Невдовзі виповниться десять років, як владика Мілан очолює Мукачівську греко-католицьку єпархію. На цей рік припадає і життєвий ювілей єпископа — 60 років від дня народження.
Чим є нині ця діяльна духовна структура, що охоплює територію Закарпаття, які підсумки останнього десятиліття — про це розмовляємо з відомим релігійним діячем, котрого журналісти неодноразово визнавали одним із найвпливовіших закарпатців.
— Преосвященний владико, наскільки відомо, Мукачівська греко-католицька єпархія — одна з найбільших в Україні?
— Так, бо в Західній Україні, зокрема в Галичині, єпархії поділилися на дрібніші (в кожній області їх кілька).
Наша налічує 421 громаду по всьому Закарпаттю, 245 діючих єпархіальних священиків, 11 священиків-емеритів (на пенсії), 15 наших духовних отців працюють за кордоном. Маємо понад двадцять монастирів та сотню семінаристів, частина з яких навчається за межами України. Це свідчить про наш кадровий потенціал.
— А яка ситуація в єпархії з храмами? Знаю, що це було болючим питанням…
— На цей час маємо 167 новозбудованих церков і каплиць, не рахуючи тих, що діють у пристосованих приміщеннях. Це великий дар від Господа. Крім того, молимося ще в 130 старих церквах, які нам повернули після легалізації греко-католицької церкви.
Ясна річ, таке масштабне будівництво — процес тривалий, складний і недешевий. Багатьом храмам іще бракує іконостасу, розписів. Я наполягаю, щоби все робили гарно, не квапилися, аби Божі образи були окрасою церкви. Бо є церкви, де дуже поспішили, і нові ікони вийшли неестетичними. А старі іконостаси, виконані в народному стилі, мають свою красу, біля них хочеться молитися.
Нині будуються 55 церков. Окрім того, є 14 храмів, де молимося почергово із православними, і близько 20, які використовуємо разом із римо-католиками. Тож якщо співвіднесемо це з кількістю наших громад — виходить, що нам бракує ще близько 30 церков.
— А якщо порівняти Мукачівську єпархію із закордонними?
— Коли говорити про кількість вірників, то в Європі є єпархії набагато численніші. Адже коли в одному великому місті мільйон католиків, то що порівнювати? А якщо говорити про кількість парафій, громад в одній єпархії, то справді — ми немалі за мірками Європи.
— А колись Мукачівська єпархія була ще більшою...
— Навіть дуже великою — на початку ХІХ століття. Важко собі уявити, як за тодішніх засобів сполучення єпископ міг нею керувати. Вона налічувала до тисячі храмів. До Мукачівської єпархії належали всі греко-католики, які жили в Угорському королівстві. Першою відокремилася від нас у 1818 році Пряшівська єпархія. У 1835-му було створено єпархію в Марамароші, котра опікувалася переважно румунськими греко-католиками. У 1912-му постала самостійна єпархія в Гайду-Дорозі — для угорських вірників.
На території Мукачівської єпархії, яка опинилася після Другої світової війни у Чехословаччині, але не ввійшла 1818 року до Пряшівської єпархії, було створено Кошицький екзархат.
Крім того, є екзархат для греко-католиків Чеської Республіки з осідком у Празі. Більшість тамтешніх вірників також походять із теренів нашої єпархії.
Але й це ще не все. Переважно греко-католиками із Закарпаття була створена Крижівська єпархія на теренах колишньої Югославії.
Маємо також митрополію в Америці — для греко-католиків, які походять з території Мукачівської єпархії з осідком у Пітсбурзі. У ній три, створені в різний час, єпархії — в Пасейку, Пармі і Феніксі. І навіть дві місії на Алясці.
Тож вірники Мукачівської єпархії є по всьому світі — крім Центральної Європи, сягнули і Сполучених Штатів.
— А скільки це кількісно?
— На Закарпатті приблизно стільки ж греко-католиків, як у сучасній Угорщині, — понад
300 тисяч. У Словаччині статистика точніша, бо там пройшов перепис населення, і греко-католиками себе визнали понад 240 тисяч людей.
У Чеській Республіці — близько десяти тисяч громадян нашого віросповідання, але відомо, що там значно більше греко-католиків, які не мають чеського громадянства.
У Сербії і Чорногорії налічують 22 тисячі греко-католиків. А в Крижівській єпархії Хорватії — 21 тисячу.
Знаю також, що і в Болгарії є десять тисяч католиків східного обряду, але вони не походять з нашої єпархії.
— Ви не згадали Румунію...
— Точної статистики не знаю. Відаю, що там непроста ситуація. В Румунії було ще жорстокіше переслідування, ніж у нас. Режим Чаушеску дуже брутально поводився зі священиками. Всіх греко-католицьких єпископів у 1948 році заарештували, і більшість із них померла в тюрмах мученицькою смертю. Нині, Богу дякувати, відновилися греко-католицькі структури, є парафії, церкви.
— А яка ситуація в Америці?
— Там різні тенденції. Всього у Пітсбурзькій митрополії понад сто тисяч вірників. Проте змінився стиль життя. Давні осідки, де люди мешкали довкола церкви, опустіли. Коли змінилася індустрія, вірники поїхали за працею, і сталося так, що біля багатьох церков ніхто не живе. Навіть мусили їх закрити й відкрити в іншому місці. Часто доводиться дуже далеко їздити на богослужіння. Але, попри все, парафії ще тримаються. Я був здивований, коли бачив в Америці вірників, які щонеділі їздять на службу Божу за сто кілометрів. У нас таке важко уявити.
