Почаївська лавра має двох знаних святих – Йова та Амфілохія. І одного, й другого Російська Православна Церква зробила «своїми». Хоча ні один, ні другий росіянами не були. Та й, за великим рахунком, не вписувалися в російську православну традицію.
Серед цих святих найбільш знаним є Йов Желізо (Залізо), чи то Йов Почаївський. Храми, освячені його іменем, існують не лише в Почаєві й різних куточках України, а й навіть у Москві. Йова розглядають як засновника Почаївського монастиря (хоча це не зовсім так). Зараз у Почаївській лаврі багато розповідають про цього святого. Тут існує його культ.
Однак відомості про Йова часто мають міфічний характер і базуються на житії, що було написане його улюбленим учнем Досифеєм. Хоча цей твір викликає чимало питань. Більшість фактів, наведених у цьому житії, не мають документального підтвердження з інших джерел, також є питання до хронології поданих у ньому подій. Принаймні документи, які висвітлюють діяльність Йова Желіза, відносяться до першої половини XVII ст. й стосуються «почаївського періоду» його діяльності. Зокрема, документальні згадки про нього як ігумена Почаївського монастиря припадають на 1633 та 1636 роки.
Вважається, що Йов народився в 1551 р. Однак є певні сумніви щодо цього року народження. Також вважається, що він прожив довге життя (майже сто років) і помер 28 жовтня 1651 р.
Із житія Йова довідуємося, що він народився на Галичині, власне на Покутті. Хто були його батьки, не відомо. Проте, схоже, вони були світськими людьми й належали до міщан-ремісників. При народженні майбутнього святого назвали Іваном. Йов – це чернече ім’я.
Із житійної літератури дізнаємося, що Іван Желізо у віці десяти років покинув рідний дім й подався в Угорники до Свято-Спаського монастиря. Правда, виникає питання, чи існувала ця обитель у той час. Власне, твердження про існування цього монастиря в той час базуються на Досифеєвому житії Йова Почаївського, інших документів про це немає.
Досифей стверджеє, що Іван Желізо перебував в Угорниках близько двадцяти років, пройшовши чернечі ступені послушника, монаха, єромонаха, зрештою став схимонахом. Після прийняття чернечого сану він дістав ім’я Йов. Саме ім’я Йов зараз використовується, коли йде мова про цього діяча. Одначе коли він прийняв схиму, то знову отримав ім’я Іоанн, власне Іван.
За твердженням того ж Досифея, Йов Желізо, перебуваючи в монастирі в Угорниках, прославився чернечими подвигами. Тому в 1582 р. князь Василь-Костянтин Острозький запросив його стати ігуменом монастиря Воздвиження Чесного Хреста в Дубно. Поширеним є твердження, що там Йов писав і поширював церковні книги. Таке припущення знову ж таки спирається лише на свідчення Досифея.
Загалом ігуменство Йова Желіза в Дубно викликає питання. Якщо він обіймав таку посаду, то чому не був учасником Берестейського антиуніатського собору 1596 р.? Адже в його роботі брали участь настоятелі православних монастирів, які були у володіннях князя Василя-Костянтина Острозького. Про участь Йова Желіза в роботі Берестейського антиуніатського собору 1596 р. мовчить і Досифей. Хоча про це він мав би сказати! І загалі немає ніяких документів про Йова Желіза як дубенського ігумена, а, здавалося, такі мали бути. Адже монастир Воздвиження Чесного Хреста в Дубно був одним із найбільших православних монастирів у володіннях князя Василя-Костянтина Острозького. І тут часто бував князь — Дубно, поряд з Острогом, було однією зі «столиць» його володінь.
Дивно виглядає, що Йов покинув ігуменство в Дубно й подався в нещодавно заснований монастир у Почаєві. Про це Досифей пише в житії досить загально. З приводу цього висловлюються різні версії. Зокрема, що між Йовом і князем Василем-Костянтином Острозьким виникли непорозуміння. Тому чернець прагнув усамітнитись, маючи надію знайти спокій у малолюдному Почаєві. Але це припущення і не більше. Ніяких документів, які давали б можливість це стверджувати, немає.
Вважається, що Йов потрапив до Почаєва в 1604 р. Сам же Почаївський монастир був заснований у 1597 р., коли заможна землевласниця Анна Гойська дала фундуш для цієї обителі. Щоправда, становлення цього монастиря лягли на плечі Йова Желіза. Житійний опис його діяльності в Почаєві видається доволі реалістичним.
