УГКЦ розвиває соціальне вчення через засвоєння соціальної доктрини католицизму, осмислення власної спадщини та аналіз суспільних процесів. Основа її соціального вчення, як і основа СДЦ, — релігійна антропологія, базована на Євангелії. Структурними принципами цього вчення є христоцентричність та антропоцентричність. Його функціональні принципи — спільного блага, субсидіарності і солідарності. Оскільки соціальне вчення УГКЦ розуміє світ як місце зустрічі людини з Богом, церква розвиває почуття відповідальності за цей світ і спонукає до вдосконалення усіх його аспектів.
Умови незалежної України — історичний шанс для забезпечення вільного функціонування релігійності і розвитку релігійних організацій. Церква багато років поспіль тримає першість за рівнем довіри серед громадян. Фактом є і те, що Україна — поліконфесійна держава, до того ж зі значною регіоналізацією конфесійної карти. Відтак порозуміння у суспільстві значною мірою залежить від доброї волі віруючих, їхнього усвідомлення відповідальності за спільноту та державну, які вони спільно з іншими розбудовують. Однією з головних інституцій, що пропагує необхідність, засади та шляхи втілення цієї відповідальності, є Українська греко-католицька церква (УГКЦ). Відтак вивчення її суспільної позиції — актуальне наукове завдання. Його виконання — запорука стабільності державно-церковних та міжконфесійних відносин. Одначе здійснення цього завдання неможливе без розуміння основ і принципів соціального вчення церкви, що стало метою даної статті.
Питання сутності соціального вчення УГКЦ привернуло увагу Л. Коваленко, О. Недавньої, О. Савчука, П. Яроцького. Із закордонних дослідників відзначимо осмислення природи християнського соціального вчення, здійснене А. М. Бадджо. Аналіз питання неможливий без врахування спроб осмислити природу соціального вчення в рамках самої УГКЦ, які здійснювали передусім М. І. Любачівський, Л. Гузар та С. Шевчук. Зрештою, напрямки і перспективи розвитку цього вчення неможливо вивчити без врахування впливу факторів глобалізації та постмодернізації на релігію. Ці аспекти стали предметом дослідження П. Беєра, В. Бодак, Л. Виговського, В. Єленського, Р. Інглегарда, А. Колодного, П. Мандельштам Бальцер, Г. Пирог, Д. Роджерса, Л. Филипович.
Водночас на порядку денному — потреба окреслення цілісності соціального вчення в УГКЦ, його співвідношення із загальнокатолицькою соціальною доктриною (СДЦ) та потенціалу для подальшого розвитку.
УГКЦ — найбільша у світі Східна церква, що перебуває у єдності з Апостольським престолом у Римі. Вона — автономна частина Католицької, тобто Вселенської церкви. Своє бачення напрямків та пріоритетів суспільного розвитку Католицька церква пропонує світові через соціальне вчення або ж соціальну доктрину церкви. Між обома термінами особливої різниці немає — йдеться про одну і ту ж реальність. Проте “доктрина” більшою мірою підкреслює теоретичний аспект проблеми, а “вчення” — історичний і практичний [1, с. 55]. Загалом без залучення й аналізу СДЦ вчення УГКЦ неможливо зрозуміти.
Початок сучасній соціальній доктрині католицизму поелала енцикліка папи Лева ХІІІ “Нові речі” (“Rerum novarum”). Її тези неодноразово доповнювали наступні римські архієреї. Одначе соціальну доктрину на початках не планували як органічну систему. Навпаки, вона поставала завдяки численним виступам учительства на соціальні теми [2, с. 58]. Структуризація цілісної доктрини — плід пізніших часів. Тож увагу привертає така якісна риса СДЦ, як її динамічність, що виражається у готовності церкви реагувати на нові суспільні виклики та проблеми [1 с. 55].
Важливим є питання про природу соціальної доктрини. Церква застерігає, що її не можна розглядати як ідеологію чи прагматичну систему, спрямовану на визначення і впорядкування економічних, політичних та соціальних відносин [3; 2, с. 58]. Від перетворення в ідеологію СДЦ, за А. М. Бадджо, застраховує те, що вона описує ідеальний обрій, який не можна розпізнати повністю у жодній формі часткового гуманізму, тобто в ідеології. На відміну від носіїв ідеології, християни не тільки володіють істиною, а й шукають і розбудовують її [4, с. 54-55, 57]. СДЦ не є також утопією — нездійсненним ідеалом, бо у ній подані моральні судження для спрямування людини на досягнення християнського ідеалу, а не тільки опис. Але ця доктрина — і не третій шлях у порівнянні з капіталістичним чи комуністичним. Церква подає не модель розвитку, а лише оцінює системи з точки зору Євангелія і дає “принагідні поради” [4, с. 54-55, 57]. Ці поради, як наголосив у 2007 р. тодішній Апостольський нунцій в Україні І. Юркович, цілковито зрозумілі лише у світлі віри [5, с. хі]. СДЦ — продукт і конструкція морального богослов’я. Її мету вбачають у тлумаченні реалій людського існування, визначенні їх відповідності чи невідповідності євангельській науці про людину і її покликання [3; 2, с. 52-53, 58].
