Євангелист-співак Джордж Давидюк: "Люди, які допускають корупцію, є короткозорими"

Він носить перстень із українським тризубом і каже, що більше відчуває себе українцем, аніж американцем, хоча й народився у США. Виконавець християнських пісень, євангелист Джордж Давидюк є сином українських емігрантів, що виїхали з України під час Другої світової війни. У 16-річному віці він разом зі своїми друзями заснував музичний гурт та записав дебютний альбом під назвою «Небесна країна до тебе я лину». В Україні Джордж вперше побував 19-річним юнаком. З тих часів до сьогодні він здійснив вже 90 візитів в Україну, проводячи євангелізаційні зустрічі в різних її містах. Із 23 співочих альбомів його музичної групи 19 записані українською мовою, 3 – іспанською та лише 1 – англійською. Наступний альбом також обіцяє записати українською мовою. Джордж вдало поєднує кілька діяльностей – спів, євангелізацію і викладання в біблійних закладах. «У стільця три ніжки, - пояснює він. - Заберу хоча б одну – не втримаюся, впаду, продовжу одну ніжку - нерівно сидітиму, тому вони у мене рівні». Про те, якою він бачить нашу країну та чому плекає своє українське коріння, далі у розмові.

— Ваші батьки емігрували в США ще за часів Радянського Союзу. Що найбільше їх підштовхнуло до такого кроку і як їм вдалося виїхати, адже далеко не всім було під силу вирватися з-під «залізної завіси»?

— Воєнними вітрами мою родину завіяло в Німеччину. До того Західна Україна (Волинь, Галичина) були під владою Польщі. Коли Гітлер розірвав пакт Рібентропа-Молотова про взаємний ненапад, німецькі війська почали наступати на територію Радянського Союзу. Відтак, прорвалися і на Україну та далі на Схід – до Москви та Ленінграду. Тоді тато втік до Німеччини, а потім вернувся до свого села в Україну. Там одружився і вирішив знову їхати закордон, відчуваючи, що через деякий час цього зробити вже буде неможливо. Так пізніше і сталося. Без паспорта він 5 років прожив у таборах. Згодом усіх, хто виїхав закордон, Сталін запрошував повертатися назад, але тих, хто повертався, він засилав до Сибіру. Тоді казали: «Сталін – ваш отец, Россия – ваша мать», а тато мій відповідав: «Як так, то краще я залишуся сиротою». У 1949 році до Німеччини приїхав Фред Смольчук, пастор церкви з Нью-Йорку. Він став хорошим товаришем мого тата і підтримував нашу сім’ю. З часом уся наша родина переселилася в Америку. Я родився 1954 року у штаті Нью-Джерсі.

— Ви живете в США, але майже щороку приїздите до України. Що Вас найбільше сюди притягує?

— Ще коли у моїх батьків не було дітей, мій тато молився і обіцяв Богу, що коли народиться хлопчик, то віддасть його на служіння. Я став тією першою дитиною в сім’ї. У 5-річному віці мене віддали вчитися до української школи. Я трохи сперечався з татом, не розуміючи, чому маю вчити українську мову. Тоді тато сказав слова, які стали пророчими для мене: «Сину, одного дня Бог відкриє кордон, одного дня Україна стане незалежною, і ти поїдеш туди благовістити Слово Боже, ти станеш євангелістом». І ось нині це вже 90-й мій приїзд в Україну.

Перша моя поїздка була у 1973 році, коли мені було лише 19 років. Спершу нелегко було порозумітися з людьми українською мовою. За 50 днів ми як співоча група об’їздили 15 міст Радянського Союзу і я дуже полюбив цих людей. Не систему, а щирих хлопців і дівчат мого віку. Це були люди, які не знали англійської мови і я був змушений удосконалювати свою українську. Нам зараз тяжко уявити, але тоді багато людей не мали Біблій. Коли ми дарували, вони тулили їх до себе і цілували. Доба атеїзму наклала відбиток на духовності людей. Після тих поїздок я зрозумів, що більше відчуваю себе українцем, аніж я уявляв раніше. Хоч родився в Америці, взяв за дружину дівчину з Канади, яка є українкою в третьому поколінні.

