Сумний парадокс Росії полягає у тому, що у перекрученому світобаченні та загарбницькій, розтягнутій на століття агресивній політиці криються причини наступного краху її самої. Росія пожирає саму себе.
Джерело: Політика і культура
Відразу чую голоси опонентів: ” Як це не відбудеться?! Вже відбулася! Могутня і велика держава…”. Причому говорять не тільки у них, але, на жаль, і у нас. З іншого боку, наче й логічно: вже пів тисячоліття існує на політичній карті світу. Тільки от питання: якщо і відбулася, то як «що»? Іншими словами, – якщо вже і “велич”, то для чого чи кого?
Сучасна політична думка приходить у своїй переважній більшості до висновку, що це “щось” має бути людиноцентричним, тобто, відповідати на запити людей якнайкращим чином. Звідси: не людина для держави, а держава для людини. Традиційний гуманістичний погляд на державотворення. Його найголовнішими складовими виступають політична і релігійна свобода, вільна економічна конкуренція, високі соціальні стандарти, забезпечення прав національних і соціальних меншин, жінок, дітей тощо.
Не завжди це було нормою. Темні часи Середньовіччя рясніли жахливими подіями релігійного мракобісся, соціальної несправедливості, політичної нерівності, національної нетерпимості та інших неприйнятних, з погляду сучасної ліберальної думки, явищ. До честі людської спільноти – вона змогла ( у своїй переважній більшості) вилікуватися від цих “хвороб розвитку” і залишити їх у минулому.
Але на те й існують правила, щоб з них були винятки. Росія – один з них. Не буду торкатися, як прийнято зазвичай, політичних, соціальних, економічних тощо аспектів того, що підтверджує такий висновок. Про це вже написано і ще буде написано не один десяток досліджень і дисертацій. Спробую, бодай, дотично підійти до іншої теми, яку чомусь майже завжди оминають. Але яка, на мою думку, є чи не визначальною для розуміння сутності Росії.
Йдеться про складну і неодномірну проблему самооцінки населення Московії, тобто, про комплекс уявлень про себе і навколишній світ. Це є важливою складовою того, що наука називає ментальністю. Власне, мова про те, як та людність, яка потім назвала себе росіянами, вкравши цю назву у русичів – праукраїнців, сприймає себе і світ? І що з цього випливає?
Окремішність, особливість, несхожість на інших у її містично- глорифікованій формі виступає у “російській душі” чи не найважливішою характерною ознакою. Про це неодноразово впродовж століть любили і люблять дотепер повторювати наші північно-східні сусіди. Звідки вона? Ось над цим і пропоную спільно поміркувати.
Почнімо з географії. Як свідомість дитини формується у перші роки її життя, так і психотип народу закладається на ранніх етапах його розвитку і самоусвідомлення.
Чим була територія майбутньої Московії у ХІІІ – ХУ століттях? Правильно, Заліссям, тобто глухим узбіччям Східної Європи. Для Європи вона залишалася насправді закритою і недосяжною територією – відтак впливу європейської культури на неї практично не існувало. Вельми обмеженим був і вплив Києва, що розглядав ці землі лише як місце почесного заслання. Багатовікова відірваність від загальноєвропейських процесів виплавила психотип “самотнього народу”, який постійно шукає свого берега, але ніяк його не знаходить. Наслідками цієї окремішності, несхожості з іншими стало культивування у суспільній свідомості стереотипу особливого покликання, спеціальної місії, загадковості тощо.
Ця «закрита самотність», у свою чергу, викликала появу іншого психологічного феномену – підозрілість і відразу до всього іноземного. З точки зору азбучної психології, – цілком адекватна реакція: я боюся того, чого я не знаю чи не розумію. Але це творить абсолютно новий соціальний феномен, коли стає нормою для великого соціуму.
