Борис Тен (Микола Хомичевський) як релігійний діяч

Прилучення Миколи Хомичевського до автокефального руху було далеко не випадковим. Треба мати на увазі, що він походив зі священицької родини. Його батько Василь Хомичевський був православним священиком у селі Кунин Дубенського повіту Волинської губернії, а потім – у Житомирі. Мати його теж походила зі священицької родини, представники якої тривалий час мали парафію у селі Дермань, що розташовувалося поряд зі згаданим Кунином.

Самого ж Миколу Хомичевського готували до священицької кар’єри. Він закінчив Клеванське духовне училище, а потім Волинську духовну семінарію в Житомирі. У 1918 р. він навіть поступив до Київської духовної академії. Правда, революційні події того часу не дали змоги йому її закінчити. У ній він провчився лише один рік.

У 1918-1922 рр. Микола Хомичевський працював вчителем у різних школах Житомира, водночас навчаючись у місцевому Інституті народної освіти. Проте керівництво цього навчального закладу не допустило його до захисту дипломної роботи, оскільки він став активним учасником автокефального руху.

Після цього ділянкою, де Микола Хомичевський прикладав чи не найбільше зусиль, стали справи Української Автокефальної Церкви. Її становлення було непростою справою [1]. Відразу після Лютневої революції 1917 р. в Україні почався рух за її створення. Майже в усіх єпархіях України почали скликатися з'їзди духовенства та мирян, на яких обговорювались питання повернення до української мови в церковному житті, а також відновлення соборного і виборного начал в Церкві. На першому Всеросійському з'їзді духовенства і мирян у червні 1917 р. делегати десяти українських єпархій внесли текст декларації з проголошенням автокефалії та українізації. Тоді ж почалася підготовка до всеукраїнського церковного з'їзду. Однак під тиском синоду Російської Православної Церкви Тимчасовий уряд заборонив цей з'їзд.

Уже після падіння Тимчасового уряду, на початку грудня 1917 р., виникла Всеукраїнська православна церковна рада, яка складалася з духовенства та мирян. Ця структура ставила собі за мету створення Української Автокефальної Православної Церкви. Однак вирішенню цього питання заважала як політична нестабільність в Україні, так і те, що православна єрархія тут складалась з переважно росіян, які переважно зайняли антиукраїнську позицію.

Після різноманітних перипетій, 14-30 жовтня 1921 р. у Софії Київській відбувся Всеукраїнський церковний собор, на якому й проголосили автокефалію Української Православної Церкви. Однак на соборі не було жодного архиєрея. У такій ситуації учасники собору, апелюючи до деяких давньохристиянських традицій, вирішили провести висвячення єпископів через рукоположення самими священиками. Таким чином висвятили протоєрея Василя Липківського, який став митрополитом й предстоятелем створеної Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) та протоєрея Нестора Шараївського. Після цього висвячені єрархи рукоположили інших 27 єпископів для УАПЦ.

Цей акт розглядався багатьма священнослужителями як неканонічний. Й представників УАПЦ іменували «самосвятами». Однак треба мати на увазі, що питання канонічності в Православних Церквах є часто відносним – у залежності від тієї чи іншої ситуації. Тому, певно, не варто так уже акцентувати увагу на «неканонічності» висвячення єпископату УАПЦ. Тим паче, що учасники цього дійства, як уже говорилося, апелювали до ранньохристиянських традицій.

Учасником цього собору був і Микола Хомичевський. Василь Липківський згадував його як «члена Всеукраїнського Собору, енергійну, талановиту людину з вищою освітою» [2].

Микола Хомичевський став одним із організаторів парафії УАПЦ в Житомирі. Він – автор її статуту. А також був обраний головою парафіяльної громади. Парафія об’єднувала близько семисот людей. До складу парафіян входили українські активісти, зокрема друзі та знайомі Миколи Хомичевського – згадувані Микола Гайдай, його дочка Зоя, Євген Кудрицький [3]. Кількість членів громади сягала семисот чоловік.

