Єдність Церкви, мольфарство і коляда: уривки зустрічі з о. Іваном Рибаруком

― Наш портал виник 23 роки тому, коли в Україну мав приїхати Папа Іван-Павло II. Тоді стало зрозуміло, що в нас немає жодного медіа, яке б розповідало світу, що відбувається в релігійному полі України. Натомість дуже успішно поширювали свої ідеологію й маніпуляції російські медіа. Тоді було вирішено, що сам час про себе розповідати світу самим. Відтак було створено РІСУ на базі Львівської богословської академії (через рік то вже був Український католицький університет). Тішимося, що й далі нам вдається писати про релігію, намагатися позаконфесійно висвітлювати релігійно-суспільні процеси, які в нас відбуваються, і наголошувати на тому, що релігія ― це не лише молитва й храми. Для нас важливо, щоб люди зрозуміли, що віра ― це те, що наповнює культуру, створює орієнтири, формує цінності, і це те, що спонукає нас жити за певними ідейними наративами, ― розповідає Тарас Антошевський.

А зустріч з нагоди 23-річчя РІСУ з о. Іваном Рибаруком була ініційована читачами порталу, які вже мали нагоди читати і слухати тексти пароха з Криворівні, а тому хотіли його вітати у Львові. Зустріч відбулася у невимушеній атмосфері.

Коляда у Криворівні

Отже, отець Іван Рибарук ― парох храму Різдва Пресвятої Богородиці ПЦУ у Криворівні ― багатолітній друг та автор РІСУ. Він відомий далеко за межами села та й Гуцульщини, на розмову приїжджають люди з різних куточків України й світу. А зустрічі починаємо насамперед про дуже гарну традицію ― коляду на Гуцульщині.

― Ви ж приїхали і самі все виділи, правда? Цього року колядники були різного віку: від маленького Данилка, якому 4 з половиною роки, до наших найстарших ґаздів, яким поза 70. Колядуємо, пам'ятаючи те, що коляда ― це не лише свідчення нашої традиції, це не сценічне колядування. Ми цим жиємо. Це наша зброя. Росіяни, наприклад, не мають жодної колядки. Все, що вони мають, ― то крадене від нас, перефразоване. Це також показник. Цего року в Криворівні колядували 90 колядників. Завжди було понад 100, але хлопці на війні тепер. Але все ж ми колядували.

Священник пояснює, що колядування на Гуцульщині кількаетапне. Колядники зображають тих персонажів, які, за Святим Письмом, першими дізналися про народження Ісуса. Найперше ― маленькі діти, яких називають ангеликами або вертепничками. Вони вдягнені в мамині сорочки, підперезані попружкою, з крильцями, ходять з зіркою або маленьким вертепиком. Можуть мати дзвіночки. Наступні ― пастушки. Це більші хлопці й дівчата, що мають зірки, пастуший посох, корони. Третіми йдуть королі ― лише хлопці. Носять корони, бартки (гуцульські сокирки) й ріг або дзвінки, якими сповіщають про наближення колядників. Уже тут з’являються ролі й слова, які озвучують поміж колядуванням у хаті.

― І обов'язково мають хрест, який дають цілувати всім у хаті. Коли маленька дитина дає всім цілувати хрест, то відчуває важливість цього всього дійства. Треба просто бачити, як діти це роблять. А вже колядники дорослі ― це апостоли, які звіщають про народження Ісуса Христа. Ми з вами також апостоли, ― додає о. Іван.

У Криворівні є традиція колядувати навіть біля тих старих хат, де ніхто не живе. Отець Рибарук пояснює чому це потрібно робити так:

― Коляда ― це молитва, а молитва ― животворче дійство. Ми колядуємо біля тих хатів, де ніхто не живе, щоб там життя відновилося. Таких багато. Коли я прийшов у Криворівню, то верхами таких було ще більше. Я ходив туди з Йорданською водою і деколи за день міг обійти дві хати (ну бо дві з половиною години ходьби в один бік). Був у нас світлої пам’яті паламар Іванко, невисокого зросту. Ну то ми сміялися, що я Дон Кіхот, а він ― Санчо Панса. Ідемо, сніг мені по груди. Я йду, а він задихається в снігу, ― сміється парох.

