Першим твором «Києво-Печерського патерика» є слово «Про створення церкви. Як Божим і Пречистої Його Матері була створена промислом Печерська церква» (далі – «Про створення церкви…»).
Починається цей твір так: «Був у землі Варязькій князь Африкан, брат Якуна Сліпого, який загубив золотий обладунок, б’ючись у поході з Ярославом проти лютого Мстислава» [1]. Малася на увазі усобиця між братами-володимировичами – Ярославом Мудрим та Мстиславом Хоробрим, що велася в першій половині 20-их років ХІ ст.
Про неї в «Повісті минулих літ» розповідається таким чином: у 1023 році князь Мстислав пішов походом на Ярослава. Мстиславу вдалося зайняти Київ, однак його не прийняли кияни. Тому він подався до Чернігова. Ярослав же, в той час перебуваючи в Новгороді, вирішив звернутися до варягів. Літопис пише, що йому на допомогу прийшов Якун, який і очолив варязький загін. Восени 1024 року Ярославова й Мстиславова раті зійшлися біля города Листвена, де між ними відбулася «січа сильна і страшна». Під час битви Ярослав, побачивши, що його перемагають, «побіг із Якуном, князем варязьким, і Якун загубив тут накидку золотую. І Ярослав прийшов тоді до Новгорода, а Якун пішов за море» [2].
Як бачимо, слово «Про створення церкви…» й «Повість минулих літ» дещо узгоджуються між собою, розповідаючи про варязького провідника Якуна: він під час битви Ярослава із Мстиславом загубив чи то золотий обладунок, чи золоту накидку. Однак у слові йдеться не стільки про Якуна, як про його брата Африкана, котрий, зрозуміло, походив із варязької землі і навіть вважався князем, тобто провідником якоїсь частини норманів. Наскільки можна судити з цієї оповіді, він лишився на Русі. У цьому нічого дивного немає. Чимало варягів зоставалися й закорінювалися на руських землях. Тут існували навіть їхні поселення. Такими «руськими варягами» стали Африкан та його нащадки.
Принагідно варто звернути увагу на один момент, що стосується релігійної сфери. На теренах Скандинавії (Норвегії та Швеції) християнство поширювалося в ІХ-ХІ століттях. Але це було християнство західного обряду, оскільки тут діяли переважно англійські, німецькі й данські місіонери. Активно насаджував християнство норвезький король Олаф І Трюггвасон (995-1000). За часів правління короля Олафа ІІ Гаральдссона (1015-1030) християнізація Норвегії була завершена. Після смерті цей король навіть був канонізований, ставши головним норвезьким святим. Першим шведським християнським королем вважається Олаф Шетконунг (бл. 995-1022). Він навіть почав карбувати монети, на яких був зображений хрест.
Виходячи з цього, можемо стверджувати, що Африкан, як представник скандинавської еліти, був хрещений – і, звісно, саме у латинському обряді. На це, фактично, вказується в слові «Про створення церкви…». І взагалі в цьому творі варяги сприймаються як «латиняни». У латинському обряді, схоже, хрестили другу дружину Ярослава Мудрого – Інгігерду, яка доводилася дочкою згадуваного шведського короля Олафа Шетконунга. Взагалі в оточенні Ярослава було чимало скандинавів-варягів, які належали до західних християн (католиків). Однак це не становило проблеми. Тоді на Русі «латиняни» сприймалися як християни – майже такі самі, як у Ромейській імперії (Візантії). А київські князі (і Володимир, і його син Ярослав) орієнтувалися не лише на християнський Схід, а й на християнський Захід. При бажанні їх можна представити як своєрідних «уніатів».
Цікаво, що син Африкана Шимон, котрий у слові «Про створення церкви…» подається, як і його батько, «латинником», надав сприяння при побудові головного храму православного Печерського монастиря. І це сталося уже після 1054 року, коли, вважається, відбувся розкол у християнстві на православ’я й католицизм. При цьому Шимон виявляв повагу до «латинських» святинь.
