приєднати собі польське духовенство, що вхопило в свої руки навертання Сходу прямо на латинську віру. На Волині і Холмщині забрано православним 500 церков (колись уніятських), але не віддано їх уніятам, єп. Боцяна не допущено обняти владичий престіл і там впровадити наш обряд, але здеградовано його до становища митрополичого суфрагана без означеного обсягу діяльності. Митрополит, вертаючи з місійної подорожі по Америці, вступив до Риму, був на послуханню у нового папи Пія XI, на котрім, як від оо. василіян я дізнався, «програв справу». Близших подробиць не міг я дізнатися, але під впливом польської влади і польської єрархії повіяв інший вітер, і з тої хвилі видимо змінилося становище митрополита, а також орієнтація Ватикану. Папа Пій XI, бувши нунцієм у Варшаві, набрав неперечно хибного переконання, що певніше дасться Orientem convertere з підмогою латинського духовенства, особливо оо. єзуїтів, прямо на римський католицизм. Нема також сумніву, що Папа тоді митрополитови висловив «бажання введення целібату», а про се митрополит згадував львівським священикам, що «Рим не приказує вводити целібату, але сего бажає», і з тої хвилі митрополит потурав владикам станіславівському і перемиському, та й сам почав пособляти тій реформі в Львівській архиєпархії, бо, як він висловився, сі владики обжаловують його нерадивість. Сей зворот митрополита не був ще відомий ширшому українському загалові, і тому наша суспільність вітала його тріумфально з поворотом з Америки. Але коли в «Українському голосі», видаванім у Перемишлі, а навіть у «Ниві», місячнику Товариства св. Апостола Павла, почали появлятися різкі статті проти примусового й обов’язкового впровадження целібату, весь український загал затривожився порушуванням запоручених Апост. Престолом, соборами і папськими «булами» прав руського духовенства й народу, широка популярність, здобута митрополитом дотеперішніми його змаганнями в користь під’єму Церкви і народу, нараз так зблідла, що митрополит відчув нараз свою самотність і відчуження від української суспільности, українських національно-політичних і культурних товариств. У зрозумінні грози і небезпеки для Руської Церкви, обряду й народності утворився з початку 1925 року «Церковно-народний комітет» під проводом Ю.Романчука у Львові, а на основі його ухвал відбулися всенародні вічі в Перемишлі, у Львові і Станіславові, на котрих ухвалено резолюції з рішучим протестом проти примусового впровадження целібату, і поставлено на основі вічевих ухвал вислати до Апост. Престолу пропам’ятне письмо в латинськім язиці на руки кардинала-секретаря Гаспарія, Апост. нунція у Варшаві, і всіх трох наших владик, що й дійсно виконано перед Великоднем 1925 [року]. Се пропам’ятне письмо підписало 209 найвизначніших світських громадян (між тим 51 членів Львівського Ставропігійського братства), опісля надіслані заяви з підписами проти целібату зложено до архіву, а копії пропам’ятного письма, яко історичного документу, передано до бібліотеки Національного Музею, Наукового товариства ім. Шевченка, Університетської бібліотеки. З висловом жалю зазначити годиться, що дневникарство не подало основи сего пропам’ятного письма до прилюдного відома українського народу, виправдовуючись недостачею місця, а місячник «Нива», котрий спершу прирік се вчинити, не міг сего виконати наслідком оповіщеного в «Львівських архиєпархіяльних відомостях» цензурного єпархіального закона[25], з дня 9 IV 1925 року, підписаного митрополитом Шептицьким, єп суфраганом Боцяном і препозитором митрополичої капітули Ол. Білецьким та генеральним вікарієм Ол. Бачинським. Годиться тут навести дещо з сего закону:
§1 каже: Під назвою книги розуміє сей закон усі книжки, часописи і які-небудь письма видавані друком.
§2. Без попереджаючої церковної апробати не вільно навіть світським видавати:
а) Письма св., коментарі до нього, перекладів або трактатів;
б) Книг, що відносяться до богословія, історії Церкви[26], права церковного, природного богословія, етики й інших наук, стоячих в зв’язку з релігією і моральністю, книг богослужебних, молитвословів, пісень церковних, творів аскетичних, моральних, містичних[27] і взагалі всяких писем, в яких міститься щось, що має зв’язок з релігією й обичайністю і тп.
§5. Не вільно священикові[28] без позволення Ординаріяту видавати книжок навіть світського змісту, видавати й редагувати часописів або дописувати до них.