Офіційний статус православна громада в Житомирі отримала в червні 1922 р. Було це непросто. Радянська влада була проти розгортання діяльності УАПЦ. Так, у резолюції ЦК КП(б)У «Про автокефальну церкву на Україні» (травень 1921 р.) автокефальний рух трактувався як націоналістичний і контрреволюційний. Та все ж наполегливість активістів автокефальної православної громади в Житомирі, зокрема Миколи Хомичевського, дала результати. Спочатку громада отримала в користування Преображенський кафедральний собор. Однак це викликало реакцію з боку прихильників Російської Православної Церкви. Вони швидко зорієнтувалися й зорганізували збір підписів ніби від членів громади собору. Таких було зібрано близько тисячі чотирьохсот. У такій ситуації керівники громади пішли на те, щоб відмовитися від прав на приміщення собору. На прохання Миколи Хомичевського автокефальній громаді надали будівлю церкви Різдва Пресвятої Богородиці на території архиєрейського подвір’я по вулиці Великій Бердичівській. Правда, й тут не вдалося уникнути конфлікту. Під час передачі приміщення сталася сутичка, інспірована прихильниками російського православ’я. Навіть довелося викликати міліцію, щоб вгамувати ситуацію. Але як би не було, приміщення означеного храму перейшло до автокефальної громади [4].

5 серпня 1923 р. в приміщенні на архиєрейському подвір’ї, яке дісталося житомирській автокефальній громаді, відбувся перший Волинський крайовий з’їзд УАПЦ, на якому Миколу Хомичевського обрали товаришем, власне заступником, голови [5].

Варто відзначити, що УАПЦ відійшла від строгої єрархічності, притаманній Російській Православній Церкві. Апелюючи до давніх українських традицій, ця Церква визнавала першість мирян у багатьох питаннях релігійного життя. У її середовищі навіть популярним стало гасло «Вся влада церковним радам!», яке копіювало більшовицьке гасло «Вся влада радам!» Як би не було, а революційні події дали про себе знати в житті УАПЦ. Цією революційністю Автокефальна Церква приваблювала таких молодих людей, як Микола Хомичевський, котрі прагнули відійти від консерватизму російського православ’я.

Однак ця «революційність» УАПЦ не вводила в оману владу. Як уже говорилося, її вона розглядала як контрреволюційну організацію. А з контрреволюцією треба боротися!

У 1923 р. єпископа Волинського та Житомирського Степана Орлика (1891-1938) волинський губернський суд за те, що той начебто «систематично проводив із амвона церкви контрреволюційну агітацію», засудив на два роки позбавлення волі. Житомирські автокефалісти вимагали звільнення свого владики. Одним з тих, хто активно включився в цю кампанію, був Микола Хомичевський. Він також зорганізував збір коштів на його підтримку [6].

На такі дії автокефальної громади мусила зважати влада. І вона пішла на звільнення єпископа. Водночас останній змушений був дати згоду на секретне співробітництво з радянською спецслужбою – Державним політичним управлінням (ДПУ). Однак, як випливає з його подальшої судової справи, «гр-н Орлик явно игнорировал выполнение поручаемых ему заданий, утаивал от органов ГПУ (мається на увазі ДПУ – П. К.) известные ему данные о контрреволюционной деятельности тех или иных лиц с одной стороны, а с другой – сообщал различного рода провокационные сведения, чем вводил в заблуждение органы ГПУ» [7].

У таких непростих умовах, в 1923 р., Степан Орлик висвячує на єрея Миколу Хомичевського (згодом той став протоєреєм) [8]. Робить це єпископ для того, щоб автокефальна громада Житомира не лишилася без пастирської опіки й мала свого священика. Сама ж доля Степана Орлика була трагічною. Йому довелося звідати й «красоти» концтабору на Соловках, а в 1938 р. його розстріляли за «контрреволюційну діяльність».