Ось як про це розповідається в слові «Про створення церкви…» Мовляв, Шимон опинився на службі в князя Всеволода Ярославича (1030-1093), котрий правив у Переяславі, Чернігові, а потім – у Києві. Згадується битва з половцями на річці Альті в 1068 р., де війська Ярославичів (Ізяслава, Святослава й Всеволода) зазнали жорстокої поразки. Про неї, до речі, йдеться у «Повісті минулих літ». При цьому літописець чимало розмірковує про цю битву в дусі християнського поучення. У слові «Про створення церкви…» говориться, що перед цією битвою на Альті Шимон звернувся до Антонія, який вважається засновником Печерського монастиря. Той сказав, що Шимон загине в цій битві. Варяг почав благати ченця уберегти його від такого нещастя. Тоді Антоній заспокоїв прохача, мовивши йому: «О чадо, багато поляже від гострого меча, і будуть вони втікати від ворогів ваших. Переможені та розбиті будете, і у воді потоплені. Тебе ж, порятованого, поховають у церкві, яку захотять збудувати» [3].
Під час битви Шимон зазнав поранень. Він подивився на небо, побачивши церкву. І звернувся до Бога з такими словами: «Господи, збав мене від цієї гіркої смерті молитвами пречистої твоєї Матері та преподобних отців Антонія і Феодосія». Тоді якась сила підняла його серед мертвих й зцілила рани варяга. Також своїх воїнів він знайшов неушкодженими й здоровими [4].
Повернувшись додому, Шимон прийшов до Антонія і повідав йому таке: «Мій отець Африкан зробив хреста і зробив на ньому фарбою боголюдський образ Христа – по-новому, як це чинять [5] латиняни, завбільшки 10 ліктів. Віддаючи йому честь, мій батько поклав на нього пояс вагою 50 гривень золота і золотий вінець на його голову. Коли ж вигнав мене Якун, мій дядько, з моєї землі, я взяв пояс з Ісуса та вінець з голови його і чув голос від образу – звернувся він до мене й рече: «Не клади його, чоловіче, на свою голову, а неси на означене місце, де преподобний Феодосій будує церкву моєї матері, та віддай йому в руки, аби повісити на моїм вівтарем». Я ж від страху впав і, заціпенівши, лежав наче мертвий, а вставши, швидко зійшов на корабель. І коли ми плили, була буря великая. Всі ми втратили надію на життя. І почав я благати: «Господи, прости мене, що через пояс нині гину, оскільки взяв із твого чесного й чоловікоподібного образу». І ось побачив я церкву вгорі й захотів знати, що це за церква. А згори почув голос, глаголячий: «Вона хоче бути збудованою преподобним в ім’я Матері Божої. У ній ти маєш бути похованим». Оскільки ми бачили її велич та висоту, то виміряв їх золотим поясом: 20 завширшки, і 30 в довжину, і 30 у висоту, а стіни заввишки – 50. Ми ж усі прославили Бога і дуже втішилися радістю великою, уникнувши гіркої смерті. Однак донині не знаю, де має бути збудована церква, яка явилась мені на морі й на Альті, коли я вже був при смерті. Хоча чув із чесних уст, що тут я повинен бути похований у церкві, яка будуватиметься. Й знявши золотий пояс, віддав промовляючи: «Це міра і основа, а цей вінець нехай повісять над святим престолом» [6].
Тобто, як бачимо, в цьому повідомленні йде про пожертву Шимона (чи то Симона – як він згодом почав називатися) на користь Печерського монастиря, на побудову монастирської церкви. Також із цього повідомлення, зокрема, випливає, що батько Шимона Африкан шанував «латинські» релігійні традиції. Він виготовляє хрест із зображенням Ісуса так, як це роблять «латиняни» – що чітко вказує на приналежність Африкана до західних християн. Шимон же використовує при побудові Печерської церкви «латинські» реліквії свого батька, які набувають сакрального значення. Тому цей храм стає начебто «екуменічним», поєднуючи західне й східне християнство.