При фундації монастиря Анна Гойська передала землі й деякі цінності на його потребу. Її родич Андрій Фірлей, якому після смерті фундаторки дістався Почаїв, вирішив повернути ці багатства собі. У житії Йова, створеного Досифеєм, такий вчинок мотивується тим, що новий власник належав до протестантів.
Майнові конфлікти між монастирями й землевласниками на той час були поширеними. І конфесійні відмінності в цих конфліктах могли відігравати певну роль.
У 1623 р. Андрій Фірлей зі своїми слугами наїхав на Почаївський монастир, пограбував його, забравши навіть чудотворну ікону Божої Матері, яку Анна Гойська подарувала обителі. У Досифеєвому житії Йова є оповідь, що Матір Божа покарала жінку Андрія Фірлея хворобою, оскільки та насміхалася над іконою. Чимало років тривала судова тяганина між монастирем і шляхтичом-грабіжником. Лише у 1647 р. Люблінський трибунал наказав Андрію Фірлею повернути монастирю награбоване. Однак усіх забраних багатств він так і не повернув.
Тоді ж знайшлися православні меценати, які вирішили допомогти Почаївській обителі. Ними були Федір та Єва Домашевські. У 1649 р. їхнім коштом у монастирі було споруджено мурований Троїцький храм.
Йов також був причетним до заснування ще однієї чернечої обителі на теренах Південної Волині – Загаєцького монастиря. Багата землевласниця Ірина Ярмолинська 1646 р. у своєму заповіті виділила необхідні кошти для цієї обителі. Під цим заповітом підписався Йов як свідок.
Цей діяч також брав участь у роботі православного собору в Києві 1628 р., на якому засудили Мелетія Смотрицького за його книгу «Апологія…»
Згідно з житієм, написаним Досифеєм, Йов провадив аскетичний спосіб життя, часто молився, усамітнювався у печері.
До нашого часу збереглися (правда, не в автентичному вигляді) деякі послання й повчання Йова Желіза, які мають аскетичне спрямування.
28 серпня 1659 року Київський митрополит Київський Діонісій Балабан разом з чернечою братією Почаївського монастиря відкрили домовину Йова. Там були знайдені його нетлінні мощі. Відбулася його канонізація.
Варто відзначити, що культ Йова Почаївського утвердився в період, коли монастир став унійним. Саме в цей час почаївські василіани зафіксували 539 чудесних зцілень біля мощів святого. Перед його гробницею запалювали свічки, здійснювали молитви.
Як бачимо, Йов Почаївський жив і діяв на теренах України, яка входила до теренів Київської православної митрополії, яка в той час підпорядковувалася Константинопольському патріархату. Діяльність цього подвижники цілком вписується в контекст українських, а не московських православних традицій. Показово, що його канонізував митрополит Діонісій Балабан, який був проти підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату, а культ цього святого утверджували унійні ченці-василіани.
Зовсім недавно, за часів незалежності України, Почаївська лавра, яка, на жаль, стала форпостом Московського патріархату на заході України, отримала ще одного святого. Ним став Амфілохій Почаївський (в миру – Яків Варнавович Головатюк, 1894-1971).
Рішенням синоду Української Православної Церкви (що є частиною Московського патріархату) від 12 травня 2002 року схиігумен Амфілохій урочисто був канонізований як преподобний Амфілохій Почаївський. А 3 лютого 2016 р. (невдовзі після окупації росіянами Криму й частини Донбасу!) рішенням Архиєрейського собору Російської Православної Церкви (РПЦ) було встановлено загальноцерковне шанування преподобного Амфілохія.
Безперечно, ця канонізація мала на меті підняти авторитет Почаївської лаври в очах віруючих. Адже ця обитель отримала святого, про якого ще пам’ятали люди. До того ж Амфілохій був місцевим, народився неподалік Почаєва, тут і провів основну частину свого життя.
Однак цей святий, за великим рахунком, не вписується в концепцію «русского мира», яку проповідує РПЦ та її філія – УПЦ МП. Зокрема, є свідчення, що він допомагав воїнам Української Повстанської Армії (УПА).
Народився Амфілохій (Яків Варнавович Головатюк) 10 грудня 1894 року неподалік Кременця й Почаєва, в селі Мала Іловиця, в багатодітній селянській родині. 1912 року його призвали до царської армії. Спочатку юнак служив у Луцьку, пізніше разом з полком був направлений до Томська. Під час Першої світової війни опинився на фронті, потрапив у полон до австрійців. Лише в 1919 році повернувся в рідне село.