За зв’язки з таким «контрреволюціонером», як Степан Орлик, Миколі Хомичевському довелося поплатися. У зв’язку зі справою цього єпископа його арештували й засудили до шести місяців умовно [9]. Однак це не залякало молодого єрея. Він продовжував виявляти чималу активність. Як священик і церковний діяч продовжував розбудову парафій УАПЦ на теренах Східної Волині, проводив богослужіння, здійснював церковні обряди.

У 1924 р. Микола Хомичевський перебирається в Київ і в травні цього року стає настоятелем Софії Київської [10]. З одного боку, це свідчило про його авторитет і високе становище в УАПЦ. З другого ж боку, це був «нелегкий хрест». На становищі настоятеля Софійського собору священнослужителі довго не затримувалися. Більшовицька влада чинила на них тиск, а то й вдавалася до відкритих репресій. Дружина священика УАПЦ Віра Кохно згадувала таке: «В ті часи настоятель св. Софіївського собору міг витримати (не більше) 6 місяців, а далі (на нього чекали) арешти і розстріл або заслання в Сибір» [11]. У цих словах є перебільшення – хоча й вони відображують загальну тенденцію. Принаймні Микола Хомичевський лишався настоятелем Софії Київської до 1926 р. Далі він став настоятелем церкви святих Петра й Павла, що знаходилася на околиці Києва, залишаючись на цьому становищі до 1928 р.

Микола Хомичевський, безперечно, належав до активних діячів УАПЦ. 14 листопада 1924 р. Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР), керівний орган УАПЦ, оголосила відозву до духовенства й мирян, в якій засуджувався розбрат в Церкві, що несе діяльність інспірована владою т. зв. Діяльна Христова церква. Відозву також підписав Микола Хомичевський, який у 1924-1926 рр. був другим заступником голови ВПЦР [12].

Хоча УАПЦ і так зазнавала репресій з боку радянської влади, проте в 1926 р. вони помітно активізувалися. Канцелярію ВПЦР було замкнено, документацію конфісковано. Її члени змушені були дати підписку, що не збиратимуться [13]. ДПУ арештувало главу Церкви Василя Липківського і голову президії ВПЦР Василя Потієнка. А заступника останнього Олександра Ярещенка заслали до Середньої Азії. Під тиском влади ВПЦР створила комісію з унормування життя УАПЦ, яку очолив єпископ Петро Ромоданов. До її складу входив також Микола Хомичевський. ДПУ дало згоду на скликання в жовтні 1926 р. великих Покровських зборів УАПЦ, вимагаючи, аби вони засудили «антирадянського змісту вчинки» Василя Липківського, Василя Потієнка та Олександра Ярещенка. У противному випадку погрожували припинити діяльність ВПЦР. Щоб врятувати від розгрому церкву, збори пішли на це. Однак прийняли постанови на захист цих церковних діячів і висловили їм поляку.

Миколу Хомичевського репресії не залякали. Він продовжував активну діяльність у середовищі УАПЦ. Зокрема, 11-13 травня 1927 р. був учасником великих Микольських зборів ВПЦР, які проходили в Софійському соборі. Там його обрали до складу ревізійної комісії. А на малих зборах ВПЦР Миколі Хомичевському доручили дослідити й скласти доповідь про чин давньої відправи в неділю Страшного Суду [14].

Микола Хомичевський також належав до авторів журналу «Церква й життя», який був виданням ВПЦР і вважався офіційним органом УАПЦ. Виходив він у 1927-1928 рр. у Харкові. У журналі, окрім офіційних матерів УАПЦ, друкувалися статті й художні твори на релігійну тематику.

Наклад видання становив 2 500 примірників, розповсюджуючись на теренах підрадянської України. У цьому журналі, наскільки можемо судити, Микола Хомичевський публікувався під різними псевдонімами.

