Спас на Москаликах — парафія, що виховала чотирьох єпископів
Минуло кілька місяців, відколи я востаннє мандрувала, відвідуючи церкви. Моя наступна подорож почалася несподівано. Коли я поверталася додому з одного із тутешніх фестивалів, то заїхала на заправку, де й побачила напис “Metro’s”, який висів над входом до крамнички поряд. Розговорилася з вайлуватим вусанем на касі, який споміж усього іншого згадав, що колись ця крамниця належала його вуйкові, а перед тим його дідові, який якраз і називався – Дметро Палічук. Діда ніхто інакше не називав, аніж Метро, а оскільки він був чоловіком огрядним, то називали його з протяжним наголосом на перший склад “Мееетро”, наче в підтвердження міцної постави. Один з дідових синів був названий по батькові, але оскільки був хворобливий, а тому й дрібний, називали його Метрусь. «І хоч я названий так само “по вуйкови”, мене з дитинства ніхто б не наважився так назвати» — сказав чоловік і, здається, навіть підморгнув мені. Я забрала свій снікерс і два десятки заморожених вареників (робота дружини героя розповіді) і вийшла. А слово “метро” набуло для мене цілком нових сенсів і асоціацій.
Взагалі, з приїздом до Канади я побачила наших людей зовсім в іншому світлі. Навіть саме це словосполучення має значно глибший сенс, ніж будь-коли раніше. Мені йдеться передусім про нащадків першої хвилі еміграції, які тут вже вкоренилися і які, всупереч тому, що часто не знають ні слова мовою своїх предків, залишаються такими характерними українськими типажами, що їх легко можна посадити десь за кермо маршрутки чи на лавку під сільрадою, а чи хоча б на п'яне гучне весілля і ніхто й не помітить підміни. Такі вони рідні, хоч і не сьогочасні, наче застряглі в минулому. А тому, певне, рідніші, ніж більшість новоприбулих українців, або моїх родичів чи знайомих вдома. Ці роботящі люди, які, як і їхні батьки і батьки їх батьків, змушені були вигризати засоби для існування каторжною працею, життям в нестерпних умовах (і я кажу не лише про природні), не мають ані крихти претензійності, лукавства, а хитрість якщо і є, то така поетична, ніби щойно зі стефаникових новел. Коли ми з приятелькою записували одне інтерв'ю, нам трапилася пані, яка згадувала, як її – українку — в школі цькував професор-француз, наполягаючи, що жінка цієї національності ніколи не вступить до вищої школи, бо її призначення — годувати свиней і догоджати чоловікові. Не боронило від подібних нападів ані те, що вона була народжена вже в Канаді, ані те, що мала найкращі оцінки в класі.
Ця історія, як і багато інших, де українське походження було приводом для кпинів і дискримінації, закінчилася щасливо, і це вкотре в моїх очах робить Канаду прикладом того, що мої земляки таки чогось варті, що є на землі місце, де їм вдалося, де вони всупереч усьому зуміли подолати хиби свого колективного характеру і таки досягли успіху. Вихідці з невеличких містечок та сіл, куди жоден транспорт не доходив, опинившись далеко від дому, не рідко залишені самі на себе, зуміли створити цілий український світ в чужому, не завжди прихильному середовищі, ставали парламентарями, лікарями, суддями, професорами, безпосередньо впливаючи на процеси всередині великої не своєї держави.
Це все відбувалося згодом. А починалося все з таких людей, як мій знайомий власник крамниці Мет (як він сам себе назвав, по тутешньому) і його дідусь Палічук, який, зі слів внука, щойно приїхавши до Канади, старався одразу зорганізувати щось для наших людей, найперше парафію, тоді кооперативну крамницю. Оце словосполучення “наші люде” вже вкотре фігурує в моїх розмовах з нащадками перших поселенців, як дуже особливе означення людей, зрозуміле лише втаємниченим, наповнене особливим смислом – часто милим, таким світлим, але не рідко — тривожним і суперечливим.
Українське життя в Альберті в кінці ХІХ-на початку XX ст. зосереджувалося довкола кількох поселень в центральній частині провінції (разом охоплювали бл. 110 км. станом на 1914р.) — Стар-Една, Смокі Лейк, Веґревіль, Мондер та їх околиць, і починалося із закладання церковних парафій. Траплялося, що будівництво самої церкви тривало роки і навіть десятиліття від часу перших парафіяльних сходин.
