Юрій Чорноморець, Геннадій Христокін. Догматика Д. Станілоає. Ч. I: вступ
О. Георгій Флоровський у своїй книзі «Шляхи російського богослов’я» (1937) здійснює деконструкцію православної академічної теології XVII-XIX ст. та російської релігійної філософії XIX-XX ст. Ця деконструкція дозволяє побачити, що ці два види теологічно-філософської думки не дотримувалися норми, виконання якої необхідно для того, щоб вони дійсно були справді православною теологією. А саме – православна теологія має бути розвитком передання отців церкви. Твори отців церви, особливо грецька патристика, на думку майже всіх теологів-догматистів, є взірцевою теологією, нормативним вираженням християнського віровчення. Така доктрина о. Георгія Флоровського передбачає наявність принципово єдиної системи теології грецької патристики, яку за переконанням о. Георгія Флоровського нібито можливо і необхідно реконструювати. Дивно, що вже півстоліття після о. Георгія Флоровського та Володимира Лоського справа реконструкції системи теології грецької патристики залишається не реалізованою, неопатристику продовжують розвивати без такої реконструкції. Так само тенденційною є думка о. Георгія Флоровського, що лише система понять, вироблена грецькою патристикою, може бути основою для побудови православної теології, в тому числі – сучасної. О. Георгій Флоровський ніде не реконструює цієї системи понять і не доводить її переваги. Впевненість о. Георгія Флоровського в нормативності для православної теології саме термінології грецьких отців є його особистою інтуїцією. О. Георгій Флоровський наголошує, що понятійний апарат теології необхідно розвивати, але залишаючись в системі понять грецької патристики. Тому богослов виступає проти будь-яких спроб переформулювати догмати в категоріях сучасних філософій. Але саме використання понять і концепцій сучасної філософії стало характерним для багатьох представників неопатристики, які намагаються здійснювати переосмислення понять філософії, аналогічне тому, яке колись здійснили грецькі отці.
Неопатристичний синтез, про який мріяв о. Георгій Флоровський, все ще не реалізовано. І навіть невідомо, чи буде він здійснений в майбутньому. Але замість «неопатристичного синтезу» виникла неопатристика – панівна течія сучасної православної теології.
Чим на сьогодні є неопатристика? Виділення суттєвих рис неопатристики, дозволяє усвідомити, що неопатристика насправді виявилася не тим «неопатристичним синтезом», який замислив о. Георгій Флоровський, а скоріше своєрідним аналогом неотомізму.
Перша суттєва риса неопатристики, аналогічна до неотомістичної, – це систематичне звертання до певної середньовічної теології, яка вважається взірцевою. У неотомізмі – це система Аквіната, а в неопатристиці – грецька патристика. Необхідність такого звертання в цих системах обґрунтовується по-різному. Неотомісти вбачають в системі Фоми взірцеву теологію через те, що вона є «вічною філософією», ідеально обґрунтованою і реалістичною метафізикою. Представники неопатристики так само вважають, що твори грецьких отців церкви є взірцевим переданням, тобто, є традицією, якій треба бути вірними, на основі якої необхідно творчо розвивати сучасну теологію. До речі, нормативними для багатьох із них є не принципи взірцевої теології, а «дух отців», «досвід отців»: тому в дійсності для неопатристики не є характерною повна вірність поняттям і концепціям грецьких отців, оскільки така вірність на сьогодні, скоріш за все, є неможливою.
Друга суттєва риса неопатристики, яка робить її також аналогічною неотомізмові, – це активне використання понять і концепцій сучасної філософії. Ці поняття і концепції стають новою формою для вираження нібито незмінного змісту православної теології. В дійсності ж, використання понять і концепцій сучасної філософії може суттєво змінювати зміст теології, що очевидно у випадках з системами В. Лоського, Х. Янараса та митрополита Іоанна Зізіуласа. Збереження традиційного змісту при використанні нової філософської теологічної методології – це, взагалі, складне завдання для православних мислителів, і з ним в дійсності справилися лише о. Георгій Флоровський та о. Думитру Станілоає. Поняття і концепції сучасної філософії запозичуються представниками неопатристики, або безпосередньо з творів М. Гайдеггера, М. Шелера, М. Гартмана, Ж.-П. Сартра, або через посередництво видатних протестантських і католицьких теологів XX ст. Результатом такого запозичення обов’язково стає реформування православної теології шляхом синтезу теорій і понять грецької патристики з концепціями і поняттями сучасної філософії. Такі синтези можуть бути продуктивними і призводити до розвитку православної теології. В той же час, вони можуть бути невдалими, призводити до формування неправославних по суті теологій, або навіть до нісенітниць. Лише як виключення в неопатристиці зустрічаємо мислителів, що не використовують поняття сучасної філософії. Повна вірність поняттям і концепціям об’єктивного ідеалізму грецької патристики була характерною, наприклад, для св. Іустина Поповича.