§6. В часописах, що містять статті проти християнської віри і християнської обичайности, не вільно і світським католикам дописувати[29], хиба із справедливої якоїсь причини, про яку має судити Ординаріят. На питання в такі часописи, або подиктування чи інспірування стягає на священика суспензу (§8).
Назначені Ординаріятом цензори мають видавати суд на письмі (§15).
Сей закон обов’язує всіх священиків Львівської архиєпархії і поза її територією, і священиків чужих єпархій на територіях Львівської єпархії (§19).
Сей цензурний закон мав припинити статті священиків, поміщувані в «Ниві» проти целібату, богословські історичні ітп. розвідки та всякі дописи без дозволу цензурного комітету (навіть світським письменникам). Проти видання сего цензурного закону, котрий пішов у свїх заборонах далеко поза межі подібних декретів середньовічних, відозвалися голоси лише по світських дневниках, між тими у фейлетонах «Діла» д-ра Богдана Барвінського[30]. На жаль, однак, Наукове товариство ім. Шевченка у Львові, котре повинно було станути рішучо в обороні свободи науки і наукового письменства, не тілько не сповнило свого обов’язку, але навпаки, язикова секція на засіданні в маю 1925 року ухвалила іменувати митрополита Шептицького, підписаного на чолі сего закону, дійсним членом, що виділ Наукового товариства ім. Шевченка затвердив у різкій суперечности з постановами §10 «Статута». Примусове впроваджування целібату викликало велике зворушення серед української суспільності, а сим покористувалися американські пресвитеріяни й методисти, штундисти, прихильники автокефальної української Церкви, москвофіли, прихильники православ’я ітп., і кожний табір по-своєму став підкопувати підвалини Руської Церкви (й обряду), з’єдиненої з Римом, почали появлятися брошури пресвитеріянські, а навіть місячник «Віра і правда» в Станіславові для поширення пресвитеріянського світогляду. Коли я перед роком (в серпні 1924р.) звертав на послуханню в митрополита його увагу на небезпеку, яка грозить нашій Руській Церкві, що змагання владик до целібату викличе непотрібну боротьбу в нашім народі, сказав митрополит «Ну, будемо боротися», на що я замітив: «Прошу екселенції пам’ятати, що борба має два кінци!» і з тим розпрощався. Настала, справді, як я передбачав, борба серед нашої суспільности, розлад між митрополитом і громадянством, недовір’я до найвищого достойника, котрий міг був могутньо пособити під’ємови нашої Церкви й народу, але очарований осягненою незвичайною популярністю, перечислився в тім, що зможе автократично перепровадити бажану Римською Курією і польською владою реформу. Тим-то поки-що припинив виконування своїх намірів. Одначе в Станіславівській єпархії запанував безладний автократизм і тероризм, проявилися доноси серед духовенства і деморалізація, проплавлювання латинського обряду а обнижування, легковаження і латинщення руського обряду навіть у виданій єпископом книзі про «Серце Ісусове», а в Перемиській єпархії – розлад між владикою і консисторією[31]. Загал тамошнього духовенства зберіг щонайбільше самостійності і відпорности проти змагань до латинщення нашої Церкви і відваги до оборони її прав. Тим часом у Львівській архиєпархії під впливом цензурного закона і послідовним напором єрархії, духовенство, позбавлене своєї організації наслідком розв’язання дирекцією поліції Товариства св. Апостола Павла (як голосно загально говорять – довершеного в порозумінню з духовною владою) затратило свою самостійність і відвагу до оборони прав Руської Церкви й обряду. Випливає се виразно з передовиці в ч. 9 «Ниви» за вересень 1925 року. «Наше оправдання», де сказано, між іншим, ось що: «Духовна цензура, саме в справі целібатової реформи, в’яже нас до того ступеня, що дуже часто не можемо речі чи особи поіменно назвати, але мусимо оперувати[32] загальниками й алюзіями, щоби читач здогадався. А так вказаний сенс ніколи не може бути точний і тому, як одна, так друга (противна) сторона може його зле зрозуміти» (с.289). Оце щире признання редакції «Ниви» про від’ємну досяглість духовної цензури, зглядно цензурного закона обов’язуючого від 1/5 1925 року, виданого для Львівської архиєпархії, кидає дуже яскраве світло на становище язикової секції і виділу Наук[ового] т[овариства] Ш[евчен]ка! До якого занепаду духа, думки і характеру доводять отакі відносини, стає певним доказом погляд о. Івана Ратича, котрий, оцінюючи «Календар і статистичний річник» о. Гайберга у випуску VII-VIII «Ниви» (за липень-серпень 1925р.) на стор. 283 каже дослівно: «Належить жалувати, що єпархіяльний закон про превенційну цензуру письм скорше у нас не появився (!),– бо коли ходить о дописи, призначені для чужинців, то дійсно, сего роду міри осторожности ніколи не будуть пересадними».
