Єзуїтський спадок Львова: Гарнізонний храм

Нова сторінка в історії святині розпочалась відносно нещодавно. Лише 6 грудня 2011 р. відбулась перша Свята Літургія та посвячення храму після 65-річного «мовчання». Зараз, багатьох відвідувачів дивує той факт, що недавно на місці, де зараз люди возносять свої молитви Богу, стояли стелажі з книгами і газетами. І було їх небагато-немало – майже 2,5 млн.! Однак, до цього ми ще повернемось, а зараз спробуймо розібратись, як постав цей храм і чому його досі звуть єзуїтським.

Товариство Ісусове

Перша подія, з якої слід розпочати, відбулась далекого 1534 р. у Франції. 28 серпня, у день Успіння Богородиці, в каплиці Всіх мучеників на горі Монмартр (зараз не існує. — тут і далі авт.), група випускників Паризького університету на чолі з іспанцем Ігнатієм Лойолою, принесли перші монаші обітниці, давши початок існуванню Товариства Ісуса (лат. Societatis Iesu), яке ми знаємо як орден єзуїтів. Засновники цього згромадження постановили, що вони відправляться на Святу Землю, щоби проповідувати серед нехристиян Слово Боже. Якщо ж це буде неможливо, вони мали відправитись до Риму, щоб сам Папа Римський вирішив, як ці особи можуть послужити Церкві.

До Єрусалиму, зважаючи на політичні обставини того часу, шлях був закритий, тому вони направились до Вічного міста. Саме тут, 1540 р., папа Павло ІІІ затвердив «Конституції» Товариства та буллою «Regimini Militantis Ecclesiae» проголосив єзуїтів новим монашим згромадженням Католицької Церкви. Спершу єзуїти нічим не відрізнялись від подібних організацій. Однак, починаючи з 50-их рр. XVI ст. до сфери їх діяльності почала входити освітня складова. З того часу при єзуїтських колегіях (колегія – вищий етап орденської формації поряд з «місією» та «резиденцією»; лише статус колегії дозволяв відкривати вищі навчальні заклади) почали організовуватись навчальні заклади, в більшості для едукації власних «кадрів». Рівень викладання був настільки високим, що незабаром під тиском шляхти єзуїти дозволили приймати на навчання й світських осіб. Як результат, маючи відмінно вишколених та освічених священиків і надаючи хороший рівень освіти при своїх монастирях, Товариство Ісуса дуже швидко розповсюдилось по світі.

Вже у 60-их рр. XVI ст. перші єзуїти прибули до Речі Посполитої. Тими ж роками датуються й перші розмови щодо запрошення їх до Львова. Але до справи дійшло лише у 1584 р., коли на запрошення Львівського архиєпископа Яна-Димитрія Соліковського до міста прибули перші п’ятеро монахів Товариства. Слід зазначити, що керівництво ордену дуже прискіпливо ставилось до заснування нових осередків. Насамперед, нова структурна одиниця мала мати добре фінансове забезпечення та вишколений персональний склад. Основне фінансування єзуїтських осередків здійснювалось за рахунок шляхти та з їх власних господарств. Саме тому освітня система Товариства була спрямована на роботу з дітьми шляхти. Тому, окрім особистого патронату архиєпископа, єзуїти швидко заручились підтримкою місцевої (і не тільки) магнатерії, яка фінансувала подальшу їхню діяльність. Персональний склад місії — першого і найнижчого етапу орденської формації — теж був доволі серйозний. Серед перших п’ятьох єзуїтів були: о. Якуб Вуєк, який переклав Біблію з латини на польську (цей переклад досі в ужитку); Бенедикт Герберст (педагог та богослов), Каспер Нагай та виходець з Дрогобича Мартин Латерна. Ще одного імені ми не знаємо.

