Можна бути гнаною меншиною, але уявляти себе невіддільними від геополітичного та культурного простору імперії, осмислювати себе в категоріях «єдності», «цілісності», «братерства», спільної мови і т.д., і т.п. Тоді будь-які спроби зруйнувати цей простір будуть сприйматися як святотатство, порушення сакраментального єднання, яке стало єднанням церковним.
Під час Євромайдану та подальшого розгортання російсько-українського конфлікту було помітно, що багато євангельських емігрантів в США критично налаштовані до проєвропейських прагнень українців, а також наших намагань протистояти російській експансії. Про це свідчать заяви деяких церковних лідерів, зокрема, пастора О. Шевченка, а також загальні настрої в цьому середовищі. Навряд чи це можна пояснити лише результатами російської пропаганди, хоча, без сумніву вони мають місце. В цьому є щось більше. Це «щось» пояснює також підкреслений нейтралітет євангельських лідерів в Україні, які з усіх сил намагаються бути «над» конфліктом і час від часу роблять заяви на кшталт «це не наша війна».
Емігрантська спільнота є свого роду «продовженням» нашого євангельського братства за кордоном. Вона забезпечує ресурсами левову частку соціальних проектів наших євангельських церков та робить український протестантизм глобальним. При тому сама вона доволі різнорідна. Серед неї існують і українські церкви та союзи, і навіть українські патріоти. Але загалом цю спільноту скоріше можна назвати пострадянською.
Досвід показує, що емігранти ще довго живуть проблемами старої батьківщини після того, як її покинули. Для більшості віруючих, що емігрували зі східнослов’янських земель наприкінці 1980-х – у 1990-х рр., СРСР залишився тією батьківщиною, до якої сьогодні зберігаються теплі почуття. Звичайно, радянська держава була ворожою до християнства і євангеликів. Але їхня релігійна діяльність, коли вона набувала характеру боротьби, була героїчною та цілеспрямованою. В еміграції вони пишуть мемуари, аналізують свій пройдений шлях, драматичний і сповнений смислу. Вони згадують радянські часи як часи «справжнього життя», коли до них була прикута увага власть імущих, кагебістів, чиновників, які їх переслідували і вважали небезпечними, а значить, сильними та впливовими. Далебі ці люди ностальгують за тими часами, і за великою державою, в межах якої вони вперше відчули свою причетність до глобальної політики. Сакралізація Радянського Союзу відбулася у їхній свідомості непомітно, по мірі боротьби з самою цією державою. Колективний досвід релігійного дисидентства, протистояння державного атеїзму, що, зрештою, призвів до їхньої масової еміграції в США, сприяв також уявленню про цю державу як щось неодмінно цілісне і велике. Будучи релігійною меншиною, вони відчували себе більшими у обсягах великої імперії. Імперія забезпечувала їм мобільність, мову «міжнаціонального спілкування» і навіть свого роду великодержавну гордість. Як у радянський, так і пострадянський час, вони прагнули євангелізувати цю країну. Це робило їх зацікавленими у її існуванні як єдиного геополітичного простору, на який можна було направляти свої місіонерські зусилля.
Звичайно, «старої» батьківщини вже немає. Вона зберігається лише в пам’яті. Але сьогодні вона уособлена Росією, яка уявляється як природне продовження радянської держави. Російська мова в емігрантських церквах використовується як lingua franca, а більшість таких громад, незважаючи на їхній багатонаціональний характер, називають себе «слов’янськими» або «російськими».
Судячи з реалій життя цієї спільноти, імперський характер Росії розуміється ними як явище природне, звичне, і навіть схвалене Богом (бо ж Бог, зрештою, створює держави). Свідченням цього є ті сенси історичної пам’яті, які ця спільнота прагне зберігати. Близько року тому за ініціативи вже згаданого пастора О. Шевченка почалися зйомки фільму «Богоискание славянских народов», присвяченого 1025 річниці хрещення Київської Русі. Це науково-популярний фільм про зародження і розвиток християнства на східнослов’янських землях. Як видно з перших двох серій, його фабула відтворює магістральну схему російської державної історії, якою її усталили саме імперські (і, по спадковості, радянські) історики.Такий собі наратив в дусі М. Карамзіна, В. Ключевського, С. Соловйова, але не М. Грушевського, І. Крип’якевича чи М. Брайчевського. До національних вимірів історії християнства автори фільму виявилися зовсім не чутливими.
