«Я потайки від батьків зібрав свої речі і пішов до монастиря»
Оксана Бубенщикова
До Бога привела бабуся
– Ходити до церкви мене навчила бабуся. Я ще не вмів собі шнурівки зав’язати, а вже знав: сьогодні неділя і треба йти на літургію, – усміхається пригадуючи о. Ігнатій, монах греко-католицького монастиря святого Василія Великого, що в Луцьку. – Вже потім і навчився шнурівки зав’язувати, а до церкви ходити не перестав. Мама з татом завжди зайняті: бо ж робота в колгоспі, господарство, ще й у хаті четверо дітей. А ми з бабусею не пропускали жодної літургії.
Пішовши до школи в селі Соколя, що на Львівщині, малий Василь (так у миру звати отця Ігнатія) не втратив інтересу до церкви. Ба більше – прислужував на службі, допомагати дякові, який із віком утратив зір і не міг самостійно читати.
– Як я вже став більшечки м, бабуся почала возити мене із собою по святих місцях, – провадить о. Ігнатій. – Ми багато де побували. Але найбільше мені запам’яталася поїздка до монастиря у селі Крехів (це також Львівська область). І храм, і монахи – все там сподобалося. А коли я побачив хлопців, які готувалися стати ченцями, то вперше зловив себе на думці: «От би й мені стати монахом»…
Після навчання та армії був за крок до женячки
Проте від мрії до конкретного рішення минуло багато часу. Коли Василь, закінчуючи школу, заїкнувся про чернечий постриг, батьки навіть слухати цього не захотіли. Спершу відправили хлопця вступити на залізничника. Але бюджетні місця там закінчилися, на платне навчання не було грошей, і Василь вирушив до Львова, де за півтора року здобув червоний диплом поліграфічного училища.
– Працювати за фахом я не схотів. У 19 років пішов до армії. Прослужив. Влаштувався до райцентру на меблеву фабрику. Став заробляти непогані гроші. Батьки ніби заспокоїлися. Вже будували плани, як я оженюся, матиму дітей і житиму, як усі. Тому я навіть розповідати їм не став, що всі ці роки, скільки я вчився, служив, працював, то продовжував мріяти про те, щоб піти в монастир, – продовжує о. Ігнатій.
Ще більше зраділи батьки, коли їхній син почав зустрічатися з дівчиною із сусіднього села.
– Ми познайомилися на весіллі мого двоюрідного брата. Відразу сподобалися одне одному. Якихось планів на стосунки я не будував. А от дівчина (назву її Марією) виявилася наполеглива, – усміхається співрозмовник. – Спершу вона стала писати мені повідомлення в телефон. Далі – дзвонити. Не скажу, що в мене була якась антипатія. Ні. Нам було цікаво розмовляти, зустрічатися. І так потрохи Марія стала підводити мене до теми женячки. Дійшло до того, що ми вже й обговорювали, коли поберемося, скільки дітей у нас народиться, які в кого обов’язки будуть.
В якийсь момент Василь наважився зізнатися: «Маріє, то все добре. Та я мрію піти в монастир». – «Це ж чудово! – не до кінця зрозуміла дівчина. – Ти вивчишся на священника. Отримаєш парафію. Я стану дружиною ксьондза». – «Але ж я греко-католик. А ти і вся ваша родина – православні. Як же будемо ходити до різних церков?» – здивувався Василь. «За це не переживай. Я піду за тобою. А моя родина піде туди, куди ходитиму я», – запевнила Марія. І як далі опиратися її планам, хлопець уже не знав…
Сумки сховав у садку, щоб ніхто не здогадався
Цілих півтора року тривали стосунки молодих людей. Батьки обох уже допитувалися, коли буде весілля. Тож у 23 роки Василь вирішив: щоб не морочити голови дівчині, треба діяти.
– Таємно від батьків я поїхав до Крехова. Розпитав у монахів, що потрібно, аби мені дозволили приступити до послуху. І по поверненні додому я став таємно від усіх збирати необхідні папери: копії документів, довідку медичну і про хрещення, характеристику від місцевого священства й так далі. Настоятель храму, в якого попросив написати про мене декілька слів, став відмовляти: мовляв, монашество – то важкий шлях, далеко не всі його витримують. Але я того навіть слухати не хотів. Бо за стільки років переконався: ні до чого іншого не лежить моя душа…
Зібравши папери, Василь, жодним словом не обмовився рідним про своє рішення. Зібрав речі, поскладав у дві сумки, виніс їх у садок. І на світанку вийшов із хати й попрямував на автобусну зупинку.
– Вже потім мама зізналася: знайшла в хаті той «монастирський» список. Побачила, як я біля кожного пункту ставлю прочерк. І коли навпроти всіх семи пунктів з’явилися прочерки, здогадалася: скоро я таки піду в монастир. Але що це станеться настільки швидко, навіть уявити не могла. Тож, коли на світанку видоїла корову, стала цідити молоко і помітила, як я з двома сумками прямую до воріт, то подумала, їду на роботу, – згадує о. Ігнатій події 2012 року.
Таємничий голос не пускав до монастиря
Дорога до Крехова була для Василя ще тим випробуванням. Бо всі три години, скільки хлопець прямував до монастиря, він не міг відігнати від себе нав’язливих думок. Дивний голос, який узявся невідь-звідки, без упину повторював: «Куди ти їдеш», «Вертайся додому», «Тобі це не треба».
– Цей голос був такий надокучливий, такий важкий, що я не знав, як від нього відкараскатися. Пробував думати про щось інше – він знову: «Куди ти їдеш». І тоді я давай молитися: «Отче Наш», «Богородице Діво». Голос намагався заглушити слова молитов. А я не здавався: молився ще сильніше. І так усе ж дістався до монастиря у Крехові…
