Те, що Путін останнім часом полюбив свого тезку — князя Володимира Святославича, видно неозброєним оком.
4 листопада минулого року він у Москві урочисто відкрив пам'ятник князю. Хоча останній не має до Москви жодного стосунку.
А зовсім нещодавно, 18 серпня, перебуваючи в Севастополі, в заповіднику "Херсонес Таврійський", Путін заявив: "Здесь нужно создавать русскую, российскую Мекку. Дело не в том, что здесь князь Владимир крестился, а в том, что после этого здесь началось укрепление централизованного российского государства". Отак, ні багато ні мало, в Х столітті за часів князя Володимира "існувала" російська централізована держава. І нібито ця держава сформувалася на базі спільного ринку, спільної віри, мови й влади князя.
Такі заяви — не що інше, як модернізація й політизація історії. Путін, певно, хоче в особі князя Володимира бачити предтечу, який нібито творив російську централізовану (!) державу. Це — політична міфологія, розрахована на сучасних росіян, більшість з яких легко сприймає подібні міфи, подані під історичним соусом.
Спробуємо розібратися.
З історичних джерел знаємо, що батько Володимира князь Святослав не збирався княжити в Києві, який на той час фактично був важливою, але загалом незначною за величиною торговою факторією на шляху з варягів у греки. Держава князя Святослава, точніше протодержава, була військово-торговою корпорацією, яка жила переважно з воєнної здобичі й торгівлі. Князь вважав, що на дунайському торговому шляху він отримає більші доходи, ніж володарюючи в Києві.
Своїх синів він послав княжити в землі, що їх контролювали київські князі. У Києві сидів Ярополк. Неподалік, у деревлянській землі, княжив іще один його син — Олег. І, нарешті, Володимир, який був сином рабині, тобто бастардом, — у Новгороді. Як свідчать археологічні джерела, це місто було засноване приблизно в другій половині Х століття. Воно стало однією з факторій на шляху з варягів у греки.
Після трагічної смерті князя Святослава (972 р.) між його нащадками починається боротьба за владу на Русі. Переможцем на певний час стає Ярополк, якого батько посадив княжити в столичному Києві. Ярополк убиває свого брата Олега, далі влаштовує "розбірки" з Володимиром. "Коли ж почув це Володимир у Новгороді, що Ярополк убив Олега, то, убоявшись, утік він за море. А Ярополк посадив посадників своїх у Новгороді і володів один у Русі", — читаємо в "Повісті минулих літ".
Володимирові вдалося домовитися з варягами, щоб ті надали йому військову допомогу. Маючи під рукою варязьке військо, він вигнав з Новгорода Ярополкового посадника. Потім Володимир іде на Київ, з допомогою варягів здобуває столичний престол і, вбивши брата Ярополка, стає одноособовим правителем Русі. Але в нього виникає проблема з варягами. Прибувши з Володимиром до Києва, найманці, вважаючи себе господарями становища, почали вимагати грошей.
З літопису випливає, що Володимир не лише не заплатив варягам, а й вирішив делікатно їх позбутися, спровадивши у Візантію. Правда, перед цим він попередив імператора, що до нього йдуть на службу варяги і що їх не варто тримати в Константинополі, бо можуть створити проблеми, тому краще розіслати їх по різних містах.
Щоправда, тоді "державу Володимира" не всі сприймали як слов'янську. До таких, наприклад, належав німецький хроніст з Саксонії Тітмар Мерзебурзький (975–1018). Цей автор частково черпав інформацію від воїнів, які служили у війську польського короля Болеслава Хороброго й воювали на Русі. Тому потрактування Русі як неслов'янської держави можна сприймати як таке, що відображало певні реалії. Подібний погляд (щоправда, в непрямій формі) зафіксовано і в "Повісті минулих літ", і в деяких візантійських та арабських письмових джерелах.
Русь із центром у Києві (особливо на її ранньому етапі) і насправді була не зовсім слов'янською державою. І річ не лише в тому, що основне її населення становили не тільки слов'янські, а й угро-фінські племена. Не менше значення в сприйнятті іноземцями Русі мало "етнічне обличчя" Києва та інших великих міст. А вони були поліетнічними. Як поліетнічною була й руська еліта, в якій помітне місце займали варяги.