Дослідник Григорій Зленко вважає, що саме йому належать опубліковані в згадуваному виданні статті «Історія свята Водохреща в зв’язку зі святом Різдва Христового», «Світовий конгрес практичного християнства», «Дещо про Ренана», «Старокатолицтво і православіє». Робив він у цьому виданні й огляди релігійної періодики. Також, на думку, Григорія Зленка, Борису Тену належить і низка поетичних творів, поданих під псевдонімом Р. Лепський.

У той час Микола Хомичевський заявив про себе як поет, налагодивши тісну співпрацю з неокласиками Миколою Зеровим та Максимом Рильським. Вірші, які Григорій Зленко приписує Михайлу Хомичевському, наступні: «Ой, при дорозі хрести хилилися», «Застелила я скатерку чисту…», «Великдень», «Уже ланами рунь зазеленіла…» та «У далечінь старий прославсь гостинець…», а також переклади поезій на релігійну тематику Поля Варлена, Володимира Соловйова, Олександра Пушкіна, Валерія Брюсова, Юргіса Балтрушайтіса. Григорій Зленко так пояснює походження псевдоніма Р. Лепський, якими були підписані ці твори: мовляв, таке псевдо витоком «має прізвище відомого арабського мандрівника й письменника Павла Халебського (Алеппського), котрий двічі, у 1654 й 1656 рр., відвідав Україну й змалював ці подорожі в записках, що їх перекладено російською мовою і видано в Москві 1896-1900 рр. Винахідливий у творчій практиці, Микола Васильович для світських часописів узяв псевдонім, який походив від давньогрецької назви Дніпра, а для церковного журналу – від імені сірійця, довічно вписаного в історію нашої вітчизни» [15]. Можна погодитися з такою аргументацією. Справді, в той час Микола Хомичевський почав використовувати псевдонім Борис Тен, підписуючи свої твори в світських виданнях. А для публікацій у виданнях церковних міг скористатися псевдо, яке б стало такою собі алюзією до імені Павла Алеппського.

Більшість творів Миколи Хомичевського, опублікованих у журналі «Церква й життя», позначені печаттю української «народної релігійності». Борис Тен знав український фольклор, вивчав його. І це, зокрема, позначилося на його релігійній поезії.

У ній навіть можна знайти переплетіння християнства з давнім українським язичництвом. Таке, зокрема, простежується у вірші «Великдень»:

«На голі скелі
Блакитними крилами хтось
З лілей білі килими стеле:
Воскрес Христос!
– Воїстину Воскресе…
Міддю дзвонів великодних
Гранітну душу креше
Любов Господня.
І палає незайманий ліс
Самопожертв воскових…
Хто ж це, хто аромати сліз
Приніс Христові?
Зазорали по ріллі
Райдугами роси:
За людей, за їх жалі
Він Отця попросе.

І злітають до людей
Злото-хресні ходи:
Сам Господь до нас веде
Сонце – Великодень» [16].

Християнська Пасха в інтерпретації Миколи Хомичевського перетворюється в свято весни, коли розцвітає природа. Поет навіть не вживає християнський термін Пасха, натомість користається народним терміном – Великдень. І цей Великдень ототожнюється із Сонцем. Останнє постає як щось божественне.

Або ось ще один «народно-релігійний» вірш:

«Застелила я скатерку чисту,
Уквітчала світлицю свою, –
Я сьогодні зустріну Пречисту,
Що ходила в сусіднім гаю,
Що носила з криниці Господні
Повні відра людського плачу, –
Я зустріну Пречисту сьогодні,
Сліз у відра я їй наточу.
Не втаю я від Діви Святої,
Відкіля джерело наших сліз,
Не втаю, що багато гіркої
Їй води наливатимуть скрізь.
І що довго, ой, довго ходити
Ще їй з відрами людських ридань,
Що без краю-кінця їй тужити
Над безоднею земних страждань.
І що тільки в годину останню
Від огню та від янгольських сурм
Припинитись людському риданню,
Сліз не лить до криниць і до урн.
І що тільки в останню годину
Їй коромисло скинути з пліч…
Я надвечір Пречисту зустріну
Я їй все розкажу за цю ніч» [17].