Привнесена з Руси – України православна віра за таких обставин швидко перетворилася у догматичне, “єдиноправильне вчення”, позбавлене шансів на модифікацію та розвиток. Останні ж кваліфікувалися як єресь, відступництво від “релігійної чистоти”, що, у свою чергу, ще більше посилювало почуття відрубності як норми суспільного розвитку. Витворилося своєрідне замкнуте коло: що більшим було переконання у своїй окремішності, то більшою ставала впевненість у своїй особливості; що більшою була впевненість у своїй виключності, то більшою ставала необхідність почуватися відокремленим від решти світу. Це ж саме звідти й сьогоднішні кремлівські сентенції про Росію “як окрему цивілізацію”.
Закритість для Заходу компенсувалася відкритістю до Сходу. Хоча система рабської покори Орди не була свідомим вибором, бо її привнесло монгольське завоювання, населення Залісся, не знаючи соціальної практики європейських спільнот, взяло її між тим за прийнятну формулу свого соціального буття. Більш ніж трьохсотлітня ін’єкція у його свідомість думки про правильність системи – «всемогутній повелитель і нікчемний, безправний раб», життя якого нічого не коштує і може буте забране через будь-яку примху повелителя,- зав’язала в цій свідомості ще один психологічний вузол. Це – всеохоплюючий страх.
Тут варто також згадати й про кліматичний аспект. Угро-фінські племена, які згодом складуть московську народність, жили у суворих природніх умовах. Одна сім’я не могла забезпечити своє виживання. Об’єктивно треба було об’єднуватися у численніші соціальні групи, спільна праця в яких допомагала долати життєві труднощі і загрози. Так, колективізм у його первісно – примітивній формі став важливим психологічним пріоритетом, придушуючи і підпорядковуючи собі індивідуальність. Поєднаний із набутим ординським страхом, він практично поховав у місцевого населення природнє прагнення до ініціативи, прояву своєї індивідуальності, висловлення незалежної думки, відстоювання власної позиції, замінивши їх колективною свідомістю. Індивідуалізм отримав у місцевому соціумі чітко негативну конотацію.
Ці ж несприятливі природні фактори змушували постійно кочувати, вишукуючи нові землі, які, бодай, на короткий час могли забезпечити прожиття. Звідси – прийнятність ідеї захоплення чужих земель, відсутності чітких кордонів для проживання, звиклість до постійного руху “кудись”. Пізніше на цей підготовлений психологічний ґрунт легко ляже ординська ідеологія і практика завоювань.
Так впродовж кількох віків географія, природні умови та історія сформували етнос зі специфічною самооцінкою та баченням світу навколо себе: ми – унікальні та особливі, нас неможливо зрозуміти, ми живемо за особливими духовними стандартами, ми не довіряємо всьому чужоземному, його не любимо і не шануємо. Найкраща форма співіснування з цим чужим – його загарбання і підпорядкування собі.
Значно пізніше з’явиться формула, яка концентровано, але на мій погляд, не зовсім повно схарактеризує сутність московської державності: «Православ’я, самодержавство, народність”. Бракує характеристик. Аналіз подій, що відбулися з Московією – «Росією» після того, як вона утвердилася як суб’єкт міжнародної політики, свідчить про те, що цю формулу слід було б доповнити визначеннями: “Мракобісне православ`я, каральне самодержавство, рабська народність”.
