Як українці з Надсяння Святвечеряли
А чи знаєте ви, що дідух – це дід, який спустив дух, тобто обмолочений дід, а традиція називати дідухом головний атрибут Святвечора пішла від незнання і тиражування в засобах масової інформації. Насправді ж головний атрибут Святвечора – необмолочений сніп, зазвичай зажинковий – здавна називали дідом, дідугою чи дідуганом. І не тільки на Надсянні, а й в інших етнографічних районах України.
Про це та про звичаї, повір’я та обрядодії, що супроводжували приготування та святкування Святвечора на Надсянні, в розмові з професором кафедри етнології ЛНУ імені Івана Франка, доктором історичних наук Михайлом Глушком, співавтором книги «Надсяння».
– Чому саме Надсяння стало предметом Вашого вивчення і яку територію включає цей етнографічний район?
– Надсяння порівняно з іншими етнографічними районами, як-от Бойківщина, Лемківщина, Полісся, Поділля, до недавнього часу навіть для професіоналів-етнологів було невідомим або дуже мало відомим. Так склалося, що я організовував студентські наукові експедиції в цей край, під час яких збирав матеріал. Частина того матеріалу стосувалася зимових календарно-обрядових свят. Загалом вдалося побувати і зробити записи у 55 селах цього району.
На жаль, доля Надсяння, подібно як і Лемківщини, Холмщини, Підляшшя, склалася у ХХ столітті доволі трагічно. Після так званого пакту Молотова-Рібентропа в 1939 році значна частина українських земель відійшла до іншої держави. А після Другої світової війни кордон провели так, як маємо зараз. Тому більша частина Надсяння відійшла до Республіки Польща. Тих усіх українців, які опинилися на території Польщі, спочатку добровільно, а потім примусово виселили. Трохи більше пощастило надсянцям в тому, що вони, на відміну від лемків, частково залишилися на своїй землі. Це ті терени, які належать до сучасної України – весь Мостиський район, більша частина Яворівського, західна частина Городоцького і північні частини Старосамбірського і Самбірського районів. Східна межа проходить по річці Верещиця, через Городок. Південна межа – це річка Стрв’яж, яка бере початок у Польщі і впадає в Дністер недалеко від Рудок. Визначити ж західні межі цього етнографічного району нині, на жаль, майже не можливо, можна лише з певністю сказати, що сягав він Перемишля.
– Чому так важливо розповідати про традиції саме того чи того етнографічного району?
– Особливо в час свят по радіо і телебаченню дуже багато «знавців», розповідаючи про традиції і звичаї, дуже все узагальнюють. Я, як дослідник, не можу те слухати, бо здебільшого не вказують, з якого краю ті звичаї, адже кожний етнографічний район мав свою специфіку. А раз своя специфіка, то й свої особливості і узагальнювати не можна, адже кожен звичай має своє значення і пояснення, містить певний досвід поколінь.
Хоча, звичайно, для всіх українців зальна канва скрізь була однакова. Скажімо, кутю їли скрізь, сніп був на столі чи покуті майже скрізь. Хоча по-різному його називали, він був різним за формою і різні звичаї чи обряди його стосувалися.
Однак, до прикладу, в деяких етнографічних районах є три вечори, а в інших два, то й звичаї та обряди також були розподілені по-різному. На Надсянні їх два – 6 і 18 січня. Другий святий вечір майже скрізь називають Щедрим вечором. А на Поліссі та Волині Щедрим вечором вважають 13 січня, перед Новим роком. Якщо у нас він, як і Перша коляда, є пісним, то на сході Щедрий вечір був справді щедрим, бо їли скоромне: ковбаси, холодці і так далі.
Окрім того, звичаї різнилися не тільки за етнографічними районами. Кожне село, а навіть родина мали свої особливості. Адже кожне покоління привносило щось своє: скажімо, двоє братів привели невісток, то кожна принесла і свої традиції, і вже будуть певні відмінності.
– Чому звичаї та традиції стосуються здебільшого передусім Святвечора, а не самих свят Різдва чи Богоявлення?
