«Ми вистояли і вистоюємо у боротьбі з росією. Перемога залежить від кожного з нас, і вкрай важливою є згуртованість нації. Я вірю в перемогу. Певен: російська імперія розпадеться», – це акценти Мирослава Мариновича, громадського діяча, колишнього дисидента, політв’язня ГУЛАГу, президента Інституту релігії та суспільства УКУ.
Джерело: Львівська пошта
Ірина Цицак
«Українці сильні своєю вірою в успішне та щасливе майбутнє. Думаю, що не лише я, а й багато українців відчувають цей трупний запах росії та цивілізаційну перемогу України. Ми сильні вірою у Збройні сили України та вірою в Бога, – наголошує Мирослав Маринович. – Переконаний: Україна отримає остаточну перемогу тоді, коли вона преобразиться духовно».
Напередодні 33-ї річниці незалежності України «Львівська Пошта» поспілкувалася з відомою Особистістю.
24 серпня Україна відзначатиме 33-тю річницю незалежності. В інтерв’ю «Львівській Пошті» у січні 2014-го, а тоді саме тривала Революція гідності, ви наголошували, що Україна має унікальний шанс стати геополітичним лідером і може відкрити нову епоху у людській цивілізації. За 10 років змінилося багато. У 2024 році триває велика війна. Які шанси нині має Україна?
Мій оптимізм щодо України не змінився і в 2024 році. Під час війни навіть підсилився. Чому? Я порівнюю Україну на різних етапах її існування, зокрема в XX-XXI столітті. Пригадую собі думку, яку висловлювали всі слідчі, що говорили з нами, дисидентами, під час нашого ув’язнення у совєтські часи.
Всі вони говорили так: «Ну. нічого, зараз покосимо цю націоналістичну поросль і будемо мати на 10 років спокій». Тобто в умах радянських «еліт» Україну треба було час від часу «косити», наче траву на газоні, й тоді вона виглядатиме гарно. Не буде «націоналістичної порослі».
Так ось, ми 33 роки плекали свій газон, ми його не підстригали. Виросли всі патріотичні почуття. Є нове покоління, яке народилося в незалежній Україні! Все це дає великий ефект.
Я тепер спокійний за Україну! Бо в нас стільки людей, які готові боротися за неї, ризикуючи своїм життям! Від молодих і до старших. Мене це заспокоює. Такого не було в мій дисидентський час. І тому звідси й утверджений мій оптимізм.
Сьогодні та структура світової безпеки, яка була сформована після Другої світової війни, фактично росією зруйнована. Буде формуватися нова структура безпеки. Наразі з деяких сигналів можна зробити висновок: на Заході все ще уявляють собі, що можна повернутися до попереднього стану.
Мовляв, щось трохи змінять, десь там натиснуть на росію. Але як же ж без росії? Мовляв, ця країна все ще має бути стовпом світової безпеки і фактично за цим стоїть, що вона має контролювати східноєвропейський простір. Поза тим, ми, українці, підважуємо всі ці плани та розрахунки росії. Ми не даємо їм реалізуватися.
І тут виникає найголовніше питання для нас: маємо шанс стати елементом світової безпеки в майбутньому. Але можемо ним стати лише тоді, коли пройдемо через наше власне духовне преображення.
Ми сьогодні є все ще корумпованими, на жаль. Мене приголомшує, що навіть на третьому році повномасштабної війни бачимо, стільки шкурницького в нашій державі.
Такими ми не завоюємо собі місце під європейським сонцем. Такими серйозно нас сприймати не будуть. Дуже багато залежить від самих українців!
Пане Мирославе, який у вас, як громадянина України, настрій напередодні 33-ї річниці незалежності України?
Настрій, як то кажуть, з журбою радість обнялась. Ці слова Олександра Олеся дуже добре лягають на нинішню ситуацію. Добре, що ми вистояли і вистоюємо у цій боротьбі!
Розмовляв з воїном, який приїхав з фронту трохи відпочити. Втішно чути від нього цілковиту переконаність, що Україна переможе! А це воїн, який повернувся з «нуля», він бачить найжахливіші речі на фронті. І все одно цілковито вірить у перемогу. Це мене тішить, це дає надію і викликає гордість за український народ.
А журба, що поряд із цим сусідують негативи. Дуже хочу вірити, що у вогні війни будуть випалені ці рештки «совковості». Та й так вже чимало цього випалилося. Хоча ще його і є багато. Ось тут журба.
А де брати сили у цій журбі? Бо в Україні є люди, які щодня допомагають воїнам на фронті, волонтерять, віддають останнє і роблять все задля війська, живуть цінностями і світлом. Натомість є персони, які тільки те й роблять, що прагнуть нажитися, збагатитися в часі війни. Де брати сил, коли є такий негатив? Що порадите як людина, яка багато пережила, перебуваючи в ув’язненні й на засланні?