Є підстави думати, що сформований на території СРСР євангельський рух став імперською церквою. Тому спадкоємці цієї традиції – пострадянські євангелики в США (а також в Росії і навіть в Україні), непомітно для самих себе виявилися заручниками «русского міра» в тому сенсі, в якому цей «мір» можна вважати проектом російського культурного імперіалізму. Національні змагання українців, їхнє бажання вийти з-під імперського впливу Росії у цьому середовищі сприймаються як бунт проти звичного, загалом легітимного порядку. Прагнення хоча б символічно зберегти «велику країну», не руйнувати її претензіями на національне чи економічне відокремлення, виражаються у закликах до «миру» та «невтручання віруючих в політику».
Ще один вагомий чинник стосується того, що у середовищі української і в цілому пострадянської євангельської спільноти давно помітні антизахідні настрої. Ще на початку 2000х рр. дослідниця Естер Лонг, донька американського місіонера, була вражена негативним ставленням українських віруючих до США, побутуванням серед них міфів про аморальність американців, про те, що «все зло від Америки і Європи» (Long, Esther Grace. Identity in Evangelical Ukraine: Negotiating Regionalism, Nationalism, and Transnationalism. PhD Thesis. University of Kentucky, 2005.). Захід, незважаючи на те, що саме звідти приходять фінансові вливання, сприймається ними як джерело проблем і моральних викликів. Не секрет, що євангельські протестанти в Україні (не всі, але значна частина) були в числі найбільших опонентів євроінтеграції. Мені доводилося бувати в церквах, де люди молилися за те, щоб угода про асоціацію з ЄС не була підписана. Євромайдан став для них несподіванкою і змусив задуматися. Але традиція протиставляти себе «аморальному Заходу» не зникла. На разі те саме стосується і емігрантів, які часто переживають труднощі культурної та економічної адаптації і великою мірою підігрівають негативне ставлення наших віруючих до світу західних цінностей.
Важливо також і те, що попри всі претензії Церкви бути пророком у цьому грішному світі, її здібності передбачати конкретні політичні події чи вектори розвитку доволі обмежені. Наприклад, лише окремі видатні постаті, типу Г. Коменданта, насмілювалися публічно припускати, що «Росія просто так Україну не відпустить». В більшості випадківвіруючі люди не очікували на відверту російську агресію проти України. Вони перебували у полоні масових уявлень та власних стереотипів, як і більшість «пересічних» людей, і так само легко піддавалися пропаганді. Неспроможність різнобічно та компетентно аналізувати політичні події, заважає адекватно оцінювати ситуацію навіть під час війни, розуміти, хто є агресором, а хто – жертвою.
Сьогодні виглядає так, що будь-які заклики до примирення, якіпоходили і походять від пострадянської євангельської спільноти, це фактично заклики до підкорення російській агресії. За ними стоїть свідоме чи несвідоме визнання за Росією права захоплювати території колишніх республік, права сильного чинити насильство. Це так само як стверджувати неправомірність розлучення навіть, якщо чоловік чинить насильство над жінкою (що, між іншим, також у правилах цієї спільноти). Слабкий має прощати сильнішого, навіть якщо цей сильніший прагне його знищити. Зрештою, хіба це не християнська позиція? Але чомусь думається, що розвиток подій і справжні масштаби насильства стануть викликом для людей з такими поглядами. Вже сьогодні євангельська спільнота, у тому числі емігрантська, розвиває гуманітарні програми допомоги сходу України і приймає біженців з Донбасу. Хочеться вірити, щорозповсюдження достовірної інформації про обставиницього конфлікту поступово призведе до розумної переоцінки його чинників.
У підсумку слід сказати, що феномен євангельської емігрантської спільноти є цікавим прикладом для аналізу. Він ще раз доводить, що релігія є невід’ємною частиною культури і виражає себе через символи і сенси, поширені у тому чи іншому суспільстві. Вона використовує мову, зрозумілу для людей, опирається на досвід їхнього життя для того, щоб доступно пояснити їм Божу істину. Але непомітно вона окультурюється настільки, що вже неспроможна відчути себе окремо від суспільства. Вочевидь, подібним чином виникають національні церкви, у яких національні сенси сплітаються із сенсами духовними і сприймаються як єдине ціле. Але те саме можна сказати і про церкву, яка виникає як феномен імперської культури і поступово стає носієм культурного імперіалізму. Вона відтворює та просуває імперські цінності, на які опирається, щоб артикулювати свій духовний зміст. При цьому їй не обов’язково безпосередньо служити імперським властям і бути державним «духовним відомством» (як це відбувається з Російською Православною Церквою). Можна бути гнаною меншиною, але уявляти себе невіддільними від геополітичного та культурного простору імперії, осмислювати себе в категоріях «єдності», «цілісності», «братерства», спільної мови і т.д., і т.п. Тоді будь-які спроби зруйнувати цей простір будуть сприйматися як святотатство, порушення сакраментального єднання, яке стало єднанням церковним.
історик-релігієзнавець