Гетьман був зацікавлений у створенні українського центру управління церквою та відновленні національних традицій у церковному житті
Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської Лаври, побудована 1106-1108 рр. коштом чернігівського князя Святослава Давидовича, що постригся тут у ченці під ім'ям Миколи Святоші. Фото: Київ, 30 березня 1918 р.
Не будучи прихильником відокремлення церкви від держави, віддаючи перевагу співпраці з єпископатом і дотриманню канонів, гетьман наполягав на створенні українського центру управління нею та відновленні національних традицій у церковному житті.
Літо 1918-го для активних учасників процесу визначення статусу православної церкви в Україні видалося неспокійним. Не встигли вгамуватися пристрасті навколо перебігу виборів та кандидатури Київського митрополита, як тут же вони розгорілися знову через підготовку до скликання та роботу ІІ сесії Всеукраїнського помісного собору. Цього разу противники та прихильники автокефалії Української церкви змагалися за досить коректного нагляду з боку уряду гетьмана Павла Скоропадського, що був зацікавлений у створенні органу вищого церковного управління у Києві.
Результати І сесії (відбулася січень-лютий 1918-го) не задовольнили жодну зі сторін. Ревнителі "сохранения единой Родины и церкви", звітуючи Всеросійському собору у своїх оцінках Всеукраїнського, коливалися від означення "самый низкопробный митинг" до "пародии". Відновлювати соборні сесії єдинонеділимці не бажали, оскільки бачили, що українська сторона налаштована діяти енергійно та рішуче і принагідно використовує підтримку з боку працівників Міністерства ісповідань. Тому про всяк випадок у кінці першої сесії вони провели рішення, що другу сесію може скликати лише комісія на чолі з Київським митрополитом і за участю двох делегатів від кожної єпархії. Датою відновлення роботи Собору попередньо назвали 23 (10) травня 1918 р. (кілька православних церков, у т.ч. РПЦ, досі не перейшли на відлік діб за новим стилем, тому у розповіді про церковні справи зберігаємо подвійне датування).
Попри велике напруження сил і залучення урядових кіл на останньому етапі урядування УЦР, для проукраїнського крила у церкві результат І сесії Собору з точки зору автокефалії як мети виявився нульовим. Українці говорили про незаконне закриття першої сесії та відсутність будь-яких рішень. Проте й самі не гребували участю у "боях без правил". Під тиском та за їхньої участі урядовці Департаменту ісповідань УЦР, не питаючи думки патріарха, Всеросійського собору та місцевого єпископату, взяли на себе функцію скликання у Києві другої сесії Собору.
В обіжниках Департаменту, розісланих у квітні 1918-го, Всеукраїнський собор було названо Помісним, що було натяком на фактичну автокефалію церкви в Україні, та прямо заборонено "антиукраїнську агітацію" під час довиборів делегатів. Відкриття так само планувалося на 23 (10) травня, але через спротив єпископату спроба провалилася. Звернутися за санкцією на проведення сесії через голову місцевих єпископів просто до "ворожого центру" - патріарха Тихона -завадили оперативна реакція останніх та політична ситуація.
Ще у квітні шість українських архієреїв, що перебували на Всеросійському соборі, вирішили відкласти скликання ІІ сесії Всеукраїнського на невизначений термін. Убивство владики Володимира (Богоявленського) поставило на порядок денний проблему виборів Київського митрополита, а на зміну Центральній Раді прийшов гетьман Павло Скоропадський.
Митрополит Київський Володимир (Богоявленський) (1848-1918). Фото періоду служіння митрополитом Московським і Коломенським, священноархімандритом Троїце-Сергієвої Лаври, між 1898 і 1912 рр.
Втім, після зміни влади жодна зі сторін так і не змогла зітхнути з полегшенням. З одного боку гетьманський уряд слідував традиції у відносинах із церквою, віддавав перевагу співпраці з єпископатом і дотриманню канонів. З іншого - одразу заманіфестував, що в Україні церква не є відокремленою від держави і гетьман зацікавлений у створенні українського центру управління нею та відновленні національних традицій у церковному житті.
