Ярослав Гвоздецький. Філософсько-релігійний зміст і перспективи християнського розуміння проблеми щастя

Сучасний етап розвитку українського суспільства характеризується все більшим ін­тересом до релігії як важливої складової духовного життя людини. Водночас у релігіє­знавстві відбувається “антропологічна революція”, за умов якої формується нове розу­міння релігійного феномену людини як синтезу містичного, індивідуально-пережитого та суспільно-духовного.

Дана проблема була й залишається актуальною, оскільки уявлення про щастя людини бере свій початок з узагальнення життєвого досвіду ще в античній класичній філософії V­ - IV ст. до н. е. Так, Аристип із Кірени, один з учнів Сократа, тлумачив щастя як стан, тотожний насолоді. Послідовники гедонізму розглядали насолоду як єдиноістинне благо й справжню мету людського життя. Натомість Арістотель виокремлював у понятті щастя дві складові: внутрішню (духовну) досконалість - те, що залежить від самої людини, і зовнішнє (матеріальне) благополуччя - те, що від людини не залежить [4, с.73].

Епікур наголошував на тих різновидах людської втіхи, що мають переважно духов­ний характер. Загалом, в античний час обстоювалася думка про те, що орієнтація на до­сягнення щастя є етично-непродуктивною. Спираючись на це, Сенека стверджував, що доброчесність є достатньою для щастя [4, с.76].

Якщо антична етика, що мала характер розумовий і натуралістичний, ґрунтувалася на спрощеному розумінні щастя людини (у досконалій людині ірраціональна частина по­винна перебувати під повним контролем раціональної, що забезпечить їй, як “розумній істоті”, “міру щастя”), то усвідомлення того, що окрема, жива, реальна, “цілісна” людина є не тільки сила, свобода, розум, а водночас - і слабкість, залежність, постійне боріння між добром і злом. Усвідомлення всього цього приходить в античний світ разом із християнством [4, с.84].

Погляди українських гуманістів на тілесне й духовне начало в людині, на співвідно відчуттів і, відповідно, проблему щастя, гармонії людського існування формувалися на основі переосмислення й синтезу уявлень їх вітчизняних попередників із новітніми ідеями західного Відродження. Що стосується попередньої української традиції розв’язання проблеми співвідношення духовного і тілесного начал в людині, то вона мала свої особливості формування. Так, у княжу добу поєднання східно-патристичного (візантійського) розуміння цієї проблеми з поганськими уявленнями давніх українців про духовну й тілесну частину людської природи мало своїм наслідком те (про це свідчить, наприклад, “Ізборник 1073 р.”), що душа і тіло розглядались як дві рівноправні субстанції, які перебувають у нерозривній єдності [2, с.38]. Філософській думці цього періоду притаманна навіть переважна увага до тілесної природи в людині, замилування красою й силою людського тіла, яке розглядалося часом як свідчення душевної досконалості людини. Про це свідчить, зокрема, і “Повчання” Володимира Мономаха та інші давньоукраїнські твори. Негативно сприймалося лише надмірне захоплення плотським. Згодом, з утвердженням християнства, особливо з поширенням в Україні візантійських і балканських містичних учень, посилюються тенденції до приниження плоті, увага зосереджується на духовній стороні людської природи, на здатності останньої до входження в глибини трансцендентного, до набуття людиною стану обожнення [2, с.168].

Український гуманізм кінця XVI - першої третини XVII ст., як явище християнської, зокрема європейської, духовної культури доби Відродження, утверджує право людини на земне щастя, повноцінне задоволення своїх духовних і тілесних потреб, особисте са­мовираження. Серед численних духовно суспільних вартостей, які складають зміст хри­стиянської віроповчальної парадигми, вагоме місце займає саме проблема щастя.

В Україні ідеал гармонійної особистості одержав найяскравіший вияв у творчості Стані­слава Оріховського, Юрія Рогатинця, Григорія Сяноцького, Кирила-Транквіліона Ставро- вецького, Касіяна Саковича, Лаврентія Зизанія, Григорія Сковороди та інших [1, с.65].

Більшість українських гуманістів розуміли щастя як можливість здійснення вільного й усебічного розвитку особи, як реалізацію людиною своїх творчих потенцій, закладених у неї Богом, як задоволення її духовних і тілесних потреб. Проте серед українських гуманістів кінця XVI - початку XVII ст. були й ті, хто стояв на позиціях нехтування тілесних начал у людині, принесення їх у жертву духовному. Це представники аске­тичного напряму української філософії цього часу: Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Віталій з Дубна, Ісайя Копинський та ін. Вони розвивали свої філософсько-етичні ідеї переважно на основі києворуської духовної традиції, неоплатонізму Ареопагітик і на візантійському ісихазмі та не поділяли поглядів своїх сучасників із кола українських культурних діячів, які вважали за можливе синтез основних положень православ’я з інокультурними впливами. Однак, при всій релігійній крайності, саме людина стає центральною постаттю їхніх учень. Ними визнавалася реальність досягнення людиною щастя під час земного існування шляхом піднесення її духовно-моральної сутності до рівня божественного початку. Своєрідне тлумачення окремих положень християнської антропології в умовах загострення міжконфесійних взаємин кінця XVI - початку XVII ст. поступово набуло в їхніх ученнях реформаційного забарвлення [2, с.71].

У вітчизняній філософії першої половини XVIII ст. уже намічається тенденція подо­лання спрощеного погляду на етику як на суто прикладну дисципліну, завдання якої зво­дилося лише до коментування моральних настанов. Етичні теорії Ф.Прокоповича, М.Козачинського, Г.Кониського та інших вітчизняних діячів того періоду не просто комен­тують і пропагують існуючі правила й моральні норми, а намагаються вивчити й про­аналізувати моральний стан суспільства, роблять спроби дати практичні рекомендації щодо вдосконалення його морального врегулювання [4, с.178].

Прогресивні ідеї вітчизняної етики розвинув видатний мислитель Г.Сковорода, який усю свою філософську систему присвятив розкриттю сенсу людського життя та пошуку щастя [7, с.198]. У центрі філософського світобачення Григорія Сковороди постала людина та її щастя. Філософія, за його переконанням, має бути наукою істинного життя, а відтак наукою про людину, сенс її буття, шляхи досягнення щастя в земному житті. [8, с.176]. !дея людського щастя розв’язується Г.Сковородою в єдності трьох основних координат існування всього сущого: макрокосмосу - навколишнього всесвіту, мікрокосмосу - світу людини та світу символів - світу Біблії, а також світу концентрації духовних здобутків людської цивілізації, презентованих у міфології та фольклорі. Кожен із цих світів є двонатурним, тобто має дві природи - внутрішню (духовну) та зовнішню (матеріальну). Першопричиною руху світів виступає природа внутрішня [2, с.65].

Григорій Сковорода приходить до висновку, що справжнє життя полягає в щасті, а щастя - у поєднанні природних здібностей із загальним інтересом. “Щаслив, кто сопряг сродную себе частую должность с общею, - пише він. - Сія есть істинная жизнь” [7, с.287].

Сковородинівське поняття щастя складалося не тільки з відносин людини з Богом і зі своєю внутрішньою суттю, а також з іншими людьми. Щоб досягти розуміння та спіл­кування з іншими, необхідно зрозуміти суть людини, яка перебуває в стані “нерівної рівності”. Філософ тут використовує парадокс, щоб розбудити думку своїх слухачів. Він вважав, що саме парадокси краще відображають таємничу людську сутність.

Погляди Г.Сковороди на проблему щастя людини як важливу категорію її суспільно­го буття мають дієву актуальність сьогодні, зокрема в контексті духовного вдосконалення суспільства шляхом його виховання.