– Ми відзначаємо всі різдвֹяно-новорічні святки упродовж двох тижнів. І хоча вважаємо кульмінацією цих свят Різдво і Водохрище, але насправді з погляду етнології чи історії народної культури, ці свята релігійного змісту є пізнішого походження, ніж Святий вечір. Колись, принаймні до Другої світової війни, вечеря була обов’язкова для всіх членів родини, це було родинне свято. На цій ввечері вважалися присутніми і духи покійних предків. Для них обов’язково клали ложку і миску та залишали їх і після вечері, передусім це властиво для Бойківщини. Тож з історичного погляду вечеря завжди була важливішою, ніж, як ми зараз вважаємо, Різдво чи Водохрище, чи навіть день Василя. Хоча Новий рік був споконвіків, а свято Василя вже пов’язане з християнством.
Окрім того, те, що ті два вечори є дуже важливими, відображено в народних назвах. На Надсянні народні назви були різні: Святий вечір, Сьвітий вечір, Коляда, Перша коляда, Вилія, Перша вілія та ін. В бойків побутувала ще така назва як Дзідзів вечір, Дідів вечір. Відповідно друга вечеря, яку нині святкують 18 січня, називалась Друга вечеря, Другий святий вечір, Друга вілія, Друга коляда, Щедрий вечір, Щадрівка, Щедрівка, Йорданська вилія та ін. В бойків і лемків це був Бабин вечір. Такий поділ на Дідів і Бабин вечір має дуже архаїчне походження, він також підтверджує важливість і давність Святвечора.
– З чого розпочиналися приготування до свят і Святвечора на Надсянні?
— Кожен член родини мав свій обов’язок. Наприклад, чоловік – глава сім’ї, тобто батько – повинен був забезпечити на період свят, хоча б на три дні, харч для худобу: нарізати січку, позвозити сіно… Також він мав заготовити дрова. Як не парадоксально, але ще до Другої світової війни, навіть люди, які жили в лісі, не заготовляли дрова на цілий зимовий період, і на це були різні причини. То була чоловіча робота. Жінка, господиня, дбала про хату та приготування страв. В дітей, дівчат і хлопців, була своя робота. Сини завжди допомагали батькові, доньки прибирали в хаті.
Важливо зазначити, що перед Першим святим вечором обов’язково прибирали в хаті. І на те була своя причина: в другій половині ХІХ – першій третині ХХ століття переважали трирубні житла – власне помешкання, сіни, комора. В одному помешканні, яке мало щонайбільше 20 квадратних метрів, проживало приблизно 10-12 осіб (три покоління: баба з дідом, хтось з їх дітей з жінкою/чоловіком і внуки, дітей тоді було 4-5 і більше). Був звичай, що перед Святвечором все треба було прибрати: звільняли приміщення від знарядь праці, бо навіть в такому помешканні була зона праці, зона відпочинку, зона святкова і зона приготування їжі. Тож в хаті міг стояти ткацький верстат, інструменти, якими працював батько – майстрував щось тощо. Треба було помити лави, стіни, стелю. І на те також була поважна причина. Коли житло було курне і дим щодня заповнював це помешкання, то стіни і стеля були в кіптяві, аж чорні. Тому їх треба було вимити. Та й пізніше, коли вже були комини, дим значно менше, але все ж потрапляв до приміщення, тож щороку, перед Різдвом і Великоднем робили велике прибирання.
– Що ж готували до святвечірнього столу?
– На Надсянні страви були майже такими самими, як в інших районах України. Обов’язково була кутя. Переважної її готували з пшениці, бідніші селяни, які не мали пшениці, готували її з ячменю. Кутю заправляли медом, цукром, маком, подрібненими волоськими горіхами, пізніше стали додавати й родзинки. Багатші намагалися мати новий горщик, в якому її готували. І на це також є своє пояснення: за цілий рік горщик так загорав, що зовні був аж чорний, та й всередині накипав… Тож господиня старалася до свят мати новий горщик. Пшеницю на кутю обтовкали від луски у ступі, як правило діти старшого віку.
