Юрій Чорноморець, Геннадій Христокін. Догматика Д. Станілоає. Ч. IV: вчення про містичне Богопізнання

Четверта частина. Третя частина тут

Всі посилання в статті із простим зазначенням сторінок – на видання Staniloae D. The Experience of God: Orthodox Dogmatic Theology. Vol. 1. Revelation and Knowledge of the Triune God. Brookline: Holy Cross orthodox Press, 1998.

Д. Станілоає після аналізу природного та надприродного одкровення, розглядає питання про те, як можливий осмислений дискурс про містичне переживання Бога, про безпосереднє знання Бога особистістю містика. Це питання розглядається в главі «Знання Бога», що містить концепцію «невимовного досвіду» Бога, або «досвіду Його містичної присутності, що породжує просте знання про Нього» (95). Фактично, мова йде про містичне знання Бога, про досвід єднання з Богом та можливості виразу цього досвіду. Такий досвід не може бути джерелом для загальновизнаної теології, оскільки він є особистим і не може бути верифікованим. Через містичний досвід людина переживає нескінченність, всемогутність, любов Бога (95). Людина усвідомлює, що ці властивості Бога «зовсім інші» ніж поняття про них людського розуму (95). Це ще раз показує, що «досвід» не може бути основою для догматичної теології.

Раніше ми зазначали, що згідно Д. Станілоає, ніщо не може гарантувати істинності досвіду. Але в цій главі Д. Станілоає говорить про те, що містичний досвід не може бути основою для позитивних і негативних суджень щодо можливих властивостей Бога. Пережите в досвіді знаходиться поза всіма раціональними судженнями – як позитивними, так і негативними. Д. Станілоає доводить, що негативні (апофатичні) судження розуму – як чисто теоретичні, так і ті, що винесені під впливом містичного досвіду, – не можуть жодним чином слугувати для виразу цього досвіду. Досвід містичного переживання трансцендентності Бога дозволяє усвідомити вищість Бога за всі людські поняття і судження: не лише позитивні, але й негативні. Саме тому джерелом догматичної теології є Само-Одкровення Бога, сприйняте та усвідомлене через Писання, Передання і вчительство Церкви. Інакше кажучи, джерелом теології як нормативного дискурсу (знання) про Бога є Одкровення Бога, що є Церквою, витлумачене самим Одкровенням, тобто самою ж Церквою. Особисті переживання відразу ж оголошуються невимовними. Лише Церква має дар теологізування і може «чудом» виразити в словах Одкровення Бога. Саме тому, згідно з давнім висловом: «богословствувати повинні лише єпископи», які переважно і є Церквою як такою. Цим самим Д. Станілоає засвідчує, що якби не існувало Писання, Передання і вчительства Церкви, то: 1) не було б загальноприйнятої теології, 2) не було б жодного загальновизнаного витлумачення містичного досвіду спілкування з Богом.

Цим самим виявлено, що джерелом теології є не містичний досвід, а Писання, Передання і вчительство Церкви. Таким чином, теологія – це «знання про Бога» породжене «текстами про Бога» і «дискурсом про Бога». Інакше кажучи, церковне говоріння про Бога має власним джерелом себе ж. Містичний досвід, – хоча він і не є «ірраціональним», а «надраціональним», – не може бути джерелом говоріння про Бога, яким є теологія. І в говоріння про Бога можна лише вірити. Містичний досвід лише засвідчує для особистості, що Бог є і що цей Бог є подібним до того Бога, про якого говорить догматична, «надприродна» теологія (Церкви) і природна теологія (філософія). Особисто відчути, що Бог є – це означає виступити за межі віри і особисто знати, що Він є. Містичні переживання породжують поправки до догматичної теології, які Церква або приймає (рідко), або відкидає (часто). Самі по собі, породжені містичним досвідом, думки про Бога є містичним, поетичним дискурсом, а не раціональним знанням. Містична теологія також використовує мову догматики чи філософії. Різноманітність тверджень містиків може загрожувати догматичній теології, і тому природно, що їх досвід визнається Д. Станілоає абсолютно невимовним (а значить не може бути обов’язковим для теології). Хоча, нам здається, що цього не можна сказати, якщо подивитися на масу текстів, написаних самими містиками про досвід богознання і про Бога, Якого вони пізнали в цьому досвіді.