Третя суттєва риса неопатристики – постійне намагання подолати деякі (часто уявні) недоліки теології грецької патристики і створити більш прості богословські теорії. Як і намагання неотомістів подолати недоліки томізму, такі спроби бувають або відносно вдалими, або зовсім невдалими.
Чи є неопатристика розвинутою і впливовою течією в сучасній теології? Якщо порівняти з неотомізмом, то півстолітній історичний розвиток неопатристики породив не таку вже й велику кількість творів. Православна теологія взагалі є більш скромною, ніж католицька і протестантська, оскільки керівництво православних церков не приділяє належної уваги справі розвитку теології. Дійсно, неопатристика є результатом зусиль окремих богословів-ентузіастів. Це відрізняє її від неотомізму, що був і є результатом зусиль не лише філософів і теологів, але і церковної влади римської церкви. Але відсутність суттєвої інституціональної підтримки не завадила неопатристиці стати панівною течією в сучасній православній теології, оскільки академічне богослов'я також не мало такої підтримки.
Неопатристика є явищем різноманітним із самого початку свого існування. Історично так склалося, що вже в період виникнення неопатристика розпадається на дві течії, між якими існує принципова різниця в методології, онтології, гносеології, антропології, – а отже, і в теорії теогносії: на об’єктивний ідеалізм та екзистенціалізм.
Неопатристичний об’єктивний ідеалізм, засновником якого є о. Георгій Флоровський, намагається використовувати систему понять мислителів грецької патристики. Така орієнтація призводить до наслідування основних рис теології і філософії грецької патристики. Цими рисами є: об’єктивний ідеалізм в онтології, інтелектуальний і містичний інтуїтивізм в гносеології, класичний психофізичний дуалізм в антропології, метафізика як спосіб побудови знання в методології. На думку Іларіона Алфеєва, потреба в неопатристиці інтуїтивно відчувалася багатьма православними теологами. Фактично, о. Георгій Флоровський зумів лише чітко сформулювати нову для православ’я теологічну парадигму, в ключі якої вже і так почали працювати деякі теологи. Так, незалежно від Флоровського почав працювати в дусі неопатристики видатний сербський православний теолог – св. Іустин Попович, який за допомогою синтезу теологічних понять грецької патристики та мови містичної поезії, зумів найбільш повно виразити православний світогляд. В межах неопатристики працювали інші видатні теологи – грецькі мислителі о. Іоанн Романідес і о. Теодор Стиліанопулус, православні богослови американського походження – о. Джон Бер і Джон Брек. Відразу зазначимо, що представники цього напрямку неопатристики переважно уникали відкритої критики іншого напрямку неопатристики – православного екзистенціалізму, але фактично вибудовували персоналістичну онтологію та гносеологію, розвиваючи персоналістичні інтенції, що були однією із відмінних рис християнського неоплатонізму грецької патристики. При цьому персоналізм православного об’єктивного ідеалізму ніколи не переростає в екзистенціалізм, оскільки мислителі цього напрямку від о. Георгія Флоровського і до сучасності твердо притримуються принципу однакової фундаментальності категорій сутності та особистості, постулюють їх рівноправність, взаємозалежність та незвідність одної до іншої.
Засновником православного екзистенціалізму був Володимир Лоський. Його вчення стало відправним пунктом для радикального православного екзистенціалізму грецького філософа і теолога Христоса Янараса. Для цього напрямку характерна така ж абсолютизація особистого елементу та нівелювання сутнісного в Богові та людині, як і в філософії екзистенціалізму. Такі особливості вчення В. Лоського, Х. Янараса та митрополита Іоанна Зізіуласа можна пояснити прямою концептуальною (а у Х. Янараса і понятійною) залежністю від сучасного західного релігійного та атеїстичного екзистенціалізму. Ця залежність спричиняє відмову православних екзистенціалістів від основних рис вчення мислителів грецької патристики у всіх областях теології, яку неможливо сховати за допомогою запевнень у вірності «духу отців».
