"Я не вбивця. Я захищаю свою країну": історія пастора-снайпера з Вінниччини на псевдо "Капелан"

Про перший снайперський постріл, запеклий бій та віру й дива на фронті захисник розповів Суспільному.

"Розумів, що піду у будь-якому випадку захищати Україну"

"До війни ми з моєю сім’єю несли службу в церкві, я займався пасторством у церкві. Дружина моя займалася жіночим служінням стосовно жіночої групи, підготовкою дівчат до шлюбу. Діти наші допомагали в різних областях служіння, у таборах, де ми проводили службу. Ми разом їздили по всій Україні, знімали відео, фотографували”, — розповідає Олександр Олівко.

З перших днів повномасштабної чоловік пішов добровольцем, обороняв Київ, воював на Запорізькому, Херсонському напрямках та в Бахмуті. Він також відбирає та навчає марксменів — майбутніх снайперів, які поповнять лави цієї легендарної бригади.

“Коли почалося АТО, ми з 2014-го року допомагали солдатам матеріально, морально. З 15-17 почали їздити як священники, капелани. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я для себе вже мав чітке розуміння, що маю робити. Під час служіння, капеланського я рідко брав до рук зброю. То ту я вже розумів іншу ситуацію, що я піду у будь-якому випадку захищати Україну. Питання було лиш у тому, щоб мене відпустила моя родина. Ми сиділи, і дружина спитала, чому я нічого не говорю: збираюся чи ні. Я сказав, що я з батьком, Богом, поговорив, і він їй має сказати. Вона розплакалася. Вона сказала, що розуміє мене і мусить відпустити”.

Потрапив Олександр у 3-ю окрему штурмову бригаду.

“Ми з моїм братом, коли побачили, що ворог намагається захватити Київ, то зрозуміли, що час виїжджати. Я зателефонував своєму товаришу і сказав, що він погано вчинив, бо поїхав на війну, а мені нічого не сказав. Він каже: “Я не міг тобі сказати, бо ти б зараз шукав би гроші, і взяв би зі мною поїхав”. Ми у доброму тоні з ним посварилися. За кілька годин він зателефонував і сказав приїжджати”.

"Коли не було роботи на кулеметі, то я працював на снайпері”

Олександр допомагає сержантам батальйону по особистій підготовці солдатів, відбирає та навчає марксменів — майбутніх снайперів. Зараз також тимчасово виконує обов'язки командира взводу снайперів.

"За допомогою наших друзів ми придбали дві гвинтівки і почали навчатися. Ми не встигали їздити кудись на навчання, бо були залучені в боях. Доводилося у вільний час, як тільки зʼявиться, їхати на полігон і займатися. На Запорізькому напрямку були певні снайперські завдання, я їх виконував і практично не зміг виконати, бо не вистачало досвіду і певних моментів".

Втім, каже, це не викликало обурення у керівництва, а навпаки вони розуміли, що потрібно далі розвиватися і що в Олександра є бажання. Після бойового завдання бійця відправили до снайперської групи професіоналів, з якими він провів певний час і підтягнув майстерність.

“Коли зі штурмової роти нас зробили кулеметними розрахунками, ми — рота вогневої підтримки були невеликий відрізок часу, то завжди задіювалися кулемети, особливо, коли була велика кількість піхоти або техніка якась. Ти можеш годинами в засаді сидіти з кулеметом і не використовувати свій кулемет. В більшості вся моя робота так і полягала останнім часом. Ми виїжджали як кулеметний розрахунок, я брав із собою ще снайперську гвинтівку, і коли не було роботи на кулеметі, то я працював на снайпері”.

"Мішенню переді мною стояв російський солдат. Було важко промахнутися"

Свій перший снайперський постріл Олександр пам'ятає чітко.

“Була певна позиція, на якій я був, і простежувався там постійний похід людей: російські солдати ходять у повний зріст і нікого не лякалися. Я заліг у засаду, чекав, щоб російський солдат міг пройти. Там був їхній бліндаж, у який вони заходили. І ось я побачив мішень. І коли я зробив постріл, то зрозумів, що він не впав, але дуже сильно почав стрибати і застрибнув у бліндаж, як у басейн. Я зрозумів, що завдав йому важкого поранення. Це був мій перший постріл. І за дві хвилини вийшов зовсім інший солдат: як грудною мішенню просто переді мною. Було важко промахнутися. Я вистрелив, і він упав. Це два постріли, про яких я чітко пам’ятаю. Це перша моя практика, де я бачив ураження ворога", — розповів Олександр Олівко.