Спочатку монахи служили Літургії в Жебрацькій каплиці Латинської катедри. Згодом, за сприяння архиєпископа, їм була передана ділянка землі поруч з монастирем оо. францисканців (тепер не існує — був на ділянці між сучасною СЗШ №62 та економічним факультетом ЛНУ ім. Івана Франка). Тут коштом львівської міщанки Софії Ганель було зведено першу каплицю Архистратига Михаїла. До цієї ж каплиці на поч. XVII ст. було принесено скульптуру «Христос розп’ятий» (1616 р., гіпотетичний автор Йоганн Пфістер) та ікони Матері Божої Утішительки (друга половина XVI ст.) і св. Станіслава Костки. Поруч з розширенням діяльності осередку тривала робота над формуванням території для майбутнього монастиря та храму. Остаточно всі необхідні ділянки були передані єзуїтам лише 1610 р., коли й почалось будівництво храму.

Перший бароковий у Львові

Ключовим моментом для розуміння історії святині є те, що костел де-факто був монастирським. Ще 1608 р. було добудовано приміщення колегії, до якої згодом і добудували храм. Цей факт дозволить зрозуміти подальші події, які відбувалися в костелі. Перша будівля стояла на місці сучасної, яку було збудовано 1723 р.; зараз у ній розташована школа №62.

На сьогоднішній день нам не відоме ім’я автора проекту побудови храму. Але саме цей план був затверджений, і 31 липня 1610 р. було закладено та освячено наріжний камінь. Окремо слід зауважити, що всупереч поширеній думці сам храм не стояв на місці старої міської лазні (згідно з планом лазня була на місці будинку колегії). Натомість, досі у підземеллях храму ми можемо побачити фрагменти будівлі катедральної школи (про яку ми знаємо з XV ст.), будинку пробоща катедри та елементи конструкцій приватних кам’яниць. Першим керівником «фабрики» (процесу будівництва) був монах Себастьян Ламхіус протягом 1612-14 рр. Того ж 1614 р. було закладено фундаменти під південну сторону храму, а до кінця року стіни були вимурувані на висоту 3-х «ліктів» (59,6 см). 1615-17 рр. – перерва у будівництві. Відновлено 1617 р., коли роботами керував муляр Войцех Рагоніус. Правда, вже за рік «фабрика» знову була зупинена. Повноцінно роботи відновились з приїздом Джакомо Бріано, який у 1620 р. очолив процес будівництва. Він підготував кілька нових проектів, які знайшли відображення у дослідженнях проф. Анджея Бетлея. Детальніший огляд цих проектів, частина з яких виконана у стилі ренесансу, а не бароко, дає можливість спростувати ще один міф про храм, а саме обов’язковість копіювання стилю римського храму Іль Джезу. Як би там не було, але й Бріано недовго керував роботами. У 1624 р. будівництво знову призупинилось. До більш-менш логічного завершення роботи вдалось довести Валентину Депіціусу (Walenty Depicius), який керував роботами з 1626 по 1635 рр.

Що цікаво, храм був відкритий офіційно 9 вересня 1630 р., коли до нього були внесені Святі Дари та головні святині – вже згадану скульптуру Христа розп’ятого та ікони Матері Божої Утішительки і св. Станіслава Костки. Повноцінно роботи були завершені аж у 60-их рр. Тим же часом датуються й перші малярські оздоби, авторства Матвія Климковича та будівництво першого органу, роботи над яким оплатила Ядвіга Гроховська. Середина XVII ст. мало позначилась на вигляді храму, зате була багатою на вагомі події, які в ньому відбувалися.

Спершу, у 1655 р. під час облоги Львова козацько-московським військом, на вежу храму міський гарнізон підняв гармату. З неї, як свідчать джерела, поцілили у склад боєприпасів московського війська. Згодом, у 1656 р., за участі короля Яна Казимира, у храмі відбулася святкова меса, під час якої папський легат П’єтро Відоні вперше додав до Лоретанської літанії слова «Мати Божа, королева Польщі, молися за нами». Після цього, фактично, ця ікона стала національною святинею поляків. Згодом, перед цією іконою молились гетьман Станіслав-Ян Яблоновський, канцлер Єжи Оссолінський та ряд інших відомих осіб тогочасної Речі Посполитої. Тому й не дивно, що в 1946 р., коли останні єзуїти покидали Львів, її взяли з собою до Вроцлава, де вона перебуває й зараз. Окремо слід згадати урочистості з нагоди проголошення королівського указу про надання колегії «гідності академії та титулу університету» у 1661 р. Саме з цієї дати і з цієї колегії веде свій «родовід» один із найстаріших університетів України – Львівський національний університет імені Івана Франка.