Як бачимо, новозавітній образ Пречистої, який є одним з найпоширеніших в українському фольклорі, автор «поселяє» в українські реалії: маємо тут і «скатерку чисту», і «уквітчану світлицю», й «гай», навіть «коромисло»… Однак це далеко не ідилічна замальовка. У вірші йдеться про «повні відра людського плачу». Й саме людські сльози носить Пречиста відрами.

Чи не є це завуальоване відображення реалій тогочасної радянської України? Адже, попри певну лібералізацію більшовицького режиму в 20-ті роки ХХ ст., репресії проти неугодних продовжувалися, зокрема проти прихильників української автокефалії. Укінці 20-их років, коли цей вірш і з’явився, репресивна машина починала розкручуватися. Зрештою, уже й сам Микола Хомичевський, як говорилося, зазнав тиску влади.

А, можливо, при написанні цього вірша спрацювала інтуїція поета. Чи не був цей вірш передбаченням жорстоких репресій 30-их років і Голодомору? Певно, щось підказувало Михайлу Хомичевському, що українців чекають жорстокі часи, коли Пречистій ще довго доведеться носити «повні відра людського плачу». І не скоро настане той час, коли це припиниться.

Окрім віршів у «народному стилі», є серед публікацій Миколи Хомичевського в журналі «Церква й життя» вірш у стилі неокласиків, де змальовано київський «релігійний пейзаж» із Лаврою. Але не тільки…

«У далечінь старий прославсь гостинець,
Широкий та журливий, як життя,
І тут же – свідок смерті й забуття –
Лежить напівзруйнований Звіринець.

Іду, як подорожній, як чужинець,
В ту далечінь, без думки, без чуття,
Туди, відкіль немає вороття, –
Щоб великодний положить гостинець.

Між сону-цвіту, між гілок ялини,
І слухати під тихий спів беріз,
Як з Лаври в вічність падають хвилини…

О, як би я хотів, обнявши хрест
Твій, в відповідь почути з домовини,
Як схимник той: «Воїстину воскрес» [18].

Маємо в творі песимістичне змалювання Києва з його Лаврою. Герой іде широким та журливим шляхом-гостинцем. Неподалік знаходиться «напівзруйнований Звіринець». Це частина Києва неподалік Лаври, яка зазнала руйнації в 1918 р. у результаті великого вибуху порохових складів. Лавра же знаходиться серед руйнувань – але не є зруйнована. Вона пов’язується із вічністю.

Хоча вірш і великодній, проте в ньому немає радування. Радше – передчуття недоброго. Ліричний герой хоче обійняти хрест – цей символ страждань. Та все ж сподівається почути «Воїстину воскрес». І це для нього промінь надії.

Цей песимізм, який звучав у наведених віршах Миколи Хомичевського, напевно, також пов’язаний із особистою трагедією. У 1927 р. зовсім юною померла Віра Новоселецька, до якої він не був байдужим. Ця смерть стала для Миколи Хомичевського сильним ударом. Настала темна полоса в його житті.