— Ви як людина, народжена закордоном, можете оцінити українців зі сторони. Останнім часом йде мова про європеїзацію українців. Як ви гадаєте – щось зміниться?

— Щоб дати відповідь, буду цитувати Тараса Шевченка. Він казав: «Другого навчайтеся і свого не цурайтеся». Європеїзація українців у сенсі запозичення технологічних та економічних стандартів є позитивною. Демократичні права, нові можливості не зашкодять тим, хто вміє керувати собою, має силу волі. Такі люди будуть в безпеці. Люди, які не мають влади над собою, завжди в небезпеці.

— Що найбільше вас вражає в українцях?

— Українці є дуже творчими, здібними. Знаходять різні методи виходити і складних ситуацій. Те, що українець може зробити власноруч, американець буде просити у професіонала. Українці, які посилилися у Західній Канаді, мають найбільші поля. Я взяв за дружину дівчину з села. ЇЇ батько має 1000 га землі. Він разом з сином самі могли зібрати урожай. Це дуже роботящі люди. В Аргентині та Бразилії українці дуже успішні. Їхні діти і внуки добре живуть. Радянська система у великій мірі зіпсувала робочу силу наших людей. Соціалістична ідеологія гласить: «Усі рівні». Але на ділі це не так, бо людина є людина – егоїзм з часом проглядається в меншій або більшій мірі. Відтак, в умовах рівності хтось міг собі сказати: «Ага, якщо ми всі отримуємо однакову платню, то можна працювати, не напружуючись, аби лишень час розтягувати». Саме це і притуплювало, а то й спалювало всяку ініціативу.

Не кажу, що капіталізм є ідеальним, але у цій системі робочого нагороджують і стимулюють, а лінивий отримує те, що постарався. Натомість радянська система призвела до того, що деякі люди шукають виходу, як можна жити і не працювати. Деякі люди, дивлячись на чужий успіх, намагаються випередити усіх і шукають щастя у матеріальних речах. Але самі гроші не приносять радості. Матеріальні речі не можуть заповнити порожнечу у нашому серці. Лише Христос може заповнити її.

— На вашу думку, а що українцям варто було б змінити у своїй культурі, викорінити те, що заважає повноцінно розвиватися нашій державності?

— Не можу давати глибокого аналізу. Думаю, що це корупція, яка зайшла в навчальні заклади, у владні кола. Корупція – це як гнилий зуб, який треба лікувати, інакше заразить білі здорові зуби. Люди, які допускають корупцію, є короткозорими. Мовляв, інші мають – я теж хочу будь-яким способом. Це розпад суспільства. Якщо ти порушив дорожні правила і можеш підкупити інспектора, то можеш підкупити і будь-якого іншого чиновника. Я не кажу, що цього немає в Америці. Там існує поняття «кредитної історії». Усі твої кредитні позики та виплати боргів фіксуються на картці. Якщо «кредитна історія» є незадовільною, тобі не видадуть ні кредиту, ні візи, ні машини на виплату. Коли я виплачую гроші за дім, то не мушу йти до банку і платити готівкою. Виписую чек і підписуюся. Я довіряю банку, і мені довіряють. Навіть у магазині я можу купувати харчі цим чеком-папірчиком. Хтось подумає: «О, тоді можна обманювати. Один раз – так, два – можливо, а десять — ні». Вони подивляться в список і не прийматимуть твої чеки. Коли суспільна система будується на чесності, є двостороннє довір’я. Коли ми обманюємо заради заробітку, то зрізуємо власні ноги. Наше суспільство буде псуватися, як і ті гнилі зуби.