“Люди звичайно кажуть “церква на Москалику” або “на Москаликах”. Назва взялася звідти, що на тому місці, де тепер стоїть церква, мешкав передтим Григорій Москалик. Він родився в селі Волчківці Снятинського повіту. До Канади приїхав 1899 року” [Пропам’ятна книга, с.289]
Парохія Преображення Господнього (Спаса) на Москаликах була доволі чисельною — 60 осіб дорослих і 100 дітей (станом на 1940-ві рр). Кількість дітей велика, тому в околиці діяло чотири державні школи: “Броди”(шкільна округа N1782, північний схід Мондеру), “Станислав”(поблизу Мондеру), “Січ”(шкільна округа N1595 ближче до містечка Варвік) та “Коломия” (шкільна округа N1507). Усе тутешнє назовництво пов'язане із походженням поселенців, які приїхали переважно з бродівщини та снятинщини, і часто колишні односельчани разом ґаздували і в Новім Краю. Перший емігрант з території України, який отримав у цій місцевості наділ під господарство — це був Йосиф Тимчишин з Білівців Бродівського повіту, прибув до Альберти 1899 року.
Оскільки більшість поселенців (“є ще прочі свистуни, збольшевичені люди, що нічого не тримаються” [там само, с.290]) були греко-католики з Галичини, то й церкву вирішили закласти відповідну. Серед засновників – Іван Зварич з Тулови на Снятинщині, Заозірний, Хміляр (ймовірно, дальший родич владики Степана Хміляра єпископа Торонтського, якого історія також повязана з цією парафією), Олекса Лесюк, Семен Ґулєвич та Петро Сірацький з Білівців, що поблизу Бродів. Останній, будучи ревним католиком, підтримував будівництво української церкви, фондував церковний дзвін за 950 доларів, а на своїй фермі поставив капличку в пам'ять про прибуття українських емігрантів до Канади.
В перші роки існування парафії було важко з духовною опікою в знайомому обряді. Спершу людям за духовного наставника слугував французький священик, згодом — польський. Першим греко-католицьким душпастирем став о. Іван Заклинський, по тому васильянин о. Плаятонід Філяс, який правив на кілька довколишніх поселень. “Парохіяни возили отця биками і кіньми, а часом отець мусіли були йти далеку дорогу пішки. Бідували з людьми” [там само, с.290].
Довгі роки богослуження відбувалися в оселях парафіян, як хто мав просторішу хату, щоб вмістити вінчання, хрестини чи Великодню утреню. Тривалий час навіть цвинтаря свого не мали, то ховали людей в довколишніх містечках. Відтак питання церкви і прицерковної території було більш ніж актуальне. Спершу вирішили будувати невеличку капличку. З того приводу зібралися всі ґазди в хаті Петра Сірацького раду радити. “Членів, що з початку хотіли церкву було 80. Тоди всі хотіли будови. Не хотів тільки один зі Старого Краю, що був з роду поляк. Приїхав відразу схизматиком. По нараді пішла робота” [там само, с.291] Капличка служила громаді довгі роки, аж допоки в 1924 році не згоріла в процесі будівництва церкви, а разом з нею вигоріли обидва дзвони.
В одному із небагатьох наявних джерел про історію українських греко-католицьких церков в преріях Канади — Пропам’ятній книзі — з нагоди золотого ювілею поселення українців в Канаді, яка вийшла накладом єпископського ординаріату в Саскачевані 1941 року, подано вельми цікаві дані про перші роки існування парафії на Москаликах з детальним описом настроїв в громаді та подій довкола, які дозволяють чіткіше уявити собі історично-соціальне тло епохи. Подаю історію мовою оригіналу.
“В 1903 році появився в Канаді Серафим, що представляв себе православним митрополитом. Хто вмів читати друковане, цего за 50 або й 25 долярів поставляв у попи. Люди говорили: висвістав або викропив попа. Таких викропленців стало багато по різних околицях. З околиці Москалика “висвістав” він на попа теж якогось одного. Його опісля забив не знати хто в Гудів (Саскачеван). Тіло привезли без ноги і поховали на Москаликах.