— Що вам вдалося за ці десять років вашого керівництва єпархією, а що — ні?
— Це дуже складне запитання, бо я, мабуть, зависоко поставив собі планку (усміхається). Насамперед мушу подякувати Господу Богу, що було відновлено багато парафіяльних будинків, церков, що з кожним роком більшає людей, які зустрічаються з Христом, пізнають, що церква є їхньою домівкою, частиною їхнього земного життя. І хай у багатьох місцях наші спільноти маленькі — головне, що в людських душах є Божа ласка.
На жаль, не вдалося зав’язати діалог із православною церквою. Богу дякувати, нема відкритого протистояння, затихли колишні чвари, вдалося переконати людей розпочати — замість довгого очікування на повернення нашого майна —будівництво нових церков.
Шкода, що постійно знаходиться хтось, хто хоче посіяти розбрат між людьми, посилити роз’єднання. Хто твердить, що не можна спільно молитися. Люди спільно молилися принаймні на похороні або читали псалтир при померлому — незалежно від конфесійної належності. Надходять повідомлення, що вже й це забороняють спільно робити.
Бачу в цьому поразку Христової церкви — і православної, і нашої. Це свідчить, що люди, які так діють, нічого з Євангелія не розуміють. Бо Ісус Христос не ділив християн. Це гріх гордині, боязнь за свої позиції, які зрештою розділяють людей. І це найбільше мені болить.
— Яке знаходите цьому пояснення?
— Я запитував про це в Римі — у Папській раді сприяння єдності християн. Мені відповіли, що, за малими винятками, це нині загальна тенденція у православній церкві: дистанціюватися від усіх інших християн, у тому числі від католицької церкви. Декларування, що хочемо жити мирно, — це є. Але жити мирно мусимо зі всіма, навіть із мусульманами. Проте між християнами є щось більше, що їх об’єднує!
Після численних диспутів католицькі та православні теологи дійшли висновку, що теологічно нас нічого не розділяє. Наука церкви — та сама. Були непорозуміння протягом століть, оскільки в різних мовах одне й те саме поняття можна по-різному трактувати. Фактично це й спровокувало розділення. Але нині смішно ставити на один щабель віру в апостольському сповідуванні і бородатість чи безбородість священиків. Це речі різної ваги. Зрештою те, що нас поділило, — усього лише зовнішні ознаки.
Після великого діалогу, розпочатого Другим ватиканським собором 50 років тому, дійшли думки, що теологічних підстав, які би розділяли християнство, немає. Ділять його тільки структури та традиції — себто зовнішні риси.
Та коли сьогодні хтось каже, що слово «католик» походить від «кат», бо вони, мовляв, «катували» православних, то це дике невігластво або дика злоба. Бо кожна освічена людина знає, що грецьке слово «католикос» означає «вселенський». І православна грецька церква визнає церкву, яка їхньою рідною мовою зветься «католицька». Греки вірують в єдину, святу і ту, яку ми називаємо соборною, а їхньою мовою — «католицьку» церкву. Той, хто постійно говорить про надумані теологічні розділення, працює на те, щоб між людьми залишалися мури. Невже мало було розділення протягом 950 років?!
Отже, якщо не маємо теологічних розбіжностей, не можна дозволити будувати мур між одним і тим самим народом. І бажати одне одному бути проклятим і засудженим на пекло. Це те, що мене тривожить, чим живу, оскільки бачу, що це велика втрата для всіх на початку ХХІ століття.
Повсюди у світі наступає секуляризація, коли люди гублять сенс святості, сакральності, духовності, перестають бути віруючими і байдужіють. Не можна сказати, що вони стають атеїстами, але вони далекі від віри. Цей процес є загальносвітовою проблемою. Він стосується всіх країн і релігій.
Глобалізація призвела до того, що люди всіх культур змішалися. Ми ще залишаємося тут острівцем. І якщо нині не буде духовного оновлення, взаємної підтримки й порозуміння, ми й далі працюватимемо на руйнацію Христової церкви. Це велика втрата і для православних, і для католиків. Тому дуже важливим є не тільки те, що ми відкрито одне проти одного не воюємо, а й те, щоб і приховано не воювали. Щоби відкрито й приховано підтримували одне одного, щоби молилися одне за одного і щоби не будували нових бар’єрів.
— А як наші протистояння сприйняли в Європі?
— Для Європи це незбагненно. Там багато випадків, коли католицька церква просто подарувала свій храм православній російській чи румунській церкві. Або дає дозвіл там молитися. Наприклад, в Італії Російська православна церква має 52 культові споруди, з яких 29 — отримала від римо-католиків, а 23 — від громадських організацій.
У Братиславі православні моляться в храмі, який отримали від римо-католицької церкви. І це вважається нормальним. Якщо вони християни, то чому би не могли молитися в нашій церкві? Тим паче коли йдеться про одне село.
І хтось за ті чвари понесе відповідальність перед Господом. Бо на Божому суді ніхто не буде цікавитися, яку церкву ви обороняли — православну чи католицьку. Там питатимуть — як ви любили у своєму житті? Бо, згідно з Євангелієм, Господь сказав апостолам: вас пізнають, що ви — мої учні, по тому, що будете любити один одного.