Вдалося не тільки обговорити питання, що ж шукає сучасна людина у сучасній пресі про Церкву, віру і Бога, та чому нині сила православної преси – в її відкритості, а й відкрити для себе Балаклаву.
«Ніде в усій Росії, – а я доволі її об'їздив в усіх напрямках, – ніде я не слухав такої глибокої, повної, абсолютної тиші, як у Балаклаві. Виходиш на балкон – й увесь поглинаєшся мороком і мовчанням. Чорне небо, чорна вода в затоці, чорні гори... Тиша не порушується жодним звуком людського життя». Їдучи на фестиваль ЗМІ православних у Балаклаву й прочитавши ці слова Олександра Купріна, якому в містечку нині є й пам'ятник, і одна з вулиць та бібліотека носять його ім'я, дала собі слово: як приїду, візьму томик письменника і прочитаю цикл нарисів «Лістригони». Адже й учасники фестивалю мешкали в мотелі «Лістригон», а засідали в конференц-залі санаторію-профілакторію «Чембало».
У туристичній інфраструктурі містечка активно використовують його історію. Тож, таємничими лістригонами виявилися давні мешканці цієї території: чи то рибалки, чи то пірати, чи то одні й інші водночас. А назву «Чембало» мала древня генуезька фортеця XIV століття на одній із балаклавських вершин, руїни якої видно з усіх кінців міста.
Уже перший вечір на терасі готелю, з якої вдень відкривався прекрасний краєвид унікального витвору природи – Балаклавської бухти, засвідчував, що з часів Купріна тут наче мало що змінилося. Увечері були і чорне небо, і чорна вода в затоці, і чорні гори, і неймовірної краси молодик на небі, оточений сяйвом у вигляді чіткого квадрата. Цю картину активно знімали на мобільні телефони, проте тиші, яка так приваблювала колись Купріна та інших відомих людей того часу, вже давно немає: і вдень, і вночі у самісінькому центрі Балаклави, на одному з гірських відрогів, працює рудник.
Тут у часи Радянського Союзу діяв надсекретний об'єкт: унікальний завод із будівництва підводних човнів. Приємний юнак, який ненав'язливо спонукав нашу фестивальну групу прокататися його яхтою в бухті та вийти на ній у відкрите море (і ми ніскільки не пожалкували, бо бачили дивовижної краси краєвиди і навіть дельфінів), розказував, що і йому, жителю сусіднього Севастополя, були дозволені відвідини Балаклави лише за спеціальним розпорядженням військового коменданта...
Просто в горі навпроти центру балаклавської набережної пробита штольня, в якій могли одночасно розміститися сім підводних човнів і три тисячі людей. Нині тут все розграбували... Проте діє музей холодної війни. На відміну від інших кримських містечок на узбережжі Чорного моря у Балаклаві нема умов для пляжного відпочинку. Пляжі тут дикі, до них треба добиратися пішки через гори або човнами чи катерами, вкриті, як і дно біля берега, камінням. Але для любителів історії тут справжній рай.
Балаклава стала місцем, де було знято з добрий десяток популярних кінофільмів. У справді: де, як не тут, де стільки непривітних, первісно диких і водночас величавих гір, можна було зняти детектив за мотивами Агати Крісті «Десять негренят»?.. У балці поблизу Балаклави знімали і фільм «Гарін», і саме звідси Олександра Абдулова відвезли у лікарню... Балаклавські краєвиди – у фільмах «Та, що біжить по хвилях», «Бухта зниклих драйверів», «Другий фронт», «Дев'ята рота» (кар'єри балаклавського рудоуправління). До речі, ці кар'єри в іншому фільмі – «Консерви» – переробили під золоті рудники, а штольню – перетворили на тюрму... Навіть знаменитий російський режисер Станіслав Говорухін не обминув Балаклави, знявши після «Десяти негренят» ще й західну сторону бухти у фільмі «Пасажирка».
Найбільшою несподіванкою було побачити поблизу центральної вулиці пам'ятник Лесі Українці (але ж поставили?..)
За два кроки – й набережна, яка спочатку називалася Англійською, бо спорудили її 1854 року, у часи Кримської війни, англійці, а нині вона має ім'я одного з місцевих героїв Великої Вітчизняної війни – Назукіна. Наша славна землячка якось випадає з величезного сонму численних пам'ятників героям цієї війни, які, здається, у Балаклаві на кожному кроці. То меморіальна дошка вшановує «славный погранотряд НКВД», то медсестер, котрі з місцевих висот порятували кілька десятків радянських бійців, то біля штольні, колишньої бази підводних човнів, тебе вражає великий стенд із грізними словами «Помни о войне!»
Таке враження, що тільки цю сторінку історії тут просто леліють. Хоча саме в Балаклавську бухту з Туреччини у квітні 1855 року вперше прибув загін британських медичних сестер під керівництвом Флоренс Найтінгейл, і це був перший в історії випадок надання організованої медичної допомоги пораненим на полі бою. Як відомо, медаллю імені Флоренс Найтінгейл Міжнародний Червоний Хрест і нині нагороджує медсестер всього світу, які відзначилися на війні чи при порятунку поранених під час стихійного лиха.
Англійці в Балаклаві, крім набережної, збудували водопровід, шосейні дороги, першу на території Криму, та й України, залізницю. Містечко навіть отримало назву «Маленький Лондон». Пересічний гість міста може й не дізнатися цих, без сумніву, цікавих подробиць місцевої історії. Хоча буде ду-у-же вражений сучасною набережною, обабіч якої з руїн відновлені колишні маєтки багатих балаклавців, зокрема, і дачу актриси Соколової, на якій два місяці прожила з чоловіком Климентом Квіткою і Леся Українка. А також – розкішними яхтами з усього світу.
А недалеко – древній Херсонес, скельний Інкерманський монастир, знаменитий Свято-Георгіївський монастир на мисі Фіолент, в якому побували чи не всі російські царі, Олександр Пушкін, Адам Міцкевич, Анна Ахматова та інші відомі люди всіх часів і народів. І хоча цього разу нам не вдалося в них через напружену роботу на фестивалі, проте у зворотній дорозі додому вдалося прикластися до мощів святителя, кримського чудотворця Луки (Войно-Ясенецького), які покояться у храмі Свято-Троїцького жіночого монастиря.
Можна сотні разів чути цю безжурну пісеньку, не здогадуючись, що одного разу станеш її безпосереднім учасником. Цьогорічний, уже IV Всеукраїнський фестиваль засобів масової інформації православних, відбувався у цьому невеличкому кримському містечку Балаклаві, місті-супутнику знаменитого Севастополя.
На причалі, доки ми чекали поселення у готель, нас, представників Волинської та Володимир-Волинської єпархій, ненав'язливо, як це вміють робити лише на узбережжі морів, спонукали здійснити невеличку прогулянку на яхті Балаклавською бухтою.
Чиста вода у затоці, де ніколи не буває штормів і куди заходять яхти з усього світу, великі хвилі кольору морської хвилі, суворі й водночас привабливі навколишні гори, відреставровані уздовж набережної будиночки колишньої кримської знаті... А коли у відкритому морі неподалік побачили... дельфінів!.. І тут задзвонив мій мобільний. Подруга зі Львова запитувала, де я. І була відверто, як кажуть у цьому місті, заскочена відповіддю: не повіриш, пливу Чорним морем...
Усі, хто знав про мою поїздку на , опісля, наче зговорившись, запитували про одне: «Ну як, добре відпочила?..» Звісно, мало хто знає, що Балаклава – це навіть не Севастополь. Тут просто нема пляжів у звичному нам розумінні цього слова. Є пляжі лише «дикі», з гальки, під грізними скелями, до яких треба добиратися або через круті гори пішки, або морем. Дно ж біля берегів всіяне каменюками.
Та й програма фестивалю була така напружена, що роботу кожного дня закінчували далеко по десятій вечора. А що мешкали в одному кінці Балаклави, на одній горі, а працювали в іншому, на горі ще крутішій, у санаторії-профілакторії «Чембало», то справді дорогою могли надихатися цілющим і свіжим кримським повітрям.