Таке, звісно, неприємно визнавати. Тому московська інтелектуальна думка від початку свого формування намагається пояснити усі природні та набуті вади національного характеру та поведінки «таємницею» Росії, її народу а, особливо, «російської душі». Про це писало багато російських мислителів. Ось кілька думок: «Идея (русской) нации есть не то, что она сама думает о себе во времени, но то, что Бог думает о ней в вечности» (Вл.Соловьев, доклад «Русская идея»); «Да, мы веруем, что русская нация — необыкновенное явление в истории всего человечества. Характер русского народа до того не похож на характеры всех современных европейских народов, что европейцы до сих пор не понимают его и понимают в нем всё обратно…” (Ф.Достоевский, “Ряд статей о русской литературе” 1861 г., «…наша сущность, в этом отношении, бесконечно выше европейской. И вообще, все понятия нравственные и цели русских – выше европейского мира…», Ф.Достоевский, из письма Майкову, 1868 г.); «… Нет, не завоевателями и грабителями выступают в истории политической русские, как гунны и монголы, а спасителями…», Чернышевский Н. Г., Полн. собр. соч. М., 1949, т. XIV, с. 48), «мысль о том, что русскому народу предназначено выразить в своей национальности наиболее богатое и многостороннее содержание…. не лишена основания…(В.Белинский, «Взгляд на русскую литературу 1846 г.». Соч., т. X, стр. 397-408); «…Мне кажется, что в русской жизни есть нечто более высокое, чем община, и более сильное, чем власть; это «нечто» трудно выразить словами, и еще труднее указать на него пальцем. Я говорю о той внутренней, не вполне сознающей себя силе,… я говорю, наконец, о той силе, о той вере в себя, которая волнует нашу грудь. Эта сила, независимо от всех внешних событий и вопреки им, сохранила русский народ и поддержала его несокрушимую веру в себя…» А.Герцен, Россия, письмо Г. Г-гу, Лондон, 25 августа 1849 г.
Ось так і багато – багато такого ж. Але найбільш системно ці ідеї викладені Н. Бердяєвим, якого небезпідставно вважають чи не найвидатнішим серед публіцистично-наукової частини російських дослідників знавцем цієї самої «загадкової російської душі». Його перу належить не одна розвідка на цю тему.
У чому ж, за Бердяєвим, полягають головні характеристики цієї «народної московської душі» і, власне, самої Росії?
Насамперед, у її антиномічності, тобто, внутрішній суперечливості, поєднанні в одному явищі абсолютних протилежностей. Цікавий, як на мене, спосіб видати звірячий оскал за ангельську посмішку.
Бердяєв аналізує три ключових елементи московської ментальності: її уявлення про державність, національність та релігію.
Найцікавішими мені здалися такі його думки, вибране, так би мовити:
Але, наголошує Бердяєв, і антитеза. Вона полягає у тому, що:
Не менш суперечливими, взаємовиключними і контроверсійними є міркування Бердяєва про ставлення росіян до питання про національність. Читаємо:
– Россия – самая не шовинистическая страна в мире. Национализм у нас всегда производит впечатление чего-то нерусского, наносного, какой-то неметчины. Немцы, англичане, французы – шовинисты и националисты в массе, они полны национальной самоуверенности и самодовольства. Русские почти стыдятся того, что они русские; им чужда национальная гордость и часто даже – увы! – чуждо национальное достоинство. Русскому народу совсем не свойственен агрессивный национализм, наклонности насильственной русификации. Русский не выдвигается, не выставляется, не презирает других. В русской стихии поистине есть какое-то национальное бескорыстие, жертвенность, неведомая западным народам. Русская интеллигенция всегда с отвращением относилась к национализму и гнушалась им, как нечистью. Она исповедовала исключительно сверхнациональные идеалы. И как ни поверхностны, как ни банальны были космополитические доктрины интеллигенции, в них все-таки хоть искаженно, но отражался сверхнациональный, всечеловеческий дух русского народа…. Достоевский прямо провозгласил, что русский человек – всечеловек, что дух России – вселенский дух, и миссию России он понимал не так, как ее понимают националисты.
– Национален в России именно ее сверхнационализм, ее свобода от национализма; в этом самобытна Россия и не похожа ни на одну страну мира. Россия призвана быть освободительницей народов. Эта миссия заложена в ее особенном духе.
– Россия – самая националистическая страна в мире, страна невиданных эксцессов национализма, угнетения подвластных национальностей русификацией, страна национального бахвальства, страна, в которой все национализировано вплоть до вселенской церкви Христовой, страна, почитающая себя единственной призванной и отвергающая всю Европу, как гниль и исчадие дьявола, обреченное на гибель.