Люди горнулися зразу до серафимщини дуже, бо думали, що то та сама віра і церква, що в Старім Краю. Однак пізніше люди пізнали, що то не так і зачали її покидати. Серафимські викропленці пішли потім на службу пресвитеріян і ширили між українським народом роздор.”[там само,с.291]
Тут же ж знаходимо свідчення самого легендарного Гриця Москалика, в честь якого названо цілу околицю і парафію. Розповідь також подаю цілою цитатою, бо воно того варте:
“Разом з Москаликом приїхав до Канади 1899 року ще його країн. Син цього краяна став серафимським попом. Серафим висвітив його за 50 долярів. Він правив у свого батька в хаті Службу Божу з ґазети, а проповідував зі стільця. Як нарід з цего сміявся, то старий дуже злостився. Москалик мав много спорів за релігію зі своїм краяном. Не раз по цілих ночах сперечалися, бо цей краян хотів дуже перетягти його на нову віру. Та Москалик йому не давався, а найбільше боліло, що знав його ще зі Старого краю і це йому все витикав. Краян був з роду поляк і був в Старім Краю фінансом. Раз у коршмі так дістав по голові, що ціле життя потім носив знак. Ще в краю став москвофілом і викрикував на Греко-Католицьку церкву. Він зі своїм сином попом найбільше збунтували людей в парохії. Від віри найбільше відступили снятинці, бо з їх околиці походив цей краян” [там само, с.291]
Будівля церкви, яку я побачила ще з дороги, постала 1924 року на 40 акрах (приблизно 16,18 га). Чим ближче ми під’їжджали (а це були вже другі мої відвдини цієї церкви, першого разу за браком часу не вдалося достатньо порозглядати) тим сумніше мені ставало. Від церкви, що колись була центром життя околиці, гордістю тутешньої громади, в якій хори співали, дяки дякували, а кадила кадилися, залишилися лише стіни, та й ті благенькі.
Спорудження церкви замовили у власника будівельного складу у Веґревілі британця Ґордона, який за матеріали і роботу взяв майже 9 тисяч дол. — на той час це значні гроші навіть для велелюдної громади. Було вирішено, щоб люди складалися по 40 доларів від господарства, але були такі, що давали від себе подвійно. Так, 1926 року новозбудовану церкву посвятив єпископ Никита Будка. Розписи інтер'єру та екстерєру належать пензлю Миколи Лисаковського та його дружини (з якими пов'язана ще одна містично-кримінальна історія). Церква має два дзвони, обидва — щедрі датки прихожан. З історією парафії повязані імена ще трьох єпископів, окрім згаданого вище владики Степана Хміляра, а саме нинішнього єпископа Едмонтонського владики Давида Мотюка, владики Кена Новаківського - єпископа Нью Вестмінстерського та покійного владики Мирона Дацюка - єпископа Едмонтонського.
Парафію довгі роки обслуговували оо. Василіяни, які мають свій осідок кілька кілометрів на захід в Мондері, звідки ми якраз приїхали. Саме це, вочевидь, найбільше вразило. В Мондері величезна сучасна церква, облаштована, задбана, просто напроти від василіансього монастиря і духовного центру — одного з найбільших в західній Канаді, а 12 км звідти валиться історична будівля (занесена до загальноканадського реєстру архітектурних пам'яток у 2006 році). У витязі зі згаданого реєстру (www.historicplaces.ca) є обґрунтування архітектурної та суспільної цінності споруди, посилання на ікони авторства знаного маляра Петра Липинського, але навіть це її не вберегло від плачевного стану, в якому я її застала. Мені вдалося через щілину в дверях позазирати досередини, я навіть хотіла залізти роздивитися, але мій супутник застеріг мене від цього, мовляв, кожної миті може щось завалитися на голову.
Ще кілька годин тому продавець крамниці, сперши важку голову на руку, розповідав, що не так давно якась велика компанія була готова взятися за відновлення несучих конструкцій і фундаменту церкви, йшлося про те, що частинно кошти на реставрацію покриє держава (доволі поширена тут практика: громаді треба зібрати якусь суму самостійно, тоді за рахунок урядових фондів суму подвоюють). Парафіяни, зі слів мого співрозмовника, для опису яких Метро не дуже добирав слова, почали збирати гроші, але ті, хто найбільше галасувли про те, щоб всі здавали, коли дійшла до них черга, то перестали відповідати на дзвінки. Ремонтні роботи і фонд заморозили, а церква нишкне з року в рік під натиском часу, вітрів і альбертських морозів. Довкола почали лунати голоси про те, що виною всьому церковні влади, держава і будь-хто інший. В цій справі зовсім не хочу применшувати роль церкви, як впливової інституції, для якої парафія виховала чотирьох єпископів, але навіть попри усю політичну волю і усі можливі дотації, ніхто крім самих парафіян не врятує їхню власну святиню. Саме цими словами підсумував свій монолог Метро, неохоче перериваючись, щоб приділити увагу нечастим гостям-туристам, які забрели в його крамничку.