Історія в особах

Окремо слід згадати й про осіб, які долучилися до творення цього храму й колегії. Фундаторкою костелу була шляхтянка Єлизавета Сенявська, яка пожертвувала найбільшу суму для будівництва. Що цікаво, можливо такою протекцією з її боку, єзуїти мають завдячувати своєму співбрату – Касперу Нагаю, який був серед перших львівських монахів Товариства, й, водночас, особистим сповідником Сенявської. Доклались до фундації й інші видатні особи, серед яких, що цікаво, був і грек Костянтин Корнякт – відомий меценат української громади Львова. Весь перелік персон, які мали відношення до храму, зайняв би вельми багато місця, тому обмежимось лише тими, про кого залишились згадки в самому храмі.

Як ми пам’ятаємо, єзуїти надавали топ-освіту того часу, тому в них навчалися багато дітей шляхти. Діти мають властивість виростати, а оскільки вони належали до знатних родів, то й посади, які вони займали, були вельми вагомими та ще й державними. Звісно, маючи великі статки та приємні спогади з дитинства, колишні учні намагались опікуватись своїми вчителями, фондуючи храму та колегії багато речей. Для багатьох із випускників колегіуму храм ставав родинним до такої міри, що після смерті їх хоронили у криптах храму, залишаючи у ньому спеціальні пам’ятні епітафії, які досі можна побачити. Чи не найбільший епітафійний «комплекс» належить родині Яблоновських і розташований у лівій наві храму. Тут ми маємо пам’ятні написи про вже згадуваного Станіслава-Яна Яблоновського, його синів, дружину Марію Казановську та невістку Йоанну з Потоцьких Яблоновську. У правій наві можемо побачити епітафію Кароля Вижицького та сім’ї Юрія-Станіслава та Маріанни з Дідушицьких. Стосовно Дідушицьких, слід зазначити, що саме вони були фундаторами окремої каплиці Святого Бенедикта (вхід до якої одразу навпроти епітафії, зараз там розташований інформаційний центр храму), а також долучились до віднови храму після пожежі 1734 р. Де факто, саме цей рік приніс найбільші руйнації для храму та колегії, яка втратила у вогні велику частину своєї бібліотеки, яка за різними оцінками налічувала 12-14 тис. екземплярів.

Повноцінна віднова костелу зайняла майже 20 років, і саме оздоба цього періоду досі прикрашає храм. Мова йде про розписи, які виконувались під керівництвом двох чеських майстрів Франциска і Себастьяна Екштайнів. До Львова вони прибули у 1738 р. на запрошення львівських єзуїтів, яким їх рекомендували співбрати з Моравії. Фінансову сторону питання забезпечила Єлизавета Щучина-Потоцька, портрет якої розміщений на рівні вікон карнизу храму, навпроти зображення фундаторки самої обителі. Сам Франциск приїхав до Львова вже будучи визнаним майстром з доволі великим списком виконаних робіт на території сучасної Чехії, Польщі та інших країн. Освіта, яку він здобув у Італії (серед його вчителів був Андреа Поццо, автор розписів храму святого Ігнатія в Римі) теж свідчила про високий рівень його вмінь. Саме тому, не зважаючи на шалений спротив з боку малярського середовища Львова, який підтримав архиєпископ, Екштайни все ж приступили до роботи.