Коли вразив ворога, каже чоловік, то, з одного боку, було відчуття радості, а з іншого — жалю. Але радість перемагала.

"Ти розумієш, що цей гад міг застрелити твоїх побратимів. Більш такі професіонали уміють справлятися зі своїми емоціями. У мене є, що я сумний, що погано провели операцію, або радію, що все вийшло. Я побачив багато цілей — і у мене снайперка перетворюється в кулемет. От біжить три цілі — і я хлоп, хлоп, хлоп. І я снайперкою працюю, як кулеметом, бо я дуже хочу влучити. І я десь втрачаю професійний момент. Снайпер більш досвідчений, який був поруч, спитав тоді: “А що це було? В тебе ж не автомат”.

"Є людина обдарована, а є та, яка стає хорошим снайпером завдяки праці"

Що ж до дальності пострілу, то є в "Капелана" особиста межа, яку не подолав.

“У мене є певна моя обмеженість, за яку я ще не переступив, це вистріл у складний вітер. Зараз ми проходимо складні навчання, де вітер різко змінюється. То у мене це 840 м. А без складних погодних умов — 1100 м. Є набагато кращі снайпери, які можуть стріляти, наприклад, 1700 м. Тут багато факторів, що випливають. По-перше, зрозуміло, що основне — це майстерність людини, яка стріляє, зброя і патрон. Зараз ми закупляємо обладнання, щоб самим робити ці патрони, аби вийти на такі дистанції. Зброю кращу підкупляємо, щоб вийти на кращий рівень. На сьогодні я працюю з Т-3, 308 калібр. Дві гвинтівки у мене є 338, це Savage і Ruger американський".

Олександр Олівко також відбирає та навчає майбутніх снайперів. Тут, каже, особливий відбір.

“Наприклад, у свій підрозділ ми можемо взяти тільки ту людину, яка вже має певний бойовий досвід. І це не АТО, а теперішній досвід, він був, можливо, штурмовиком, говоримо з його командуванням, як він себе поводить, з друзями його говоримо, зʼясовуємо його поведінку, реакцію на вибухи, близькі вибухи, постріли, як поводив себе у штурмових діях, — каже "Капелан".

— Також ми проходимо невеликий курс стосовно снайперської зброї, калібр 308, наприклад. Даємо кілька навиків, проводимо навчання від двох до п’яти годин, щоб він зрозумів, як поводитися зі снайперською гвинтівкою, подивитися, як він стріляє. Якщо людина обдарована, то вона чуйку має і на вітер, як приціл ставити. А є людина, яка важким трудом добивається, щоб стати хорошим снайпером".

"Я не вбивця. Я захищаю свою країну"

До повномасштабного вторгнення Олександр був пастором церкви “Світло Життя”, а нині — снайпер. Те, чим займається зараз, каже, не суперечить моральним цінностям, які проповідував.

“Я як був пастором церкви, так і залишився. Поєднується дуже просто. Як пастор захищав свою церкву. Написано ж у Біблії, які якості повинен мати пастор: захищати свою отару, турбуватися про них. Я повинен оберігати свою сім’ю, захищати її, так само й країну. Усім, з ким спілкуюся, говорю, що маю чудовий сон, совість чиста, я не вбивця. Я захищаю свою країну. Я захищаю свою країну, свою церкву, батьків. Хочу, щоб вони зустріли свою старість у країні, не тікаючи.

Коли я йшов на війну, довгий час ми не мали грошей. Ми були як добровольці кілька місяців. Моя церква постійно турбувалася про мою родину. Хлопці капеланами їздять у Бахмут, з пораненими мають справу, вивозять їх, допомагають. Вони не беруть у руки зброю. А я й не закликаю, бо це не всім дано”.

Ти в таких обставинах, коли від тебе взагалі нічого не залежить".

На фронті, розповідає боєць, побратими часто звертаються до Бога. Там є віра.