Нещодавно я писала про подібну історію в Саскачевані, де церкву врешті спалили самі ж парафіяни, оскільки це єдиний спосіб, який санкціонує церква, щоб позбавити будівлю сакрального значення. В більшості випадків вирок неминучий: з парафіян вже нікого не лишилося, або лишилися люди поважного віку, які вже не здатні самі про себе подбати, але зберігають ключі від дому Божого в тремтячих руках, журячись, що не буде кому передати почесну місію. З іншого боку — єпархія, для якої занедбана святиня з потрісканими стінами, дахом, який протікає, і повсюдним грибком – це тягар. Чого там кривити душею — відомо, що, часто, дешевше і надійніше побудувати нову. Але не у всіх випадках ситуація виглядає так однозначно і чорно-біло. Задля справедливості додам, що крім всього, збереження і шанування історичних пам’яток не є частиною загальної канадської культури, і це не стосується виключно українського архітектурного спадку. Канадці, як молода за європейськими мірками нація, доволі прагматично ставляться до вартості землі і будівлі і їх функціональності.
Мені б дуже хотілося, цими враженнями звернути увагу на дійсно прикрі речі, які діються не лише в далекій заможній країні, але й прямісінько в кожного перед очима, не рідко власними руками. Під постом у фейсбуці про спалену церкву в Саскачевані пристрасті розгорілися не на жарт, і найбільша іронія в тому, що з уст захисників зруйнованої святині яке тільки лихослів’я в бік парафіян не лунало: “Кляті запроданці, оканадилися там і забули як свої традиції та віру шанувати”. Це звучало, як несмішний жарт, особливо, якщо взяти до уваги кількість згорілих і зруйнованих церков та й інших пам'яток архітектури, які з необачності чи зі злого умислу були знищені лише за останні роки в окремо взятій, вкрай свідомій Галичині.
Ця розповідь дещо випадає зі звичного тону моїх мандрівних нотаток українськими церквами канадських прерій, але я вирішила скористатися нагодою публікації і написати про те, що мене дійсно болить. За два роки доволі регулярних подорожей місцями, де є церкви, я бачила їх сотні, траплялися новомодні та заможні, дерев'яні спорохнявілі, але все ще дуже світлі, звандалізовані й непривітні, і лише Спас Москалик мені сниться. Це той випадок, коли ти бачиш її перед собою, і враз розумієш задля чого ти це все починала. Я обов'язково згодом знайду спосіб записати офіційні коментарі церковної влади, парафіян, а поки що — результати моїх попередніх пошуків і трохи філософування від кремезного всезнаючого власника придорожньої крамниці Дметра, носія сукупної тутешньої мудрості.
Від часу запису цих моїх вражень минуло понад пів року, я зумисне не змінювала нічого в оригінальному тексті щоб не втратити щирості (і різкості) тодішнього обурення, а ще щоб унаочнити всю серйозність ситуації, яка тоді мені здавалася безнадійною. Заледве чи вдасться передати читачеві моє здивування, коли кілька тижнів тому я раптом дізналася, що справа церкви таки зрушилася з місця. В прямому сенсі: будівлю перенесли на кілька метрів вбік, щоб уникнути подальшого руйнування, яке було зумовлене станом фундаменту, що впливав на цілісність усієї конструкції. Ясна річ, я одразу поїхала побачити на власні очі. Це ж означає, що церква Спаса на Москаликах матиме ще історію та історії, і може знову казатиметься казання, співатимуть хори та кадитиме кадило.
Не знаю, яке значення ця новина має в масштабах усіх тих сумних і трагічних подій, якими переповнені ці тривожні часи, але для окремо взятої людини, яка навіть не має жодного стосунку до цієї святині, це значно більше, ніж відновлення церкви. Я потрапила туди в морозний передріздвяний ранок, який, завдяки наразі невідомим для мене доброчинцям (імена яких я обовязково з’ясую), додав більше віри чудо і в людей.
Христос Рождається! А славити Його можна в таки дуже різний спосіб.
P.S. Коли я вперше читала про церкву, то уявляла, тих українців, які понад сто років тому укладали парафію, уявляла їх вигляд, побут, їх характери. Захотілося повернути туди ще раз традиційний стрій з батьківщини перших поселенців, якого церковця, підозрюю, давно не спостерігала поряд. Тішуся, що вдалося це зробити ще й з колядою