Протягом 1738-40 рр. тривав перший етап розписів центральної нави. Під керівництвом Франциска було створено п’ять сюжетів. У вівтарній частині: фреска «Святий Павло – апостол народів». Дуже цікавий розпис, реставрацію якого завершили у 2017 р. На ньому, окрім самого апостола, майстри зобразили карту світу XVIII ст. разом з алегоріями різних континентів, які розташовані на своєрідних «3D» хмаринках, виконаних у кращих традиціях ілюзіоністського мистецтва живопису того часу. На картуші, поруч із зображенням апостола напис: PORTRET NOMEM MEUM CORAM GENTIBUS| ET REGIBUS. Actorum 9. (Нестимеш моє Ім’я серед народів | і королів. Діяння 9:15). Наступні фрески з 2018 р. на реставрації. Мова йде про наступні сюжети (в порядку від вівтаря до притвору): «Святий Петро проповідує Євангеліє в святині». Напис на картуші: LOQUENTUR TIBI VERBA| IN QUIBUS SALVUS ERIS| actorum XI. (І Він скаже тобі слова, якими спасешся. Діяння 11:14). Збоку розташована авторська сигнатура (підпис): Frantz Egstein. Civis Brunensis.| Pictor et Architect: Pinxit. Anno. Dni. 1740 (Франц Екштайн з міста Брно. Маляр і архітектор. Виконав Року Божого 1740). Центральне зображення: «Христос передає ключі св. Петру від Царства Небесного». Напис на картуші: DABO TIBI CLAVES REGNI COELORUM: Mathe. XVI; (Тобі дам ключі від Царства Небесного. Матвія 16:19). Наступна фреска: «Оздоровлення каліки святим Петром»: IN FIDE NOMINUS EIUS| DEDIT INTREGRAM SANITATEM| sactorum. III (Віра в Ім’я Його| Принесло йому одужання. Діяння 3:16). Завершує композицію центральної нави фреска: «Апофеоз Ігнатія Лойоли», на якій зображені чільні єзуїти, які оточують засновника Товариства Ісуса св. Ігнатія, в руках якого книга з девізом ордену «Ad maiorem Dei Gloriam» (Для більшої слави Господньої).

Подальші роботи в емпорах та бічних навах, у зв’язку зі смертю батька, виконував його син – Франциск. У своїй більшості тематика розписів – Біблійні сюжети або сторінки історії ордену. Однак одне зображення слід виділити. Одразу над входом до каплиці св. Бенедикта є фреска «Облога Львова 1672 р.». На фресці алегорично зображено турецьку армію, яка обступила Львів, але не змогла його взяти через появу на хмарах двох єзуїтів: св. Ігнатія Лойоли та Станіслава Костки. Не вдаючись в подробиці тих подій, зазначимо що ця фреска цікава власне зображенням міста зі сторони Краківської брами — одного з двох в’їздів до Львова, знаходилась орієнтовно на перехресті сучасних вул. Краківської та Лесі Українки.

Великі зміни, втрати і велике повернення

Друга половина XVIII ст. позначилась одразу двома вагомими подіями. Перша – це відкриття поруч храму на внутрішній вежі Єзуїтської фіртки, 15 травня 1771 р. першої астрономічної обсерваторії на теренах українських земель, яка водночас стала й однією з найстаріших у світі. Друга – це ліквідація структур Товариства Ісуса у 1773 р. внаслідок касаційного бреве папи Климента XIV. З цього час практично всі надбання єзуїтів стали державною власністю, а сам храм став філіалом катедри. Більшість оздоби вівтарів було описано австрійською адміністрацією та забрано з храму. Незважаючи на це, статус храму не став нижчим. У ньому продовжували відбуватись вагомі події, серед яких подячні літургії з нагоди інавгурації чергової каденції Галицького сейму та Йосифінського університету. З XIX ст. і аж до сер. 30-их рр. XX ст. храм мав статус Гарнізонного для австрійської, а згодом й польської армій. Самі ж єзуїти вперше після ліквідації повернулись у 1836 р., правда ненадовго. Остаточно повернулись до Львова Товариство змогло лише в сер. XIX ст., проте, відновити свої попередні можливості та вплив монахи так і не змогли.

ХХ ст. розпочалось доволі важливою подією. Завдяки старанням Львівського архиєпископа Йозефа Більчевського, папа Пій Х видав декрет про коронацію ікони Матері Божої Утішительки. Обряд був здійснений 28 травня 1905 р. самим архиєпископом. В урочистостях з цієї нагоди взяли участь близько 10 тис. осіб.

