У сучасних інформаційних ресурсах можна знайти багато скепсису та критичних стріл у сторону релігійності. У певних колах навіть озвучується думка, що релігійні питання у наш час втрачають актуальність. Однак, навіть у такій ситуації релігія часто опиняється у центрі публічних дискусій, а релігійні події отримують значний суспільний резонанс.
Взяти, хоча б, детективи американського історика мистецтва Дена Брауна, які гучно вистрілили на українському та світовому книжковому ринку в минулі десятиліття. Хоч останній дещо вульгарно і поверхнево підійшов до інструменталізації релігійних питань у своїх художніх творах, це принесло йому славу світового масштабу. Очевидно, що Ден Браун, як і сотні тисяч українців, які читали його, навіть не уявляють, що не менш гостросюжетні події відбувалися і в нашій історії. Не знали? Тоді читайте далі!
У XVI–XVII століттях, про які мова у цьому тексті, більша частина сучасних українських територій входила до складу величезної та дуже цікавої, у багатьох планах, держави, яка мала назву Річ Посполита. Останній, через постійні війни у інших частинах тогочасної Європи, а також через значні простори і родючі землі її самої, приписують статус “житниці Європи”. Очевидно, що стосувалися ці тенденції і так званих українських воєводств Речі Посполитої. Волині, зокрема. Щодо Волині, як і в випадку з українськими воєводствами Речі Посполитої загалом, про цей регіон неможливо оповідати у період раннього модерну без згадок про потужні і впливові княжі, магнатські чи шляхетські роди: Острозьких, Чарторийських, Корецьких, Загоровських і ін. Саме останні у переліку, — один із найяскравіших представників даного роду, нас цікавитимуть.
Загоровські, як і Острозькі чи Вишневецькі, традиційно сприймаються як захисники православ’я. Окремі з представників роду дійсно чинили спротив поширенню Унійної Церкви і мали не найкращі взаємини із митрополитом Іпатієм Потієм. Водночас, в історії Загоровських, як і в випадку з Острозькими чи Вишневецькими, траплялося різне. До прикладу, Василь Загоровський, який потрапив до татарського полону, де він і помер, написав у 1577 році свій заповіт. У документі він підкреслював важливість якісної освіти, усіляко розхвалював освітню систему та підходи Товариства Ісусового і закликав своїх родичів йти “до єзуїтів на науку”. Відтак одного із його родичів, Єроніма Загоровського, дійсно можна віднайти у списках учнів Люблінської єзуїтської колегії.
Лише наприкінці XVI – у першій половині XVII століття, за підрахунками дослідниці Наталі Яковенко, через єзуїтські школи на українських теренах пройшло близько трьох тисяч учнів. Богдан Хмельницький, Петро Могила, Іван Мазепа – випускники цієї системи. Єзуїтське шкільництво добре забезпечувало освітній і культурний запит, соціальні потреби тогочасного нобілітету: знання латини, ораторські навики, знайомство із античною спадщиною, що розширяло кругозір та аналітичні здібності учнів. Без такого не обійтися у тогочасному суспільстві, якщо хочеш стати церковним діячем чи зробити політичну кар’єру. Тому до єзуїтів вели різні шляхи. У тому числі – дорога Єроніма Загоровського, першого католика у родині, як його називав історик Володимир Антонович.
Єзуїтську систему освіти можна назвати далеким праобразом сучасного Болонського процесу. Для учнів колегіумів Товариства Ісусового було нормою переїжджати між закладами й містами. Стосується це і Єроніма Загоровського, який навчався у Любліні, Ярославі, Каліші ін. Вчився він непогано, подавав надії. Ситуація подібна до випадку зі Стефаном Яворським, який також навчався у єзуїтів, мав успіх у цьому і навіть перейшов на католицизм задля кар’єри у структурі ордену. Щоправда, коли останнє не вдалося, він повернувся до православ’я, а зміну конфесії окреслив як “не серцем, лише єдиними устами створив науки ради”. Загоровський пішов ще далі. Навчаючись у Люблінській колегії єзуїтів, він перейшов на католицизм, відтак пройшов усі щаблі єзуїтської вченості і був на курсі теології, запустив процес вступу до ордену. Він займався викладацькою практикою. Зокрема, в Львівській колегії єзуїтів та у їхньому закладі в Ярославі. Все виглядало зовсім непогано.
