Єпископ-номінат Степан Меньок: “Люди хочуть бачити душу Церкви!”

ЛЬВІВ-ДОНЕЦЬК – 11 серпня, оголошуючи про номінацію нових єпископів, Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Любомир кардинал Гузар зазначив, що кожен з них отримав своє конкретне призначення. Серед номінатів – майбутній екзарх Донецько-Харківський Степан Меньок, який дав своє перше єпископське ексклюзивне інтерв’ю для РІСУ.
- Преосвященніший Владико-номінат, Вам вже довелося дещо познайомитися з життям греко-католиків Сходу України. Які Ваші перші враження, які бачення? - Рік тому мене запросив владика Василь Медвіт, екзарх Києво-Вишгородський, давати реколекції якраз в донецькому регіоні священикам Української Греко-Католицької Церкви. Приблизно тоді було вже 17 зареєстрованих парохій, а на реколекціях присутні 14 священиків. Отці розповідали мені про свою працю. Цікаво було почути, як вони їхали сюди піонерами, жонате духовенство разом з їмостями. Вони знали, що їдуть на порожнє місце, що будуть починати від створення парохій. До тих парохій увійшли люди, які були вислані в часах сталінізму і їм не дозволяли повертатися в західні області України. Тому вони поселялися в шахтарських містечках на Донбасі, Запоріжжі. Однак завжди пам’ятали про своє походження з Галичини, дотримувалися своїх традицій, коляди, Паски. Їм бракувало духовної обслуги. І ось якраз ці люди створили кістяк малих греко-католицьких парохій. Інші люди, не вихідці з західноукраїнських областей, з цікавістю сприймали появу наших отців. Місцева преса, радіо, телебачення в якійсь мірі сприяли цьому. На той час Греко-Католицька Церква вийшла вже з підпілля. Наші представники в Москві на Арбаті просили легалізувати Церкву, і це бачив весь світ. Тоді називалась цифра 5 мільйонів греко-католиків, і, може, вона була дещо завищена, але львівська маніфестація у вересні 1990 року на підтримку УГКЦ показала на весь світ, що нас дійсно багато. Минулорічний візит Папи в Україну також засвідчив, що півтора мільйонну масу людей не могла зібрати тільки якась пуста зацікавленність, а лише глибока віра і приналежність до УГКЦ. І ось тут, на Донбасі, появляються реальні греко-католицькі отці. Відразу відбувається цікаве співставлення місцевим населенням: яка різниця між ними і православними отцями – різниця у поведінці, відношенні до треб, Богослуження, молитов. І мені здається, що ми можемо завоювати довіру людей в першу чергу своєю відкритістю. Так, як Христос ішов до людей, думав про їх найбільш болючі проблеми і потреби. Перебуваючи в тих маленьких парохіях в Донецьку і в околиці, я побачив, що люди просто хочуть бачити душу Церкви. І цю душу вони шукають у священиках. Як приклад наведу такий випадок, який трапився зі мною у Фастові на посвяченні нашого нового храму. Я зустрів тут нашого старенького отця Миколу Пристая. Я підходжу до однієї бабці, яка сидить на лавці, і кажу: “Дивіться, якого ми маємо старенького отця, який ще править”. Вона питається скільки йому років. Кажу, що дев’яносто один. А вона говорить: “А мені дев’яносто чотири годка, я православная”. Я й питаюся: “А що Вас заставило прийти в нашу церкву?” – “Я Вам скажу, батюшка. Наш батюшка приходить у церкву, відправляє, виходить і нікого не бачить. А тут Ви підійшли до мене, простої жінки, і заговорили! У вас, вашій церкві є душа!” Люди шукають не великих богословських істин – вони хочуть знайти Бога, і якщо ми Бога несемо відкритим і щирим серцем до людей, то вони до нас потягнуться. Як до нас поставлять державні структури – це питання. Але з розповідей місцевих священиків я зрозумів, що вони досить толерантно відносяться до нас. - Які плани нового єпископа як екзарха Донецько-Харківського УГКЦ? Чи Ви будете залучати своїх співбратів по Чину Найсвятішого Ізбавителя? - В першу чергу це ознайомлення з нашими парохіями, мирянами, священиками і їх потребами. Найбільшою проблемою є брак святинь, інших будівель. Люди десь мусять зібратися, щоб молитися. Немає єпархіального управління, де могли би бути відповідні структури. Звичайно, брак коштів. Але найбільше ми повинні просити людей, щоби вони просто молилися за нас, нашу працю і Всемогутній Бог, який багатший від будь-якого можновладця, в цій ділянці нам завжди допоможе. Залучати наших співбратів по Чину зараз неможливо. Напевно Церква має довіру до нас, бо з наших рядів отців номінують на єпископів. Для нас це з однієї сторони радісно, що Церква нам довіряє, але з другого боку – ослаблюються самі ряди редемптористів. Хотілося б, звичайно, співпрацювати з нашими братами, щоб саме в таких регіонах, як Донбас, були місійні станиці редемптористів. Але нам ще потрібно 3-4 роки, щоб виховати нових священиків, які б могли приїхати сюди, чи в Казахстан або Сибір, де не вистачає священиків. І тоді співпраця буде можлива й обов’язкова. На Сході України існує потреба в місіях і реколекціях. Православні священики переважно обмежуються проповіддю з амвона, і якщо