Проте із часом набирають силу слов'янські елементи. Перші представники руської еліти мали нормандські імена — Рюрик, Олег, Ігор, Ольга і
т. д.). Аж раптом на зміну їм приходять слов'янські. "Першим слов'янином" на київському столі став Святослав. Його ім'я типово слов'янське. Своїм синам він теж дає переважно (що показово!) слов'янські імена — Ярополк, Володимир. Лише одному синові, Олегу Деревлянському, дав ім'я варязьке. Володимирові сини також мають в основному слов'янські імена — Вишеслав, Ізяслав, Святополк, Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Станіслав, Позвізд, Судислав… Так само чинять і Ярослав Мудрий та його наступники на київському столі. Отже, руські князі періоду Київської Русі ідентифікували себе переважно як слов'яни.
Коли Володимир дотримувався язичницьких вірувань, волею автора він постає перед нами як грішник: князь не лише встановлює язичницьких ідолів біля свого двора теремного, а й чинить убивства і насильство.
До того ж Володимир іще й "ненаситний на блуд". Але щойно він приймає християнство, як усе змінюється. Князь із грішника стає праведником. Значна частина оповіді про Володимира в "Повісті минулих літ" — це переважно розповідь, як він навертався до християнства.
Довідуємося дещо й про походи Володимира. Літописець говорить про них дуже мало, не вдаючись у деталі.
Зокрема зазначено, що Володимир 981 року пішов "до Ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші городи́, які є й до сьогодні під Руссю". Щодо Червенських городі́в є чимало питань, які міські поселення до них відносилися. Поширеною є точка зору, що це городи́, які розташовувалися в басейні Західного Бугу, а одним з найголовніших серед них було місто Волинь. Далі в "Повісті минули літ" сказано, що Володимир "сього ж року і вятичів… переміг, і наклав на них данину од плуга, як і отець його брав".
Тобто, як бачимо, князь намагався поставити під свій контроль терени, які не належали раніше Русі (Перемишлянську землю, Червенські городи́), а також території, що раніше були під Руссю, але з певних причин відійшли від неї (маються на увазі в'ятичі). Останні виявляли непокору. Й Володимирові довелося йти на них 982 року походом удруге.
Володимир, схоже, ставив перед собою мету оволодіти волзьким шляхом. Із цим був пов'язаний його похід на волзьких болгар, які створили своє державне утворення в результаті розпаду Хозарського каганату. Охоплювало воно територію Середнього Поволжя. Під 985 роком "Повість минулих літ" фіксує таку подію:
"Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків берегом [Волги] привів на конях, і так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: "Оглядав я колодників, і всі вони є в чоботях. Сим данини нам не платили, підемо оба шукати тих, що в постолах". І вчинив мир Володимир з болгарами, і поклялися вони межи собою, і сказали болгари: "Тоді хай не буде миру межи нами, коли камінь стане плавати, а хміль — тонути".
Із цього повідомлення зрозуміло, що Володимир не зміг підкорити Волзьку Болгарію. Слова Добрині, мовляв, болгари ходять у чоботях, —свідчать про відносно високий розвиток цієї країни й добробут її мешканців.
Цікаво, що відразу після інформації про похід на Волзьку Болгарію в "Повісті минулих літ" повідомляється, що до князя Володимира приходили волзькі болгари й пропонували прийняти іслам. А це свідчило про те, що цей народ стояв на більш високому рівні, ніж руси, бо сповідував світову релігію! До того ж у той час іслам переживав піднесення, а мусульманські країни "задавали тон" на широких просторах Азії і навіть Європи.
Загалом існувала ймовірність того, що руси можуть стати мусульманами. Якась частина з них, схоже, навіть прийняла іслам. Омелян Пріцак вважав, що союз із мусульманською Волзькою Болгарією особливо був корисний для Новгорода, який лежав не лише на шляху з варягів у греки, а й на шляху від Балтики до Поволжя. І якби Володимир, на думку вченого, залишився в Новгороді "…то напевне запровадив би там тюркську версію ісламу, і таким чином північна частина східних слов'ян тюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва, змінивши "півмісяць" на "сонце" Константинополя, де змушений був змінити іслам на грецьке християнство".
Уже після прийняття християнства Володимир, як сказано в "Повісті минулих літ", здійснив похід на хорватів. Маються на увазі білі хорвати з теренів нинішньої Західної України, переважно Галичини.