Обов’язково ліпили вареники — «пироги» — з різною начинкою (капустою, картоплею, гречкою, грибами, грушками). Цікаво, що навіть в Карпатах вареників з грибами не робили, а надсянці робили. Варили і грибну підливу («губи», «мачку», «мачанку з грибами»), розсіл із квашеної капусти («квас», «капусту»), «зупу з губами» або «борщ з губами», різні види каш («кашу з сливками», «кашу з япками», гречану кашу та ін.), горох, компот із сухофруктів «сушеню», «сушку», «юшку з яблук», «компот» та ін.), голубці. Споживали в переддень Різдва і рибні страви, але то вже залежало від місцевості, чи була риба доступна, чи ні.
Мало бути 12 страв. Стравою вважався і хліб, і часник. Серед хлібних виробів переважали три: круглий житній та пшеничний і «струшля» або «струцля». Заможні селяни пекли до свят хліб з пшеничної муки. Бідніші намагалися спекти хоча б один хліб пшеничний, а інші житні. Річ у тім, що на Надсянні вирощували переважно жито. Дуже мало вирощували пшениці, а ще менше вівса та ячменю. Хоча овес був поширений на межі з бойками, а пшеницю сіяли ближче до Опілля. Бо земля на Надсянні така, що найкраще росте тут жито.
Струцля, вид хліба зазичений в поляків, тобто сучасна плетінка. Заможніші селяни пекли один круглий хліб і одну струцлю. Вона була велика, завдовжки з 50-60 см, зверху посипана маком. Круглий хліб лежав на столі знизу, а на ньому струцля. Багаті ж пекли самі струцлі. Крім того смажили ще пампухи з начинкою (повидлом) чи без. Тепер в них дають і яйця, і масло. Це вже скоромна їжа. Колись їх пекли пісними, щоб можна було їсти на вечерю. Подекуди пекли і «пиріг печений» з картоплею і гречкою.
– Які звичаї побутували при приготуванні страв?
– Найбільше повір’їв було пов’язано із хлібними виробами та варениками. Наприклад, якщо Святвечір припадав на п’ятницю, то хліб у той день, зокрема, і «струшлю», у с. Завадові Яворівського району не пекли зовсім, бо «святу П’ятницю (Параскеву) все пече». У колишньому Городоцькому повіті під час вечері у хліб втикали ніж: якщо його лезо залишалось чистим, очікували голодного року, а якщо до ножа приставало тісто, то рік буде врожайним.
Якщо вареник або тісто від вареника впаде на долівку, то хтось того року помре. Ворожили, що залишиться тісто чи начинка. Якщо залишилася капуста з пирогів, то вважалось що в наступному році врожай буде на зернові культури, якщо надлишок картоплі, то буде вдосталь молока. Якщо ж залишилось більше пшона чи гречки, то буде теличка, якщо тісто – бичок. Для господарів часто було важливо мати той чи той приплід худоби: кому була потреба мати нову корову, то хотіли теличку, а як треба було вола (тоді це була важлива тяглова сила), то очікували бичка.
– А що робив господар?
– Господар з сином чи синами прибирали стайню та годували худобу. На межі з Бойківщиною і на самій Бойківщині, якщо не було господаря, то господиня, йдучи в цей день до худоби, вдягала чоловічу шапку. Годували худобу не просто так, а брали з собою хліб. Це могли бути вареники, куски хліба. Добре годували, напували, давали домашній птиці. Трактували це по-різному. Готували вареник для худоби, щоб вона була повною, як той вареник з начинкою. Випікали для худоби спеціальний хліб, щоб був добрий приплід та щоб було багато молока.
Вірили в те, що на Святий вечір, або на Різдво чи Новий рік худоба розмовляє людською мовою. Однак підслухування могло мати фатальні наслідки, є розповідь зі с. Смолин, де чоловік підслухав як, корови розмовляли і до ранку помер. У с. Радохинцях Мостиського району записано подібну притчу про воли: «Прийшов подорожній у ночі до одного господаря, бо не мав де переночувати, а додому било ше йти далеко. Пан йому запропонував поспати у стайні. Той зайшов до стайні і почув, як між собою воли гадали: «Господар нами ганяв цілий день і їсти не дав». А інший йому відповідає: «Чекай до рана, догониться». А коли подорожній зранку встав, то господар помер».