Учений комітет гетьманського Міністерства ісповідань намірився у найближчій перспективі здійснити видання українською мовою Біблії, богослужбових та канонічних книг, Української короткої богословської енциклопедії, короткого нарису історії Київської духовної академії, створення житій святих, чия діяльність пов'язана з історією України (св. Онуфрія, св. Варвари тощо). Був намір паралельно українською та російською мовами видати історію Української церкви. Планувалася публікація історичних документів, народної релігійної поезії, церковної музики, атласу української церковної архітектури. Ставилося завдання розробити проекти будівництва нових храмів в українському стилі тощо.
Оливи до вогню додавали колізії навколо виборів і визнання українською владою кандидата на кафедру Київського митрополита. Уряд вважав, що митрополит, як очільник усієї церкви в Україні, має обиратися, чи, принаймні, затверджуватися Всеукраїнським собором, а не єпархіальним.
Згода на це означала б, що Патріарх Тихон і Всеросійський собор не заперечують як мінімум проти автономії, а то й автокефалії УПЦ. Бо саме можливість самим обирати і поставляти предстоятеля є ознакою канонічної самостійності. Очільника ж залежної церковно-адміністративної структури призначає чи затверджує патріарх церкви-матері. Тому Київський єпархіальний собор, зневаживши на пропозицію уряду, обрав митрополитом, за влучною оцінкою гетьмана, "чорносотенця старої школи, нездатного створити теплу церковну атмосферу" Антонія (Храповицького) і визнав зайвим його затвердження на Всеукраїнському соборі.
Патріарх (з грудня 1917-го) Тихон (Бєлавін) відвідує російських солдатів на позиціях першої світової. Фото між 1914 і 1917
Зі свого боку голова уряду Федір Лизогуб, а потім і гетьман Павло Скоропадський, опротестували ці вибори перед патріархом. До Собору українська влада погоджувалася визнавати Антонія лише тим, ким він був раніше - митрополитом Харківським. Патріарх же зневажив урядовий протест і затвердив владику Антонія на кафедрі. Протистояння сягнуло апогею.
Голова Ради міністрів Федір Лизогуб і Гетьман Павло Скоропадський зі своїм почтом. Фото: Київ, 1918 р. / Ілюстрація з книжки "Скоропадські. Родинний альбом"
За таких обставин потреба скликати Всеукраїнський собор і "врешті вирішити всі проблеми" стала нагальною. Боротьбу за його скликання фактично очолив міністр Ісповідань Василь Зіньківський, наполегливо переконуючи єпископат. Здолати партію противників, очолювану єпископом Никодимом, вдалося лише після особистого втручання гетьмана.
Запросивши єпископів та міністрів на офіційний прийом, гетьман Павло Скоропадський висловив свою зацікавленість у збереженні миру в церкві та сподівання на "повну співпрацю єпископів у справі скликання Українського собору". У відповідь єпископ Євлогій запевнив, що "задля підтримки нового ладу єпископи підуть назустріч гетьманові". Після такого "погодження" позицій сторін 3 червня (23 травня) спеціальна нарада єпископів призначила відновлення соборних засідань 20 (7) червня. Міністр Василь Зіньківський наполіг на державному фінансуванні Собору і через Міністерство ісповідань уряд виділив 1 117 600 крб. на його потреби.
Повідомлення в газеті "Відродження" про виділення коштів на проведення Всеукраїнського Церковного Собору
Відновлена з такими труднощами ІІ сесія Всеукраїнського православного собору працювала з 20 (7) червня по 11 липня (27 червня) 1918-го. Для участі спочатку прибув 251 делегат, через тиждень брали участь у роботі 429 осіб, а загалом було 502 делегати.
В день відкриття перед делегатами виступив міністр Василь Зіньківський з декларацією урядової позиції стосовно виборів митрополита та відносин церкви і держави. Розуміючи стан готовності церкви до проголошення автокефалії і запровадження української мови до богослужінь, міністр запропонував не обговорювати ці проблеми негайно, оскільки час ще дозволяє зачекати, але підкреслив, що уряд стоїть на національній основі й підтримуватиме український національний рух, бо без національного змісту держава не мала б ніякого реального ґрунту для свого розвитку. Далі, висловивши осуд патріархові за затвердження кандидатури Київського митрополита, міністр наполягав на створенні органу вищого церковного управління в Україні.
Повідомлення в газеті "Відродження" про виділення коштів на проведення Всеукраїнського Церковного Собору
Як і слід було очікувати, питання відносин держави і церкви викликали найжвавіші дискусії. При тому, що митрополит Антоній ще увечері 20 (7) червня листовно повідомив міністра про затвердження Собором своєї кандидатури, дещо пізніше делегати повернулися до обговорення проблеми статусу обраного єпархіальним Собором і затвердженого патріархом митрополита. Думки розділилися. З одного боку більшість виступів були критичними до дій уряду та осуду міністром рішення патріарха. З іншого лунали голоси про незаконність єпархіальних виборів, бо не було двох третин голосів, а це "несуразица, с которой нужно бороться". Зрештою, постановили просити гетьмана та уряд визнати "в государственном порядке Высокопреосвященного Антония митрополита Киевского и Галицкого".
У центрі : Митрополит Антоній (Храповицький) серед ченців у Мильковому монастирі. Фото Сербія, 1926 р.
"Положення про Вище церковне управління на Україні" (ВЦУ), делегати ухвалили 8 липня (26 червня). Документ передбачав утворення церковної області з доволі обмеженою самостійністю: за патріархом Собор залишив право затвердження Київського митрополита, всіх українських єпископів та суду над ними. Найвищим органом церковного управління мав бути Собор (з періодичністю скликання раз на три роки), поміж Соборами постійне управління справами покладалося на Собор правлячих єпископів (скликається щороку, між скликаннями діє Малий собор єпископів з почерговим заміщенням) і Вища церковна рада (у складі митрополита, трьох єпископів, чотирьох кліриків, трьох мирян). Право бути посередником між церквою та світською владою закріпили лише за Київським митрополитом. Документ набирав чинності після затвердження патріархом і лише по тому мав бути представленим "на уважение верховной государственной власти на Украине".
На другій сесії керівники єдинонеділимської більшості спромоглися за допомогою різних маніпуляцій усунути від участі у Соборі Всеукраїнську православну церковну раду. Саме священики, що входили до її складу, були ініціаторами скликання Собору, активно обстоювали курс на автокефалію і українізацію церкви. За відсутності цього українського ядра вся "українізація" звелася до церковного співу і можливого вивчення історії церкви. Враховуючи "тисячолітню давність церковно-слов'янської мови, її багатство і придатність висловлювати найвищі істини Христової віри, душевну потребу всіх народів молитися не буденною розмовною мовою, волю єпархіальних з'їздів 1918-го, те, що від часів Кирила і Мефодія церковно-слов'янська мова об'єднує усі слов'янські церкви і народи", Собор постановив залишити богослужбовою мовою в Україні церковно-слов'янську. Українську ж визнали за можливе допустити лише у проповідях за бажанням парафіян.
Відбувши 16 пленарних засідань, 11 липня (27 червня) ІІ сесія закрила свою роботу. З огляду на те, що "Положення про Вище управління православної церкви на Україні" має затвердити патріарх і потребу вирішити ще чимало поточних внутрішньоцерковних проблем, делегати постановили зібратися на ІІІ сесію 28 (15) жовтня 1918-го.
Отже, й ця сесія не виправдала сподівань українців на здобуття автокефалії. Уряд негативно сприйняв "Положення", яке зберігало над Українською церквою юрисдикцію Московського патріарха і позбавляло державні органи впливу на церковні справи. Однак складати зброю було ще зарано. У серпні 1918-го голова Ради міністрів Української Держави Федір Лизогуб і міністр Ісповідань Василь Зіньківський звернулися до патріарха Тихона зі спеціальним листом. У ньому йшлося про те, що документ вироблявся поспіхом усього за три тижні і потребує доопрацювання на відновленій сесії Собору. Урядовці, визнаючи начала канонічної залежності Української церкви, просили, затвердивши персональний склад ВЦУ в Україні, "во имя мира церковного отсрочить утверждение и приведение в действие вышеозначенных положений до их окончательного всецерковного разрешения на Украине".