Через корупцію ми розвалюємо своє суспільство. Зрештою, що сіємо – те будемо жати. А чого навчаються наші діти, дивлячись на такі методи виживання? Добре ім’я є дорожчим понад усе. На роботу ми беремо тих, хто має добре ім’я. Позичаємо також тому, у кому впевнені. Добре ім’я вартує набагато дорожче, ніж гроші.

— Які стереотипи поширені в Америці про українців?

— Не можу сказати, що американці багато говорять про українців. Не всі знають про Україну, адже їй лише 23 роки з моменту виходу з Радянського Союзу. Здебільшого про Україну згадують як про країну пострадянської території. Америка радіє з того, що українці – вільний народ. Промовистим жестом поваги американського уряду до України було те, як приймали колишнього президента Віктора Ющенка. Він отримав право звертися і до Конгресу, і до Сенату, і до Верховного суду. В історії Америки Ющенко був четвертим іноземним президентом, якому дозволили виголошувати таке звернення. Америка дивиться на Україну з надією.

— Ваші батьки прививали вам любов до мови та України, а Ви своїх дітей вчите українськості?

— Так, вони називають себе українцями, що живуть в Америці. Мій старший син – хірург. Коли хто з української діаспори зустрічає його в лікарні, то, дивлячись на його бейджик із прізвищем Давидюк, запитують, чи знає він такого співака. А він каже: «Так, то мій тато». Другий син зараз вчиться в аспірантурі і працює у психіатричній лікарні для людей, які вчинили злочинні дії. Де б мої діти не працювали, українці впізнають їх за прізвищем. Моя дочка – вчителька четвертого класу. Моя дружина Есті – медсестра і працює менеджером у великій компанії. Я співаю і проповідую.

— Ви співаєте, євангелізуєте, викладаєте. Був час, коли несли пасторське служіння. Чому найбільше присвячуєте час?

— Усе люблю. Викладаю в школах біблійні лекції на теми: «Як перебороти комплекс неповноцінності», «Як мати успішне сімейне життя», «Як відкрити серце, щоб почути Божий голос», «Як розпізнавати голос сумління від самоосудження». Люблю євангелізувати і роблю це через музику. Наступного року у лютому їдемо на євангелізацію до Куби. Пісні нашої групи як колись, так і зараз прокручуються в ефірі багатьох християнських радіопередач. Свого часу ми були першими серед євангельських християн, які співали українською мовою і записували альбоми. У 1973 році, під час мого першого приїзду в Україну, ми завітали в гості до одної української родини. Вони ще нас не знали. Захотіли заспівати нам пісню. Ми з перших слів зрозуміли, що це пісня з нашого альбому, однак зі зміненими останніми рядками. Як виявилося, дівчата почули пісню по радіо, а оскільки на останніх рядках зашуміло, вони не розчули слів і додумали на свій лад. Якою ж несподіванкою для них було почути, що ми є виконавцями тих пісень. Це дуже мене вразило.

У 1974 році ми двічі їздили в Україну. Потім впродовж 10 років я не їздив. Мене призначили пастором церкви в Нью-Джерсі і я вирішив, що співатиму на місці, у своїй церкві. Думав навіть передати свою співочу роль в групі комусь іншому. Але церковне об’єднання з України запрошували мене і Павла Ходневича. Коли у 1984 році, після довгої перерви, я приїхав в Україну, люди запитували, чому не приїздив, казали, що увесь час слухали мої пісні по радіо. Ми не були кращими за інших, просто вчасно зрозуміли, як важливо записувати свої альбоми.

— Ви прекрасно співаєте. А як вам співається, коли немає настрою, а доводиться співати про радість?

— Ти не можеш обманювати, коли співаєш. Пісня викриває твоє серце. Ми маємо різні пісні: мінорні, як «Голгофа», «Шумні води», та радісні пісні. То залежить від ситуації і місця виконання. Сам по собі я позитивна людина і не люблю нарікати. У мене склянка завжди повна, а не напівпорожня. Я приймаю рішення дивитися з легкістю на те, що в інших викликає незадоволення. Хочеш бути кислим – будь собі, це твій вибір. Один мудрий чоловік казав: «Не проклинай темряву – засвіти світло, або свічку запали».