Тому перед вечерею намагалися нагодувати худобу якомога краще. Особливо дбали про робочу худобу, бо без доброї тяглової сили не можна було стати заможним. Це не зараз, що можна сидіти біля екрана комп’ютера, щось там собі цокати, а гроші капають тобі в якийсь банк на якийсь рахунок. Тоді все треба було заробити своїми руками.
У деяких селах Мостищини для кожної худобини пекли «кулядки» («колєдки») завбільшки як волоський горіх, бо Святий вечір є «святом для всього живого». У с. Завадові готували «курячу коляду» – вимішували кутю з пшеницею, житом, вівсом та ячменем і годували цією мішанкою домашню птицю.
Подекуди щоби кури трималися купи, на Святвечір їм давали їсти в обруч від решета або в коло, яке робили із шнурка. Крім того, від Святого вечора до Щедрого вечора курей не прикликали, щоб не неслися в сусіда. За народним повір’ям, почувши голос господаря, сусід міг заманити їх до свого обійстя, промовивши: «Твої кури – мої яйця» (села Дацьки, Завадів, Оселя).
– Чи прикрашали ялинку і як вбирали помешкання до свята?
– Ялинки прикрашати почали лише в ХХ столітті, переважно в другій половині. А традиційно про святкове оздоблення помешкання дбали дівчата, передусім підвішували до головного сволока «павуки». Це були заздалегідь виготовлені оздоби з житньої соломи. Основою прикраси слугувала найбільша фігура, до якої з боків на нитках підвішували менші, а до них ще менші. Бокові стебла обмотували кольоровим папером або ж фольгою. Повітря, що нагрівалося від запаленої на столі свічки чи палаючої печі, обертало великого «павука» разом із прикріпленими до нього близнюками. Це тішило всіх, передусім малечу. А звичай прикрашати хату «павуками» пов’язаний з легендою, за якою Свята родина врятувалася в печері від переслідувачів Ірода, а павуки швиденько сплели павутину і закрили вхід в печеру. Також дівчата дбали про святкове убранство помешкання, покуті та обрядового стола.
– Які звичаї були перед самим Святвечором?
– Подекуди перед вечерею малі діти замітали долівку в хаті, промовляючи: «Бог дав та й Різдво запровадив» (с. Підмостичі). Натомість в деяких інших поселеннях, наприклад в с. Завадів, цієї роботи уникали, мовляв гріх.
А ще дуже часто перед святою вечерею дівчата ворожили. Це могло бути перед Різдвом, перед Новим роком, а також на сам Новий рік, перед Щедрим вечором (ворожили ще перед Великодніми святами, на Івана, на Андрія, на Катерини). Дівчата намагалися завбачити свою долю і вірили, що вона буде до них прихильною, передусім, що вони вийдуть заміж. Був такий архаїчний звичай, що дівчина на виданні замітала хату перед тим, як мали заносити до хати головні атрибути свята, і виносила те сміття та слухала звідки загавкає собака. Звідти вона могла очікувати свого судженого. Записаний в одному селі також дуже давній звичай, що дівчина виносила заметене сміття на перехрестя доріг, роззувалася і топтала те сміття. Передусім так чинила та дівчина, про яку в селі ходили різні недобрі чутки і розмови. В такий спосіб вона ніби топтала все те зле, щоб воно залишилося там. А потім вже босою йшла до хати.
Коли вже майже все було готове до Святвечора, господиня перед самою вечерею (подекуди вже після вечері) йшла на заздалегідь приготовану грядку сіяти мак. І то саме 6 січня, не важливо чи та грядка була засипана снігом по коліна чи була гола, вона сіяла мак, бо вважалося, що тоді він дуже добре зародить.
– Які головні атрибути Святвечора в українців Надсяння?
– Насамперед я хотів би зазначити, що є три найголовніших атрибути Святої вечері, вони пов’язані з сільським господарством українців загалом. На стіл завжди стелили сіно. Українці Карпат і Буковини стелили не сіно, а отаву – сіно другого покосу. Другий атрибут – солома, якою встеляли долівку. Третій головний атрибут – необмолочений сніп, який стояв на столі або на покуті. На Надсянні був ще один атрибут. Це околот жита, тобто обмолочений сніп жита, який називали бабою. І цей околот ставили під стіл або під ліжко. Подекуди господиня перед чи після вечері брала миску з варениками, сідала на цю солому і квокала, щоб кури велися. Частіше це робили діти, які залазили під стіл та кудкудакали, квоктали. На Старосамбірщині були до того ще й віншування:
Кво, кво на Різдво,
Десять курочок,
А оден когут
І всі ся несут (с. Нижанковичі).