– Самый смиренный и есть самый великий, самый могущественный, единственный призванный. «Русское» и есть праведное, доброе, истинное, божественное. Россия – «святая Русь». Россия грешна, но и в грехе своем она остается святой страной – страной святых, живущей идеалами святости. Вл. Соловьев смеялся над уверенностью русского национального самомнения в том, что все святые говорили по-русски. Тот же Достоевский, который проповедовал всечеловека и призывал к вселенскому духу, проповедовал и самый изуверский национализм, травил поляков и евреев, отрицал за Западом всякие права быть христианским миром. Русское национальное самомнение всегда выражается в том, что Россия почитает себя не только самой христианской, но и единственной христианской страной в мире… Россия, по духу своему призванная быть освободительницей народов, слишком часто бывала угнетательницей, и потому она вызывает к себе вражду и подозрительность, которые мы теперь должны еще победить.
А от і про церкву:
Русская история явила совершенно исключительное зрелище – полнейшую национализацию церкви Христовой, которая определяет себя, как вселенскую. Церковный национализм – характерное русское явление. Им насквозь пропитано наше старообрядчество. Но тот же национализм царит и в господствующей церкви. Тот же национализм проникает и в славянофильскую идеологию, которая всегда подменяла вселенское русским. Вселенский дух Христов, мужественный вселенский логос пленен женственной национальной стихией, русской землей в ее языческой первородности. Так образовалась религия растворения в матери-земле, в коллективной национальной стихии, в животной теплоте. Русская религиозность – женственная религиозность – религиозность коллективной биологической теплоты, переживаемой, как теплота мистическая. В ней слабо развито личное религиозное начало; она боится выхода из коллективного тепла в холод и огонь личной религиозности… Россия – страна богоносная… Русский народ в массе своей ленив в религиозном восхождении, его религиозность равнинная, а не горная; коллективное смирение дается ему легче, чем религиозный закал личности, чем жертва теплом и уютом национальной стихийной жизни. За смирение свое получает русский народ в награду этот уют и тепло коллективной жизни. Такова народная почва национализации церкви в России.
Ну, а тепер деякі висновки і, як завжди, «і вашим, і нашим»:
– Ту же загадочную антиномичность можно проследить в России во всем. Можно установить неисчислимое количество тезисов и антитезисов о русском национальном характере, вскрыть много противоречий в русской душе. Россия – страна безграничной свободы духа, страна странничества и искания Божьей правды. Россия – самая не буржуазная страна в мире; в ней нет того крепкого мещанства, которое так отталкивает и отвращает русских на Западе. Достоевский, по которому можно изучать душу России, в своей потрясающей легенде о Великом Инквизиторе был провозвестником такой дерзновенной и бесконечной свободы во Христе, какой никто еще в мире не решался утверждать. Утверждение свободы духа, как чего-то характерно-русского, всегда было существенной особенностью славянофильства. Славянофилы и Достоевский всегда противополагали внутреннюю свободу русского народа, его органическую, религиозную свободу, которую он не уступит ни за какие блага мира, внутренней несвободе западных народов, их порабощенности внешним. В русском народе поистине есть свобода духа, которая дается лишь тому, кто не слишком поглощен жаждой земной прибыли и земного благоустройства. Россия – страна бытовой свободы, неведомой передовым народам Запада, закрепощенным мещанскими нормами. Только в России нет давящей власти буржуазных условностей, нет деспотизма мещанской семьи. Русский человек с большой легкостью духа преодолевает всякую буржуазность, уходит от всякого быта, от всякой нормированной жизни. Тип странника так характерен для России и так прекрасен. Странник – самый свободный человек на земле. Он ходит по земле, но стихия его воздушная, он не врос в землю, в нем нет приземистости. Странник – свободен от «мира», и вся тяжесть земли и земной жизни свелась для него к небольшой котомке на плечах. Величие русского народа и призванность его к высшей жизни сосредоточены в типе странника. Русский тип странника нашел себе выражение не только в народной жизни, но и в жизни культурной, в жизни лучшей части интеллигенции. И здесь мы знаем странников, свободных духом, ни к чему не прикрепленных, вечных путников, ищущих невидимого града.