Насамперед потрібно робити свою справу з вірою і світлом!
Наведу один приклад, який добре проілюструє відповідь на це запитання. Коли був у таборі, КДБіст тамтешній, капітан Суровцев, постійно мені нагадував: «Ви плануєте повернутися після закінчення терміну в Україну? Ніколи цього не буде, поки ви не розкаєтеся».
Це були реалістичні слова. І багато в’язнів справді отримали другий термін. Але сьогодні живу в незалежній Україні! Його слова не справдилися.
Коли повернувся в Україну, у Дрогобичі тодішній голова міського КДБ сказав мені: «Змінилися обставини, зараз перебудова, ми вас чіпати не будемо, але зрозуміло, що за кордон ви не виїдете».
Так ось, я вже об’їздив ледь не всю Європу, побував декілька разів у багатьох державах, побував у США 18 разів, був в Австралії. Одним словом, вже об’їздив пів світу. То скажіть мені, хто керує цим світом?
Певна: завжди з людиною Бог! Потрібно вірити насамперед в Бога.
Саме так! Треба вірити в Бога, треба вірити в цінності. Коли ти не знаєш, як бути, – тримайся Божого закону. І тоді все буде добре.
Дякую за два приклади – це так цінно! Поговорімо про цінності. Які цінності та свободи мають бути визначальними для українців?
Вони перелічені в Божих заповідях. Свободи перелічені в Загальній декларації прав людини. Часом можна почути, що нам потрібні нові цінності. Ні! Це дурниці. Нам потрібно повернутися до одвічних цінностей – правди, любові, добра, справедливості. Це завжди буде на часі.
На вашу думку, чи люди у 2024 році свідомі, що таке незалежність?
Думаю, що значною мірою так. Не кажу, що в Україні немає так званих ждунів. І такі ще є. Але їх кількість суттєво зменшилася. Навіть російськомовні українці усвідомили, якою цінністю є незалежна держава. Багато громадян змінили свою думку і вже підтримують українську незалежність.
Тим часом багато громадян через війну виїздять за кордон. Одна річ, коли виїздять звідти, де міста зруйновані, інша – коли їдуть за кордон зі Заходу України, коли діти вже там навчаються у школах, вступають у виші, й родина не планує повертатися додому. На вашу думку, які тут є ризики для України?
Ризики очевидні. Так, українці виїздили і раніше. Це колись було масово. Не можна сказати, що ті українці, які виїхали, не були патріотами. Вони впродовж радянського періоду багато допомагали Україні власне в духовному, ідеологічному плані.
Так, ми маємо сильну діаспору, зокрема у Канаді та США.
Саме так. Сьогоднішній час зовсім не подібний на давню добу. Теперішня еміграція значною мірою споживацька. Чи я є суддею цим людям? Ні. Однак прикро, що люди не розуміють: проблема не в тому – виживеш ти чи не виживеш. Питання в тому, як ти проживеш своє життя в очах Господа Бога.
Так, вони покинули Україну, намагаються знайти себе в інших обставина. Я не суддя їм, я боровся як дисидент за право людей виїздити зі своєї країни. Але я дуже ціную тих, хто залишився!
Аналогічно! А ще дуже радію, коли родини з дітьми повертаються до України! Побачили, як там, за кордоном, і приїхали додому. Бо всюди добре, а вдома найкраще.
Так, це правда.
Україні потрібні сильні кадри, люди, які хочуть відбудовувати і розвивати свою рідну країну. Молодь, яка хоче тут навчатися, люди, які хочуть тут працювати і сплачувати податки.
Дуже потрібні, адже тоді Україна буде сильною.
Що стане повноцінною перемогою України і якою ви її бачите?
Звісно, тішуся перемогам Збройних сил України, захоплююся нашими захисниками і захисницями. Щиро захоплююся. Схиляю перед ними голову. Вони зробили велику роботу – захистили Україну в час дуже відповідальний.
Коли ми говоримо про перемогу, то не уявляю собі наші танки на красній площі. Я собі радше уявляю іншу перемогу, обриси якої зараз ще дуже слабо проглядаються. Переконаний: Україна здобуде остаточну перемогу тоді, коли вона преобразиться духовно. Коли гріх суспільний, який зараз булькає, вийде з нас.
Ми ще не знаємо, через які катаклізми перейде росія. Ця гоноровита імперія, яка претендує на відродження своєї слави, може перетворитися у місиво громадянської війни, конгломерат якихось квазінаціональних утворень, які конкуруватимуть одне з одним.
