Як Церква дивиться на події на Сході України?
Перш за все, соціальне вчення церкви однозначно засуджує тероризм, абсолютно забороняє вірним брати участь у такій діяльності та покладає на державу і міжнародне співтовариство безумовний обов’язок безкомпромісного викорінення тероризму.
По-друге, соціальне вчення однозначно забороняє священикам і вірним брати участь у тих конфліктах, які є громадянськими війнами. Православне соціальне вчення передбачає участь вірних лише у мирних протестах і акціях непокори. Католицьке соціальне вчення — визнає можливим участь лише у революції, але не у громадянській війні.
І слід наголосити, що участь у революції допускається як надзвичайне явище за виключних обставин. «Збройний опір проти гноблення політичною владою обґрунтований лише тоді, коли існують одночасно такі умови:
• у випадку несумнівних, тяжких і тривалих порушень основних прав людини;
• після вичерпання всіх інших засобів;
• якщо він не спричинить більшого безладдя;
• якщо обґрунтована надія на успіх;
• якщо раціонально неможливо передбачити кращі вирішення» (Катехизм Католицької Церкви, 2243).
Важливо, що при обговоренні питання про можливий перехід від мирного характеру протестів до насильницьких дій під час Майдану церкви кілька разів відкреслювали неприпустимість насилля, і ясно заявляли, що церкви не будуть закликати до революції із палицями, камінням, коктелями Молотова і тим більше зброєю в руках. Сьогодні на Сході країни люди ходять із зброєю, хоча ми не бачимо ані «несумнівних, тяжких і тривалих порушень основних прав людини» на Сході країни з боку нової влади, ані «вичерпання всіх інших засобів» — навпаки люди з’явилися відразу із зброєю і де-факто є якщо не диверсантами, то заколотниками. Знову-таки, спротив був би виправданий, якщо, серед іншого «він не спричинить більшого безладдя». Але всім очевидно, що більше безладдя вже спричинене, і подальше нагнітання спротиву центральній владі на Сході може мати наслідком лише хаос як для країни в цілому, так і безперспективний занепад для Сходу нашої країни. Ну і нарешті, спротив був би виправданим «якщо раціонально неможливо передбачити кращі вирішення», але зміни до Конституції, національний діалог, примирення, консенсус еліт навколо нового президента — все це кращі вирішення проблем, які легко передбачити вже сьогодні всім, а особливо — церквам. Отже, сьогодні такої ситуації, в якій застосування зброї проти уряду було б виправданим — немає і поки що не передбачається навіть у теоретичній площині, що така ситуація виникне. У цих умовах церкви мають згадати про те, що «блаженні миротворці», і не просто закликати до складання зброї заколотниками на Сході, але взяти на себе більшу історичну відповідальність. А саме, церкви могли б виступити адвокатами інтересів Сходу країни під час суспільних дискусій навколо Конституції та майбутнього устрою країни, відстоюючи об’єктивні інтереси всіх регіонів, всіх національних та релігійних меншин.
Часто пристрасті та шаблоне мислення, спекуляції популістів та провокаторів, не дозволяють навіть усвідомити людям із Сходу у чому є їх об’єктивний та абсолютний інтерес, якими є шляхи захисту їх прав, якими є шляхи повернення до часткової відповідальності за всю країну, за її курс, за її майбутнє. Церкви мали б формулювати на основі власних соціальних учень конкретну дорожню карту для українського Сходу, і не просто бути адвокатом інтересів нашого Сходу перед київським урядом чи Європою, але гарантом прав, які надаватиме Сходу держава. Тобто церкви мають парафувати акт національної згоди, якщо такий буде підписаний із представниками Сходу країни. Цей акт згоди можливий лише з політиками, представниками місцевих громад, суспільної елітою Сходу, а не з бойовиками. Хочеш перемовин — не носи зброї і тим більше не застосовуй її, не спонсоруй терористів. Все це ясні вимоги соціального вчення, так само як і розширення прав місцевих громад.
У місцевій громаді християнське соціальне вчення бачить подобу родини, подобу парафії. Без живих місцевих громад, без самоврядування — неможливий здоровий соціальний організм нації. Правова держава зверху, соціальна солідарність знизу, забезпечення прав людини скрізь — ось три максими, які врятують Україну. Врятують, бо це рецепт для кожної країни, що виходить із кризи, незалежно від того чи ця країна є Грузією, якій вдалося, чи Росією, якій не вдалося. Високі ціни на ресурси можуть дозволити відтермінувати реформи, але рано чи пізно кожна нація приходить до необхідності утвердження трьох максим, заявлених у Зверненні церков від 1 грудня 2011 року: правова держава, встановлювана владою; солідарність, що породжується переважно на рівні місцевих громад; захист прав людини як загальна ідея і для правової держави, і для солідарного суспільства: без гідності громадянина, створеного на образ Божий вільним, розумним та творчим, не матимемо ні правової держави, ні громадянського суспільства, ні добробуту соціального, ні політичного миру.
І останнє: соціальне вчення однозначно благословляє збройний захист Батьківщини в результаті зовнішньої агресії, яких би форм ця інвазія не набула на Сході України. Військова обороназавжди визнається справедливою і виправданою, Церква під час неї нагадує слова Спасителя: «немає більше тої любові, ніж хто положить душу свою за друзів своїх» (Ів. 15:13).