– А вот и антитезис. Россия – страна неслыханного сервилизма и жуткой покорности, страна, лишенная сознания прав личности и не защищающая достоинства личности, страна инертного консерватизма, порабощения религиозной жизни государством, страна крепкого быта и тяжелой плоти… Россию почти невозможно сдвинуть с места, так она отяжелела, так инертна, так ленива, так погружена в материю, так покорно мирится со своей жизнью… все предпочитают оставаться в низинах, на равнине, быть «как все». Везде личность подавлена в органическом коллективе. Почвенные слои наши лишены правосознания и даже достоинства, не хотят самодеятельности и активности, всегда полагаются на то, что другие все за них сделают… Россия все еще остается страной безличного коллектива…
…Возвращение к собственной почве, к своей национальной стихии так легко принимает в России характер порабощенности, приводит к бездвижности, обращается в реакцию. Россия невестится, ждет жениха, который должен прийти из какой-то выси, но приходит не суженый, а немец-чиновник и владеет ею… И в других странах можно найти все противоположности, но только в России тезис оборачивается антитезисом, бюрократическая государственность рождается из анархизма, рабство рождается из свободы, крайний национализм из сверхнационализма…». (Н.Бердяєв, Судьба России)
Чому, шановні читачі, я змусив вас так довго читати сентенції Бердяєва? Лише для того, щоб ви краще зрозуміли психологічний портрет народу, з яким волею історії нам доводиться співіснувати. Познайомившись, бодай побіжно, з висновками тільки Бердяєва ( а він, як я вже згадував вище, лише один з багатьох, хто описував «таємниці російської душі ) бачимо, що зав’язані на етапі становлення московської народності психологічні вузли і травми з часом трансформувалися у параноїдальні уявлення про власну виключність і вседозволеність.
Чи можна почуватися безпечно поряд з народом, самі представники (!!!) якого пишуть про нього як про суперечливого, догматичного, безрадісного, підозрілого, варварського, анархічного, великодержавного, імперіалістичного, ницого, рабського, неблагородного, жорстокого, роздвоєного у світосприйнятті, у якого немає гідності, який не вміє і не хоче облаштовувати своє життя, який живе мареннями і нездійсненними фантазіями, який не знає кордонів свого існування як фізичного, так і духовного тощо, тощо, тощо?
Щоб хоч якось урівноважити такий психологічний портрет, залишається лише один шлях – псевдо філософська містика з безмежною і нічим не обґрунтованою уявою. Ось тоді і з’являються «богоносность» і «богообранность», «особлива духовна відповідальність», «утаємничена російська душа», «в Россию можно только верить», «народ – странник», він же – «народ-визволитель», «жіноче та чоловіче начало» в російській історії, «Россия, которая невестится» та багато-багато інших не менш екзотичних, але позбавлених здорового глузду сентенцій. Можна собі лише уявити, що відбувається в голові пересічного московита, якщо впродовж століть йому втовкмачували у свідомість таку психологічну абракадабру.
Так, згадані статті було написано століття тому. Можуть заперечити, – це все про іншу Росію. На жаль, ні, про ту ж саму. Про агресивну, великодержавну, імперську, загарбницьку, жорстоку, брехливу, підлу. На жаль, це – не вичерпний перелік. Керований з Москви Комінтерн з його шизофренічною концепцією «світової революції», чергове поневолення «национальных окраин» більшовиками, загарбання балтійських країн перед Другою світовою війною, союзні відносини з нацистами і розподіл Польщі, захоплення половини Європи після Другої світової війни, Угорщина (1956 р.), Чехословаччина (1968 р.), Афганістан (1980 р.), збитий корейський авіалайнер (1982 р.), Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах, – це лише дещо з її агресивної зовнішньої політики ХХ століття.
Але ж такою самою в Росії була і є політика внутрішньої агресії – голодомори, гулаги, зверхність і жорстокість до завойованих народів, приписуване собі при цьому «просвітництво» і «месіанство», винищення національних еліт, тотальна русифікація тощо.
Чи змінилося щось сьогодні?
Ні. Грузія, Крим, Донбас, Сирія, Лівія, MH-17, політичні вбивства за кордоном і у самій Росії (згадаймо Немцова), чеченські війни, намагання перекласти відповідальність за розв’язання Другої світової війни на західні країни, втручання у внутрішні справи інших держав через соціальні мережі, претензії до колишніх республік СРСР за нібито територіальні подарунки «від російського народу» тощо, – це все Росія тепер.
Квінтесенцією російського бачення світу для мене, щонайменше за нинішнього політичного режиму, залишиться відповідь Путіна російському школяреві про кордони Росії. Пам’ятаєте: «Кордони Росії ніде не закінчуються!».
Минають століття, а Московія і менталітет її народу залишаються незмінними. Свобода, права людини, гідність, налагоджений побут врешті-решт є у шкалі цінностей росіян та їхніх керманичів далеко позаду ілюзорної ідеї всесвітнього панування, нав’язування іншим своєї спотвореної філософії буття. «Глубинный народ, верховный правитель, сто (двести, триста?) лет геополитического одиночества, третий Рим (знову), ушедшая в отрыв альфа – нация, Россия, без сомнения, будет…воевать (война ведь тоже способ общения), … будет вызывать страх и ненависть» і таке інше. (Див.детальніше: В Сурков. «Долгое государство Путина», В.Сурков, «Одиночество полукровки 14+»); «Есть что-то в самой мистике русской истории…Путин, как Мойсей, вывел русский народ из либерального египетского плена… есть волшебная грань между пустыней и землей обетованной, под которой я понимаю великое русское будущее ..» А.Дугин, «Судьбу России будут решать все, кроме элиты»; «…Путин объявил Россию континентом. Именно этого мы и ожидали больше 30 лет — Континент Россия. Вокруг вода, а дальше — за ней другие континенты — более или менее воображаемые…» А.Дугин, «Континент Россия и остановленное время».
Чи це чимось відрізняється від попередніх марень?
Що можна сказати про психотип такого народу? Мені на думку приходить лише одна відповідь – він небезпечний для всіх навколо, але насамперед для самої Росії.
Чому? Бо саме через це вона насправді і не може відбутися. Вона не може позбутися тих ланцюгів, якими оперезала сама себе. Бердяєв має рацію – московський народ втратив можливість для саморозвитку під вагою держави, яку створив своїми безкінечними завоюваннями. Московський народ не відбувається, бо боїться самоідентифікації. Він не може сказати вголос про свою національність. Він боїться свої національності у багатонаціональній державі. Він змушений одягати гімнастьорку замість косоворотки, інакше свої «косоворотки» одягнуть всі інші народи. Але ж тоді великодержавність миттєво розвалиться, бо Москві доведеться визнати право й інших народів на свою самобутність, історію і культуру, на самовизначення нарешті. Московити стали заручниками своїх власних завоювань. Вони – не росіяни, навіть не «русские», вони – «інтернаціоналісти» з, правда, махровим російським націоналізмом і шовінізмом у своїй основі. Проте історія зіграла з московитами злий жарт: що більше вони захоплювали, то все менш чіткою ставала їхня власна ідентичність. Вона вже майже до краю розмита «всеросійськістю». Вона розчинилася в російських загарбаннях.
«Великое несчастье России – что объединилась она не сама из себя, а внешней силой и принуждением Орды. Чтобы Орду скинуть – вобрала ее в себя, сплотилась и сама незаметно стала Ордой, приняла форму иного, восточно-деспотического мироустройства и прониклась тем же духом кочевья. Вместо устроения своих земель принялась за чужие – и вот уже одна Россия кочует по всей Евразии, и все ее издалека видят, а она себя – нет. Что пользы – все приобрести, а себя потерять?»,- справедливо зауважує М.Єпштейн («О Россиях»)
Тому Росія, якщо говорити власне про автентичний московський народ, не відбулася і не зможе відбутися до тих пір, поки цей народ не самозвільниться, тобто, дасть можливість поневоленим ним іншим народам вільно розвиватися. Не буде вільної Росії, як і, власне, самої Росії, без свободи народів, котрі вона поневолила. Ось тут, насправді, криється «загадка» Росії та «утаємниченої» душі її народу. Єдиний шанс і перспектива для Росії полягає у поверненні до початку – до історичної Московії, до самоідентифікації себе лише як одного з багатьох народів, що населяють цю землю і не мають жодних додаткових прав порівняно з іншими.