Ходив Володимир і на Крим, підкоривши Корсунь (Херсонес), який входив до складу Візантії. Але зробив він це не з метою завоювання, а щоб домогтися певних преференцій від імператора Візантії.
Завойовницькі походи — лише один складник воєнної політики Володимира. Був і другий — оборонний. Чимало уваги князеві доводилося приділяти обороні Києва й руських земель від печенігів. Те, що це войовниче кочове плем'я становило велику загрозу для Русі, сумніву немає. Недарма літописець так багато уваги приділяє боротьбі з ними. Володимир змушений був думати про оборонні споруди, які б захищали русів. А щоб їх будувати, він мав уживати певні організаційні заходи, і це своєю чергою сприяло розвитку державних інститутів.
Одним з важливих актів державної політики стало прийняття Володимиром християнства з Візантії. Цю подію в "Повісті минулих літ" датовано 988 роком. І саме цей рік став загальновизнаною датою хрещення Русі. Показово, що літописець пов'язує прийняття цієї релігії з організацією Руської держави, її вкоріненням.
У "Повісті минулих літ" розповідається, що після прийняття християнства Володимир почав посилати своїх синів княжити в різні землі держави: "Володимир, отож, просвітився сам, і сини його, і земля його. А було в нього синів дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк і Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. І посадив він Вишеслава в Новгороді, а Ізяслава в Полоцьку, а Святополка в Турові, [а] Ярослава в Ростові. І коли помер найстарший, Вишеслав, у Новгороді, то посадив він Ярослава в Новгороді, а Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Деревлянах, Всеволода у Володимирі, Мстислава в Тмуторокані".
Є певні сумніви, що Володимир відправив синів княжити в різні землі в один момент, відразу після хрещення.
Наведений уривок дає нам уявлення про тогочасну Русь. Центром її був Київ, звідки правив великий князь. Важливим престолом вважався новгородський. Туди Володимир відправляє свого найстаршого сина — Вишеслава. Певно, важливими вважалися престоли в Полоцьку, Турові й Ростові. Полоцьк був фактично на шляху з варягів у греки (нині — територія Білорусі).
Турів лежав у басейні Прип'яті, яка поєднувала Київ з Поліссям і Волинню, зокрема Червенськими містами на Західному Бузі. Ця земля стала об'єктом експансії Володимира. Недарма він ходив на ятвягів і завоював Червенські міста. У наведеному повідомленні (правда, уже на другому плані) згадується престол у Володимирі. Це, безперечно, нинішнє місто Володимир-Волинський, яке тривалий час виконувало роль "столиці" Волинської землі.
Ще одним важливим престолом став Ростов — місто на волзькому шляху, який теж намагався контролювати князь. Згадується на другому плані й престол у Муромі, місті на річці Ока (район проживання в'ятичів), яке мало стосунок до волзького торгового шляху. Також другорядним вважався престол у Деревлянській землі, що була тісно пов'язана з Києвом і вже тривалий час перебувала під владою "матері городів руських". Як іще один другорядний престол згадано й Тмуторокань. Стосовно цього престолу є різні думки. Однак утвердилася версія, що Тмуторокань розташовувалася на теренах нинішнього Таманського півострова.
Уривок про роздачу Володимиром для своїх синів престолів міг з'явитися не за часів його правління, а пізніше — в ХІ і навіть у ХІІ столітті. Тому є сумніви стосовно точності відображення тодішньої ситуації. Однак інші джерела, зокрема й археологічні, дають підстави стверджувати, що приблизно саме така ситуація на той час склалася в державі. Зрозуміло, що всі шляхи в ній вели до Києва, бо місто перетворилося на важливий торговий і політичний центр, пов'язаний із низкою земель.
Отже, який вигляд мала "держава Володимира"? Її основною економічною, комунікаційною та політичною "віссю" був шлях із варягів у греки. Звідси зрозумілою є орієнтація руських правителів, з одного боку, на Візантію, а з іншого — на Скандинавію.
Пріоритетом, безперечно, була багата Візантія. Для Русі надзвичайно важливими були торговельні відносини з цією державою. Не цуралися руси й того, щоб пограбувати заможних візантійців. Їхні походи на Візантію стали традицією. Водночас руси переймали набутки візантійської цивілізації. Звідси вони взяли християнство, церковну організацію, архітектуру й релігійну лектуру, деякі елементи політичного устрою.