У 1925 р. Яків Головатюк прийшов у Почаївську лавру, вирішивши стати монахом. Виконував покладений на нього послух – майстрував сани, колеса, співав на кліросі тощо. Пройшовши чернечий іспит, 8 липня 1932 р. був пострижений у монахи з ім’ям Йосип.
Виконуючи різні роботи, він також лікував хворих. При чому справлявся з такими захворюваннями, які вважалися невиліковними. Особливо прославився як костоправ. Лікував також хвороби психічного характеру.
Невпинний потік хворих до Йосипа не подобався керівництву Почаївської лаври. Цілителю дали зрозуміти, що його місце має бути за межами монастирської обителі. Чернець переселився у невеликий будинок на монастирському кладовищі, де продовжував приймати хворих.
Під час Другої світової війни південна Волинь, де жив Йосип і його родичі, стала місцем активної діяльності бандерівської Української Повстанської Армії (УПА). Неподалік села Мала Іловиця у березні 1943 року в урочищі Дігтярня виник табір Воєнної округи УПА «Волинь-Південь». Його так і не змогли розгромити німці. Хоча для цього навіть використовували літаки. Чимало жителів навколишніх сіл опинилося в лавах УПА, в тому числі окремі представники родини Головатюків, до якої належав чернець Йосип.
Тому не дивно, що він допомагав лікувати вояків УПА. Адже лікарського персоналу упівцям не вистачало. Звісно, робилося це таємно, щоб не викликати репресії з боку нацистських, а пізніше й радянських окупантів.
Про те, що чернець Йосип допомагав упівцям, розповідала Марія Антонюк, яка була повстанською розвідницею та секретаркою легендарного командира Енея (Петра Олійника), а потім пройшла енкаведистські тортури та воркутинські табори. Зокрема, вона стверджувала, що монах Йосиф не вникав у політику, однак симпатизував українському національному рухові.
Звісно, Йосип не був у захваті від радянської влади. У післявоєнний період з міркувань безпеки він покинув свій будиночок і знову поселився в Почаївській лаврі.
До монастиря йшли хворі, сподіваючись на допомогу ченця Йосипа. Це викликало незадоволення лікарів. Вони, а також представники влади вимагали, щоб чернець перестав приймати хворих.
Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років у Радянському Союзі настала чергова атеїстична кампанія. Масово закривалися храми, монастирі. Передбачалося також закриття Почаївської лаври. У 1962 р. представники влади хотіла закрити Троїцький собор цього монастиря. Але чернець Йосип організував активний супротив міліціонерам, які намагалися це зробити. Йому за це «віддячили» – кинули до Буданівської психіатричної лікарні, що знаходилася за 100 кілометрів від Почаєва. Ченця розмістивши в палаті, де перебували важкохворі.
На численні прохання людей Йосипа все таки звільнили. Але не дали можливості повернутися до Почаївської лаври. Тому він поселився у своїх родичів у Малій Іловиці. До нього знову почали приходити хворі.
Однак представники влади не дали Йосипу спокою. Вони підговорили одного колгоспника-тракториста, щоб той вивіз ченця за село на болото й кинув у воду. Той так і зробив. Було це взимку, в грудні. Йосип цілком міг замерзнути та загинути. Його знайшли у важкому стані й відвезли до Почаївської лаври. Там ченця постригли в схиму з ім’ям Амфілохій. Ніхто не думав, що він виживе. Але вижив!
Амфілохій не зміг лишитися в лаврі. Родичі забрали його в Малу Іловицю. Восени 1965 року він оселився в племінниці Ганни – дочки покійного його брата Пантелеймона. У дворі Ганниної хати Амфілохій спорудив високу голуб’ятню, під нею – маленьку каплицю.
З північної сторони двору побудували довгий корпус, влаштували трапезну, кухню, приймальню для хворих, спальню для послушниць, які виконували роботи по господарству й читали молитви. Фактично, був створений домашній монастир. Там Амфілохій щодня служив молебні, зцілював людей.
Помер чернець 1 січня 1971 року. Існує версія, що його спеціально отруїли. Враховуючи попередні факти замахів на ченця-цілителя, це цілком могло бути. Хоча однозначних доказів немає.
Поховали Амфілохія на монастирському кладовищі в Почаєві.
Життя цієї людини оповито легендами. І це справді легендарна особистість, яка заслуговує на увагу й повагу. Хотілося б, щоб була створена об’єктивна, а не «канонічно-московська» біографія Амфілофія – святого, який усвідомлював себе українцем.
##DONATE_TEXT_BLOCK##