Влада вирішила взятися за нього як за одного з керівників УАПЦ. 21 грудня 1928 року київська газета «Пролетарська правда» помістила під 21 грудня 1928 року статтю за підписом Т. В-го «Як готуються у чорному таборі», в якій, зокрема, йшлося про Миколу Хомичевського: «Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) мобілізує мистецтво й техніку. Ось, наприклад, протоєрей Петропавлівської громади Хомичевський Микола – людина культурна, знає французьку, німецьку, англійську, польську й, здається, грецьку та латинську мови. Та ще має мистецьку вдачу. Він – поет. Вірші його друкують не тільки в церковних журналах, а й у зовсім не церковному «Червоному шляху» за підписом Бористен (так подано в тексті газети – П. К.) (у перекладі з грецької значить Дніпро). Оцей протоєрей із мистецькою вдачею є особливий прихильник пожвавлення церковної служби. І він пожвавлює її, надаючи театральних форм. Наприклад, на «Введення» він, переодягши 18 куренівських дівчат та 2 хлопців (Куренівка на той час була околицею Києва, де знаходилася Петропавлівська церква, в якій служив Борис Тен – П. К.), урочисто ввів їх до храму, інсценуючи тим легендарне «введення до храму богородиці». Сміялися куренівчани, особливо коли дізналися, що Хомичевський переодягав і хлопців. Готується жваво Хомичевський і до різдва. Він гадає інсценізувати в церкві народження Христа – з «богородицею», з зіркою на небі, з заморськими волхвами» [19].

Ця стаття стала своєрідною прелюдією до арешту Миколи Хомичевського. ДПУ готувало грандіозний судовий процес проти українських діячів. З часом він став відомий як процес над «Спілкою визволення України» (СВУ). Підсудними виявилися також релігійні діячі, зокрема представники УАПЦ. Не могла ця чаша минути Миколу Хомичевського.

7 серпня 1929 р. почалися арешти священиків та мирян УАПЦ [20]. Наступного дня арештували й Миколу Хомичевського, забравши його з київського помешкання за вул. Притисько-Микільська, № 4, кв. 12. Проте, наскільки можна судити, його через певний час випустили. Однак 1 грудня 1929 р. в списку осіб, що проходили по справі СВУ і підлягали арешту, знову зустрічається ім’я Миколи Хомичевського. Його звинувачували в тому, що він разом із Василем Липківським та Володимиром Чехівським очолював «церковну лінію в СВУ». Натомість Микола Хомичевський заперечував свою причетність до цієї організації, заявляв, що взагалі не знає про її існування – що було правдою [21]. Його не судили на процесі СВУ. Чому так сталося? Можна різне гадати? Можливо, спрацювало те, що він заперечував свою пов’язаність із цією псевдоорганізацією. Але, схоже, було інше. Організатори процесу над СВУ, певно, вирішили, що Микола Хомичевський не був такою «крупною рибою», щоб мати честь фігурувати на цьому показовому процесі. І справді, на той час він, відносно молода людина, не належав до знаних людей, як, наприклад, деякі діячі УАПЦ чи інших українських інституцій, що опинилися на лаві підсудних під час процесу над СВУ. Тим не менше його не думали звільняти.

1929 року в тюрмі він пише коротенький вірш:

«І знов минає тиждень, місяць, рік
Перед лицем одвічної безодні,
І з кожним завтра ближче до сьогодні
Стає до неї наш убогий вік…» [22]

Цей вірш показує, в якому пригніченому стані перебував Микола Хомичевський. Він розумів, що його чекає вирок, ув’язнення. А справа, якій присвятив останні роки життя, розвалювалася на очах. Дні існування УАПЦ добігали кінця. 28 січня 1930 р. на надзвичайному соборі цієї Церкви ухвалили рішення про її ліквідацію [23]. Про це мав би довідатися Микола Хомичевський – принаймні таке могли сказати йому слідчі, щоб деморалізувати.

Влада вирішила не церемонитися з протоієреєм УАПЦ й не тягнути з присудом. Ще приблизно за місяць до резонансного процесу над СВУ, 4 лютого 1930 р., його без особливого розголосу за статтею 54-11 кримінального кодексу УСРР засудила «трійка» до 10 років таборів [24]. Стандартний вирок для «політичних».

Довелося залишати Київ. Простягався шлях на Далекий Схід. Микола Хомичевський пише вірш-прощання з містом, із яким, здавалося, «зрісся» й пов’язав свою долю. Відчувається в цьому творі душевний щем і своєрідне сповідання любові до Києва:

«З півночі вітер всі шляхи завіяв,
І застить очі сива каламуть,
Лише одна мені прослалась путь,
Проказана списами лиходіїв.
Востаннє бачу пагорок Батиїв
І юну перед ним вокзалу грудь,
Востаннє дзвони відкілясь гудуть.
Гей, прощавай, золотоверхий Київ!
Нескоро вже для мене зацвіте
Твоїх узгір’їв садовите лоно,
І древніх бань верхів’я золоте.
І хай Дніпро під Кригою холоне,
Однаково, і тим не зальєте
Моєї туги озеро солоне» [25].

Так прощаючись з Києвом, Микола Хомичевський водночас прощався зі своїм священством. Надалі він намагався не згадувати цей важливий момент у своїй біографії, аби не накликати неприємностей з боку представників влади.

Примітки:

1. Див. : Липківський В. Відродження Церкви в Україні 1917—1930. Торонто, 1959.
2. Савчук С., Мулин-Луцик Ю. Історія Української Греко-Православної Церкви в Канаді. Вінніпег, 1984. С. 301.
3. ДАЖО. Ф. Р-5013, спр. 30670-п.
4. Блашкевич Л., Кондратюк Л. Протоієрей Хомичевський. Кожному мила своя сторона. Збірник краєзнавчих нарисів. Київ, 1998. Ч. 2. С. 20-21.
5. Єремєєв В. Священик, поет, перекладач. Хомичевський Микола Васильович. Реабілітовані історією. Житомирська область. Житомир, 2006. Книга перша. С. 209.
6. Блашкевич Л., Кондратюк Л. Протоієрей Хомичевський. С. 21.
7. Постанова Уповноваженого ДПУ УСРР про порушення клопотання перед Особливою нарадою при Колегії ДПУ УСРР про ув’язнення С. А. Орлика. Реабілітовані історією. Житомирська область. Житомир, 2006. Книга перша. С. 79.
8. Мартирологія Українських Церков: документи, матеріали. Торонто-Балтімор, 1987. С. 984.
9. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941). Джерелознавче дослідження. Київ, 1999. С. 255.
10. Бухало Г. Протоієрей Микола Хомичевський. Борис Тен. Скороминущих років буревій. Рівне, 1998. С. 86.
11. Білокінь С. Пам’ятки УАПЦ 1921 року в Києві. Відомості митрополії УАПЦ в діяспорі й єпархіального управління у Великій Британії. Лондон, 1997. Ч. 4. С. 22.
12. Мартирологія Українських Церков: документи, матеріали. С. 184-185.
13. Єремєєв В. Священик, поет, перекладач. Хомичевський Микола Васильович. С. 211.
14. Бухало Г. Протоієрей Микола Хомичевський. С. 87, 91.
15. Зленко Г. Малознаний Борис Тен. Київська старовина. Київ, 1993. № 4. С. 122.
16. Борис Тен. Скороминущих років буревій. Рівне, 1998. С. 76.
17. Там само. С. 75.
18. Там само. С. 77.
19. Як готуються в чорному таборі. Пролетарська правда. 1928. 21 грудня. № 296 (2208). С. 3.
20. Бухало Г. Протоієрей Микола Хомичевський. С. 91.
21. Єремєєв В. Священик, поет, перекладач. Хомичевський Микола Васильович. С. 211.
22. Цит. за: Єремєєв В. Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський). Коротка біографія. Житомир, 2005. С. 13.
23. Пастернак Є. Україна під большевиками (1919-1939). Торонто, 1979. С. 121.
24. Єремєєв В. Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський). Коротка біографія. С. 12.
25. Цит. за: Єремєєв В. Священик, поет, перекладач. Хомичевський Микола Васильович. С. 212.