Цікаво, що вже в наступній главі своєї Догматики Д. Станілоає сам посилається на містичний досвід як джерело знань про Бога. І саме такий досвід оцінюється ним як джерело релігійних, теологічних суджень про властивості Бога (128). А тому невимовність містичного досвіду Бога стає відносною (128). На основі можливості містичного споглядання дій Бога Д. Станілоає робить висновок про те, що «через свої атрибути Бог робить дещо з свого буття очевидним для нас» (128). А саме, для людей очевидними можуть бути дії Бога в світі та в історії, що мають на меті привести людину до нескінченого існування (128). Розуміння цих дій можливе не лише завдяки їх самоочевидності, але потребує віри (135), але така віра є чомусь «повністю раціональною» (135).

Умовою можливості містичного пізнання є персональне само-виявлення Бога, що приходить до людської особи, яка є чистою від пристрастей (103). Д. Станілоає вважає: благодатну спів-дію чистої душі та Бога, що відкривається не може замінити жодне «екзистенційне переживання». Такий досвід зустрічі з Богом є чудом.

Д. Станілоає підкреслює, що Невимовний Бог містиків сам по собі є «позитивною реальністю» (112). Бог не «Ніщо» чи «темрява», Бог є буттям, що вище за наші слова: «буття», «ніщо», «небуття». Бог вище і темряви і світла, оскільки є надсяючим, таким, Який осліплює абсолютністю світла (112). Коротше кажучи Бог є «надіснуючим Буттям» (112). Д. Станілоає не погоджується з апофатикою В. Лоського і Х. Янараса і вважає Бога саме Буттям. Трансцендентність Буття не робить Його небуттям – таким є очевидний висновок Д. Станілоає.

Д. Станілоає стверджує, що в містичному єднанні з Богом не відбувається злиття Бога і людини, людина розрізняє Бога і себе (118). В молитві людина звертається до Бога як до «Ти, що присутнє» (119), а сама є Я у відношенні до цього Ти. Безпосереднє спілкування з Богом стверджує особистість людини. Це дозволяє людині підтвердити існування Бога як Персони, а не «невизначеного щось».

Д. Станілоає вдається створити нову для сучасного православ’я інтерпретацію вчення про природну, догматичну і містичну теології, а також показати і проаналізувати притаманні цим особливим теологіям методи теогносії. Це стало можливим через оригінальну для православ’я філософську орієнтацію богослова. Д. Станілоає відмовляється від залежності не лише від систем об’єктивного ідеалізму і російської релігійної філософії, але і від інтуїтивізму, філософії життя та екзистенціалізму. Філософським підґрунтям своєї теології та теогносії Д. Станілоає робить сучасну філософську антропологію та онтологію. «Антропологізація» неопатристики виявляється так само вдалою, як і аналогічне явище антропологічного повороту в неотомізмі. Оновлення неопатристики не лише не призвело до втрати надбань власне патристики, а навпаки – принципово наблизило неопатристику до кращих досягнень грецьких отців. Особливо близькою виявилася система Д. Станілоає до християнського неоплатонізму Максима Сповідника, що зробило теологію сучасного румунського мислителя неомаксиміліанством.

Із нашого аналізу можна зробити наступні загальні висновки. Згідно із вченням о. Д. Станілоає в межах містичної теології засобом богознання є особистий містичний досвід, надприродні переживання і видіння, зумовлені впливом самого Бога на людську особистість. Д. Станілоає доводить, що позитивні та негативні судження про Бога, що висловлюються містиками на основі їх «надприроднього досвіду» не можуть бути верифіковані церковною спільнотою. Тому містична теологія не може бути джерелом богознання для Церкви, для православної теології, але є таким лише для особистостей-містиків, що мали «надприродній досвід». Таким чином Д. Станілоає звужує сферу застосування теорії «містичного емпіризму» до області особистих переживань. Таким чином, містична теологія і в оновленій теології Д. Станілоає не може жодним чином дати теорію дійсного богопізнання, яке можна було б верифікувати, яке могло б бути основою для людських знань про Бога.

Юрій Чорноморець, Геннадій Христокін