Загалом СДЦ — це етична доктрина, що сформована через об’єднання численних міждисциплінарних даних в одне моральне судження, але не зводиться до жодного з елементів, яких потребує для виникнення [4, с. 59-60]. Вона не є просто видом моралізаторства — Католицька церква викладає у ній своє бачення природи і призначення людини як цілісного суб’єкта. Підґрунтям соціальної доктрини церкви виступає “антропологія на основі Євангелія” з твердженням ідеї людини як образу Божого [4, с. 59]. З огляду на таку позицію, церква прагне осмислити всю тканину суспільного буття, наголошуючи, що виключеннями не є політика, економіка, праця, право і культура [2, с. 52-53].
Із вказаних засновків випливають два основні структурні принципи СДЦ та соціального вчення церкви: христоцентричність та антропоцентричність. Перший із них означає, що осмислення суспільних реалій відбувається у рамках богословського розуміння діяльності й особи Христа як зразка для християн [4, с. 78; 6, с. 15; 7, с. 69-70, 88, 275]. Принцип антропоцентричності виражається у тому, що турбота про конкретну людину в усій різноманітності її буття спонукає церкву заангажовуватися в суспільні справи, а суспільні повчання церкви вважають найдинамічнішою частиною її богослов’я [8, с. xv]. На функціональному рівні така орієнтація СДЦ та соціального вчення УГКЦ веде до розробки принципів спільного блага, субсидіарності та солідарності [7, с. 276-278].
Соціальна доктрина Католицької церкви — спільна для усієї католицької спільноти. Одначе теорія сучасного католицизму після Другого ватиканського собору далека від того, щоб уніфікувати розмаїття традицій церков, з’єднаних з римським Апостольським престолом. Декрет собору “Про Східні католицькі церкви” від 21 листопада 1964 р. гарантував рівну гідність церков Сходу і Заходу та оголосив про необхідність відновлення прав і привілеїв Східних церков, відповідно до їх давніх традицій [9, c. 173]. Більше того, собор визнав перед Східними церквами обов’язок дбати про плекання своїх традицій [9, 174-175; 176, 183]. Аналогічні заклики повторив папа Іван Павло ІІ в апостольському листі “Світло сходу” (“Orientale lumen”) 1995 р. Показово, що понтифік, торкаючись цієї теми, застосував зворот “повністю віднайти власну ідентичність” [10, с. 39].
Питання ідентичності людей і спільнот є засадничим для розуміння СДЦ у плані її адаптації помісними церквами, однією з яких є УГКЦ. Справді, коли заходить мова про буття церкви в умовах місцевих культур, прийнятим у соціальній доктрині католицизму є термін “інкультурація”. Під ним розуміють адаптацію християнства у ту чи іншу культуру та зустрічне збагачення цієї культури християнськими цінностями [2, с. 322; 11, с. 220]. І тут зустрічаємо стратегічне, на нашу думку, застереження папи Івана Павла ІІ: “коли ми хочемо уникнути відродження партикуляризмів чи крайніх націоналізмів, мусимо зрозуміти, що звіщання Євангелія повинно бути одночасно глибоко вкорінене в культурні особливості і відкрите на злиття у вселенськість, що є засобом взаємообміну і спільного збагачення” [10, с. 15]. У свою чергу така постановка проблеми актуалізує перед помісними церквами питання самоусвідомлення, у тому числі розуміння специфіки східного богослов’я [10, с. 11-12].
Процеси внутрішньоцерковного осмислення, і ситуація в УГКЦ тому приклад, призводять до доповнення помісними церквами загальнокатолицької СДЦ. Відбувається також акцентування на позиціях доктрини, до яких локальні традиції в силу обставин особливо чутливі. Так стає можливим вести мову про розвиток соціальних вчень окремих церков. Очевидно, що, перебуваючи у рамках соціальної доктрини Католицької церкви, УГКЦ не має потреби дублювати її. СДЦ дозволяє плекати свої традиції і на їх основі реагувати на потреби місцевого суспільства. Таким чином на загальнокатолицькому рівні можна вести мову про СДЦ та соціальне вчення, у той час, як УГКЦ на їх основі безпосередньо розвиває своє соціальне вчення.