Що ж до скандинавів, то руси намагалися встановити з ними дружні відносини, аби мати вихід у Балтійське море і можливість торгувати у перспективному Балтійському басейні. Нормани, яких на Русі іменували варягами, в період становлення Руської держави нерідко ставали "провідною верствою", організовуючи військово-торговельні корпорації на перспективних торгових шляхах у Східній Європі. Однак уже за часів Володимира варяги перетворилися на "еліту другого плану" і наймалися на службу до руських правителів як воїни-професіонали. Деякі з тих найманих варягів, щоправда, осідали на Русі, обіймали високі державні посади. За великим рахунком, не нормани-варяги творили державу — вони були лише підручними в її творенні.
Окрім транспортної й торгової магістралі — шляху з варягів у греки — у Київській Русі було ще два торгові шляхи, які мали певне значення.
Це — волзький шлях — із Балтики до Каспійського моря і далі на мусульманський Схід. Він певний час становив серйозну конкуренцію для шляху з варягів у греки. Якби він переміг, формат Руської держави був би іншим. І чи існувала б тоді Руська держава? Однак волзький шлях хоча й відігравав певну роль, але для Русі не головну. Хоча руські князі й виявляли до нього інтерес і здійснювали експансію в його напрямку. Тим паче що не зустрічали великої протидії. Угро-фінські й деякі слов'янські племена у верхів'ях Волги були, порівняно з русинами, "нецивілізованими" і відносно легко піддавалися владі київських князів.
У плані соціальному Руська держава мала кілька рівнів. Перший — це столична еліта: князі, члени князівської родини, їхні дружинники, з середовища яких походили "найкращі мужі", представники княжої "адміністрації", бояри та ін. Еліта намагалася контролювати не лише Київ з його торговим і ремісничим населенням, а й землі, які поступово ставали частиною Русі. У ці землі посилали спеціальних представників, у т. ч. й членів князівської родини.
Окремою частиною еліти, її культурним та інтелектуальним складником поступово ставало християнське духовенство. Початок становлення цього стану припав на часи Володимира, але в основному процес завершився за правління Ярослава Мудрого.
Звісно, руська еліта Києва, намагаючись керувати великою територією своєї держави, мусила йти на контакти з місцевими племінними елітами. Десь такі еліти були сформовані краще, десь гірше. Ці контакти набували різного характеру. Іноді доходило до різкої конфронтації і навіть винищення місцевих князів, як це, наприклад, спостерігаємо в деревлян: княгиня Ольга вбиває князя Мала та його "найкращих мужів". Але часто прислані з Києва намісники намагалися порозумітися з місцевими і навіть породичатися з ними. Таким чином на Русі формувалися регіональні еліти, виникали місцеві князівства, які, користуючись сприятливими обставинами, почали дистанціюватися від Києва. Правда, було це пізніше — вже після правління Ярослава Мудрого. У літературі те дистанціювання часто іменується "феодальною роздробленістю" і подається як негативний процес. Хоча насправді явище було закономірним.
На нижньому щаблі руського суспільства перебувало населення підкорених племен різних ступенів залежності — починаючи від виплати данини й закінчуючи рабством.
Як про окрему групу можна говорити й про міське населення. Діапазон його стратифікації був дуже великим. Та найбільше виділялися купці, що фактично наближалися до елітарних верств. Ремісники за статусом радше були ближчі до залежного населення. Загалом же соціальна структура Русі була доволі складною. Як і етнічна.
До складу населення Русі були інфільтровані інші етнічні елементи — норманські, греко-візантійські (особливо помітні серед духовенства), литовські, тюркські, єврейські тощо. Русь фактично ставала "казаном", де "переварювалися" численні етноси й етнічні елементи. І в цьому "переварюванні" далеко не останню роль відігравала церква, намагаючись усіх зробити християнами, що користуються в богослужебних цілях церковнослов'янською мовою. Остання стала не лише мовою церкви, а й, зазнавши певних трансформацій, мовою культури та державного управління. Згодом таку трансформовану мову почали іменувати руською.
"Проект" Русі Володимира був лише заявкою. Його потрібно було ще реалізувати, довести до завершення. І це вже зробив його наступник на київському престолі — Ярослав Мудрий.