В останній день фестивалю священик з Овруцької єпархії отець Віталій Ейсмонт навіть зачитав невеличкий власний жартівливий віршик із цього приводу: «Балаклава, Балаклава, берег левый, берег правый... Еще миг, и я б составил новый стих... иль фейлетон. Вот что значит поп Виталий побывал на фестивале, вот вам, братцы, и "Чембало", вот вам, сестры, "Листригон"»...
Круглі столи, доповіді, дискусії, презентації інформаційних проектів єпархій і майстер-класи... «Сучасні засоби місіонерства та мова спілкування з молоддю», «Як виправити репутацію, коли в Інтернет потрапив негатив?», «Церковні ЗМІ на рівні благочиння та парафії», профілактика емоційного вигорання у професійній діяльності, «У пошуках поєднання журналістської сенсаційності та церковного консерватизму», «Комунікації Церкви у кризових ситуаціях: що говорити й що робити, коли в нас проблеми?» – це лише невелика частина тем, які обговорювали на фестивалі.
Могли почути думку таких цікавих і знаючих людей, як той же , котрий є прес-секретарем Блаженнішого Митрополита Володимира та головою Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ; голови Синодального відділу УПЦ по роботі з молоддю, , котрий є і редактором популярного журналу «Отрок»; голови Синодального відділу зовнішніх церковних зв'язків УПЦ ; спеціального кореспондента журналу "Комерсант" Олега Гавриша; засновника та керівника першої в Україні компанії, яка спеціалізується на створенні, управлінні і захисті репутації в Інтернеті, Бориса Тизенгаузена; відповідального редактора інформаційного порталу Юлії Комінко.
Виступаючи на відкриті фестивалю, протоієрей Георгій Коваленко, голова оргкомітету фестивалю, сказав дуже цікаву фразу: раніше чимало з того, що ми мали почути, отримувало б гриф «Для службового користування». Адже Церква (як будь-яка структура) має і свої особливості, і свої внутрішні таємниці. Проте в УПЦ усвідомили, що сила Церкви нині – саме в її відкритості. І коли нещодавно Блаженнішого Митрополита Володимира спіткала хвороба, була опублікована реальна .
Тому й два останні фестивалі ЗМІ православних уже проходять з участю світських журналістів. Власне й назва про це свідчить, бо її можна розуміти й як фестиваль православних ЗМІ, і як фестиваль ЗМІ, які пишуть на православні теми, або фестиваль журналістів, які є православними. Це задумане задля того, аби не замикатися у корпоративних рамках і визначити: яка ж інформація про Церкву потрібна суспільству?
Багато учасників цьогорічного фестЗМІ давно знайомі за публікаціями та завдяки всюдисущому, виявляється, фейсбуку. Тому пропозиція Бориса Тизенгаузена продовжувати спілкуватися в цій популярній соціальній мережі виявилася, як кажуть, у тему. Проте один із небагатьох в Україні спеціалістів зі створення репутації в інтернеті не мав на увазі просто банальне спілкування.
Фейсбук нині, як показує аналіз, приваблює людей старших за 23 роки, людей думаючих, які дуже часто самі себе зробили в цьому житті. А що кожен середньостатистичний учасник фейсбуку має десь сто друзів, то завдяки їм може поширювати потрібну інформацію тисячам. Бо, як каже протоієрей Георгій Коваленко, «нам треба працювати в цих ресурсах, а не закриватися в гетто і робити із Церкви секту». Тому ми й вчилися презентувати себе у сучасному інформаційному просторі, не замикаючись у церковному інформаційному полі.
Практичний семінар Тизенгаузена був би дуже корисний і журналістам світським. Власне, кожній людині, яка спілкується в інтернеті. Бо репутація тут суттєво відрізняється від репутації в реальному світі. Одному з українських політиків компанія Тизенгаузена створила взагалі... нову біографію.
У сітку запустили певну кількість матеріалів про людину, анкетні дані котрої та ім'я збігалися з даними та іменем політика, але це вже був... російський спортсмен. І якщо користувач шукав у мережі це ім'я, то мережа активно видавала йому дані не про політика, а спортсмена.