При ріжних нагодах уважав я моїм християнським і народним та громадським обов’язком звертати бачність наших владик на недостачі та недомоги в нашій Церкві, обряді і суспільности, почавши від кардинала д-ра С.Сембратовича, дальше єп. Пелешови, єп. Куїловському, єп. Чеховичеви і митрополитови гр. Шептицькому, представляти все те в приличний чемний спосіб, але по щирій, хоч би як гіркій правді. Але, як пок. єп. Чехович мені щиро сказав: «Митрополит Вас дуже респектує, але Вас не любить». Одначе, я цурався усяким підлещуванням, а не перестав говорити правду, а коли почалася целібатова борба, вважав я обов’язком християнським і сумління діяти в обороні Св. Церкви й обряду, щоб охоронити її перед латинщенням і загрозою народности. Але зате якийсь львівський дописець «Америки», часописи єп. Богачевського, назвав там мене «ворогом Церкви й нашого народу!» – таких напастей зазнав я доволі в житті і сю напасть прийняв я спокійно з словами: «Ненавидящим і обижающим нас, прости Господи!» Розлад і розстрій, котрий щораз поширювався і поглиблюється серед нашої суспільності під напором владик, затрата духа серед духовенства, рівнодушність світського громадянства і дневникарства та нахабність латинського духовенства і польської влади (тернопільський староста виступив проти священика, що посмів відчитувати Євангелію в українській мові!) пособляє підготовленню поля для латинщення і спольщення нашої Церкви, обряду й народности.
Надії, покладані на велику популярність митрополита Шептицького, його могутній вплив і на церковне з’єднання придністрянців з придніпрянцями – змарніли і розвіялись, а виринає мара занепаду сего найкріпшого заборола нашої народності, Руської Церкви й обряду та її запропащення. […]
[1] В.Бєляєв, М.Рудницький. Династія шпигунів // В.Бєляєв, М.Рудницький. Під чужими прапорами. – Київ, 1956. – С.124-139; С.Даниленко. Дорогою ганьби і зради (історична хроніка). – Київ, 1970.
[2] Загальну характеристику спогадів О.Барвінського див: І.Чорновол. Тягар прагматизму, або Олександр Барвінський у світлі сучасності // Олександр Барвінський. Спомини з мого життя. – Ч.1 і 2. – Київ, 2004. – С.17-35.
[3] A. Zięba. W sprawie genezy Romana Szeptyckiego o zmianie obrządku // Polska Akademia Umiejętności, Wydział Historyczno-Filozoficzny, prace Komisji Wschodnioeuropejskiej. – T.I: Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały. – Kraków, 1994. – C.43-64.
[4] Archiwum Państwowe w Przemyślu. – Sygnatura 515: О. Мирон Подолинський. Записки важнійших подій в Перемиській капітулі і гр.-кат. Церкві. – T.2. – С.42.
[5] Відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України. – Ф.11. – Спр.1438. – Арк.53.
[6] J. Himka. Sheptyckyj and Ukrainian National Movement before 1914 // Morality and Reality. The Life and Times of Andrej Sheptyckyj. – Edmonton, 1989. – P.26-46.
[7] С. Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. – Львів, 1994.
[8] J. Iwicki. Charyzmat Zmartwychwstańców. Historia Zgromadzenia Zmartwychwstania Pańskiego. – Katowice, 1990. – T.1 (1836-1886). – S.165. Року Божого 1881 і 1882 Цей Дім збудували і Хрест Ісуса над ним підняли брати Божого Воскресіння на Хвалу Бога для Підтримання Згоди між Польщею й Руссю, аби з допомогою тієї згоди Свята Католицька Віра в цьому краю зміцнилася і далі на Схід поширилася за підтримки Богородиці Діви й св. Йосафата». Про інтернат змартвихвстанців
[9] М. Москалюк. Проблема целібату в християнсько-супільному житті Галичини 20-тих – 30- тих років ХХ століття // Галичина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – Івано-Франківськ, 1997. – №1. – С.61.