Для періоду середньовіччя характерним є формуванням християнського ідеалу лю­дини, сповненої християнських чеснот, яка живе згідно із заповідями Божими, наслідуючи Ісуса Христа - духовний, моральний та тілесний ідеал для наслідування. Людство одержало в Христі благодать Божественної любові, що явлена Богом через жертовне служіння Сина Божого. Утверджується свобода вибору для людини, яка вже не є під за­коном, як у Старому Завіті, але під благодаттю Божою. Господь Ісус Христос утверджує обітницю визволення людства від ярма гріха, яким воно було пригнічене віками, очікуючи визволення. Проте свобода вибору залишає останнє слово людині: бути послідовником Христа чи залишатись під законом, не маючи надії на спасіння?

Усі ці морально-етичні та гносеологічно-онтологічні виміри буття людини засвідчу­ють, що ідея людського щастя у християнській інтерпретації є не лише морально-етич­ною, але й екуменічною проблемою, оскільки вона має значний потенціал в об’єднанні різних гілок християнства через спільність християнського трактування щастя різними течіями християнства, що якраз і повинно слугувати їх об’єднуючим чинником. Цей постулат підтверджений усією історією християнства, а також сучасною парадигмою християнства, згідно з якою розуміється еклезіологічна єдність у Христі - єдність Христової церкви, не як однотипність її частин, але як живе сопричастя, живе спіл­кування, як єдність у різноманітності та різноманітність в єдності, як різнотипна єдність, тобто органічна єдність ідентичностей окремих помісних церков, котра є свідченням гармонії і Божественної церковної симфонії. Таке розмаїття зовсім не суперечить цер­ковній єдності, а навпаки - збагачує її [3, с.542].

Множинність людських потреб, втілених в її гідності та прагненні до любові, свід­чить, що в неї поклик до щастя особливий. Людина усвідомлює своє бажання бути щасли­вою, коли потреба, яку вважає головною, стає предметом свідомості. Отож людина часто бажає бути щасливою будь-якою ціною, а щастя людини має необмежений характер. Тобто людина переконана, що створена для щастя, що доказують хвилеві відчуття, які окреслені в благовісті Ісуса Христа. Людина справді створена, щоб бути щасливою. По­милка полягає в людському засліпленні, яке шукає або знаходить щастя там, де його не­має й бути не може, надаючи перевагу матеріальному, а не духовному.

Класичні моралісти розглядають щастя, не беручи до уваги всі ділянки людського життя з тією метою, щоб зробити висновок, що задоволення, які можна знайти в матеріаль­ному світі, неспроможні забезпечити щастя. Наприклад, акт людської любові, передусім під оглядом її тілесного задоволення, коли стільки людських істот покладають надію на щастя, для багатьох виявляється розчаруванням. Йдеться про один з акцентів людського життя, яке легко стає абсолютом, а відтак джерелом ілюзій і невдач [5, с.425].

Загалом християнство намагається розв’язати дещо суперечливу ситуацію осягнення щастя людини. З одного боку, християнська релігія проголошує людину здатною робити власний моральний вибір у житті - обирати шлях добра, святості або зла й гріховності, адже людина володіє великим божественним даром - власною свободою волі. З другого - служіння Богові вимагає покори, придушення особистісних нахилів, які б суперечили ригористичним ідеалам християнства. При цьому свобода вибору, проголошена християнством, чітко пов’язує щастя з життєвою свободою, адже в християнстві свобода трактується як пізнання необхідності, як “істина, яка визволить вас” (Ів. 8:32).

Але є ще інший аспект осягнення щастя - чисто людський, котрий дає можливість бути щасливим: активні людські пошуки за силою, спроможністю, самореалізація, профе­сійне захоплення. Та часто пошуки приводять до розчарувань і невдач, до виявлення межі земного і людського. Лише віра в Бога дає правдиве визволення й поділяє всі зусилля незмінною радістю. Особливим дороговказом до шукання щастя є Євангельське бла- говістя Ісуса Христа. Особливо його Нагірна проповідь, в якій проголошені заповіді бла­женства, які з’ясовують, що потрібно для осягнення вищого, абсолютного виміру щастя. Ісус проголошує своє царство через Блаженства, бо саме в них щасливими названі ті, які дотримуються певних чеснот й умов життя. Щастя, проголошене в Царстві, пов’язане з умовами, які більшість людей вважають небажаними. Ті блаженства поєднують обіцяне щастя з життям зречення, боротьбою за мир, справедливість або з перебуванням у пригніченому середовищі. Та головна проблема - у певності пригніченого щастя [6, с.132].