Кво-кво на Різдво.
Скільки в лісі ялинок,
Стільки в нас курочок (с. Підмостичі).
Кво-кво на Різдво,
Сто курей на єдин когут
І всі сі несут (с. Трушевичі).
Куд-ку-дак, куд-ку-дак!
Знесла курка яйце як худак (с. Пацьковичі).
Це чинили задля того, щоб були ранні квочки і курчата. У с. Дроздовичах Старосамбірського району задля цього перед вечерею господиня з дітьми йшла до стайні, де вона імітувала голос квочки, а діти – курчат. Є ще один цікавий святвечірній звичай, пов’язаний з курми: діти вибігали надвір, стукали у вікно і питалися: «Кури яйка мають?», а їм з хати відповідали: «Мають, мають» (с. Пацьковичі). Або діти йшли надвір, а тато питався: «Суть на небі звізди?». А ті казали: «Суть, суть, най сі кури несут». А всі в хаті: «Най сі несут, най сі несут, най сі несут» (с. Оселя). У с. Іваниках Яворівського району після вечері діти вибігали на двір, стукали немитими ложками у вікно і промовляли: «Сут кури, сут, найся добре несут». А мати з хати відповідала: «Дай, Боже!».
Вносив ці атрибути переважно господар, часом з сіном і соломою йому могли допомагати діти, але діда завжди вносив саме господар. Це завжди супроводжувалося певними привітаннями.
– Яким же був головний сніп?
– Сніп у надсянців був, як правило, житній. Хоча були і вівсяні, і пшеничні. На Надсянні його називали здебільшого дід або дідуган, дідуга. Подекуди його називали ще коляда, але це вже під впливом Волині, так найчастіше називають його саме на Волині. Нині по телебаченню та й в пресі його часто називають дідухом. Хочу зазначити, що ніде, ні в яких джерелах ХІХ століття не прочитаєте, що сніп це дідух. Переважно буде написано, що це дід! Може бути така назва як король. Одного року я провів експеримент і дав завдання своїм студентам, які проживали в селах, записати як в них вдома називають цей сніп. І майже всі написали, що дідух. А чому так? Бо постійно чують про того дідуха. Але якщо є баба, то мусить бути дід. Я чому на цьому так наголошую. Бо дідух це щось таке, що спустило дух. Дідух – це обмолочений дід. Як його обмолотять дід стає дідухом. Отож солома на долівці – дідух, а сніп на столі чи покуті – це дід! На дідусі в першу ніч спали не тільки діти, а й дорослі.
Діда заготовляли заздалегідь «на боїску», в стодолі. За деякими переказами, то був перший сніп зжатий у жнива, він міг бути з жита чи вівса, подекуди з пшениці, залежно від того, які зернові культури переважали. В Завадові на Яворівщині на перший святвечір ставили житній сніп, а на другий – вівсяний.
А чим дід від звичайного снопа відрізнявся? Тим, що на відміну від звичайного снопа він був перев’язаний двома перевеслами. Не одним звичайним, а двома! І коли сніп ще під час жнив перев’язували двома перевеслами, то це вже була ознака того, що він буде стояти всі різдвяні свята в помешканні.
– Які звичаї та обрядодії були пов’язані з дідом?
– Заносячи до хати діда, господар, обов’язково без шапки, ніби вперше бачився з господинею і з нею вітався. Коли я ознайомився з студентськими роботами після експедиції в Надсяння, то дуже здивувався, наскільки вони були різноманітними. Вони більш подібні до віншувань на Новий рік рік. Але саме такі віншівки промовляли господарі, коли заносили до хати діда: «На щістє, на здоровлє! Зо свєтами» (с. Передільниця); «Сійся, родися всьо добро!» (с. Боратичі); «Христос рождається! Із тими святами» (с. Пацьковичі); «На щастє, на здоровлі. З тими святами щасливо провадити і других дочекати. Христос рождається!» (с. Комаровичі); «Помайбі, на щастя, на здоровля, шоби ліпше [було] як торік» (с. Вербляни); «Помайбі, помайбі, на щастя, на здоровля, на той Новий рік жиби било ліпше, як торік» (с. Завадів); «Помайбі, помайбі, на щастя, на здоровля, на той Новий рік аби родило ліпше, як той рік» (села Гораєць, Калитяки); «Дай, Боже, добрий вечір!» (с. Смолин); «Дав Бог тих свят дочекати, [дай, Боже,] опровадити і до другого року дочекати» (с. Колониці); «На щастя, на здоров’я, зі святою Колядою! Дав Бог дочекати, дай, Боже, опровадити і другого року дочекати!» (с. Смолин); «Сійся, родися, жито, пшениця ячмінь – як кінь, овес – як пес, бураки – як ходаки» (с. Калитяки); «Вітаю вас тими свєтами, шоб всі були здорові і багаті» (с. Бунів); «Вітаю вас тими святами, шоб всі були здорові і другого року дочекали» (с. Іваники); «Честь Богу хвала! Вам коляда, а нам доброго здоров’я. Дай, Боже, свєта опровадити і других дочекати, з року до року і від нині до віку» (с. Іваники).
Залежно від того що промовляв господар, йому віповідали: «Славити Його!» (с. Пацьковичі); «Славімо Його!» (с. Вілюничі); «Дай, Боже! Дай, Боже!» (села Іваники, Колониці, Смолин); «Дай, Бог, дай, Бог!» (с. Бунів); «Дай, Боже, і вам!», «Дай, Боже! Із святами» (с. Передільниця); «Дай, Боже, дай, Боже, дочекати!» (с. Смолин), «Бодай Бог, бодай Бог, бодай Бог!» (с. Рогізне); «Бодай здоров! Бодай здоров!» (села Бунів, Гораєць, Калитяки, Ковиничі, Оселя, Рогізне, Черчик); «Най ся роди, най ся роди!» (села Бунів, Калитяки). Але що важливо, що говорити треба було це по три рази.
У деяких селах чоловік перед тим, як заносити снопа до хати, брав у шапку зерно, збіжжя, заходив до хати, його зустрічала господиня з хлібом і сіллю. Чоловік, господар цілував того хліба, тоді він посівав! Це на Святий вечір, це не Новий рік! А ту частину зерна що залишилась вік ставив на п’єц. Потім це згодовували курам. Посіваючи, господар промовляв: «Дай, Боже, Щедрий вечір!», а господиня відповідала: «Дай, Боже, здоров’я!». За іншими розповідями він казав: «Най ся всьо роди» і «Шоб нам Бог помагав», а господиня відповідала: «Дай, Бог!», або «Родися жито, пшениця, всяка пашниця», а дружина відповідала йому «Дай, Боже!».
Подекуди спершу заносили сіно, яке стелили на столі. У селі Оселя Яворівського району, входячи до хати з невеликим оберемком сіна, господар віншував: «Помайбі на щістє, на здоровлє, на той Новий рік, би бив ліпший, як торік». А в с. Ковиничі Самбірського району: «Помагай, Бог, на щастя, на здоровля, той Новий рік». Зверху сіно накривали обрусом. Під нього на всіх кутах стола клали зубчики чи навіть головки часнику, «шоб злі сили не приступили» (с. Калинівка), «шоб всі трималися купи і нечиста сила не приступила» (с. Оселя), «щоби всі були здорові і не боялися грому», «шоб всі здорові були і зуби не боліли» (с. Оселя)... Є згадки про те, що той часник деякі господині заздалегідь святили на Спаса. Перед тим, як ставити наїдки на стіл надсянці Яворівщини насипали купку зерна, пшениці чи жита, «шоб був урожай». Поруч часто клали дрібні гроші, «би було повно грошей», «шоб цілий рік вони були». Подібний звичай був і в інших регіонах, зокрема на Опіллі.
– Що ще робили надсянці перед Святвечором?
– Якщо була корова первістка, то подекуди під стіл ставили відро з водою для того, щоб коли вона отелиться, було багато молока. А під поріг перед вечерею обов’язково клали сокиру, вістрям до дверей, щоб злі сили не змогли увійти в хату.
Старші люди ще згадували, що коли вперше сідали на лавку. То її продували, щоб не придушити душу покійних предків. Так само робили на Бойківщині. Подекуди, хтось з родини йшов перед вечерею на цвинтар, де молилися та запрошували покійних предків на вечерю. Запрошували на вечерю мороз, град, бурю, вовка. А чарівниць припрошували до гороху. Подібні звичаї є на Поліссі й в інших місцинах, що свідчить про зв’язки українців різних етнографічних районів.
Перед тим, як вже сідати до самої вечері, то всі обов'язково молилися та обкурювали помешкання. Як правило для цього діти-пастухи заготовляли ялівець, подекуди купували ладан, а також використовували різні трави, які святили на Спаса. Коли обкурювали ладаном, то дивились куди дим іде. Якщо дим йшов до дверей, то вважали що хтось до року помре. Якщо йшов вверх, то вважали, що будуть всі здорові.
Так само, як запалювали свічку – стежили за тим куди йде дим. Якщо дим йшов у напрямку до дверей, то вважали, що буде покійник у хаті, а якщо йшов до гори або в напрямку до печі, то вважали, що буде все гаразд. Також коли починали вже вечеряти, то уважно дивилися чиєї тіні нема на стіні. Вважали, що чиєї тіні не видно, то та людина невдовзі помре.
– Як відбувалася вечеря?
– Сама вечеря на Надсянні починалася зі споживання часнику, як і скрізь в Україні, а також у всіх слов’ян. Але унікальність цього етнографічного району в тому, що зубчики часнику не обирали. І коли починали споживати, вони промовляли: «Не дри мене до голого, збережу ті від усього злого» (смт. Гусаків); «Не терби мене до голого — бережи від усього злого» (с. Радохинці); «Не біли мене до білого, я тебе охороню від усього злого» (с. Библо); «Не тереблю тебе до голого, збережи [мене] від усього злого» (с. Дроздовичі); «Я тибе, часнаку, ни тереб’ю ду білого, ти мене стережи від всього злого» (с. Плешевичі); «Обороню ті від усього злого, не біли ми до голого» (с. Трушевичі). Позаяк нетереблений часник з’їсти не просто, то зубчик намагалися проковтнути, не розжовуючи. Часник їли аби ніяка хвороба і зла сила не приступали на наступний рік.
Другою стравою могла бути просфорка (проскурка), яку роздавали в церкві, чи облатка, бо на Надсянні значний вплив мала Римо-Католицька Церква і польська традиція.
За розповідями старожилів, колись вечерю ставили на стіл по одній страві, а не як тепер, коли кладуть всі страви і сідають вечеряти. Господиня, як правило, ніколи не сідала, ще могла підперезатися перевеслом, щоб під час жнив її не болів поперек. Бо всі жнива їй приходилося згинатися, щоб вижинати ниву з врожаєм, чи то було жито, чи ячмінь, чи овес, чи пшениця. Отож господиня подавала страви: подала одну – всі з’їли з однієї миски, тоді вона подавала іншу.
На відміну від багатьох етнографічних районів України тут кутю їли не на початку або в кінці вечері. Кутя тут могла бути після вареників, після голубців, після гороху. А другою стравою, якщо не рахувати просфорку або облатку, був квас. Тобто капуста. У деяких селах Яворівщини спершу їли рибу і хліб, бо Ісус Христос і дванадцять апостолів рибою та хлібом нагодовували багато людей (с. Завадів).
Коли ж їли кутю, то тоді також виконувалася ціла низка звичаїв і обрядів. Найперше, господар намагався підкинути ложку куті до стелі і рахувати скільки приліпиться зернин. Скільки зернин – на стільки кіп (копа – 60 снопів) буде більше збіжжя. Або рахували скільки в кого буде овець, хоча на Надсянні овець дуже мало. А пасічники – скільки нових роїв бджіл. Також на Надсянні був звичай підкидувати до стелі солому, яка лежала на долівці. Так намагалися побачити чи буде високим льон. Бо вирощували льон і коноплі на полотно, хоча здебільшого льон. Якщо вона чіплялася до сволока чи до стелі, то дуже тішилися, бо вважали, що буде добрий урожай льону.