[10] Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України. – Ф.135. – Спр.43. – Арк.200-225. Зошит сорокдругий «Споминів з мого життя» О.Барвінський писав з 22 вересня по 31 жовтня 1925р.
[11] Варлаам і Атанасій були ще вибрані шляхтою, духовенством і Ставропігійським братством, а Лев був коад’ютором митрополита Володковича cum ire successionis по смерти Володковича, подав лише до відома правительства і Риму своє вступлення на митрополичий престол. Атанасій дав 117 000 польських злотих на будову храма Св. Юрія, а Лев докінчив його і відказав василіянам права до посідання сего храма, що станув на місці давнього василіянського монастиря. Лев учився у Львові і Римі, був ігуменом Мілецького монастиря, відтак – єпископом Холмським, а після того – коад’ютором Володковича (примітка О.Барвінського).
[12] Краєвий Виділ – виконавчий орган Галицького сейму.
[13] Граф Володимир Чацький (1835-1888) – дипломат Ватикану, кардинал з 1882р.
[14] Княгиня Флорентина з Дідушицьких Чарторийська, дружина польського політика-українофіла, політичного емігранта з Прусії князя Романа Чарторийського. Див. про нього
[15] «О, мої русини, через вас сподіваюсь навернути Схід!» (лат.)
[16] Мається на увазі українська фракція австрійського парламенту.
[17] «Слов’янський союз» – консервативна фракція австрійського парламенту, що складалася з представників слов’янських народів австрійської частини монархії. До числа її провідників належав також О.Барвінський.
[18] «Руська громада» – політична партія, утворена на основі Католицько-Руського народного союзу з ініціативи О.Барвінського напередодні виборчої кампанії до Галицького сейму 1901р.
[19] «Руслан» – львівський щоденник, який видавало угруповання О.Барвінського. Виходив у 1897-1914 рр.
[20] Священик – для вівтаря та часослова.
[21] Пам’ятник, міцніший за мідь. Афоризм Горація
[22] Під час Першої світової війни архикнязь Вільгельм Габсбурґ планував коронуватися на короля Руси-України.
[23] Такі погляди проголосив безженний священик (се сам єп. Хомишин, як мені сказав митрополит) в брошурі, виданий в Станіславові 1923 року про «Жонате і безженне духовенство». Ще за австр[ійської] влади з понуки генерала-намісника Колярда приказав єп. Хомишин руські свята обходити разом з латинськими і велів у руські свята зачиняти церкви, щоб приневолити греко-католиків ходити на богослужіння, відправляні по латинському календарю. Се викликало таке обурення віруючих, що був приневолений понехати свій розпорядок (примітка О.Барвінського).
[24] Натиск на Схід (нім.)
[25] Гл. ч. 4 Орд. «Закон о попереджуючій цензурі книг». – Львівсько-архієпархіяльні відомості. – Річник XXXVIII – Львів 15/4 1925. – Ч. II. – С.1-3 (примітка О.Барвінського).
[26] Наукове т-во ім. Шевченка або поодинокі світські учені і письменники мусіли б засягнути вступної апробати (примітка О.Барвінського).
[27] «Просвіта» й інші такі товариства не могли б видавати «Життя святих» ітп. (примітка О.Барвінського).
[28] Видавав Ник. Устиянович «Галичо-руський вісник», І. Наумович «Науку», Джулинський «Посланника» ітп., священики дописували до «Правди», «Зорі», «Діла» і тп. (примітка О.Барвінського).
[29] Світські не могли писати нпр. до «Neue Freie Presse» і тп. (примітка О.Барвінського). «Neue Freie Presse» – найпопулярніший ліберальний щоденник Австро-Угорської монархії. О. Барвінський там друкувався.
[30] Др. Богдан Барвінський. В обороні свободи науки. Фейлетон. «Діло», 1925. – 20 і 21 травня. – Ч.109, 110 (примітка О.Барвінського). Богдан Барвінський – син Олександра Барвінського, історик, учень М.Грушевського.
[31] Найзавзятішим був опір целібатові в Перемиській єпархії. Впродовж кількох років семінарія стояла пусткою. Перших випускників-целєбсів було аж п’ять. На них ходив дивитися увесь Перемишль. В. Гоцький. Владика і суспільство // Перемиські дзвони. – Перемишль, 1994. – №2. – С.13.
[32] Подібно, як се робили наші письменники під царською цензурою – «на здогад бураків» (примітка О.Барвінського).
Цією статтею продовжуємо авторську рубрику «Церква і націоналізм»