Недоліки обох напрямів неопатристики не для всіх очевидні, але неупереджені дослідники все-таки можуть їх чітко визначити: об’єктивний ідеалізм о. Георгія Флоровського та його послідовників не може бути відповіддю на всі смисложиттєві питання сучасної людини [Valliere P. Modern Russian theology. Bukharev, Soloviev, Bulgakov. Orthodox theolody in new key. Michigan: Williams B. Eerdmans Publishing Company, 1993. – P. 373-403], а православний екзистенціалізм відходить від православних догматів, а іноді навіть від християнського віровчення [Лурье В.М. Послесловие и комментарии // Мейендорф Иоанн, прот. Жизнь и труды святителя Григория Паламы. – СПб.: Византинороссика, 1997. – С. 433-435; Г. Христокін. Вчення про пізнання Бога Христоса Янараса]. Православна теологія потребувала і потребує принципового оновлення, і його зміг розпочати видатний румунський теолог о. Думитру Станілоає, що став засновником третього напрямку в неопатристиці. Його теологія побудована на основі використання досягнень філософської антропології М. Шелера, онтології М. Гартмана, католицької теології Г.У. фон Бальтазара і К. Раннера. О. Думитру Станілоає вдалося виразити традиційний зміст вчення грецької патристики за допомогою мови і концепцій сучасної філософії. Але особливо значними є його досягнення в оновленні теорії Богопізнання, в поверненні до патристичних вчень та віднайденні нових філософських і теологічних обґрунтувань для них.
Румунський богослов о. Думитру Станілоає (1903–1993) – єдиний сучасний православний теолог, якому вдалося створити повноцінну догматичну систему, що відповідає нормам прийнятим в сучасному християнському дискурсі щодо теологічних теорій.
В ранній перерід власної творчості Д. Станілоає прийшов через зацікавлення творчістю св. Григорія Палами до вивчення спадщини всіх мислителів грецької патристики. При цьому поступово сформувалася залежність від найбільш видатного метафізика серед грецьких отців – св. Максима Сповідника. Лише взявши теологію св. Максима за взірець для власних філософських та теологічних побудов, Д. Станілоає зміг створити першу повноцінну систему неопатристичної догматики.
Св. Максим для Д. Станілоає є такою ж основою для творчості, як св. Тома для сучасних неотомістів. Д. Станілоає, фактично, стає засновником неомаксиміліанства – і це виявляється єдино можливою формою неопатристичної теології, що відповідала сучасному рівню світової філософської та теологічної думки. Фактично Д. Станілоає здійснює те, що було задумано Г. Флоровським як неопатристичний синтез в частині створення догматичного вчення як фундаменту для всієї теології, для неопатристичного синтезу як цілісної систематичної теології.
Для створення власної версії православної догматичної теології о. Д. Станілоає використовує не лише досягнення св. Максима Сповідника, але і філософію М. Гартмана, чиї теорія пізнання та онтологія найбільш близькі до максимових. Творче використання філософії М. Гартмана дозволяє о. Д. Станілоає поставити власну догматику в контекст дискусій навколо нової онтології, в якій приймали участь філософи М. Гайдеггер, М. Гартман, М. Шелер, теологи К. Раннер, Ю. Мольтман, Г.-У. фон Бальтазар. В праці «Ісус Христос, або відновлення людини» (1943) о. Д. Станілоає робить відповідні посилання на сучасних філософів та теологів, а в більш пізніх працях, написаних за комуністичної влади, уникає по можливості таких прямих посилань. О. Д. Станілоає в усіх своїх працях активно шукає православні відповіді на загальні питання, які постали під час філософських та теологічних дискусій першої половини двадцятого століття. Зазначимо, що філософія і теологія сьогодення живуть в руслі, заданому цими дискусіями. І якщо в католицизмі все більше стає зрозумілою фундаментальне значення синтезу Г.-У. фон Бальтазара для теології сьогодення і майбутнього, то в православній теології аналогічне значення синтезу о. Д. Станілоає лише починає усвідомлюватися.
