Як політики дискредитують Православ’я в Україні

Анатолій ХІЛЬЧЕНКО, Прес-секретар Союзу Православних Братств України

Справді, якщо проглянути Конституцію України, закони про релігію й про політичні партії, можна помітити, що ніщо не забороняє офіційно використовувати політичним діячам релігійну символіку й ідеологію. Однак, вже сам оцей факт становить серйозну небезпеку як для Держави, так і для Церкви. Небезпека полягає, перш за все, у відсутності її очевидності (перепрошую за деяку гру слів, однак, далі стане зрозуміло, про що йде мова).

Отже, саме у статті 35 Конституції йдеться про свободу світогляду й віросповідання. Навіть якщо дуже прискіпливо читати цей розділ Конституції, не можна помітити її внутрішнього протиріччя, зокрема, з огляду на закони про релігію й про політичні партії.

Дозволю собі процитувати 35 статтю Конституції України:

“Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.”

На перший погляд, усе зрозуміло. Однак, якщо трохи поміркувати, стає очевидним, що факт відокремлення Церкви й релігійних організацій в Україні від Держави втрачає свою дієвість, коли ми доходимо до Закону “Про політичні партії в Україні”. Особливо ці тенденції помітні під час виборів. Зазначений Закон жодною мірою не регламентує релігійної діяльності політичних організацій.

Отож, що є Держава? Хто бере участь у забезпеченні функціонування державного апарату, законодавства? Це все ті ж партії, їхні представники, які посідають місця в Уряді, Верховній Раді України, у комітетах й інших управлінських структурах різноманітного рівня державного управління.

Тоді як же із Конституційним положенням про відокремлення Церкви від Держави? Для того, щоб визнати de facto справедливість цього положення, необхідно послідовно визнати відокремленість діяльності політичних партій, у тім числі, й у Верховній Раді України, від діяльності державної. Тоді що ж це за структура – Верховна Рада України, якщо вона знаходиться за межами апарату Держави?

Однак, факт лишається фактом. Політична партія, згідно Закону “Про політичні партії в Україні”, фактично, має право дублювати, у певні мірі, діяльність релігійної організації, Церкви. Тоді не зрозуміло – для чого ж існує Конституційне положення про відокремленість політичного й релігійного аспектів суспільного буття? Невже вкотре Конституція перетворюється на чергову декларацію? Однак, ніхто не помічає цієї суспільної й законодавчої проблеми. Натомість, чути голоси обурення й критики на адресу релігійних діячів, керівництва церков, представників Московського Патріархату в Україні щодо залучення ними у своїй діяльності політичного чинника

Визначення політичної партії читаємо у другій статті Закону про партії. Отож, “політична партія — це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.”

Здавалося б, існує певне обмеження на діяльність політичних партій – їхні представники беруть участь саме у політичних заходах. Однак, коли мова заходить про, так званий, “захист інтересів канонічного Православ’я”, стає не зовсім зрозумілою різниця між політичною демонстрацією й хресним ходом на знак протесту щодо того чи іншого духовного явища. Саме на цьому етапі було б дуже добре розставити крапки над “і” у законодавчому плані і, нарешті, покласти край політичній спекуляції православної ідеї з агітаційною метою.

Припустимо, керівництво Православної Церкви чи якоїсь іншої релігійної організації не бажає, щоб їхні інтереси удавано “захищали”. Однак, механізмів реалізації такого бажання релігійної організації законодавство не передбачає. Інакше кажучи – будь-яка політична сила може використовувати авторитет Церкви навіть всупереч бажання керівництва останньої. І все це – законодавчо дозволено.

У релігійних організацій немає жодних підстав звернутися до органів охорони громадського порядку щодо припинення політичних провокацій з боку партій під час релігійних заходів. Адже правоохоронці реагують виключно на “порушення громадського порядку”.

Інакше кажучи, для того, щоб над почуттями віруючих людей припинили знущатися політичні діячі, необхідно, щоб ... віруючих били. В усіх інших випадках – політичні демонстрації можуть успішно поєднуватися із релігійними заходами. І це абсолютно не суперечить законодавству. І норми Конституції про відокремлення Держави від Церкви у таких випадках не порушуються. Коли мова йде про церковне виховання у школі – Церква відокремлена від Держави, однак, коли йдеться про політичну агітацію на фоні релігійних заходів – скільки завгодно!

Щось схоже на правове виключення. Чи може, просто, – на навмисну дискредитацію релігійності як суспільного явища, зокрема, Православної Церкви, як найпотужнішого релігійного інституту країни.

Так вже було неодноразово. Й не дивно, що після таких випадків Православну Церкву звинувачують у політичній заангажованості. Однак, ніхто ніколи, схоже, не заглядав у відповідні закони і не вивчав їхньої сутності. Чи може – не хотів цього робити. Звісно, - якщо раптом зникне проблема використання політичними партіями релігійного чинника, то про що ж писати і як саме критикувати Православну Церкву?

Не зважаючи на старанні намагання політтехнологів “підганяти” політичні заходи до “захисту інтересів канонічного Православ’я”, проблеми Православної Церкви не вирішуються, а заполітизовуються. Врешті решт, віруючі лишаються після чергових виборів зі своїми бідами на одинці. А політики отримують зиск від нагнітання релігійного протистояння й експлуатації Православної ідеї. Однак, втішає те, що переважна більшість віруючих людей досить легко відрізняють зерно від полови, релігію від політиканства.

Дуже прикро, що подібні агресивні дії з боку політиків, які прикриваються Православною Церквою, потім успішно використовують ідеологічні маніпулятори у своїй боротьбі проти Руської Православної Церкви в Україні, звинувачуючи православних віруючих людей у нетерпимості, радикалізмі, політичній заангажованості й маргінальності.

Однак, внесення змін до Закону “Про політичні партії в Україні” може покласти край нагнітанню суспільного протистояння з використанням релігійного чинника й Православної Церкви, зокрема.