Отже, відповідь на пошуки щастя в християнському тлумаченні полягає в осягненні Царства Божого, яке досягає своєї повноти в царстві небесному. Це царство - бажане для кожної людини, незалежно від віросповідання чи конфесійної приналежності, але залежить від самої людини, від її відданості Богові. Царство Боже всередині людини, в її душі, в її серці. Його можна досягнути різними, залежно від ситуації, шляхами: убогістю, терпеливістю, чистотою серця, лагідністю, милосердям та іншими чеснотами. Бо царство Боже і його щастя починається із земного життя, в якому людина визначає свої життєві пріоритети.

Проблему щастя людини досліджували філософи усіх часів і народів. Кожен із ми­слителів намагався дати відповідь на споконвічне питання: в чому полягає щастя людини? Досліджуючи дане питання і відповіді на нього, бачимо, що вони залишаються акту­альними і сьогодні.

Сучасна наука та життєва практика людини загальнозначущими умовами досягнення щастя вважає: задоволення основних матеріальних потреб, повноту й осмисленість існування людини, спроможність останньої реалізувати власне уявлення про життя в ситуаціях морального вибору, достатній ступінь збіжності актуального стану буття та уявлення про те, яким воно має бути, гармонію внутрішнього світу людини та її зовнішніх стосунків.

Дещо інше розуміння щастя спостерігаємо в релігійному тлумаченні. Воно досяга­ється внаслідок втілення в життєдіяльність вимог морального закону, моральних чеснот, доброчесності, додержання заповідей і настанов. Унаслідок чого стає можливим осягнення вищого виміру щастя й відчуття єднання із Творцем. Це допоможе сучасній лю­дині відчути себе щасливою й визначити свої життєві орієнтири.

Поєднуючи філософські та релігійні передумови щастя, людина ставить вищу мету - досягнути абсолютного щастя. Такий вимір може бути матеріальним, доступним людині в земному житті. Але абсолютне щастя з релігійної, зокрема християнської позиції, є можливим у вічності, після земного життя, протягом якого людина готується до ща­сливого вічного життя. Умовами для цього є дотримання певних моральних норм, об­меження в життєвих насолодах і добровільна самопожертва. А основною умовою є любов до Творця, до інших людей. Так можна відчути щастя на землі, як відблиск абсолютного вічного щастя. А також частинка цього щастя міститься в людині, яка спрямовує сили та прагнення до вищих людських ідеалів.

Література

1. Возняк С. М. Філософська думка України: імена та ідеї / С. М. Возняк, М. Ю. Голянич, Ю. М. Моска­ленко. - Твано-Франківськ : Плай, 2003. - 136 с.
2. Горський В. С. Іторія української філософії / В. С. Горський. - К. : Наукова думка, 1996. - 376 с.
3. Кияк С. Р. ідентичність українського католицизму: генезис, проблеми, перспективи / С. Р. Кияк. Івано- Франківськ : Нова зоря, 2006. - 632 с.
4. Ларіонова В. К. !сторія етичних учень : посібник / В. К. Ларіонова. - І^ано-Франківськ : Гостинець, 2004. - 192 с.
5. Мовчан В. Історія і теорія етики : курс лекцій / В. Мовчан. - К. : Знання, 2005. - 486 с.
6. Обер Ж.-М. Моральне богослов’я / Жан-Марі Обер. - Львів : Свічадо, 1997. - 352 с.
7. Сковорода Г. С. Твори / Г. С. Сковорода. - К. : Знання, 1982. - Т. 1. - 436 с.
8. Філософія Григорія Сковороди. - К. : Наукова думка, 1972. - 348 с.

Джерело: Вісник Прикарпатського Університету. Філософські і психологічні науки. Випуск 13 2010