У Сутківцях (Хмельницька обл.) 27 липня біля знаменитої Покровської церкви (1476 р.) відбулася велелюдна толока, у якій взяли участь волонтери із Кам’янця-Подільського, Хмельницького, Дунаївців, Ярмолинців, Маліївців, Городка і, звісно, чисельні місцеві мешканці.
Покровська церква – найвидатніший зразок українських храмів оборонного типу. Нагадаємо, що від Княжої доби і до кінця XVII століття дуже часто муровані сакральні споруди (церкви, монастирі, синагоги) на наших теренах зводилися не лише як Божий Дім, але й як твердині.
Героїня нашої розповіді серед усіх оборонних храмів стоїть окремо. Якщо більшість її посестер – це сакральні споруди, в архітектурі яких проглядаються фортифікаційні елементи, то у Сутківцях маємо протилежну ситуацію – оборонна складова тут на першому місці, а елементи церковної архітектури – другорядні. Відповідно її віддавна називають ще «церква-замок». Ба, є навіть екзотична версія, що від початку тут була башта-донжон якогось давнього замку, що до наших днів не дійшов, яку, мовляв, по тому перебудували на храм. Байка красива, але безпідставна. Споруда від початку зводилася як Божий Дім. Що стосується домінації оборонних рис, то пояснення просте. Сутківці стоять посеред сумнозвісного «Кучманського шляху» якими татарські загони швендяли у набіги на Поділля та у Галичину чи не із регулярність приміських маршруток. У випадку набігу в храмі можна було сховатися. Ординці навіть щонайменші укріплення намагалися обходити. Їх метою був безпечний грабунок, а не загинути при штурмі.
Із оборонною функцією, зауважимо, тісно пов’язана посвята храму саме Пресвятій Покрові. Міць мурів давні будівельники тут доповнили ще й містичним Небесним Захистом — Покровою Божої Матері. До речі, десь за півдесятка кілометрів (як навпростець) у селі Шарівка маємо ще одну Покровську церкву. Вона практично ровесниця Сутківецької і теж оборонного типу. Однак у наслідок пізніших перебудов і ремонтів фортифікаційні риси тут проступають не так яскраво.
Покровська церква в Сутківцях – пам’ятка національного значення і охороняється державою. На її реставрацію, що тривала впродовж 2006-2009 рр., держава свого часу виділила чималі кошти. На жаль відбулося досить традиційне для України «освоєніє бюджета».
Нагадаємо, на початку ХХ ст., ще за царату, храм досить кардинально перебудували – знищили високі готичні щипці на його даху, барокові башточки, розібрали високу дерев’яну дзвіницю тощо. Натомість втулили конструкції у «вєлікорусскому», московському стилі. Це, зауважимо, була не ініціатива місцевої громади, а цілеспрямована політика царського уряду і Російської Церкви з викорінення елементів української архітектури в сакральних спорудах і, натомість, запровадження чужинської – московсько-суздальської традиції. З того часу, зауважимо, нічого суттєво не змінилося — т.з. «УПЦ» (МП), яка насправді є усього лише філією РПЦ на теренах України, і далі просуває саме чужу, окупаційну стилістику в архітектурі – «лукавічькі», шатра, «кокошніки» тощо.
Горе-реставратори, які «сіли» на незле державне фінансування, замість того, аби відновити автентичний дах та інші втрачені за царату елементи (тим більше, що є ціла низка старих світлин і малюнків), втулили якийсь абсолютно фантазійний ґонтовий дах, який ще й доповнили ще одним поясом мушкетних бійниць, наявність якого не зафіксована в жодному документі, а є лише фантазією авторки проекту.
У цілому реставраційні роботи супроводжувалися низкою скандалів і остаточно так і не були завершені. Низьку якість робіт (якщо тут взагалі можна вживати слово «якість») може засвідчити автор цих рядків, який побував у Сутківцях 2014 р. Хоча на той час після завершення реставраційних робіт пройшло усього якихось п’ять років, споруда вже була в аварійному стані!
Ситуація погіршувалася ще й тим, що священик УПЦ МП, що господарював на той час у давньому храмі, приділяв догляду за святинею недостатньо уваги. Це по при те, що храм є однією із туристичних родзинок Поділля, а чисельні туристи залишали у ньому чималі кошти.
Зауважимо, що за словами місцевих мешканців, священик УПЦ МП о. Володимир Степанишин від початку серед селян мав неаби-яку популярність. Молодий, симпатичний, енергійний… Тріщина у відносинах панотця і громади почала наростати з початком російського вторгнення. За словами селян, о. Володимир у проповідях та приватних розмовах неодноразово наголошував, що росіяни для українців, мовляв, — «братній народ», а війна на Донбасі – «братовбивча» тощо. Більш за те у храмі на почесному місці він демонстративно тримав чималу «ікону» із зображенням «святого» сімейства «царствєнних мучєніков» на чолі із російським «скрепним» царем Миколою «Кривавим».
Тож ще 23 лютого 2019 р., за півтора місяця після вручення Томосу ПЦУ, релігійна громада с. Сутківці провела загальні збори, на яких першою в області ухвалила рішення перейти з московського підпорядкування до ПЦУ. Проте, о. Володимир зухвало пішов проти громади і розпочав судову тяганину. На жаль, у підсумку Господарський суд Києва у лютому 2020 року ухвалив рішення на користь настоятеля МП. Апеляційний суд згодом залишив це рішення без змін.
Проте Велика палата Верховного Суду за результатом касаційного розгляду скасувала попередні рішення суддів і відмовила о. Володимиру у задоволенні позову повністю. Чим найвища судова інстанція підтвердила законність рішення релігійної громади с. Сутківці про перехід із московської церкви в українську.
Попри рішення найвищої судової інстанції московський священик звільнив знаменитий храм щойно у травні цього року. При цьому винісши із нього все більш-менш вартісне, починаючи із образів, закінчуючи церковними дзвонами. Залишився лише зяючий пустими більмами-отворами іконостас, виготовлений спеціально під розміри храму. Та й завеликим він був, аби непомітно винести.
Понад чотири роки храм стояв практично без догляду – о. Володимир сидів практично на чемоданах, селяни ж не мали до своєї церкви доступу. Звісно це досить зле відбилося на стані давньої пам’ятки, яка і до того, нагадаємо, вже була в аварійному стані.
Зневажений священик УПЦ МП не утримався від прощальної капості селянам та давньому храму: «Усі продухи виявилися закупореними, вентиляції забиті поролоном, — розповіла кореспонденту РІСУ відома активіста і невтомний борець за збереження історичної спадщини Поділля Анастасія Донець. – Московські «віряни» також зрізали батареї опалення і вода стікала на підлогу. Таке враження, що на останок московський піп просто знущався над сердешною церквою», — наголосила вона.
Після повернення храму та призначення на парафію священика ПЦУ о. Захарія Залізного невеличка громада отримала у доважок ще й чималий клопіт – що ж робити із чималою і унікальною спорудою? На щастя сутківчан та храму тут підтягнулася «важка артилерія» в особі вищезгаданої Анастасії Донець – особи широко знаної у колах охоронців історичної спадщини України. Найвідоміший її проект – порятунок знаменитого палацу Орловських у с. Маліївці (наразі пані Анастасія є директором створеного на його базі Малієвецького обласного історико-культурного музею).
12 липня вона побувала в Сутківцях і сказала таке: «На бідолашній сердешній церкві — гидкі гаражні двері, які мені хочеться ломом вийняти. І зальопані в цемент якісь цвинтарні чорні ікони московсько-провославної естетики 1980-х. На дерев’яні двері і вікна буду робити збір, як тільки отець Захарій Залізний отримає ключі. Будемо робити туристичну стежку до замку від церкви, багато толок і досліджень. Сутківці зараз — мій новий Єрусалим».
Вже за два тижні слова втілилися у дію – першу із запланованих волонтерських толок. Мета не лише впорядкувати територію біля церкви та вичистити сам храм від непотребу, але й привернути увагу до унікальної і знаної в усій Україні пам’ятки. Нагадаємо – світлина Покровської церкви навіть увійшли до шкільних підручників з історії.
В толоці, як вже зазначалося на самому початку взяли участь до сотні людей з різних куточків Хмельницької обл. Як звернула увагу пані Анастасія, цього разу було дуже багато місцевих мешканців на чолі із старостою села Леонтієм Побережним: «За останні роки ми провели десятки подібних толок як на Хмельниччині так, навіть на Вінничині, — каже пані Донець, — але такої кількості місцевих ще не було».
Значну допомогу в організації заходу надав і відділ культури, туризму та релігій Ярмолинецької селищної ради. Представники бібліотек та клубних закладів Ярмолинецької громади на чолі із начальником відділу культури Іриною Бойко взяли у толоці і найактивнішу участь. Ще б пак, адже Покровська церква — головна історична пам’ятка Ярмолинеччини.
Найскладнішою і найменш приємною ділянкою робіт стало очищення бойового ярусу храму від голубиного посліду. За роки поки тривала тяганина між громадою і московським панотцем храм практично стояв закритим, відповідно пернаті за цей час незле обжили його горішню частину. Раніше чисельні туристи які завше піднімалися на бойовий ярус птахів розлякували. Туристи ж зауважимо у Сутківцях традиційні гості. Зокрема лише за час коли тривала екскурсія сюди завітало два автобуси і із пів десятка легкових автівок.
Посліду накопичилося стільки, що сморід відчувався навіть у самому храмі, а вже на верхньому ярусі і дихати було важко. Не кажучи, що товстий шар гуано, що вкривав не лише долівку, але й чисельні сходи і перила, виглядав досить неприємно. Відвідання ж туристами цієї частини храму-фортеці раніше було обов’язковим пунктом екскурсії – кожному ж кортить зазирнути у давні бійниці.
Із завданням волонтери успішно впоралися і кілька десятків великих мішків із потенційним органічним добривом, разом із іншим сміттям перекочували до кузова вантажівки. Планувалося закрити всі отвори сіткою, аби перекрити доступ для голубів. Для цього навіть придбали кілька рулонів (звісно що коштом волонтерів). Але, як з’ясувалося, для цього спочатку потрібно встановити дерев’яні каркаси, тому це відклали на потім.
Викошування трави та видлубування рослинності із щілин між камінцями вимостки, що тягнеться вздовж мурів храму, теж було завданням не простим, але все ж не настільки неприємним, як боротьба із слідами життєдіяльності пернатих.
Останнім штрихом толоки стало пов’язування синьої і жовтої стрічки на великому хресті, встановленому при храмі. За попереднього панотця ці кольори тут не віталися.
«Радуйтеся християни і маленькі діти, Бо у Сутківцях зацвіли українські квіти», — рядками переінакшеної подільської колядки прокоментувала цю подію ініціатор толоки Анастасія Донець.
Кожна українська толока закінчується традиційним частуванням. Приготуванням теж займалися волонтери. Серед них пані Наталя Беренда із Ярмолинець. Серед усіх, кого зібрала толока, вона має найбільший волонтерський стаж, який почався ще у перші дні Майдану Гідності:
«Від перших днів Майдану я працювала на польовій кухні, що стояла біля Жовтневого палацу, — розповіла пані Наталя. – Робота важка, але дуже потрібна. Готувати доводилося дуже багато. Але ми, кухарі Майдану, намагалися вигадувати, аби все ще було смачно. Наприклад, на Різдво навіть примудрилися зробити 12 традиційних пісних страв».
Від початку російського вторгнення (2014 р.) пані Наталя та «Волонтери Ярмолинеччини» активно допомагають фронту: «У зону бойових дій виїздимо ледь не щотижня, — розповідає волонтерка. – В зоні нашої уваги весь периметр фронту: Харківська, Запорізька, Донецька, Луганська області… Допомагаємо захисникам і місцевим у прифронтовій зоні. Возимо все – від продуктів до медикаментів, запчастин та коптерів. Взимку важливими були хімічні грілки. Регулярно возять і передачі бійцям від рідних. Останнє незле впливає на моральний стан воїнів. Отримати в окопах ласощі, які приготувала мама, це дорого коштує. Від початку війни маємо більше півтисячі виїздів»…
Найважчими у цих поїздках були не обстріли, під які кілька разів потрапляли волонтери, а випадки, коли на зворотній дорозі доводилося вивозити загиблих захисників: «Найгірше — це дивитися матерям в очі, як привозиш загиблих», — зітхає пані Наталя.
Зі страшних спогадів – знайомство із 10-12-річними школярами із Шевченково, що на Харківщині, яких росіяни понад два тижні морили голодом «на підвалі». Дітей загарбники катували за те, що вони на вимогу окупаційної адміністрації не здали українські підручники. Контролювати процес заміни українських підручників на російські зголосилася місцева вчителька української мови, яка з приходом окупантів одразу перекваліфікувалася на «русічку». Список дітей, які відмовилися виконати наказ, вона здала нових хазяям і тих одразу спровадили «на підвал». Бити не били, але морили голодом та знущалися морально…
На толоку у Сутківці волонтерка приїхала аби на якийсь час «відірватися від війни». До того ж у безперервній низці фронтових рейсів утворилася перерва: «Зараз нас бус у ремонті, — пояснила вона. – бо перед тим нас зачепило російським дроном».
Пані Наталя готувала для волонтерів куліш (смачний, зауважу), а також компот із малини і яблук. А ще учасників толоки частували борщем (готувала завуч місцевої школи Валентина Олійник), смаженою на пательні картоплею та різноманітними канапками.
Частування було заслуженим, бо волонтери досить якісно прибрали та почистили після років запустіння чималий храм та прилеглу територію.
Тож із першим етапом відродження найголовнішого із оборонних храмів України волонтери впоралися. Другим кроком має стати перетворення пустки на діючий храм.
«При Малієвецькому палаці за останні роки створилося унікальне неформальне об’єднання, якого мабуть немає ніде в Україні, — розповідає Анастасія Донець. – Ми цих людей називаємо просто: «Друзі Музею». Це люди різного віку та соціального статусу, які допомагають у розвитку нашого музею та інших проектів поза Маліївцями. Допомагають по різному. Хто просто приїздить на волонтерські толоки. Хтось допомагає кваліфікованою працею як, наприклад, реставратори, хто технікою, хто грошима долучається. Тож сподіваюся що стіни пограбованої церкви ви незабаром зможемо наповнити гарними іконами та літургійними атрибутами. Можливо, навіть старовинними. Але це мають бути справжні твори мистецтва, які би відповідали такому видатному храму».
Новий настоятель Покровського храму о. Захарій Залізний першочерговим завданням вважає відновлення регулярних богослужінь. А далі — завдання по наростаючій. Передовсім хоча би мінімальний ремонт даху, бо наразі він нагадує решето, у перспективі – повноцінна реставрація.
«Важливим є повернення викраденого, — каже о. Захарій, — Бо з часу відновлення богослужінь (1989 р.) і дотепер жителі Сутківець регулярно вкладали чималі гроші в храм, приносили врятовані ікони, допомагали працею. Це вони робили для свого храму, а не особисто для мого попередника. Тож привласнювати все це він не мав жодного юридичного, а головне морального права. Розумію, що тут є великі проблеми — ніхто ніколи не вів опису церковного майна. І довести, що це було надбання громади, а не особисті речі о. Володимира, буде складно. Але ми будемо намагатися все повернути. Принаймні викрадені церковні дзвони».
Про негідність вчинку служителя культу Московського патріархату казали і всі місцеві селяни. Квінтесенція десь така: «Моя бабуся, батьки, я регулярно докладалися аби розбудовувати наш храм. І раптом усе це десь зникло. Дірки в іконостасі замість образів, дзвонів нечутно — бо немає… Як так можна? Красти – гріх. Красти з церкви – потрійний».
Але закінчимо оптимістично.
«Церква в Сутківцях — це квінтесенція зрізу українського суспільства, культури, безкультур‘я, багатющої спадщини, усіх можливих наруг над нею та усієї великої любові до неї. Церква роздор, церква об‘єднання. І всі ці емоції і обставини — це все, з чим ми зіткнулися у наш непростий час. Попри все — ми все здолаємо», — підсумувала подію ініціаторка толоки Анастасія Донець.
Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".
##DONATE_TEXT_BLOCK##