хтось виробляє свій оригінальний стиль проповідування, як о. Дмитрій Дутко або о. Гліб Якунін з Москви у формі запитань та відповідей, то такі нерідко зазнають переслідування з боку своєї єрархії. - Владико, Ви розумієте, що коли до Вас прийдуть люди, які не мають, можна так сказати, греко-католицького, галицького коріння, то це може викликати агресію з боку корінного духовенства, тобто православного. Повторюватимуться закиди в прозелітизмі. Чи Ви готові до цього? Чи Ви вже маєте що сказати у відповідь? – Ми всі працюємо в Христовому винограднику. Що бракує цим священикам, цим людям, які стоять в опозиції до нас, працювати над тим, щоб людей приводити до Христа? Чому вони не виступають проти деструктивних сект в Україні, які нищать релігійну і національну свідомість людей. Чомусь вони об’єднуються не проти них, а проти нас, греко-католиків, тільки через те, що ми маємо спільний з ними обряд, але визнаємо головою Церкви не когось з Патріархів, а Папу Римського. Хай вони застановляться над тим історичним фактом, що коли Русь-Україна хрестилася за Володимира Великого, Візантія тоді визнавала над собою Рим. Ми жили 66 років у єдності з Римським престолом до розколу 1054 року. І ще довго після того Україна мала зв’язки з Римом, але змушена була відірватися, бо ми отримували єпископів з Константинополя. А те, що буде така опозиція, ми не сумніваємося. Але в першу чергу ми повинні звернутися до суто людських прикмет і якостей на засадах любові. Якщо в нас не буде любові, як навчав Христос, то про яку Церкву, про що може йти мова? Ми вчимо людей з амвонів любити один одного, любити навіть ворогів, а тут ми самі виступаємо проти нашого співбрата, який голосить ту ж саму Христову науку. До речі, Католицька Церква не говорить про прозелітизм православ’я в Західній Європі або Америці. Вона, навпаки, допомагає Російській Православній Церкві організовувати екзархати, парафії для православних емігрантів. - Владико, Ви завжди хотіли стати місіонером і ось Ваша мрія дійсно справджується, може не так, як саме Ви хотіли. Розкажіть, чому Ви саме вибрали Чин, який спрямований на місії, в чому полягає Ваш поклик до місіонерства? – Я був молодим юнаком і навчався у Політехнічному інституті, коли вперше почув про такий місійний Чин, як отці редемптористи. На приватному богослужінні в будинку я побачив одного отця, який сидів чотири рази в тюрмі. Звернув увагу на його поведінку та одежу, дуже далеку від ознак багатства. Тоді він мав щиру розмову з молодими хлопцями і дівчатами, ділився всім і вся. Пізніше отці-місіонери згадували про довоєнні місії, показували фотографії, де видно, що тисячі людей приходили на них. Вони розповідали як саме на місіях в особливий спосіб діє Святий Дух, і люди так масово наверталися. А через рік-півтора отці приїздили на т.зв. реновації, тобто віднови. Це все сприяло глибокому духовному відродженню нашого народу. Особливо місіями славилися отці-редемптористи. Митрополит Андрей Шептицький, який побачив їх місійну діяльність серед нашого народу в Канаді, запросив їх в Україну. Тоді я зрозумів значення і силу місіонера. Парох має дуже великі обов’язки, але місіонер може виконати більше праці. Місійна праця редемптористів пов’язана з обслугою найбільш потребуючих і опущених людей, особливо у віддалених селах. Група отців-місіонерів і декількох сестер, які катехизують дітей, могла б їхати в найвіддаленіші куточки, де люди дійсно не мають доброї духовної опіки. Я був на декількох місіях і сам бачив, як люди сприймають місінера, як вони сповідаються, як вони розповідають про наболіле. Тоді церкви переповнювалися. А кульмінаційним моментом ставало внесення і встановлення пам’ятного місійного хреста, сам хрест робив велику місію. З історії нашого Чину знаємо, як його засновник святий Альфонс часом по сорок днів бував серед людей у віддалених околицях, навчав катехизму і відходив лише тоді, коли висповідав останню людину. І ми віримо, що Господь дає поклик для того, щоб іти до місійної діяльності – це мені найбільше імпонувало. І коли Церква наша відродилася я сам був присутній на декількох місіях і побачив, що це моє. Важко буде голосити місію в новостворених екзархатах, бо адміністративна робота забере дуже багато часу. Але все таки це буде зустріч з живими людьми, які потребують цього духовного корму. І це не буде місія декількох днів чи тижнів. В першу чергу нам необхідно працювати над вихованням добрих і ревних священиків. На місіях я усвідомив, що якими будуть священики, такими будуть парохії, які будуть парохії – таким буде народ, який буде народ – така й буде Україна. Наші українці закордоном, коли цікавляться нашою державою, то розчаровані владою, а всю надію покладають на Церкву. І якщо хтось навіть відчуває свою якусь духовну неміч – мусить підтягуватися до вищого духовного рівня, бо інакше ми не відродимо Україну, ні економічно, ні політично.
http://www.ugcc.org.ua/ukr/news/11.01.2002/