Він з’явився на порозі нашої редакції якраз на Водохреща і за його поставою, поглядом і видимою внутрішньою ґречністю я подумала: прийшов священик, очевидно, освятити нас йорданською водою.
Він з’явився на порозі нашої редакції якраз на Водохреща і за його поставою, поглядом і видимою внутрішньою ґречністю я подумала: прийшов священик, очевидно, освятити нас йорданською водою.
Володимир Скибінський, — представився чоловік, – художник. Я пригадала це прізвище. Про добродія Скибінського кілька разів згадував у своїх публікаціях наш власкор з Глибокої Григорій Соколюк. Про інтерв’ю ми за посередництва пана Григорія домовилися заздалегідь. І ось цього великого святкового дня Володимир Якович у нас. Приніс із собою великий альбом-томище з ілюстраціями створених робіт. Це — настінні розписи ікон, хоругви, кіоти, оправи для книг, жертовниці, аналої, парастасні деревця, підсвічники і навіть іконостаси. На Глибоччині майже немає церков, де б не доклав свого труду Володимир Скибінський.
— Скільки ж всього у вас робіт? – запитую.
— Я їх ніколи не рахував, але дуже багато. Причому, різних жанрів, різних технік, від живопису і ліпнини до різьби по дереву і обробки металу. Власне, і моя первинна професія, яку я здобув у Вижницькому художньому училищі, — художня обробка металу.
— Як ви прийшли до свого іконописання?
— Напевно, Бог кожному дає його шлях. У 14 років я поступив до Бучацької міжобласної художньої школи. Трудову діяльність почав у 17 років помічником гончара. Очевидно, якби я прикипів до глини, був би вправним гончарем. Але на якомусь етапі зрозумів: це не моє. Отже, згодом було Харківське театрально-художнє училище. Вижниця, заочно Московський університет імені Крупської. Працював у Чернівецькому художньому комбінаті. Та коли розпався Союз, а з ним ліквідувався і комбінат, залишився без роботи. А треба було жити. І ми з товаришем навіть організували маленький кооперативний бізнес. І вже навіть почали заробляти непогані гроші. І тут я відчув, що ґешефти — це не моє. Я віддав свій бізнес знайомому і повернувся до свого художества, так-сяк прилаштувавши майстерню в гаражі. Довгий час ця робота давала мізер. Я навіть підпрацьовував таксистом, оскільки як чоловік і батько зобов’язаний забезпечувати сім’ю. і згодом, моя малярська робота почала бути затребуваною. Будувалися нові, оновлювались старі храми, зводилися каплиці. А в цьому плані я вмію все: від замішування цементу до розпису куполів.
— А в кого ви вдалися, яке ваше родинне коріння?
— Моя мама Марія була дуже богомільною. І нас, дітей, привчала до Божої моралі. Батько Яків був ковалем-віртуозом і взагалі сільським інженером: що кому треба було викувати, змайструвати чи полагодити — йшли до нього.
— То ви народилися від Марії і Якова, лише не в Назареті. А де?
— У селі Миколаївка Бучацького району на Тернопіллі. Малим хлоп’ям, пасучи корів на чудових долинах Придністров’я, я придивлявся і прислухався до всього, що росте, щебече, кує. І світ тоді вважався мені дивовижним і милим, як і тепер, коли я вже розміняв шостий десяток.
Люди сьогодні шукають чогось доброго, милого серцю, приємного душі, прийнятного для розуму, і не знають, де його знайти. А треба лише вранці подивитись у вікно на цей чудовий світ, створений для тебе: він — найдосконаліший. Творець продумав усе до нитки, до цятки. Та люди, затьменні рутиною, пошуком грошей, роботи, приголомшені безправ’ям і беззаконням, не помічають Божої природної краси. Здається, ми вже і людьми у своєму первинному значенні перестаємо бути. Я стежу, як поводять себе птахи, звірі, люди, і зробив висновок: брати наші менші значно ретельніші і гуманніші у стосунках, у вихованні дітей, у догляді за ними. Люди ж у пошуках матеріальних благ кидають сім’ї і роками, десятиріччями не бачать ні подружньої пари, ні діток, ні батьків, відкуповуючись за це грішми. Та саме це веде до абсолютної втрати родинних зв’язків, зобов’язань одних перед одними, до знищення родових традицій. Кожен стає жити і діяти сам по собі. Звідси – невпевненість, безвір’я, злочинність.
— І все це ще зовні культивується на всі заставки нашими медіапроектами.
— Так, людям кидають на відкуп усю чорноту і безперспективність їхнього існування, бо завтра — армагедон, пришельці, повінь, зсуви, наплив монстрів і «чужих». Все це сканується зором, уявою, пам’яттю дітей, стає звичним, законом існування.
— Тобто, верх все ж таки бере той, що в скелі сидить, а тепер, виявляється, не тільки в скелі.
— На жаль, він тепер скрізь. Його присутності стає все більше, а сумління, відповідальності, любові — все менше. Як поведеться кожен з нас, як чинитиме людство взагалі, така у нас і перспектива. Але як би там не планувалося на колись, та сьогодні у нас у школах п’ють, палять, лаються, стріляються, не слухають вчителів, не реагують на старших. Ось де треба прикладати труда і міносвіти, і громадськості, і батькам. Поки що лише констатують факти.
— У світі перевернуто міру істини і вагу цінностей і реакція не забарилася.
— Перш за все, упослідили вчителів, лікарів, митців, тобто інтелігенцію, яка акумулює духовні цінності. Мистецтво настільки принижене і прищемлене, настільки мінімізовано увагу до нього, що будь-кому не шкода його творця викинути на смітник. Натомість возвеличено глупство та аморальність. Скажімо, нам нав’язують моду на виставлення у арт-центрі здохлої корови чи мертвих мух, корків від пляшок чи мазунів курячими лапами на перах і кажуть, що це шедевр світового мистецтва. Це — афішується, спонсорується, висвітлюється, створюється ореол імені, яке таким чином закладається у систему шоу-бізнесу. Справжній же митець може загибіти у своїй підворітні і цього ніхто не помітить. У нас же переступають на вулицях через людей, які з якихось причин лежать на тротуарі. Підкреслюю: нечисть залазить у всі види мистецтва, нечисть бере верх над розумом, безталання над талантом, безвір’я над вірою. Мене прошибає крізь серце, коли бачу китайські годинники зі встромленими стрілками через ікони Ісуса Христа, Матері Божої чи євангелістів. Для них це — бізнес з чітким прицілом: все можна підпорядкувати під гроші.
— А розбрат у церквах?
— Мені часто кажуть: не йди до тієї чи іншої церкви, бо вона чужа. Як чужа? – запитую. Бог один, а люди ж всі наші, тарашанські, опришенські чи дубравські. Треба дбати не про те, чия віра справжня, а вірити по-справжньому, мати Бога в душі і голові, розмовляти з ним, як каже одна знайома прихожанка, радитись, а не виставляти, як аргумент, власні амбіції.
— Де ви берете сюжети для своїх ікон?
— Зі старовинних книг, каталогів, церков. Мені буває дуже прикро, коли бачу «відреставровані» фарбою для підлоги старовинні ікони. Мабуть, дозвіл на реставрацію будь-яких релігійних речей має давати відповідна комісія чи як вона там називалася би, до складу якої входили б мистецтвознавці, краєзнавці, фахівці відповідної галузі. А так у нас понищено багато раритетного, цінного, історичного.
— Кажуть, щоб малювати ікони, треба довго очищатись духовно і фізично. Як це відбувалося у вас?
— Не все вдавалося відразу. Тривалий час мені викручувало руки, пальці, аж поки настав час мого «допуску» до такої роботи.
— Ви, напевно, готували себе до цього якимось чином?
— Я доволі глибоко намагався вивчати різні епохи розвитку суспільства, зокрема, трипілля, козаччину. Це були, безумовно, дуже гармонійні і духовні часи. Ми їх поступово втрачали і продовжуємо втрачати. Бо коли наші жінки стають добровільним товаром, а фарисейство заполоняє не лише світські, а й релігійні установи, земне буття іде на спад.
Ми часто з дружиною шпацируємо вулицями Глибокої, аби після роботи з фарбами подихати свіжим повітрям. Довкола один поперед одного ростуть торгово-розважальні центри, нічні клуби і щось їм подібне. Які кошти вкладаються в елементарне чревоугіддя і блюзнірство! Скільки людині треба тих розваг! Проте, за розвагу дають тисячі в змиг ока, а на милостиню ближньому, на книжку чи газету шкодують копійок. А потім дивуються з того, якими жорстокими ростуть молоді люди, байдужими, грубими, непокірними, не шанують батьків, викидають дітей. Якось із великим захопленням я переглядав фільми про ведмедицю, яка рік виношувала маля, а, народивши, ще рік вигодовувала, навчала, застерігала, вводила в курс, як йому жити, а далі ще тривалий час стежила за тим, як поводиться мале ведмежа, ходила слідом із засідки, вивчала середовище природи, щомиті готова прийти на допомогу. Тісні родинні зв’язки колись існували і в українських сім’ях. Старші передавали молодшим мудрість віків, молоді забезпечували теплу і лагідну старість батьків. Нині ж викинути народжене маля у сміттєвий бак не вважається навіть злочином: так, поговорять день-другий та й забудуть. Поняття гріха перед Богом і людьми стерто з монітору пам’яті.
— Та чи існує все ж сила для спасіння?
— Швидка реставрація моралі неможлива. До церкви часто йдуть, аби відкупитися за гріхи. Корупція роз’їдає суспільство. Вона диктує закони і правила стосунків. Звідси — суїцидальні настрої, бажання втекти, абстрагуватися, усамітнитись і розчинитись. Духовність — під пресом влади, мораль – у вигнанні, на часі — феодалізм, де сильний і багатий пригнічує бідного і немічного.
Для спасіння потрібне очищення. Про це, перш за все, треба дбати власть імущим, аби не надбати собі і нащадкам непосильних гріхів. І всім хочу сказати: «Бог нікого не покине», тримайтеся його!
Віра КИТАЙГОРОДСЬКА