Чи можливо це? Ні, не можливо. Навіть після зміни теперішнього кремлівського режиму. Бо надто міцно засів у психології росіян геном шовінізму, завойовництва, зверхності до інших народів. Але російський парадокс полягає у тому, що чим довше Москва не повертається до своїх витоків сама, тим меншим у неї самої залишається шансів на виживання. Зворотній відлік пішов. Бідність величезної кількості населення, тотальний алкоголізм, навіть, не демографічна криза, а реальне вимирання, зростаюче безробіття і соціальна апатія матимуть своїм наслідком деградацію московського етносу як такого. Та у Кремлі цього поки- що не хочуть зрозуміти. Там все ще думають, що клеєм «побєдобєсія» можна утримати цю останню світову імперію разом. Наївні. СРСР своїм крахом довів, що ніякого «советского народа – новой исторической общности людей» не було і не могло бути. Бо це – нонсенс, фікція. Не буде нічого подібного й у теперішній Росії. Навіть за умов прискореної мілітаризації суспільного мислення та русифікації півтори сотні народів, які були свого часу захоплені Московією. Пропаганда теж має свої межі, а національну свідомість цих народів не так легко знищити.
Єдине, що сьогодні об’єднує в російській імперії якута і дагестанця, удмурта і карела, адигейця і татарина, це – страх. Страх перед тоталітарною системою, для котрої люди є лише витратним матеріалом. Найменший раб боїться більшого раба, той – ще більшого, – і так до найвищого, який також є рабом: рабом створеної ним системи та свого оточення. І у такій жахливій психологічній системі координат московський народ живе всю свою пів тисячолітню історію. Однак останні події в окремих регіонах Росії свідчать про те, що страх, на якому віками трималося російське самодержавство, починає поволі зникати. Це – прямий виклик московському центру.
Реальною загрозою для Кремля є також і проведення справжньої, а не фіктивної як зараз, федералізації та децентралізації, бо матиме наслідком ще швидший шлях до розвалу. Економічна незалежність російських регіонів – це смертельний вирок для єдності російської держави. У Москві це добре розуміють. А деякі аналітики вже говорять про «массовое низовое антиколониальное движение» (див.: А.Дегтянов, «Новое народничество»)
Що маємо у підсумку? Суспільство і країну, яка не уявляє своїх кордонів, яка не поважає норми співжиття з іншими народами, яка зневажає та боїться їх одночасно, яка претендує на особливу роль і відповідальність у світі і вважає себе «окремою цивілізацією», яка вимагає до себе особливого ставлення, але при цьому хоче знищити весь навколишній світ. Авторитаризм і тюрма народів, де сам московський народ виступає наглядачем і в’язнем одночасно, – всередині, всесвітнє пугало – назовні. «Страна рабов, страна господ!».
Тому Росія як демократична, ліберальна, вільна і соціальна держава не відбулася, не може і не зможе відбутися. От і залишається лише посилювати репресії всередині країни та агресивність назовні. Але ж це невилазний еволюційний глухий кут і каталізатор того самого краху.
«Беда не в том, что Путин воплощает “смутные геополитические комплексы элиты”. Это смутные геополитические комплексы народа. Путин – это не Россия. Все гораздо печальнее. Путин – это народ. Да, как Гитлер. Или Гитлер выражал чуждые немцам чаянья?», – такий висновок зробив про сучасну Росію колишній громадянин СРСР П.Межурицкий, що свого часу емігрував до Ізраїлю. І з ним важко не погодитись.
Сумний парадокс Росії полягає у тому, що у перекрученому світобаченні та загарбницькій, розтягнутій на століття агресивній політиці криються причини наступного краху її самої. Росія пожирає саму себе.Коли це відбудеться і які наслідки матиме для людства?
Про це вже у наступній статті.
P.S. Як, сподіваюсь, помітив уважний читач, я використовував виключно російські джерела.
Володимир Огризко