Діда, сніп який стояв в куті, обов’язково «годували». Після того, як починали їсти, то запихали йому за перевесло вареника чи пампуха, а чи пайду хліба. Це намагались робити в кожній господі, де такий сніп стояв.
На завершення вечері, як правило, молилися або хоча б перехрестилися і починали колядувати. Це були коляди церковного змісту, коляди, а не колядки, які вже зникли у повоєнний час практично скрізь, навіть на Гуцульщині. Посуд не збирали, ложки не мили, а перев’язували перевеслом і пастух запихав їх або під солому, або за перевесло діда для того, щоб худоба, яку він буде доглядати, трималася купи. Ложки не мили і посуд не прибирали ще й тому, що вірили, що після них прийдуть вечеряти духи померлих предків. Якщо зранку якась ложка була перекинута, то означало, що покійні приходили вечеряти.
– Коли виносили з хати дідуха і діда та що з ними робили далі?
– Дідуха (солому з долівки) виносили на Стефана і палили. Дід-сніп стояв як правило до Нового року, в окремих місцинах до Щедрого вечора, або до Водохрещі. На Надсянні переважно він стояв лише до Нового року. А сіно зі столу завжди зберігали, щоб потім класти його під квочку.
На Надсянні, а частково на Опіллі, особливо в тих районах, що ближче до Надсяння, був звичай, що на Новий рік майже опівночі, тепер то була б четверта ночі, забігали до хати хлопчики-новолітники, як їх називали, з палицями і намагалися діда вимолотити (про такі звичаї мені не відомо в інших регіонах). Були різні варіанти того, як це відбувалося. Подекуди дозволяли його вимолотити безпосередньо в хаті, десь виносили або сам господар виносив його на боїсько чи до стодоли і ті хлопці там молотили. Цікаво, що як розповідали селяни, господар ніс того снопа босим. Бо голизна, то є ознака чистоти. Тож за тим звичаєм прихований дуже великий архаїзм. Було, що молотили безпосередньо на подвір’ї. Вимолочене зерно збирали і тримали до Щедрого вечора. А перед Щедрим вечором зерно, що за чотири дні просохло на печі, обтовкали в ступі і на жорнах мололи. І потім з цього борошна надсянці готували тісто на свяченій воді, яким робили на дверях в хаті і всюди, по всіх господарських приміщеннях, хрестики. А з решти тіста, яке залишилося, пекли щедрака. Щедрак – це прісна паляничка, в яку, як до вареника начинку, додавали потрошки з кожної страви, яку споживали на Щедрий вечір, і пекли на бляті або на черені печі. Після вечері або вже на Водохрище, коли кропили свяченою водою господарство, давали його худобі.
– Чи було і на Щедрий вечір дванадцять страв та чим він відрізнявся від Святвечора?
– Мало би бути дванадцять, але старожили розповідали, що багатші мали і дванадцять страв, а в бідних могло бути і сім- дев’ять і навіть менше страв.
Ще одна велика різниця між Святим і Щедрим вечором – це те, що обов’язково на Щедрий вечір була присутня свячена вода. Зранку воду освячували в церквах, і на ній готували деякі страви.
Хочу зазначити, що зв’язок між Новим роком і Святим вечором, Різдвом і Водохрищем є вже пізнішого походження, коли вже християнська Церква почала домінувати і витісняти давніші народні звичаї і обряди. Бо Щедрий вечір, подібний до свята Івана Купала. Колись це було зимове свято, що мало вберегти від найбільшого прояву різних нечистих сил. Тому і святять його. Надсянці переконані, що на водосвятті, коли хреста занурюють у воду, то всі чорти втікають хто куди. Тому така різниця була між тими святами: між Святвечором перед Різдвом, коли Ісус Христос народився, і Щедрим вечором, коли посвячували воду, коли була боротьба з найбільшими проявами нечистої сили.
Назагал, надсянці, будучи, може не дуже освіченими, але щирими християнами, зберегли чимало давніх звичаїв та обрядів, які мали додати здоров’я і добробут, відвести зло, передбачити майбутнє та вплинути на нього.