"Все суспільство матиме завдання відбудувати країну з руїн, не тільки фізичних", - єпископ РКЦ

14 вересня, 12:00
Католики
"Все суспільство матиме завдання відбудувати країну з руїн, не тільки фізичних", - єпископ РКЦ - фото 1
Єпископ Харківсько-Запорізький розповів в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News розповів про наслідки війни для тих, хто переживає її особисто, і про численні виклики, з якими ще доведеться зіткнутися: проблеми, пов’язані з пережитою травмою, розділені сім’ї, багато вдів, сиріт та осіб з інвалідністю.

Джерело: Vaticannews

Контраст – таким словом описав свій досвід подорожі з Харкова до Риму єпископ Павло Гончарук, ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії РКЦ, який від 1 до 8 вересня 2022 р. брав участь у формаційному курсі для нововисвячених єпископів, що проходив в приміщенні папського університету Regina Apostolorum.

«Для мене не звично бачити, як люди тут спокійно ходять по вулиці, – ділиться він, – як все вночі освітлюється і в небі спокійно літають літаки».

Його Харків щодня обстрілюють, ракети падають на відстані 100-200 метрів від єпископської курії, а одного разу касетна міна впала на її дах, утворивши отвір діаметром майже одного метра та багато маленьких дірок.

«Людина, яка через деякий час вперше залишає територію, що зазнає обстрілів, переживає особливий досвід, тому що людська психіка і весь організм мають свої механізми, – пояснює єрарх, який перед тим, як стати єпископом у 2020 році, також був військовим капеланом. – Першу ніч людина спить спокійно, а в другу-третю починаються кошмари: прокидається від сильного відчуття страху смерті. Наступні ночі сняться страшні картини війни: танки, вибухи тощо, але потім настає спокій. Це відбувається тому, що коли людина довго перебуває в умовах постійної небезпеки, то через деякий час людський розум починає блокувати емоції, придушувати відчуття страху, і як тільки людина залишаєте це місце, все починає поступово виходити назовні».

Для 44-річного єпископа цей візит до Риму став першим після його призначення ординарієм Харківсько-Запорізьким.

Він каже: "До тієї пори, доки можна буде служити, допоки будуть люди, я залишаюся у Харкові. Для людей також дуже важлива сама присутність єпископа – відповідає він без вагань. – Коли всі люди виїжджають, то мені нема сенсу залишатися. Найважчі моменти – це коли починається обстріл і ти в постійній напрузі, чекаючи, що зараз може потрапити в тебе. Тому існує постійна небезпека смерті, але поки я можу виконувати свою місію, то залишаюся. І я не можу нікого змусити залишитися зі мною».

Владика Павло розповів ще один епізод, коли йому повідомили, що треба виїжджати, бо наближаються російські війська. На той час у курії з ним були канцлер отець Григорій та його сестра, яка працює на кухні. Владика сказав, щоб вони виїжджали першими, бо отець Григорій не водить автомобіль і тому він би не зміг виїхати в останній момент. «Я сказав йому, що залишаюся і якщо вже буде дуже небезпечно, то знайду спосіб, як виїхати, – розповідає єпископ, – тим більше, що також був військовим капеланом і мені буде легше самому вирватися з небезпечної ситуації чи з оточення. Отець Григорій постояв хвилину і сказав: “Я не залишу тебе самого. Я теж залишаюся”. Дякуючи Богу, небезпека минула і нікому не довелося виїжджати».

Церква в Україні перебуває поруч зі своїм народом у цьому безпрецедентному випробуванні, і вона, за словами єпископа, повинна буде супроводжувати його також і після закінчення війни.

Єпископ Харківсько-Запорізький усвідомлює, що викликів буде багато: проблеми, пов’язані з пережитою травмою, розділені сім’ї, багато вдів, сиріт, інвалідів, травми солдатів, які повертаються додому і яким важко вирвати війну зі своєї душі, втрата житла та праці, конфлікти в родинах, які опинилися на різних сторонах фронту.

Все суспільство, за словами владики Павла, матиме завдання відбудувати країну з цих руїн, і не стільки від фізичних, скільки від руїн людських стосунків. «Але я впевнений, – додає він, – що якщо ми дозволимо Богові діяти і якщо ми будемо керуватися Його заповідями, які є справедливими, то це допоможе нам любити, тому що без справедливості, без пошуку істини й називання правди, якою б вона не була, неможливо любити».