Характерними рисами східного богослов’я майбутній глава УГКЦ С. Шевчук у 2000 р. назвав подвійність методики богопізнання: через містичний досвід та аналіз “сотвореної дійсності”; тісний зв’язок між богословствуванням та літургійним життям; важливість спадщини Отців церкви, як вчителів життєвих правил стосунків між Богом та людиною; унітарність та відсутність інтересу до систематичності, зумовлена потребою спершу пережити проблему, а вже потім висловлювати точку зору; екуменічних потенціал [12, с. 41-45]. Примітним також було пояснення Л. Гузара у передмові до “Катехизму Католицької церкви” 1992 р., виданого українською мовою у 2002 р. Високо оцінивши цей документ, верховний архієпископ анонсував: “з часом і наша церква дасть своїм вірним богословські пояснення на основі власної традиції” [5, с. 3]. Таким поясненням став виданий у 2011 р. “Катехизм Української греко-католицької церкви “Христос — наша Пасха” [7, с. 7].
У катехизмі наголошено: “світ і суспільство є місцем відносин людини з Богом… У центрі уваги церкви — людська особа та її діяльність, яка має суспільно-політичний і духовний виміри” [7, с. 275]. Принципи христоцентричності і антропоцентричності у вченні УГКЦ переплітаються. Уся діяльність людини постає у світлі зміни світу та “спасительного посланництва” Христа, який “діє у серцях людських силою Духа Свого”. Так виникає трактування християнського життя у якості відповіді на Боже покликання [7, с. 275].
УГКЦ у її соціальному вченні постає як церква, що усвідомлює відповідальність за суспільство і його вдосконалення. Одначе наведені тези — не продукт виключно спекулятивного мислення. Свою позицію учительський уряд УГКЦ за підтримки мирян практикував, обстоює і водночас формулює та вдосконалює протягом багатьох років активного залучення церкви у суспільні процеси. Ще 26 серпня 1992 р. глава УГКЦ М. І. кардинал Любачівський оголосив: “тепер нам треба застосовувати соціальну науку церкви в нашому щоденному житті. Це значить, що як церква ми не можемо обмежуватися лише літургійним життям і проповідуванням Божого слова, а маємо бути всюди, де наш народ потребує” [13, с. 70]. Подібні наміри щодо всебічної турботи про суспільство ієрархи УГКЦ проголошували неодноразово. Передусім ідеться про оцінку перебігу тих чи інших процесів на відповідність християнським нормам та про заклики дотримуватися цих норм.
Природно, що з огляду на складнощі посттоталітарного суспільства у поле зору вчення УГКЦ регулярно потрапляють проблеми політики та влади, економіки, багатства та зубожіння. Зрозумілими є і часом бурхливі реакції у відповідь на критику церкви. Тому вважаємо за необхідне наголосити, що оскільки євангелізація, як завдання церкви, полягає у навчанні і поширенні вчення, необхідності праці й боротьби за справедливість, це не може не зачіпати поля діяльності держави і сфер, які можна характеризувати як світські.
Активність УГКЦ, її вихід за церковне подвір’я часто призводить до конфліктів на кшталт звинувачення церкви у втручанні в політику, економіку тощо. Запорукою уникнення хибного трактування мотивів церкви як усуціль ситуативних чи корисливих є обов’язкове врахування СДЦ та соціального вчення УГКЦ. Ключ до їх пізнання — релігійно-антропологічний характер соціальної доктрини і вчення церкви, тобто згадане вище намагання осягнути цілісну природу людини та її покликання. “Християнська антропологія живить і підтримує пастирську діяльність з інкультурації віри, спрямовану на те, щоб силою Євангелія відновити зсередини критерії оцінки сучасної людини, цінності, що зумовлюють її рішення, спосіб життя і мислення” [2, с. 322]. Таке окреслення мети передбачає нормативний характер теоретичних побудов церкви і потребу розглядати їх з описаного щойно кута зору. Позаяк функцією нормативних теорій є створення мисленнєвих проектів, а їх мета — “дія, а не пізнання як таке”. [14, с. 95].
Дійсно, мета СДЦ і соціального вчення УГКЦ — виховання, просвітництво та орієнтація християн і всіх людей доброї волі. Про пізнання у якості відкриття тут не йдеться. Можна прослідкувати ще одну схожість між СДЦ та соціальним вченням церкви з однієї сторони та нормативними теоріями, з іншої: коли дескриптивно-аналітичні теорії займаються res gestae (скоєними діями), то нормативні — res gerendae (справами, які належить зробити). Також у нормативній теорії дискутуються значні сподівання щодо ціннісної спільноти — спільноти тих, хто поділяє певні цінності [14, с. 75]. Утім про неможливість цілковитої ідентифікації СДЦ та соціального вчення УГКЦ як нормативної теорії свідчить уникнення ними комунітаристської дилеми: занадто великої близькості до суспільних практик, що мають закріпити їхню реалізацію [14, с. 92]. Таке уникання — гарантія динамічності доктрини (вчення). Тож розгляд СДЦ і соціального вчення УГКЦ з врахуванням нормативізму — не намагання втиснути їх у вужчі рамки, а перспективний засіб операціоналізації.