— Іноді помічаю, що в хорі людина співає про радість спасіння, а на обличчі – сум. Запитуєш в людини, як справи – каже, що добре, а в очах бачиш смуток. Чи не є це обманом?

— Хто хоче зізнаватися у своїх проблемах? Хто хоче відкрити своє горе іншим людям, хто зрозуміє такий стан, тому люди приховують різними речами. Усі маємо мрії, але коли вони розбиті, ми їх ховаємо. Я стараюся бути чесним. Коли зустрічаюся з людьми на євангелізаціях, стараюся не створювати церковної атмосфери, а просто благовістити, розповідаю, чому приїхав і так далі. Люди добре відчувають мотиви інших людей. Перше питання, яке виникає, — що ти хочеш від мене, що ти мені доводиш? Коли ж вони відчувають, що ти щирий, спочатку вагаються – вірити чи ні, а тоді починають розпитувати про твоє життя. Я також можу помилятися. Усі ми люди. Коли проповідуємо, то не кажу, що чимось кращі за інших. Просто кажемо людям: «Ісус любить тебе і може забрати твоє горе і дати тобі мир». Хто може забрати почуття вини з людського серця – тільки Христос. Про це і кажу.

— Як утворилася ваша музична група?

— Ми не починали як співоча група, а як група любителів поспівати. Це були молоді хлопці, батьки яких ходили до євангельської церкви. У цій компанії старших хлопців я був наймолодшим і єдиним, хто ходив до церкви. Павло Ходневич й Іван Попович родилися у християнських сім’ях, однак не відразу пішли до церкви. Мій друг Іван Попович, нині швагро, навернувся до Бога після однієї трагічної події. Помер один із наших найближчих друзів, і Попович, зваживши, як жив до цього і куди пішов би після смерті, прийняв рішення йти за Богом. У той же час в іншого друга Павла вкрали машину, для придбання якої він багато вклав і грошей, і сил. Через цю ситуацію Бог проговорив до нього. Павло зрозумів, що втрата машини – це погано, але гірше те, що можна втратити і щось набагато дорожче. Відтоді ми почали зустрічатися на квартирі ще в одного друга, співали християнських пісень. Іван почав дружити з моєю старшою сестрою. Вивчивши пісні іспанською мовою, звершили свою першу поїздку у Торонто (Канада). Співали з гітарами і записали свій перший альбом. Отож наша співоча група починалася із духовного пробудження її учасників.

— У яких країнах ви побували разом з групою?

— О, дуже багато. Америка, Парагвай, Канада, Бельгія, Німеччина, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Південна Корея, Сінгапур. Моя мрія — колись відвідати Китай. Якось я та моя дружина, син та моя невістка поїхали волонтерами в Кенію (Африка). Впродовж місяця син разом з іншими лікарями-хірургами робив безкоштовні операції. Разом з місцевим капеланом я відвідував і молився за хворих людей. Моя дружина лікувала діток, а невістка – лікувала жінок. У день, коли чергувала моя дружина, поліція Кенії принесла до лікарні маленького хлопчика, знайденого на смітнику. Мама викинула його туди незадовго після того, як народила. Ми доглянули його і назвали Еммануїл, що в перекладі означає «з нами Бог». Моя дружина тримала цю дитинку на руках. Тільки б подумати, що Бог знайшов його у смітті.

— Є мрія, яка ще не здійснилася у Вашому житті?

— Моя мрія – мати концерт у Верховній раді, або в Президента України. Не знаю, чи здійсниться (сміється). Хочу, щоб Україна не лише була релігійною, але й побожною. Друга мрія – написати книгу, таку собі біографію своєї родини. До речі, планую почати її в наступному році. А третя мрія – видати серію відеозаписів своїх лекцій, які читаю у біблійних закладах. Тож, думаю, наступний рік буде для мене продуктивним.

Спілкувалася Ірина НАУМЕЦЬ