Як підвищити рейтинг власних сайтів, яка стратегія просування їх у всесвітній павутині, як захистити в інтернеті авторські права та як діє технологія написання коментарів? Практичний семінар з участю Бориса Тизенгаузена став справжнім відкриттям для учасників фестивалю, адже практично кожна єпархія нині має і власний сайт.
За образним висловом Юлії Комінко, православний журналіст – і швець, і жнець, і сам собі психолог і психоаналітик. Писати на церковні теми начебто просто, та в той самий час і складно, бо легко збитися на менторський тон. Як відзначалося, сьогодні церковні ЗМІ ще не можуть похвалитися ні багатомільйонною аудиторією, ні багатотисячними накладами. Хоча їх потребують у суспільстві.
Які тільки видання не були представлено на фестивалі! Телепередачі та телепрограми, радіопередачі, інтернет-проекти, газети і журнали... Газета «Душа моя», журнали «Самарянка» і «Фамілія», для дітей – «Капельки» і «Шишкин лес» та багато інших. Кожен вечір фестивалю був присвячений презентаціям креативних і сміливих творчих рішень церковних інформаційних структур, знайомство з якими часто завершувалося щирими аплодисментами.
Бердянська єпархія представила повноцінний у кольорі журнал «Лоза», на який буде й передплата в Україні. Це стосторінкове глянцеве видання, у зміст назви котрого вкладена ідея єдності суспільного, сімейного і церковного. Метою журналу є привести до віри людей, які стоять на порозі храму, але він буде цікавим і тим, хто вже давно воцерковлений.
Мені цікавою видалася розмова з протоієреєм Валентином Гороховським, який служить у кафедральному соборі Херсона. Родом він із тернопільського Вишнівця, у Херсон потрапив, як кажуть, за направленням. Тривалий час був єдиним у своєму храмі, хто проголошував проповіді українською мовою.
Церковну пресу вважає засобом для того, аби донести думку церковної громади до церковного, так би мовити, начальства. Адже коли постає питання про проголошення помісності нашої Церкви, каже він, то кажуть: народ Божий цього не хоче. Та хто ж запитував цей Божий народ?.. І преса – це майданчик для спілкування, це діалог, це голос знизу. Протоієрей Валентин веде цікаву духовну програму на херсонському радіо.
Приємно порадували представники Сарненської єпархії. Лікар-нарколог Любов Левкут за власні кошти утримує радіопередачу «Православне паломництво» на радіо «Полісся».
Але коли представники оргкомітету фестивалю робили аналіз інформаційної роботи єпархій, то було просто радісно, що наша Волинська єпархія, інформаційно-просвітницький відділ у якій очолює протоієрей Валентин Марчук, є зразком для інших. У нас давно проводиться та робота, яку рекомендували проводити.
І прес-тури в храми та монастирі, і залучення світських журналістів, які б писали на православні теми. І ніде практично нема архієрея, котрий би, як наш владика Ніфонт, виступав у прямому ефірі й на радіо, й на телебаченні. Багато єпархій просто мріють мати власні телепроекти, а в нас вони вже успішно діють і мають власну аудиторію.
Апостол Павел говорив, що віра – від слухання. Нинішні реалії доповнюють цю думку: і від прочитання – теж. Православній пресі або пресі світській, яка пише на православні теми, справді треба розвивати свої сильні сторони. Писати яскраво про святих і святині, про храми і монастирі. Але писати професійно і цікаво. Цьому теж вчилися на фестивалі у Балаклаві.
P.S.: І ще одне, особисте враження. На фестЗМІ їхала зі змішаними почуттями. На теми Православ'я пишу давно: у волинській газеті «Віче-інформ» та всеукраїнській газеті «День», бо є її власним кореспондентом у Волинській області. Ніби й публіка «людей у чорному», як образно висловився один з учасників фестивалю, знайома... Та все ж... Та все ж такої інтелігентної і водночас «заводної» аудиторії давно не зустрічала. Рада цікавим знайомствам і відкриттям. Особлива вдячність оргкомітету, котрий у ці дні не просто робив свою роботу, втілюючи у життя таку напружену і цікаву програму, а мало не леліяв кожного учасника.