Важко знайти переконливе пояснення цьому, але від 1613 року почали з’являтися листи Єроніма Загоровського до впливових діячів Речі Посполитої, у яких він публічно критикував порядки єзуїтів. Зокрема, акцентував увагу на тому, що шляхом обману вони затягують молодь до себе, також викривав недоліки освітньої системи Товариства Ісусового. Реакція не забарилась і в 1614 році його виключили з ордену. Цього рішення Загоровський не прийняв, але й обраного курсу не змінив. Отож, заручившись підтримкою свого впливового родича і затятого противник єзуїтів Єжи Збаразького, Єронім Загоровський видав текст під назвою “Monita privata” (“Приватні вказівки”). Останній став одним із найбільш популярних антиєзуїтських памфлетів всіх часів, справжнім бестселером, який лише у XVII столітті неодноразово перевидавали. Також – перекладали різними мовами і друкували аж до ХІХ ст. Загалом, ця праця серйозно доєдналася до формування негативного образу єзуїтів.
Чим були “Приватні вказівки”? Це документальна фальсифікація, у якій видавалися за дійсні таємні поради нібито дані єзуїтам генералом ордену Клаудіо Аквавівою. Треба сказати, що у єзуїтів дійсно існувала практика інструкцій. Їх напрацьовувало певне коло інтелектуалів, після чого ці настанови, від імені генерала, розсилали у провінції єзуїтів. Подекуди на місцях мали право озвучити свої пропозиції до таких інструкцій. Однак, ця історія “Приватних вказівок” не стосується. Хіба в тому сенсі, що Загоровський майстерно наслідував стилістику інструкцій, укладаючи свій фальсифікат. Сьогодні сумнівів не виникає – таємних вказівок генерала, про які писав Загоровський, – не існувало. Водночас, багато сучасників повірили у вміло виконану підробку Єроніма Загоровського, яку він видавав за віднайдений у архівах Товариства Ісусового автентичний текст.
Загоровський зіграв на суспільних настроях та інструменталізував існуючий образ єзуїтів. Відтак генерал нібито навчав єзуїтів у цьому творі правильно примножувати маєтки і боротися за сфери впливу, радив як підступити до багатих вдів, схиляти їх до побожності і відмовляти від повторного шлюбу, як заохочувати їх до пожертв на користь ордену, затягуючи до ордену дітей багатих осіб, як видурювати у шляхтичів землю і ін. Звинувативши єзуїтів у всіх смертних гріхах, “Приватні вказівки” додали масла у вогонь, який вже й так палав. Тому “оцінили” працю Загоровського як представники Товариства Ісуса, так і католики загалом. У 1616 році цю книгу внесли до “Індексу заборонених книг”, а роком раніше один з примірників публічно спалив у Кракові кат.
Історія Єроніма Загоровського дуже цікава і дивовижна. Вона гідна окремої книги чи навіть фільму. Водночас, не унікальна: подібні приклади різких розворотів у біографіях єзуїтських діячів можна віднайти. Однак, ця історія має несподіваний фінал – наприкінці життя Загоровський нібито визнав свої помилки, примирився із єзуїтами, сповідався у них і навіть палко захищав орден. Відтак заповів власну бібліотеку Люблінському колегіуму єзуїтів і був похований у підземеллях єзуїтського комплексу у Любліні. Схоже на те, що повернувся до цієї чернечої спільноти. Нереалізовані особисті амбіції, майнові питання – важко сказати, що саме здетонувало виступ Загоровського. У “Приватних вказівках” він згадує про конфлікти, породжені переписуванням маєтку родині монаха, а не єзуїтам. Можливо, тут Загоровський натякає на якусь особисту історію. Ці контексти відчитати однозначно складно, як і відповісти – змодельовані вони або ж описані на прикладі конкретної практичної дійсності.
“Приватні вказівки” доступні для читання і в наші дні. З цим текстом можна ознайомитись, він є зразком риторичної майстерності свого часу. Знаково, що ні Єроніма Загоровського, ні Єжи Збаразького у слідчих документах того часу не згадували і жоден з них, що є характерно, не був покараним – з огляду, очевидно, на суспільне та матеріальне становище. Навіть автори полемічних трактатів обережно коментували ці епізоди. Скажімо, коли Матеуш Бембус звертався до “Приватних вказівок”, він розумів, що автором тексту є колишній єзуїт. При цьому, особу автора він не називав, хоч і означував того “мавпою”, а саме писання фальшем і недоречністю. У 1617 році текст Загоровського дочекався першого досить повного і ґрунтовного спростування (понад 200 сторінок), де окремо розбирали практично кожен аргумент та тезу. Очікувано, ця праця отримала меншу популярність ніж та, свідчення якої вона підважувала.
Більше інформації можна отримати з наступних джерел: