На тлі великих подій і процесів у релігійному житті Євразії видається показовою ситуація стосовно релігійних меншин, чи не найбільш вразливою з яких залишається протестантизм. Тому те, що відбувається з ними, може служити ілюстрацією масштабнішого тренду на звуження свободи, який загрожує цілому громадянському суспільству Росії і регіону в цілому.
Протестантизм у Євразії (на пострадянському просторі, який організувався навколо Росії) представлений головним чином пізньопротестантськими конфесіями — баптистами і п'ятдесятниками, яким із перших днів своєї історії доводилося жити і виживати в умовах обмеженої свободи. Але характер обмежень змінювався — від релігійно мотивованої дискримінації до атеїстичної боротьби з релігією, від тоталітарного придушення всіх до вибіркового підходу, розрізнення «наших» і «не наших», «історичних і неісторичних». В останній класифікації протестанти, зазвичай, окреслювалися як «неісторичні» і «не наші» — як довго б вони тут не жили і як багато не прислужитися б суспільству.
Євангельські протестанти сприймаються як частина західного християнства і відповідної культури, і тому автоматично зараховуються до розряду іноземних агентів. Але головною їх особливістю, яка викликає роздратування хранителів місцевих традицій, є місіонерська активність. На відміну від «історичних» конфесій, євангельські протестанти апелюють до сучасності і компенсують свою бідну історію соціальною та місіонерською активністю. Іншими словами, їхня місія не може не бути активною, тому що власне місія і дозволяє євангельським протестантам бути.
Проте характер і форми місії неминуче змінюються — з обмеженням релігійної свободи надходить пора двозначностей, конспірації, шифрів. Настає час так званих «інсайдерів». Це євангельські християни, які зовні не відрізняються від звичайних людей, вони залучені до «нормальних» спільнот і досягають визнання, але при цьому залишаються «агентами впливу». Їхнім мотивом є свідчення — своїм життям, працею, успіхом, відносинами. Інсайдери знаходять своє покликання в чужому релігійному середовищі (у православ'ї або ісламі), у професійних сферах, в громадських ініціативах.
Чому так? Тому що вже саме слово місія стає небезпечним. І цей тренд склався досить давно — як частина ширшого антитерористичного фронту і турботи про національну безпеку, роздутої до божевілля. «Закони Ярової», прийняті в Росії 06.07.16, лише зафіксували те, що давно відчувалося в суспільстві.
Цікавою виявилась реакція релігійних лідерів. Спершу протестанти Росії оголосили піст і молитву, звернулися до президента з проханням не підписувати пакет законів [1]. Але після того, як закони все ж вступили у дію, глави конфесій вдали, що не сталося нічого страшного. У своєму інтерв'ю з цього приводу, яке, до слова, досить швидко зникло з офіційного сайту РС ЄХБ, глава російських баптистів Олексій Смирнов заявив, що «закон відповідає здоровому глузду», і баптисти взагалі не займаються місіонерством, вони просто проповідують Євангеліє, а не свою конфесію. Відповідно до цієї логіки, місіонерство — це коли людей запрошують приєднатися до релігійної організації від імені цієї організації, тому слід обмежуватися «простим християнством» — без конфесійної та адресної конкретики. Експерти відзначають, що ця тактика необхідна для виживання, що місіонери будуть змушені відмовлятися від визнання своєї діяльності і навіть від приналежності до організації, щоб не підставляти її під удар. «Створюється замкнене коло: ті групи, які не сповістили владу, не можуть займатися місіонерською діяльністю, але їхні представники запевняють, що вони нею і не займаються", — коментує ситуацію директор центру "Сова" Олександр Верховський [2].
Небезпечним може бути не лише «місіонерство», а й будь-яке інше «релігійне» заняття і навіть слово. Так, марійського пастора Олександра Якімова притягнули до відповідальності за «незаконне місіонерство» лише тому, що він благословив жителів села з нагоди свята [3]. А главу фонду допомоги наркозалежним «Відкрите серце» пастора Павла Дученка затримали в Санкт-Петербурзі за «антиросійські проповіді» [4]. У Ноябрську демонтували незаконний дитячий майданчик при молитовному будинку, а пастора Олексія Телеуса оштрафували (особливо наголошувалося, що серед співробітників «табору» були громадяни України та США) [5]. В Орлі оштрафували американця за те, що у себе вдома з друзями вивчав Біблію [2]. У Бійську «незаконною місіонерською діяльністю» назвали спробу представників церкви АСД розповісти про себе (себто представити свою діяльність від першої особи) співробітникам районної адміністрації [11]. А в селі Сузаново Оренбурзької області баптистського пастора Олександра Демкіна звинуватили в організації «несанкціонованого дитячого пікету», маючи на увазі звичайний дитячий майданчик на території церкви [13]. Є й інші випадки, яких воліють не розголошувати вже покарані порушники антимісіонерського «закону».
Цікава реакція юристів, які повинні були б захищати права віруючих. 18 липня Слов'янський правовий центр організував спеціальний вебінар, за матеріалами якого підготував рекомендації «релігійним організаціям і віруючим громадянам», де першою порадою було «припинити паніку», тому що «Свобода віросповідання підпадає під обмеження і регламентації виключно з метою гарантування громадської безпеки... Тобто не відбулося жодної заборони віри, проповіді й такого іншого. З'явилася регламентація однієї зі сторін діяльності релігійних об'єднань» [6, 3]. Дуже дивно чути від експертів, що для християн місіонерська діяльність — лише одна зі сторін, якою, схоже, можна знехтувати.
На цьому тлі навіть зазвичай політкоректний співголова Консультативної ради глав протестантських церков Росії, член Громадської палати і Ради із взаємодії з релігійними об'єднаннями при Президентові РФ Сергій Ряховський у своєму відгуку про закон був значно адекватнішим і, на мій погляд, заслужив на довгу цитату: "Ми живемо у світській державі і маємо право на віру в Бога і поширення своїх релігійних переконань. У церкви є своя місія, яку ми виконуватимемо за будь-яких умов. У радянські часи церква не корилася законові, коли він забороняв проповідувати Євангеліє. І сьогодні також будь-які заборони проповіді Євангелія ігноруватимуться, важливо, щоб усі це розуміли. Протягом останніх 20 років деяким шанованим конфесіям місцеві муніципалітети, регіональна влада не виділяли землі для будівництва храмів, а якщо й виділяли — не дозволяли будівництво. І от тепер з’явилася заборона проводити богослужіння в житлових приміщеннях, тобто, ми розуміємо, що цей законопроект готувався давно. Ми можемо пристосуватися до всього. Я сподіваюся, що в моїй країні, яку я люблю, не дійде до того, що у нас знову з'являться в'язні сумління. Але якщо це станеться, то я перший готовий постраждати за проповідь Євангелія» [7], — заявив керуючий єпископ РОС ХВЄ.
Сам єпископ страждати поки що не мав нагоди. Зате двох американців, які відвідали ювілейну конференцію в Калузі за участю С.В. Рахівського, затримали за "релігійні зв'язки" [12].
Очевидно, «закони Ярової» задовольняють державне замовлення на обмеження релігійної свободи і висловлюють домінуючий настрій не тільки в Росії, але і в Євразії в цілому, тобто в тому пострадянському просторі, де Росія зберігає провідну роль. Де юре цей підхід створює загрози для всіх конфесій, але де факто захищає особливу роль титульних, «наших», «державних» конфесій, які задовольняються храмовою релігійністю і де місіонерство не процвітає. І на противагу цьому — щодо активних на місіонерському полі баптистів і п'ятидесятників працює презумпція винності.
Очевидно, що російський досвід знаходить своє застосування у країнах Середньої Азії [8], в анексованому Криму та окупованому Донбасі [9], так що «закони Ярової» будуть запотребовані і там. Як зауважують експерти, у всіх цих випадках працює одна і та ж схема — протиставлення «традиційних» і «нетрадиційних» конфесій, і виправдана цим подальша марґіналізація релігійних меншин як сект [8, 4; 9, 18-19].
Немає сумніву, що «традиційні» конфесії від подібних антисектантських і антимісіонерських обмежень тільки виграють. Судячи з останніх редакцій того ж «пакету Ярової», РПЦ вдалося внести свої поправки і захистити свої ексклюзивні права. При цьому жертвами стають протестанти — як найбільш активні в місіонерстві і при цьому найменш «традиційні». Юристи коментують цю ситуацію (на прикладі справи Якимова) не без іронії: «Якщо після рішення марійського суду православних кліриків не штрафуватимуть бодай на п'ять тисяч на тій же підставі, то це буде явною дискримінацією стосовно інших конфесій. Каральна логіка судової постанови в Марій Ел має на думці, що благословення без попереднього сповіщення і на світському заході має бути покаране», — заявляє адвокат Інна Загребіна» [10].
Для компетентних фахівців (і для релігієзнавців, і для юристів) має бути ясно: протестанти будуть змушені змінювати вивіски і форми своєї місіонерської роботи, але не погодяться її припинити. Адже для них місіонерство — не "одна зі сторін діяльності релігійних об'єднань», а «Велике доручення», тобто покликання приватне і церковне. Все це робить конфлікт релігійних меншин з державою практично неминучим. І якщо «європейським» шляхом розвитку такого конфлікту було б публічне обстоювання своїх свобод і прав, то «євразійським» шляхом буде втеча церков у підпілля, радикалізація проповіді, пожвавлення релігійного ентузіазму й активне особисте місіонерство в форматі «від серця до серця». Як свідчить історія протестантів Євразії, такі конфлікти їм були тільки на користь.
Примітки