Будівництвом же Печерської церкви займався Феодосій. Саме його Шимон-Симон просить, аби за його пожертви цей чернець молився за нього, за його сина Георгія і загалом за Симонових нащадків. Це звичайна на той час практика: багата людина жертвує свої гроші на храм, монастир, натомість духовні особи моляться за нього.
Попри те, що Феодосій погодився молитися за Симона та його нащадків, для варяга такого було недостатньо. Він просив (чи то вимагав), аби це було засвідчене на письмі. Схоже, це була західнохристиянська традиція. Феодосій написав молитву за Симона та його сина Георгія. При цьому вказується, що таке було зроблено вперше – до того на Русі не існувало такої практики, аби молитви про тих чи інших осіб фіксувалися письмово, а потім вкладалися їм у руки при похованні.
Далі маємо певний антикатолицький пасаж: «Симон же прийняв молитву й благословення від святого (тобто Феодосія – П. К.), як бісер многоцінний та дар. Бо був же перед тим він варяг, нині ж благодаттю Христовою християнин, навчений святим отцем нашим Феодосієм, лишивши латинське буйство та істинно увірувавши в Господа нашого Ісуса Христа з усім домом своїм, де було до 3000 душ, і з єреями своїми, завдячуючи чудам, які творили Антоній і Феодосій» [7]. З цих слів начебто випливало, що «латинська» віра варягів є хибною, «буйством» – на відміну від віри, яка укорінилася в Печерському монастирі й прийшла зі Сходу.
Виникає питання, чи цей антикатолицький пасаж був зроблений відразу під час написання слова, тобто десь укінці ХІ ст., чи все таки це пізніша вставка. Звісно, можна допустити, що цей текст відразу був у слові «Про створення церкви…», як тільки був написаний цей твір. Адже на той час все таки спостерігалися відмінності між східною й західною християнськими Церквами, конкуренція між ними і навіть, як уже говорилося, відбувся розкол 1054 р.
Однак видається, що це пізніша вставка, коли серйозно загострилося протистояння між католиками й православними. Принаймні основна частина слова «Про створення церкви…» не містить якихось антикатолицьких моментів. Навпаки, спостерігаємо загалом позитивне чи хоча б нейтральне ставлення до «латинників». Чого лише вартує наведена згадка про Африкана, котрий робить хрест за «латинським» зразком?! Те, що цей епізод згаданий, а саме діяння Африкана не осуджується, а також позитивно говориться про «латинські» реліквії – є показовим.
Завершується слово «Про створення церкви…» тим, що Симона поховали в Богородичому храмі Печерського монастиря – згідно із його заповітом. Вкінці цього твору йдеться про події початку ХІІ ст. Розповідається, що Симонів син Георгій служив Володимиру Мономаху (1053-1125). А той послав його у «Суздальську землю, передавши йому в руки свого сина Георгія (мається на увазі Юрій Долгорукий – П. К.). Коли ж минуло багато літ, сів Георгій Володимирович у Києві, тисяцькому ж своєму Георгієві, як батьку, передав область Суздальську» [8].
Складається враження, що кінцівка твору виглядає надумано. Можливо, вона була зроблена на початку ХІІІ ст. суздальським єпископом Симоном, який належав до когорти укладачів «Києво-Печерського патерика». Він, будучи вихідцем з Печерського монастиря, прагнув «прив’язати» слово «Про створення церкви…» до Суздальської землі, Залісся. Адже в цьому слові йдеться переважно про події на «справжній Русі», власне Київській землі, яка була віддаленою від заліських теренів. Натомість, Симону хотілося «прив’язати» Суздальську землю до своєї рідної Русі, зокрема, до Києва як «матері городів руських». Тому й з’являється «суздальський сюжет» – про княжіння тут Мономахового сина Георгія (Юрія) й про повернення його на Київщину, а також про те, що на Суздальській землі лишився інший Георгій – син благодійника-фундатора Печерської церкви в Києві. Отже, «справжня Русь» і віддалене Залісся наче поєднуються – і в плані політичному, й духовному.
Примітки:
##DONATE_TEXT_BLOCK##