О. Клеман в своїй книзі «Думитру Станілоає. Православний геній» (Cleman O. Dumitru Staniloae. Le genie de l’Orthodoxie. Paris: Desclee de Brouwer, 1985) оцінює теорію теогносії румунського теолога як творчий розвиток вчення про богопізнання Г. Флоровського. Таку ж оцінку висловлює А. Лаут в статті про теологію Д. Станілоає (Louth A. The Orthodox Dogmatic Theology of Dumitru Staniloae // Modern Theology, 2, 1997. P. 253-266). С.-Л. Тома в книзі «Отцівське передання в творчості о. Думитру Станілоає і сучасний світ» (Toma S.-L. Η πατερικη παραδοσις εις το εργον του π. Δημητριου Στανιλοαε και ο συγχρονος κοσμος. Θεσσαλονικη: Π.Πουπναπα, 2007) вважає, що теологія Д. Станілоає ділиться на «космологію» і «теологію особистості». «Космологія» є новою формою для традиційної «природної теології». В цій «космології» Бог відкривається людському розумові як Причина світу. Але це така Причина, що не є метафізичною. Бог відривається, як такий, що дарував існування світу, оскільки є Любов. Така інтерпретація «природної теології» необхідна С.-Л. Тома для того, щоб наблизити думку Д. Станілоає до вчення сучасного католицького теолога і філософа Ж.-Л. Маріона. «Теологія особистості» — це єдність догматичної та містичної теологій. Виникає ця єдність тому, що згідно з Д. Станілоає Бог догматики і Бог містики — це однаково Особистість, що відкриває себе. Відкриває у спілкуванні з людськими особистостями. Очевидно, що такою інтерпретацією С.-Л. Тома хоче наблизити теологію Д. Станілоає до філософії спілкування М. Бубера і Е. Левінаса. При цьому теорія теогносії Д. Станілоає описується С.-Л. Тома як результат розвитку всієї неопатристичної теології, представленої такими видатними богословами як Г. Флоровський, В. Лоський, О. Клеман, Юстин Попович. На думку С.-Л. Тома такий результат став можливим через принциповий прорив Д. Станілоає до глибин патристичної теології. А саме, Д. Станілоає звертається до творчості найбільш геніального отця Церкви Максима Сповідника і відкриває в теології останнього систему, аналогічну вченню К. Раннера, Г.У. фон Бальтазара, Ж.-Л. Маріона. Збіг в теології Д. Станілоає з вченням Бубера, Е. Левінаса і Ж.-Л. Маріона для С.-Л. Тома є показником спорідненості сучасної теології Заходу, як з найкращими досягненнями сучасної православної теології (Д. Станілоає), так з вершинними результатами грецької патристики (Максим Сповідник). Ч. Міллер в книзі «Дар світу. Вступ до теології Думитру Станілоає» (Miller Ch. The Gift of the World. An introduction to the Theology of Dumitru Staniloae. − T&T Clark Ltd, 2000) вважає, що великим внеском в православну думку є теорія теогносії Д. Станілоає, згідно з якою теологія є єдністю трьох шляхів богопізнання: раціонального, догматичного і містичного. Згідно з інтерпретацією Ч. Міллера можливість таких шляхів богопізнання ґрунтується на різних властивостях Бога. Раціональна теологія можлива оскільки Бог є Розумом і джерелом раціонального порядку в природі. Догматична теологія можлива оскільки Бог є Господарем історії, в якій він діє і сповіщає власну волю через пророків та Ісуса Христа. Містична теологія можлива оскільки Бог є Таємницею і Любов’ю. Єдність об’єкту і суб’єкту богопізнання зумовлює єдність теології як вчення про богопізнання і практику такого богопізнання.
Догматика о. Д. Станілоає має кілька головних складових. Першим досягненням Д. Станілоає є неопатристичне вчення про Богопізнання та методологію теології. Це вчення Д. Станілоає виклав в перших шести главах своєї «Православної догматичної теології» (том перший). Другим досягненням Д. Станілоає стало персоналістичне вчення про Бога, яке, однак, є вільним від впливу екзистенціалізму. Зазначимо, що в сучасній православній теології вплив екзистенціалізму привів В. Лоського, Х. Янараса, І. Зізіуласа до створення таких вчень про Бога, які об’єктивно потрапили в радикальну суперечність із класичним вченням грецької патристики про співвідношення іпостасей та сутності в Трійці. Д. Станілоає намагається побудувати таку персоналістичну тріадологію, яка була б вільна від помилок православних екзистенціалістів. Третім досягненням Д. Станілоає необхідно назвати фактично створену ним теологічну мета-антропологію: єдність антропології, христології та еклезіології.