― Ми маємо відновити втрачене життя, тому колядуємо біля хати, де ніхто не живе. Це доказ того, що коляда ― це не збирання грошей. Гроші ― це еквівалент духовної енергії, якщо твою працю оцінять, то віддячують. Пасує наше давнє слово ― офіра. І хто в тій хаті віддячить? Пам'ять померлих. Це те живе, яке на намацальне, але реальне. Це відчує навіть той маленький хлопчик, який цього року вперше пішов колядувати з колядниками, якого посвятили в колядники, як у лицарство наше.

Колядник ― це лицар, а лицар ― це лик царя. А наш Цар хоче, щоб життя відновилося. Тому це не просто народне дійство, це наша перемога. Це справді жива традиція. Гуцульщина це все зберегла завдяки тому, що москаль у нас був на 30 років менше, і завдяки людям, які стояли за церкву, хоча були гнані.

Легенди про мольфарство та інші цікаві історії з життя о. Івана

― Ну нема в нас мольфарів, то все ― менеджерські ходи, щоб збирати гроші з тих, хто любить локшину на вухах носити. потім не кажіть, що вас обдурили, ― сміється священник. ― Краще дайте ті гроші на ЗСУ чи «Госпітальєрам».

Щоправда, отець Іван таки мав історію з «мольфарами». Коли тільки прийшов на парафію, то ще було популярним так зване примівництво ― тобто люди примовляли на чомусь, і це буцімто мало вирішити певну проблему. Наприклад, оздоровити худобу.

― Діапазон світу ― від диявола до Бога, від пекла ― до раю, від повної ентропії ― до абсолютної досконалості. А що ми виберемо, те й будемо мати. І ось якраз на свято Власія, коли гуцули моляться за свою худібку, я сказав на проповіді, що Церква має силу відганяти всяке зло. Опісля підходить парафіянин і просить, щоб прийшов помолитися, бо щось недобре з коровою. Думаю, ну все, договорився. А в семінарії ж не вчать про Гуцульщину і як з її примівниками раду давати. Прийшов до тих людей, почав кадити, а корову почало трусити, вона вкрилася піною, як кінь під час галопу. Молився все, що знав: і українською, і старослов’янською. Тоді посвятив воду ― і корові справді полегшало, ― з гумором згадує парох.

З примівниками роботи було немало. Одна жінка, що на той момент була втричі старша за молоденького пароха, також примовляла. О. Іван намагався переконати її, що це гріх. А потім відмовився від тієї ідеї ― різниця у віці дала своє. Та, як згодом з’ясувалося, у 90 літ пані таки припинила примовляти. Як каже священник, діємо не ми, а Господь через нас.

Ще до священства отець мав цікавий (і смішний, ніде правди діти) досвід. Теж, до речі, пов’язаний з коровами.

― Я зооінженер за першою спеціальністю, закінчив у Києві сільськогосподарську академію. Отже, літо, всіх відпустили у відпустку, кого залишили на роботі? Молодого зоотехніка, тобто мене. Прибігає доярка перелякана, кричить, що корова не може розтелитися. А нікого нема, лише я сиджу й чемно пишу папери. Біжу і дорогою згадую все, що можу. Прибігаю ― а там два хвости: корови Павлуни і телятка. Так воно народитися не може. Пригадую теорію, заштовхую телятко назад, допомагаю повернутися ― народилося в сорочці. Потім дуже гарне виросло.

Уже роки потому купували ми корову батькові. І мені кажуть: «Отче, а тут ваша внучка, беріть її». Сміялися. Я ж коли прийшов на роботу, то як селекціонер вибирав найкращих телят і нумерував їх. І люди казали, що то Рибарукові телята. Як колгоспи розвалилися, то Рибарукові телята стали племінним фондом всього Верховинського району. Потім, уже будучи священником, я дуже часто консультував людей у зооінженерії чи ветеринарії ― куди ж ти дінешся від себе? ― розповідає о. Іван.