Пригадую, як на початках незалежності в Україні з’явилися громадянські свободи. Тоді чимало російських журналістів переїхали до нас, бо тут вони бачили свободу. Цього не було там, в росії. Насправді росія дуже стежить за Україною. Російська еліта мислить категоріями історичними: наша місія – накинути на українців вуздечку. І так було століттями.
Але так тепер не буде!
Сто відсотків. Від нас дуже багато залежить. Важливо отримати насамперед духовну перемогу над росіянами. І духовна перемога стане передумовою і політичної та воєнної перемоги.
Перемога залежить від кожного з нас, і вкрай важливою є згуртованість нації.
Без сумніву, це ключ.
У лютому-березні 2022 року українці були мегазгуртовані. Тепер багато людей певні, що ця згуртованість розвіялась. Чому так?
У нашій тодішній згуртованості було дві складові. Одна – переконаність в тому, що ми єдина нація і захищаємо себе від агресора. Це залишилося. Що змінилося?
А змінилася друга складова – були ентузіазм, емоції й відчуття, що ще трохи – і перемога. А так не сталося. І ці надмірні емоції зіграли з українцями, даруйте, поганий жарт.
Коли на фронті стало не так оптимістично, емоції згасли. Тому виникло враження, що консолідації вже немає. Ні, думаю, що консолідація є. Просто проявилися якісь тріщини. Маємо бути обачні, бо тріщини є небезпечні для єдності.
У лютому 2024 року, до другої річниці початку великої війни, «Львівська Пошта» проводила опитування відомих львів’ян, де запитувала, як повномасштабне вторгнення змінило українців та чого навчило. У розмові зі мною ви наголосили, що вірите в перемогу України та певні, що російська імперія розпадеться.
І досі вірю в це. Тут потрібен час. В росії найголовніші зміни відбуваються одномоментно і дуже болісно.
Питання української мови. На вашу думку, коли ми дочекаємося української України, про що наголошувала мовознавиця Ірина Фаріон?
Ми українці, коли говоримо про національне та мовне питання, стаємо дуже нетерплячими й хочемо все і відразу. В один момент, одним розчерком пера, одним розчерком шаблі все вирішити і заспокоїтися. У мовних та релігійних питаннях так не буває.
Потрібні осмислені кроки. За наші 30 років незалежності держава не робила нічого для сприяння переходу на українську мову російськомовних і розраховувала на те, що якось воно буде. Все це обернулося для України злом. Сподівалися, що в Криму якось воно буде. Ні! Потрібні нормальні цивілізовані кроки держави задля підтримки державної мови.
Мовне питання, окрім державної політики, від кого залежить – батьків, вчителів у школах, викладачів у вишах?
Це залежить від усіх. Говорімо українською!
Ви вірите, що Україна буде українською?
Я оптиміст й вірю, що так буде.
Стресостійкість – це риса українців була і є. Чи це лише з війною?
Ми гордимося нашою стійкістю і заслужено гордимося. Щиро кажучи, вражений, наскільки українці витримують важкі навантаження.
Питання перемовин. Військові і волонтери, з якими спілкуюся, категорично проти перемовин. На вашу думку, Україна може сісти за стіл перемовин з росією і коли?
Так, звичайно може. В майбутньому, коли Україна буде на сильних позиціях. Саме тоді можу уявити ці перемовини.
Наразі ці абсолютно ілюзорні уявлення західних партнерів, що можна силою посадити за стіл перемовин, змусити прийняти певні умови, а змусити означає Україну, бо росія ні на йоту не поступилася, ні на йоту не змінила своїх намірів щодо України. Тож це був би тиск на Україну.
Сильні позиції України – це які?
Це воєнні перемоги України. Тут важливі військові аргументи. Багато залежить від західних партнерів, зокрема щодо постачання зброї. Багато нам шкодить страх, який переживає Захід перед можливим розпадом росії.
Пане Мирославе, які б меседжі ви хотіли донести до українців напередодні Дня Незалежності?
Біймося емоцій! Розумію, що в час війни є звістки, які нас збурюють, і тоді українська душа прагне знайти якусь шаблю, аби все це розрубати, аби не боліло. Біймося тих емоцій, бо їх свідомо розбурхує росія. І щоразу, коли хтось з українців хоче одним махом вирішити якусь проблему напруженням емоцій, це діє на шкоду Україні. Пам’ятаймо про це!
Чим сильна Україна та українці на 33-ому році незалежності?
Українці сильні своєю вірою в успішне та щасливе майбутнє. Думаю, що не лише я, а й багато українців відчувають цей трупний запах росії та цивілізаційну перемогу України. Ми сильні вірою у Збройні сили України та вірою в Бога.