Д. Станілоає створює власну теоретичну теогносію, критично ставлячись до досягнень своїх попередників, як з числа неопатристичних мислителів, так і з числа прибічників академічної теології та російської релігійної філософії. Він майже повністю уникає відкритої їх критики, але послідовно веде приховану полеміку з попередниками.
У теорії теогносії Г. Флоровського [Чорноморець Ю., Христокін Г. Особистість і теологія отця Георгія Флоровського. Ч. І.] румунського теолога не влаштовує її обмеженість. На відміну від російського теолога Д. Станілоає позитивно оцінює природне одкровення і фактично спростовує радикальну тезу Г. Флоровського про те, що Бог відкривається лише в Писанні та священній історії. Д. Станілоає відкидає методологію теогносії православного екзистенціалізму, оскільки ця течія намагається виразити реальність особистості за допомогою філософського апарату, який радикально неадекватний щодо змісту православної теології [Г. Христокін. Вчення про пізнання Бога Христоса Янараса]. Зрозуміло, що діяльність особистості та особистісного пізнання можливо і потрібно виражати за допомогою понять ідеалістичної філософії, за допомогою понять метафізики – від Платона до Фіхте, від неоплатонізму до сучасної теології, але використання категорій «Я», «особистість», «спілкування» зовсім не потребує переходу до екзистенціалізму. Навпаки, на думку Д. Станілоає, екзистенціалістська інтерпретація цих понять, характерних саме для ідеалістичної філософії та теології, є непридатною і неприйнятною для православної думки. Так, румунський теолог вважає помилковою теорію богознання В. Лоського, яка фактично обмежує знання Бога лише апофатикою, апофатичним містичним досвідом. Д. Станілоає спеціально постійно розвиває догматичне вчення про катафатичний спосіб богознання, доводить, що православна неопатристична теогносія повинна будуватися на взаємодоповненні апофатики і катафатики. Д. Станілоає вважає помилковими і обмеженими уявлення В. Лоського про суб’єкт, об’єкт та процес теогносії, і систематично протиставляє їм відповідні вчення мислителів грецької патристики, на основі яких і вибудовує всі аспекти власної теорії теогносії. Вчення Х. Янараса видається Д. Станілоає таким, що не заслуговує на увагу як адекватна, екзистенціалістська інтерпретація патристичної теогносії. Теорія богознання Іустина Поповича, також видається Д. Станілоає обмеженою інтерпретацією православної містичної традиції та православної теогносії – через невиправдане нехтування Поповичем апофатики.
Православна академічна теологія для Д. Станілоає уособлюється в сучасних йому грецьких «Догматичних теологіях», серед яких перше місце посідав Крістос Андроутос. Його «Догматику» (1907) Д. Станілоає навіть переклав в 1930 році на румунську мову. Для нього була очевидною залежність теогносії православної академічної теології від західної метафізики Середньовіччя і Нового часу. Ще під час перекладу К. Андроутоса румунський богослов зрозумів всю неадекватність схоластичних побудов для православної теології. Велике значення для заперечення використання схоластичних методів західної теології в православ’ї мала і робота самого Д. Станілоає над докторською дисертацією «Життя і творчість патріарха ієрусалимського Досифія та його відношення з румунськими землями» (1928). Незалежно від Г. Флоровського і на матеріалі неросійської православної теології, Д. Станілоає критично осмислює православну теологію XVII-XIX ст. Сучасні православні підручники з догматики грецьких теологів, серед яких нормативною є тритомна «Догматика православної соборної Церкви» Панагіотіса Трембеласа, продовжують слідувати за теологією православної Церкви XVII-XIX ст. Для Д. Станілоає такого роду спадкоємність є принципово неможливою, адже теологи тієї доби знаходилися під визначальним впливом західної теології. Одні з православних теологів XVII-XIX ст. залежали від католицької, інші від протестантської теології. Але в усякому разі вони відійшли від теології та теогносії грецької патристики.
Теологія має вибудовуватися за взірцем, який знаходимо у святих отців. Патристичну концепцію теогносії Д. Станілоає досліджує в книзі «Ортодоксальна духовність». Найбільш продуманою система теології була у св. Максима Сповідника, але о.Д. Станілоає вважав, що при створені сучасної православної теології необхідно враховувати і спадщину інших авторитетних святих отців – тих, хто згаданий на Вселенських соборах як такі, чиє вчення є взірцевим.
Юрій Чорноморець, Геннадій Христокін