Верховина

Верховинський район ― єдиний в Україні за час відновлення незалежності побудував більше церков, ніж було досі. У самій Криворівні з населенням півтори тисячі людей є п’ять храмів.

― Я не видів, щоб десь виник мольфарський приймальний пункт. А от церкви будуються в кожному селі і на багатьох присілках. Відновлюють храми, які були втрачені. Як, наприклад, у селі Довгополе, де біля старої церкви український художник Іван Труш колись писав портрет Івана Франка.

Отець зазначає, що відіграла роль і відмова від усього, що має російський вплив. З шести парафій і одного монастиря Московського Патріархату не залишилося жодного храму в управлінні УПЦ МП. Хоча у Криворівні досі є присілок під назвою Москалівка. Походження назви тепер дослідити годі, але в серці Гуцульщини вона добряче ріже вухо.

― Були пропозиції перейменувати Москалівку. На жаль, я побачив, що ми не готові до діалогу, кричимо, сваримося, кусаємося. І це загальноукраїнська проблема ― нам треба вчитися говорити. Звичайно, завжди було розуміння, що ця назва ― від москаля, все-таки. Хоча з'явилася й інша думка: назва пішла від вигуку «мой скала» ― берегтися, бо скеля нависає. Але ми ще повернемося до того питання. Я, звичайно, за те, щоб ми позбулися будь-яких російських топонімів, навіть якщо вони не мають доведеного з Росією зв'язку. Якщо фонетично вони звучать як російські, то для чого вони нам? ― розмірковує о. Іван.

Єдина Церква

Напад Росії на Україну став одним з найбільших викликів і в площині Церкви. Діяльність Московського Патріархату фактично стала однією зі сприятливих умов для російської агресії. Російська Церква підтримує війну й благословляє напад на українські землі. Отець Іван наголошує, що зараз як ніколи важливо об’єднатися усім українським Церквам, щоб протистояти Росії.

― Дорогі православні, дорогі греко-католики! Ми або станемо єдиними й переможемо, або нас москаль здолає, поки ділитимемо шкуру невбитого ведмедя. У нас є порозуміння між очільниками Церков Блаженнішим Епіфанієм і Блаженнішим Святославом. І страшна проблема між духовенством, яке до сьогодні чубиться між собою, сперечаючись, хто кращий, хто більший християнин. І це повна дурня, з якої москаль тішиться. Ми могли на Майдані стояти й молитися разом з греко-католицькими священниками, з протестантами. Чому зараз капелани на фронті разом, а ми в тилу ― ні?

Ми повинні в усіх православних парафіях працювати над тим, щоби наші діти знали греко-католицьких і римо-католицьких святих ― і навпаки. Маємо бути налаштовані на Київ, за всієї поваги до Рима і до Константинополя.

У Криворівні православна парафія вже давно співпрацює з УКУ, з греко- й римо-католиками. Спільно освячували воду на Водохреща, організовували події, ходили на прощі. Коли в Україну приїжджав Папа Іван Павло ІІ, о. Рибарук навіть зміг побувати на богослужіннях з ним і отримати благословення ― завдяки дружбі з римо-католицькими священниками.

― Найголовніше зараз ― об’єднатися в одну Церкву. Ми повинні вибудувати внутрішню духовну структуру, яка буде опорою для інших. І досить чванитися. Війна, як казав Ігор Козловський, ― це найкращий час для всіх змін. Це ідеальний час для християнства. Колись представники Церкви посварилися і розкололи її через власні амбіції, панібратство, гординю. А ми це узаконили і сьогодні свято зберігаємо. Найбільшою «святістю» часто стає не приймати іншої конфесії, забувши про Ісуса Христа, який нас єднає, ― додає священник.

При цьому не варто сприймати об’єднання українських Церков у єдину буквально. Вона не матиме єдиної адміністрації й структури, бо це неможливо. Однак у всіх має бути одне поле молитви та проповіді.

― Нам треба дійти до сопричастя ― це найголовніше. У первинній Церкві не було адмінкерівника. Кожна громада була самодостатньою церквою і вони між собою спілкувалися. Глава Церкви нашої ― Ісус Христос. Люди ніколи не з'єднаються, бо працюватимуть амбіції. Але сказано: не надійтеся на князів земських, бо в них немає спасіння.