Вивчення потенціалу і перспектив розвитку соціального вчення УГКЦ, з огляду на присутній у самому вченні нормативізм, має значні перспективи в релігієзнавстві. Особливо з огляду на посилення уваги до загальних умов буття релігії у глобалізованому і постмодерному світі.
Глобалізація і постмодерн знімають закономірне для попередніх парадигм мислення протистояння між релігіями, а також між релігією загалом та наукою, церквою і державою як претендентами на володіння остаточною істиною. Постмодернізм у методологічному плані негативно відноситься до релігії, оскільки та претендує на наявність універсальної, абсолютної істини [15, с. 8] Проте на практиці до заперечення будь якої істини, до агностицизму, доходить рідко. Радше під впливом постмодерну замість конфлікту між носіями істини на не-істини чи часткових істин, відкривається можливість діалогу. Глобалізація і постмодернізація не залишають для УГКЦ іншого виходу, як діалог, посилюючи властиві християнству горизонтальні виміри відносин “людина—людина” на фоні перенесення відносин “людина—Бог” у приватну сферу [15, с. 11; 16, с. 40, 41; 17, с. 88, 90].
Загалом в умовах постмодернізації, як її розуміє Р. Інглегард, змінюється парадигма у підході до поняття “розвиток”. На відміну від попередніх часів модерну, його тепер не розглядають як вестернізацію, демократизацію, залучення до “вищої” моралі чи рух до наперед визначеної і спільної для всіх суспільств мети [18]. Розвиток у сучасних умовах — це ще й збереження та плекання автентичності. Небезпека втрати цивілізаційними й культурними ареалами, націями і народами їхньої ідентичності, культурних основ, на яких століттями базувалося їхнє окремішнє існування та самоусвідомлення, призвели до того, що епоха глобалізації стала часом піднесення ідентифікаційних рухів: національних та релігійних, які часто взаємодоповнюють одні інших і виступають як складові етнорелігійного, етносоціального та етнополітичного комплексів суспільств. Тож глобалізація спричиняє не тільки приватизацію релігії, а й відновлення її впливу [19, с. 42; 20, с. 10; 21, p. 58; 22, p. 10].
В описаних обставинах соціальне вчення УГКЦ набуває додаткового поштовху до інкультурації. А оскільки сприйняття культурних і релігійних норм — частина соціалізації, то інкультуроване вчення церкви здатне виступати чинником збереження ідентичностей людей і спільнот за усвідомлення загальнолюдської єдності [23, с. 24-25, 29, 31; 24, с. 30; 25, с. 22, 28-29]. Адже релігія для віруючого — сфера відтворення родового буття, у тому числі етнічних і національних вимірів [26, с. 560; 27, с. 82].
Через прийняття віруючими вчення церкви вираження знаходять комунікативно-трансляційна та соціально-організуюча функціональність релігії, що відіграє важливу роль у соціалізації людини [24, с. 39; 28, с. 11]. З одного боку це веде до збереження стабільності суспільства. Але одночасно ця функціональність спонукає індивіда до реформаторської, творчої діяльності. Оскільки ставить перед ним певні норми, яких зобов’язує дотримуватися, узгоджувати з ними індивідуальне та суспільне буття [29, с. 31]. Відтак соціальне вчення, яке УГКЦ пропонує українському суспільству, здатне не тільки вберегти це суспільство від деструкції, про що свідчить історичний досвід ХХ ст. Це вчення може стати ще й тим чинником, що змінює соціум.
Розгляд сутності соціального вчення УГКЦ, його специфіки на фоні загальнокатолицької СДЦ та перспектив його розвитку в умовах глобалізації і постмодерну дозволяють зробити наступні висновки: УГКЦ розвиває соціальне вчення через засвоєння соціальної доктрини католицизму, осмислення власної спадщини та аналіз суспільних процесів. Основа її соціального вчення, як і основа СДЦ, — релігійна антропологія, базована на Євангелії. Структурними принципами цього вчення є христоцентричність та антропоцентричність. Його функціональні принципи — спільного блага, субсидіарності і солідарності. Оскільки соціальне вчення УГКЦ розуміє світ як місце зустрічі людини з Богом, церква розвиває почуття відповідальності за цей світ і спонукає до вдосконалення усіх його аспектів. Перспективним є аналіз вчення УГКЦ у якості нормативної теорії, через яку церква пропонує суспільству певні цінності. Розвиток соціального вчення УГКЦ відбувається у напрямку наповнення його місцевими сенсами і формами, одначе за збереження тісного зв’язку із вселенськими вимірами церкви.
Джерела та література
Джерело: Мандрівець. - 2013. - № 2. - С. 73-77.