“Місяць тому нашого друга, який був серйозно пораненим, виносили під обстрілами. І ті двоє, що виносили, кричали: “Боже, збережи і сохрани!”. Не від безвиході. Просто ти в таких обставинах, які від тебе взагалі нічого не залежать. Міни лягають так, що ти можеш загинути. У таких випадках люди розуміють, що тільки Бог може врятувати. Інколи підходять хлопці і кажуть: “Капеланчику", ти зараз по-особливому молись, бо щось так важко на душі, щось може бути”. Багато людей звертаються до Бога в таких умовах. Ми спілкуємося стосовно відносин з Богом, життя, цінностей.

"Під кулями повзли забирати тіла побратимів"

Найзапекліший бій, розповідає "Капелан", був у Бахмуті: під кулями молоді військові повзли забирати тіла загиблих побратимів.

“Бахмут. Наша перша штурмова рота йшла на штурм посадки і нарвалися на дуже жорстку засаду. Багато було трьохсотих і двохсотих. Щоб забрати поранених і загиблих, то потрібна була вогнева підтримка. Коли ми виставили кулемет, то відсікли ворога від наших позицій на 450 метрів. Потім ми перезарядилися і тримали ворога в їх окопах, щоб вони не висовувалися, а хлопці наші, по років 20, під нашими кулями поповзли в сторону ворога, де відкрита місцевість, використовували воронки від мін, щоб трохи сховатися, і лізли туди, щоб витягнути загиблих хлопців. Ціною свого життя вони на намети складали рештки тіл бійців, загиблих, щоб винести їх під нашими обстрілами. Дивишся на цих хлопців — для мене це були справжні герої".

Перед виконанням складних завдань та операцій бійці тренуються.

"Якщо є певна операція, яку потрібно виконати, то шукається певна локація під неї для тренувань: як техніка виїжджає, як ти повинен себе поводити, потім — піхота. Ці тренування відбуваються для злагодженої роботи потім. Все відточується до автоматизму. Під час бою може статися багато моментів, але і на такі моменти є проговорені інструкції. Командир має можливість самостійно приймати рішення".

"На те місце, де я сидів, потрапила двометрова колода"

Трапляються на фронті і дива, каже Олександр. Одного разу такий випадок стався і з ним.

"На Бахмуті була така ситуація, що хлопців просив, щоб вони заховалися в бліндажі за 150 м від окопу, де я був з кулеметом, щоб дивитися за ворогом, аби не підходив і не міг обійти нас. Дуже сильний пішов обстріл. Я попросив хлопців там бути. Техніка стріляла, що не було хвилини без вибуху навколо нас. З посадки лишилися пеньки. Періодично з бліндажа хтось визирав і питав, чи я живий. Я дуже сильно захотів тоді кави. І пройшов певний проміжок часу і хлопці закричали, що зробили мені каву.

Я зрозумів, що, не проситиму когось прибігти і принести мені цю каву, а це 150 м, щоб через мене ніхто не загинув. Кажу: “Зараз, біжу!”. Я дочекався вибуху останнього і побіг. Ще був один, коли добігав. Коли біг, то збільшилася частота вибухів. Я зробив кілька ковтків і вирішив повернутися назад. Прибігаю, а на тому місці, де я сидів, колода двометрова, без гілля, без нічого, просто встрягла. І тепер я всім говорю, що, коли вас Бог побуджує попити каву, не лінуйтеся, йдіть пити каву, бо, може, це вас спасе".

"Наші підрозділи просувають щодня дорогою ціною"

Кожен клаптик відвойованої землі дуже дорого дістається, розповідає "Капелан".

"Хлопці, які оточують мене, 20, 21, 23 роки. І щодня ми втрачаємо їх все більше і більше. Це величезний біль. Мрію, що Бог дасть якесь диво. Просуваються наші підрозділи щодня. Ціна, щоправда, дуже дорога. Щодня є рубежі, які треба добре обдумувати, щоб випхати звідти росіян".

Брат Олександра у полоні більше року. Про героїчні вчинки його чоловік не розповідав, аби, каже, не нашкодити братові. Уся сім’я за нього хвилюється і намагається "стукати в різні двері".

Наступного дня після перемоги "Капелан" хоче бути з родиною, відчути запах дому, де на нього чекають дружина та четверо дітей. Хоче усвідомити, що все закінчилося.

Для захисників, які повернуться з фронту, потрібно, каже, робити певні спілки, зустрічі ветеранські для того, щоб на них вони один одному допомагали та підтримували.