Ми створили штучно церковну єрархію. Вона потрібна, але має помагати, а не руйнувати; єднати, а не роз'єднувати. На землі немає святих людей. Ми всі є святими в певні миті, наприклад, під час Причастя чи Хрещення, бо освячені Святим Духом. Але питання стоїть в тому, чи цю святість ми продовжуємо? Адже з короною святості на нас покладена й велика відповідальність ― головна ознака християнина і будь-якої людини. Святий ― це не привілей, це стан, набутий жертовним служінням, любов'ю.

Сила Церкви в її соборності. Тому відновлюймо єдність Володимирового Хрещення, єдність нашого народу, єдність нашої молитви. Це найнеобхідніші речі сьогодні.

Трохи про екуменізм

За словами Тараса Антошевського, в історії України міжконфесійний і міжрелігійний діалог завжди були на одному з найвищих рівнів серед країн Європи. Співжиття різних етносів і представників різних релігій помітне й досі, наприклад, маємо чимало страв з побуту наших сусідів, а вони від нас. Зараз же тієї єдності, міжконфесійної зокрема, бракує.

― Мені деколи мої ж брати кажуть: ти хто ― православний чи католик? А я Божий. Я і православний, і католик. Тому що слово «православний» означає «той, хто правдиво славить Бога». А католик ― «той, хто належить до Вселенської Церкви». Юридично я належу до Коломийської єпархії Православної Церкви України, але мислю себе як священник єдиної святої, соборної, апостольської Церкви. У цих словах немає жодної єресі, бо опираюсь на символ віри, ― каже священник.

Отець Іван сміється, бо відмінності в конфесії взагалі не повинні нічого означати, а багато людей надають їм великого значення, не вміючи навіть пояснити причин. Деякі випадки стають живими анекдотами.

― Розкажу вам історію. Йшли ми на прощу з греко-католиками. Мене ще мало хто знає. І тут в одного священника порвався мешт. Ну а я спортивний турист, то завжди маю принаймні дві пари запасного взуття. Дав одні мешти отцеві. Прийшли. Наступного дня стаємо до молитви, а він каже: «А ти що, будеш з нами?» А я йому: «А тобі мешти мої не тиснуть? Як мешти православні ― то та, а як молитва ― то вибач, ти православний?»

Ще одна ревна греко-католичка ― родичка о. Івана зі Снятинщини.

― Вона була дуже проти православних. Аж тут захворіла, і потрібне переливання крові. На той час я вчився в семінарії в Івано-Франківську. Беру шістьох семінаристів, ми йдемо і робимо пряме переливання крові ― по 300 мілілітрів кожен. То ж майже 2 літра православної крові їй влили! Ну і все, більше греко-католичка нічого не казала на православних. І прожила до 90 років. Може, то православна кров помогла? ― сміється о. Рибарук.

Календарна реформа

Парафія Різдва Пресвятої Богородиці у Криворівні першою в Україні перейшла на новоюліанський календар ― за декілька місяців до того, як це рішення офіційно ухвалили ПЦУ й УГКЦ. О. Іван зізнається, що 25 грудня Різдвяну Літургію правили кілька років й до того ― з часу отримання Томосу. Але на тому богослужінні не було нікого ― усі ще святкували Різдво 7 січня.

― Я думав так: якщо Вселенський Патріарх Варфоломій, першоєрарх Православної Церкви, якого я страшенно люблю, чоловік, який нас дуже підтримує, святкує 25-го, то яке я маю моральне право з ним не святкувати? Тому ми ще не оголошували й не переходили, але завжди в той день я просив школярів прийти заколядувати. То, можна сказати, до переходу на новий календар було все готове. Звичайно, не знав, чи вся парафія погодиться, спочатку думав правити двічі різдвяну Літургію. Але дружина й донька сказали, що ми не шизофреніки. Ну й вирішили: якщо переходити, то раз по-людськи, а не кілька разів ніяк.

Уже згодом рішення про перехід на новоюліанський календар прийняв Синод ПЦУ.

