Всеправославний собор 18-19 червня на Криті не став свідченням єднання православних, хоча і продемонстрував, що православ’я не хоче здавати свої позиції, вважає релігієзнавець Віктор Єленський
15 липня у Москві Священний синод РПЦ висловив своє ставлення до Всеправославного Собору, що відбувся місяць тому на Криті. На думку Синоду, зібрання на Криті не було Вселенським Собором, бо кілька церков (в тому числі РПЦ) не брали в ньому участь. Тобто рішення Собору, на думку Москви, не є консенсусом. Про значення Собору та стан православ’я розповідає релігієзнавець Віктор Єленський.
Кирило Лукеренко: Наскільки Собор в ухвалених ним документах охопив те, що відбувається у світі?
Віктор Єленський: Задум про Всеправославний Собор сягає середини ХІХ ст.. Далі було очевидно, що є потреба осмислення того, що відбулося за 12 століть. Ця дискусія тривала довго.
Всього православні хотіли обговорити 120 питань. На початок 70-х років їх залишилось 10, до сьогодні — 6. Проблема у тому, що православні усі питання мали вирішувати консенсусом, і є дуже мало питань, які можна так вирішити.
Собор мав зманафестувати православну єдність. Православний світ мав єдині догмати, але треба йому продемонструвати свою ідентичність. Зрештою, сьогоднішні організатори Собору погодились, що він може перетворитися на таке собі селфі, яскраву картинку для медіа, де мужі у візантійському одязі демонструють єдність.
Але й це не вдалося, тому що ті документи, які прийняв Собор, нагадують євангельську максиму: «Якби то холодний чи гарячий ти був! А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний».
Я б сказав, що Собор продемонстрував, що православ’я таки живе, попри те що його неодноразово ховали минулого століття, але воно дуже хворобливе.
Кирило Лукеренко: Ми можемо сказати, що Собор був швидше бюрократичною, ніж духовною подією?
Віктор Єленський: Він був подією, що мала б продемонструвати світові, що православ’я таки є, що воно може збиратися на Собори, що над цими Соборами домінує політика, а не богослов’я.
Якщо ви передивитеся правила святих апостолів, то побачите, що їх велика кількість не має жодного стосунку до сучасної церкви. Наприклад, хай ніхто не буде висвячений з рабів без дозволу панів.
Кирило Лукеренко: Але в документі про місію православної церкви ми бачимо згадки про біотехнології, насилля, війну — це все присутнє.
Віктор Єленський: Але ми не завжди знаємо, як нам поводитися з цими технологіями. У помісних церков є певні напрацювання із цих питань, і вони могли б бути включені в корпус соборних документів, і таким чином набрати соборного статусу.
Так само це стосується до ставлення до інших християнських церков. Цей пункт було змінено безпосередньо під час Собору. У проекті було сказано, що Православна Церква визнає інші християнські церкви. А в заключному документі було сказано, що вона визнає найменування інших церков.
Православна Церква дуже довго наполягає на тому, що немає православної і ще якихось церков, а Церква — це і є Православна. Католики погодилися на те, що вся повнота істини є в Католицькій Церкві, але й за її межами є церкви, які зберігають зерно істини.
Православна Церква трактує інші церкви так, нібито вони не зближалися. Вона трактує католиків як аріан, хоча між ними й православними є провалля, якого нема між православними й католиками, і це треба було осмислити і проговорити, але вони не зупинилися на цьому. Вони погодилися на тому, що збираються аби зібратися, і це вже непогано.
Кирило Лукеренко: Вони говорять про війну, зброю масового знищення, гонку озброєнь. Це ті речі, про які церква має говорити.
Віктор Єленський: Так, але багато речей, які є очевидними. Ніхто не сподівався, що Православна Церква скаже, що вона всіма фібрами душі хоче розвитку ядерних озброєнь. Хоча у них є вчення про справедливі і несправедливі війни, є поняття гуманітарної інтервенції.
Колись Бердяєв сказав, що християнство найменше висловлюється у юридичних термінах, але в деяких випадках цей юридизм необхідний. Як це так — Константинопольський патріарх визнає на території України одного митрополита Київського, і він перебуває у юрисдикції Московського патріарха.
Але з іншого боку, Константинопольський патріарх визнає межі юрисдикції Московського патріарха так, як вони були встановлені в 1593 р., коли Київська митрополія не перебувала під владою Москви. Як це поєднати?
Я не кажу про спроби переглянути канонічне право. Багато новел було здійснено патріархом Кирилом, коли він в 2009 році приїздив до Києва. Він почав говорити такі речі, які суперечать тому, чого вчать у підручниках семінарії РПЦ.
І все це висить на православ’ї і заважає їм жити. І багато хто був готовий це розглянути, але тоді вони не досягли б загальної згоди.