Перша світова війна мало позначилась на вигляді храму. У 1919 р. відбулась перша повоєнна реставрація стінописів склепінь храму. У 20-30-их рр. продовжували різного роду реставрації. У 1938 р. єзуїти навіть змогли знову повернути будівлю колегіуму та об’єднати архітектурний комплекс храму та монастиря. Однак, подальшим планам та надіям завадила війна.

У 1939 р. під час бомбардувань Львова один з снарядів протаранив дах храму. Однак, набагато більшою була шкода від пожежі, яка перекинулась від будинку Головного державного фінансового управління, який постраждав найбільше. У вогні згорів дах костелу, який повноцінно відновили лише в 1959 р. під час реставрації, якою керував Ігор Старосольський. Протягом Другої світової війни незважаючи на пошкодження, у храмі ще служились Меси, які відправляли єзуїти. Духовне життя храму де-факто перервалось 4 червня 1946 р., коли під тиском радянської влади, останні монахи залишили свою обитель. Крім особистих речей та церковного начиння, з собою до Польщі члени Товариства Ісуса забрали дві ікони Богородиці (Утішительки та Страждальної), ікону св. Станіслава Костки та мощі св. Бенедикта. Сам храм було закрито і за деякий час перетворено на книгосховище бібліотеки ім. Василя Стефаника. Сумарно, в храмі до 2011 р. знаходилось близько 2,5 млн. книжок різного часу видання, мови та характеру.

Питання повернення храму для богослужіння виринало ще у 90-х рр. ХХ ст., а актуалізувалося тільки у 2008 р. Згодом, храм було офіційно передано Українській Греко-Католицькій Церкві. Опіку над храмом взяли на себе священики місії «Центр військового капеланства», яким вдалось знайти вирішення проблеми перевезення книг з храму до нового місця. Ним стала їдальня колишнього військового містечка у Львові на вул. Авіаційній, 1. Саме туди протягом жовтня-листопада (а насправді довше), було перевезено всі книжки.

Символічно, храм відкрили ще в липні 2011 р. на храмове свято апостолів Петра і Павла, коли ще в ньому були книгосклад. Однак остаточно, для вірян двері святині відкрились тільки 6 грудня того ж року, коли був проведений обряд посвячення храму. Дата була обрана не випадково, адже саме того дня Збройні Сили України святкували своє 20-ліття. З цього дня і до сьогодні, церква діє в якості Гарнізонного храму, при якому служать капелани, які опікуються воїнами, студентами, в’язнями та сиротами.

У серпні 2012 року у храмі було висвячено ченця-єзуїта Андрія Зелінського. За словами настоятеля храму о. Степана Суса, вперше за 70 років у цьому храмі відбулося возведення в сан священика-єзуїта.

З дня свого відкриття, у церкві проводять роботи з відновлення пошкоджених елементів інтер’єру та фасаду. У грудні 2017 р. було презентовано завершений перший етап реставрації стінописів вівтарної частини. З весни 2018 р. і орієнтовно до 2022 р. триває другий етап реставрації стінописів склепіння храму.

Паралельно з цим, досліджуються й підземні простори. У 2014 р. було відкрито своєрідний музей-підземелля, який на сьогодні є найбільшим підземним музеєм Львова, що продовжує розвиватись. Також у планах є і реставрація дзвіниці храму та багато інших цікавих екскурсійних і не тільки програм. Можливо, саме тому, що Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла завжди змінюється на краще, йому й вдалось отримати статус одного з найулюбленіших місць львів’ян та гостей міста.

Світлини:

• Andrzej Betlej Kościół p.w. ŚŚ. Piotra i Pawła oraz dawne kolegium ks. Jezuitów/Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. T. 20, Kościoły i klasztory Lwowa z okresu przedrozbiorowego (2) / oprac. Andrzej Betlej [et al.]. – Kraków, 2012
• Andrzej Betlej „Lwowskie" projekty Giacoma Braina a fasada Krakowskiego kosciola swietych Piota i Pawla/ Magistro et amico: amici discipulique ; Lechowi Kalinowskiemu w osiemdziesieciolecie urodzin - Kraków, 2002
• П. Радковець, І. Радковець, Єзуїти у Львові, Галицька брама, 2001, №2, 3, 8-11
• Архів РІСУ
• Архів храму