О. Іван каже, що усвідомлення людей буде змінюватися. Головне говорити й показувати, чому ця зміна була потрібна.

― Ми зараз усе сприймаємо через очі. Візуалізація вкрай важлива. От була трансляція з Різдва в Криворівні, коли подвір’я церкви не вмістило людей ― стільки до нас приїхали. Навіть деякі наші колядники не могли дістатися до храму. Коли ми будемо говорити, що це нормально, то погляд людей почне змінюватися. Зрозуміло, було певне нерозуміння, бо батьки, бабусі й дідусі святкували Різдво 7 січня. Треба по-людськи спілкуватися. Є в нас на Гуцульщині такий вислів: другий думає, що другий дурний. Люди розумні. І не треба їх інфантилізувати. От здавалося, що й за 10 років не перейдемо на новий календар. А все, перейшли. Не біймося, Святий Дух є всюди.

Знаєте, коли відбувається якісний перехід? Коли критична маса людей не може перебувати в минулій якості. Так-от нам треба в усьому наростання критичної маси для переходу в нову якість: у політиці, у церковному житті, у мовному питання. Стільки українців повністю перейшли на українську, Церкви перейшли на новий календар ― не даймо цьому відкотитися назад. Фіксуймо цей стан. Проблема Майдану для нас в тому, що ми не зафіксували його висоту. Революція Гідності піднесла нас так, як ще ніколи людство не підносилося з часу гріхопадіння. Як на мене, це найбільша подія в історії людства, бо щоб сотні тисяч людей у центрі столиці мирно протестували, не вчинили ніяких погромів, виводили геть тих, хто випивав, курив чи вживав нецензурну лексику… Де таке ще було? Ось хто ми насправді. Майдан став народженням «дитини» ― нового людства. Біда наша в тому, що ми цю висоту не підперли, не заклали цеглинок. Тому нею так легко маніпулювати зараз.

Варто зрозуміти, що Святе Писання ― то є матриця життя. Що відбувалося з Дівою Марією після народження Ісуса? Вона втікала. Що роблять наші мами з дітьми? Втікають від убивці Ірода, який хоче знищити їхніх дітей. Цей ірод, на жаль, не тільки за межами України, а й усередині. Це диявол, який знаходить своїх адептів, які працюють від його імені й у його інтересах. Що робити нам? Те, що апостоли говорили: «Увіруй, покайся, охрестися». Тобто спочатку віра, а тоді покаяння, хрещення, прощення гріхів і дія. Християнство ― це не релігія, як на мене. Це спосіб життя з живим Богом. А життя ― це постійний рух. Молитва ― це дія, любов ― це дія, ― пояснює священник.

Про стратегію духовної перемоги

«Як будувати рідну хату?» ― писав митрополит Андрей Шептицький майже століття тому. Досі ставимо собі це питання і шукаємо відповідей.

― Нам треба питати не за що і чому, а що з цим робити? Неважливо, хто в хаті нагидив, я все одно мушу в ній прибрати. І захистити її, щоб більше ніхто не зміг нашкодити. Що робити? Просто робіть те, що вмієте на своєму місці. Пишеш вірші ― пиши. Пишеш ікони ― пиши. Будуєш хати ― будуй. Воюєш ― воюй. Обходиш худобу ― обходь. Апостол Павло каже, що ми є частинами одного тіла. Коли воно хворіє, добрий лікар спочатку обстежує все, не лише лікує рану, але й підбирає комплексне лікування, щоб всі органи працювали в гармонії.

Ось це і є нашим головним завданням зараз ― бути собою і згармонізуватися довкола України. Тут є питання нашої християнської віри, мови, культури, ідентичності, пам'яті й усього іншого, що робить нас українцями. Кожен має запитати себе не що мені Україна дала, а що я можу для неї зробити? І почати діяти максимально ефективно. Якщо ми всі як один організм почнемо максимально добре працювати, то це допоможе знешкодити хворобу. Бо агресія ― це теж хвороба. Будьмо включені в потік живого часу і робімо кожен своє. Ми не маємо права бути безвідповідальними, ― підсумовує о. Іван Рибарук.

Світлини Гната Сокири

Повне відео зустрічі: