Євген Сверстюк. Світло посеред темряви

Учора ввечері не стало Євгена Сверстюка…

Всі помітили цей символічний збіг: один із учасників Ініціативної групи "Першого грудня" помер саме цього дня.

Великі люди відходять несподівано. Ще кілька тижнів тому він їздив за кордон, у вересні встиг побувати на Форумі видавців у Львові, приходив на інтерв’ю і на творчі зустрічі.

Євген Олександрович був із того покоління інтелектуалів, які працювали відразу в кількох напрямках: Сверстюк був поетом, філософом, публіцистом, перекладачем, критиком, громадським діячем.

Був автором одних із найважливіших самвидавних українських текстів — "Собору у риштованні" і "З приводу процесу над Погружальським".

Був людиною, яка після семи років таборів і п’яти років заслання не зламалася і не зневірилася. Коли Євген Сверстюк повернувся до Києва у 83-му, за ним продовжували стежити, родину переслідували, його самого вигнали з роботи, але він продовжував писати, організовувати культурні заходи, заснував Український культурологічний клуб, а згодом Українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції, побував за кордоном, де потрапив на аудієнцію з Папою Іваном-Павлом ІІ, долучився до Руху…

Він був завжди людиною, яка не визнавала компромісів, і заради правди був готовий рухатися проти течії, попри моральний і фізичний тиск.

"…Життя визначається питаннями, які ти поставив там, де звично було мовчати. Кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви і посеред нарікань на темряву", — зазначив Сверстюк в автобіографічному інтерв’ю Василю Овсієнку.

Із 1989 року Євген Олександрович був головним редактором православної газети "Наша віра", яку називав головною своєю справою. Незважаючи на вік, Сверстюк завжди долучався до всіх культурних ініціатив — ходив на презентації і творчі вечори, не відмовлявся від інтерв’ю, їздив Україною, подовжував писати і видавати книжки — найзнаковіші для нього "Шевченко понад часом" і "Гоголь та українська ніч". Був на Майдані, який сприймав як випробування, як іспит на самоствердження нації.

На прохання "Української правди" відомі інтелектуали згадують, ким для них був Євген Сверстюк і ким він був і лишиться в історії України.

Оксана Забужко, письменниця

Дядя Женя... Таким я його запам’ятала з раннього дитинства, коли він приїздив у гості до моїх батьків і ночував на кухні на розкладачці: ранок, відчуття радісного збудження (в домі гості!), завалений новими книжками великий стіл у вітальні, чапу-чап на кухні, звідки долинають жваві голоси дорослих, раз у раз перебивані сміхом, і погідно дзюркотить м’який, завжди немов трошки іронічний тенорок, випереджаючи таку саму примружену усмішку мені назустріч: ура, дядя Женя приїхав!..

В один із таких візитів він привіз мені в подарунок книжку, яка стала для чотирилітки одною із "книжок на все життя" і за яку я йому довіку буду вдячна, — "Вінні-Пуха" в перекладі Леоніда Солонька.

Щойно по багатьох роках, коли вийшли друком його таборові листи, я виявила, що того "Вінні-Пуха" він роздаровував тоді в усі доми, де була малеча: як професійний психолог, він мусив з місця оцінити цілющу дію цього персонажа, вперше пересадженого до нас із британського ґрунту і ще не "совєтизованого" офіційною культурою (така "совєтизація" відбулася пізніше, вже 1970-ті), на дитячу душу, ще не піддану механізмам масової психологічної обробки.

"Вінні-Пух" розвозився ним дітям за тою ж логікою, що дорослим – "Розстріляне Відродження" Ю. Лавріненка та "Сучасна література в УРСР" І. Кошелівця. З тою різницею, що за "нерадянську" лектуру для дорослих – саджали.

Можливо, це аберація дитячої пам’яті, несвідома "склейка", але щось мені завжди бачилося в ньому, навіть і в останні десятиліття, коли він вернувся з заслання отим казковим, внутрішньо величним і просвітленим сивим мудрецем, яким і запам’ятається сучасникам, — від мого улюбленого Вінні-Пуха: гумор, рівновага і – найголовніше і найрідкісніше – абсолютна невразливість до зла. Так, ніби те зло – яке весь вік, всією своєю надпотужною державною машиною намагалось його знищити, —  було з іншої планети.

Ні, навіть не так: ніби того зла НЕ БУЛО. От, просто – не було. Не вписано в Книгу Життя. Не наділене повноважністю існування.

А це вже не "Вінні-Пух", це – його, "дяді Жені", улюблений блаженний Августин. Від дитячої психології до християнської моральної філософії шлях насправді не такий уже й далекий. І це й є – шлях Мудреця. Шлях Воїна. Шлях Героя. Спасибі Вам, Євгене Олександровичу.   

Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи

Я познайомився з Євгеном Олександровичем на початку 90-х. Він для мене завжди був старшим другом, з яким можна порадитися з будь-якого приводу. У нас дуже мало людей, яких можна вважати інтелектуальними авторитетами нації. Сверстюк, безперечно, ним був. Мене завжди підтримувало відчуття, що він є поруч, що з ним можна поговорити, дізнатися його думку — і він безвідмовно відповідав і допомагав.

Незважаючи на свій вік, Євген Олександрович дуже гостро відчував актуальні події. Тому він ніколи не був старим, людиною, яка не може сприймати сучасний потік інформації та ідей. Зовсім нещодавно ми з ним зустрічалися із канадськими журналістами і громадськими діячами, і я з великою насолодою слухав його рефлексії із приводу того, що відбувається в нашій країні. Нас із ним багато що з’єднувало в роботі.

Коли у Президента Ющенка виникла ідея ухвалення Універсалу національної єдності, і він покликав усіх провідних політичних діячів, ми зі Сверстюком були одними із небагатьох представників громадськості на тому круглому столі. Коли Євген Олександрович побачив мене у тій залі, пожартував: "О, як добре, що хоч одна своя людина тут є!"

Я ніколи про це не розповідав, але до його 80-річчя Сверстюку вирішили присвоїти звання Героя України. В Секретаріаті Президента не знали, як до нього із цим підступитися, і тому вони попросили мене, щоб я з ним про це поговорив. І коли я озвучив йому цю пропозицію, Євген Олександрович обурено вигукнув: "Вони що — хочуть, щоб я замовк? Ніколи! Не дочекаються!". Пізніше нас із ним разом нагороджували Орденом Свободи. Хоча всі ці нагороди — третьорядна справа.

Сверстюк був глибоко віруючою людиною, я би навіть сказав, що він був богословом, християнським філософом, бо саме крізь призму віри він дивився на всі навколишні проблеми. Як сказав наш спільний зі Сверстюком друг, колишній дисидент Василь Овсієнко, із його смертю ми всі осиротіли…

Ігор Ісіченко, архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ, літературознавець, ректор Колегії Патріарха Мстислава в Харкові

Кінець 1992 року. Я досі лишаюся головою Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозваного й ще не зважився на прийняття священичого сану. А група опонентів з числа прихильників церковної реформи президента Кравчука зібрала велику раду Братства, аби засудити мою позицію.

Відмовчуються ті, хто роком раніше просив мене стати головою. Сиплються політичні звинувачення, підкріплювані посиланнями навмисне запрошеного релігієзнавця на офіційну позицію влади.

І тут Євген Сверстюк підводиться й запитує: "Де я? Невже знову на партійних зборах, де таврують дисидентів?"

Хтось починає гарячково заперечувати. А Сверстюк – коректний, вищою мірою чуйний Євген Сверстюк! – не обертаючись, промовляє: "Знаєте, є люди певного рівня, з якими я не дозволяю собі розмовляти. Тому я вам не відповідатиму".

Відтоді я часто згадую ці слова. І раз у раз з подумки дякую Сверстюку за приклад рішучого відсторонення від усього, що суперечить твоїм моральним засадам. Приклад етичної позиції, яку не похитнеш патріотичною демагогією.

Мирослава Барчук, журналістка, телеведуча каналу ТВі

За своїм масштабом Євген Сверстюк близький до таких людей, як Іван-Павло ІІ чи Махатма Ґанді. Він часто говорив, що потрібно повертати сенс спрофанованим словам. І ось тепер, коли його не стало, ми повертаємо смисл поняттям "совість нації", "велич духу" і "наша духовна опора" — все це про нього.

Для багатьох людей Євген Олександрович був колосальним опертям в усіх наших сумнівах, розчаруваннях і непростих моральних виборах. Я познайомилася з ним 25 років тому — відразу після його повернення із заслання.

Він був надзвичайно скромним і не любив пафосу. Є ця відома фотографія із хрестом, який він установив у Сандормоху на місці розстріляних українських митців. Але Євген Олександрович цю світлину не любив, вважав її занадто пафосною — така роль йому була чужою.

Як і всі великі люди, він був надзвичайно люблячим, особливо до молодих людей. Він мав такий особливий погляд: коли Євген Олександрович із вами говорив або уважно слухав, він ніби сяяв. Поруч із ним хотілося неспинно говорити, бо не було страху перед його величчю.

Звісно, люди встигли йому за ці роки подарувати багато любові і шани. Де би він не з’являвся, всі одразу принишкали і слухали його тихий голос — від студента Могилянки до академіка Сахарова, який допомагав йому, коли занедужала його онука…

Мене вражало, як він уперто і скромно робив те, в що вірив. Так було з виданням газети "Наша віра". Він це робив не лише без грошей. Згадайте, як виштовхали редакцію газети із приміщення біля Михайлівського собору, але він усе одно продовжив її видавати. Не можу не згадати, як на останнє Різдво в моєму домі зібралися три покоління дорогих мені людей і всі ми співали йому "Многая літа"…

Історія дарує нам дуже мало таких людей, дуже хочу, щоб усі ми відмірювали ним своє життя.

Марія Бурмака, співачка, телеведуча

Він був особливою людиною. Поруч із ним неможливі були компроміси і подвійна мораль.

Ось ми часто кажемо, що треба йти на компроміс, але шлях Євгена Сверстюка показує, що можна прожити достойне життя і не поступитися своїми принципами.

Наприкінці 80-х-на початку 90-х ми перетиналися на різних літературних заходах, але перша важлива для мне розмова відбулася, коли Євген Сверстюк вирішив нагородити мене премією імені Василя Стуса. Років п’ять тому я була запрошена в Український католицький університет на вручення нагороди "Світло справедливості", і так трапилося, що ми їхали з Євгеном Олександровичем в одному купе.

Він так тихо говорив, такою вишуканою мовою, так уважно слухав — ми з ним проговорили тоді всю ніч.

Востаннє бачилися вдома в Мирослави Барчук. Пригадую, говорили про поетів Розстріляного Відродження, і Сверстюк тоді сказав, що дуже любить вірш розстріляного поета Якова Савченка "Він вночі прилетить на шаленім коні". Я йому сказала, що ще у 89-му я записала пісню на цей вірш, на що він відповів: "Я про це знаю"…

У мене з ним була якась така спорідненість душ, він завжди запитував, як мої справи, стежив за тим, що я роблю. Не так багато у нас таких моральних авторитетів. Коли я зважуюся на якийсь важливий крок, завжди думаю, як до цього поставилися б мої батьки, близькі і ще кілька важливих людей, серед яких був і залишиться назавжди Євген Сверстюк.

Ігор Калинець, поет, автор книжок для дітей, політв’язень

Ще недавно я бачив Євгена по телебаченню, а нині не можу повірити, що він відійшов… У 60-х наше політичне протистояння фактично стояло на чотирьох стовпах.

Це три видатні критики — Дзюба, Світличний, Сверстюк і поет Василь Стус. На жаль, прапор в руках Івана Дзюби трохи схитнувся. Героїчно пройшов шлях боротьби Іван Світличний. Але після його смерті на тому високому посту залишився тільки Євген Сверстюк.

Згадайте той знаменитий текст про спалення бібліотеки "З приводу процесу над Погружальським", ті статті, які ходили по руках (скажімо, "Іван Котляревський сміється" чи "Собор у риштованні").

Це були речі, які потрапляли за кордон і сповіщали, що Україна не спить і продовжує боротися.

Євген Сверстюк дуже порядно витримав роки ув’язнення. Він перебував у сусідньому таборі на Уралі і добра слава про нього доходила до нас. Ми знали про його працю — не про ту каторжну роботу, яку ми всі мали виконувати, а про всі його зусилля в боротьбі за права політв’язнів у таборі.

Він був зразком послідовної боротьби за нашу державу і її мораль. Сверстюк довго очолював Український ПЕН-клуб — і це теж його важлива роль у незалежній Україні.

Євген виступав за примирення православних церков і був дуже близьким другом греко-католицької церкви. Ми з ним познайомилися вже наприкінці 80-х, коли видавали альманах "Євшан-зілля". Він тоді ініціював створення Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, а згодом заснував премію імені Василя Стуса.

Першими лауреатами стали Іван Світличний і молодіжний театр імені Леся Курбаса у Львові, а це ж іще була радянська Україна! Згодом він присудив цю премію і мені, за що я дуже йому вдячний. Жаль, що всі наші наступні зустрічі були короткочасні і похапцем, але я постійно слідкував за його дослідженнями і виступами. Він гуртував шістдесятників, але разом із тим був символом сучасної України. Слава йому і добра пам’ять!