Інтерв’ю з Юрієм ЧОРНОМОРЦЕМ про «Хартію вільної людини», яка викликала в нього неоднозначну оцінку
«Хартія вільної людини», яку днями представили учасники «Ініціативи 1 грудня», викликала зацікавлення і дискусію у суспільстві. З проханням дати оцінку цьому резонансному документу РІСУ звернулася до кількох експертів.
— Пане Юрію, Ви раніше критикували Ініціативну групу 1 грудня за надто далеку від соціального вчення Церков відповідь на заклик Церков від 1 грудня 2011 року. Днями з’явилася «Хартія вільної людини», про яку у соціальних мережах прозвучала думка, що вона пронизана ідеалами лібералізму. А чи можна поєднати лібералізм та християнське соціальне вчення?
— Перше, що я подумав: як такий далекий від християнської традиції текст про те, що кожен хазяїн свого життя і за нього відповідає, змогли підписати християнські традиціоналісти Мирослав Маринович та Євген Сверстюк. Якщо кожен вільно для себе все визначає і ніхто не має нікому нічого вказувати – то навіщо взагалі Церкви? Патріархи? Папи Римські? Чи вже кожен сам собі пастор і пастир? Це дійсно дуже дивний ракурс: якщо перенести «Хартію» у внутрішньоцерковний дискурс – вона нікуди не годиться. На жаль.
З іншого боку, можна дати християнське тлумачення «Хартії». Центральна подія Старого Завіту – це вихід із Єгипту, звільнення народу від рабства. Центральна подія Нового Завіту – це звільнення від рабства смерті, вихід із стану «життя до смерті» у новий стан – життя Життям майбутнього віку. Звичайно, ці два символи звільнення дуже важливі, і всяке намагання применшити потенціал ідеї звільнення та свободи веде до зникнення християнського у історичному християнстві, до побудови нових пірамід та вавилонських веж, до панування різних великих та малих інквізиторів.
Ідея свободи – це центральна біблійна ідея. Але вона пов’язана із ідеєю місії, обов’язку, відповідальності, покликання. Все має бути відкритим, усвідомленим. У «Хартії» ж свобода – самоочевидна реальність, її треба лише усвідомити. А ось відповідальність чомусь вибирається вільно.
«Хартія» саме тут розходиться із християнським вченням. Є кантівське бачення людини як такого собі барона Мюнхаузена, який сам себе вільно витягує із болота несвободи, пристрастей, зла… Але в дійсності без опори на ґрунт Традиції ніякий самодостатній вільний суб’єкт себе із болота несвободи та панування зла, корупції, пристрастей ще ніколи не витягнув.
Є християнське бачення людини, в якому важлива не лише свобода, але і солідарність. Без інших ми нічого не можемо. Ми прийшли в життя не самі – нам це життя даровано, батьки його нам дали. І тому не може бути у нас свободи не бути вдячними батькам. Не може бути такого, що я вільно визначаю, як мені до моїх батьків ставитися. І якщо подивитися на життя чесно, то очевидна річ – все нам дарується. Спілкування, щастя, добро – все це не я сам витягнув із себе, із своєї свободи, а все це у мене є завдяки існуванню із іншими, завдяки комунікації, без якої життя неможливе.
Весь цей комунікативний аспект забуто. Кожен – особистість. І український народ – така собі особистість, вільна, самовизначається також. Коло спілкування розірвано, онтологія якась декартівсько-кантівська. Все це занадто раціоналістично, занадто гуманістично. Читаєш цю «Хартію» і згадуються заклики педагогів пізнього радянського періоду про необхідність вільної всебічно розвинутої особистості, яка здатна до творчості та відповідальності. Все це прекрасний гуманізм, який у реальності обернувся на анархізм та повну дезорієнтацію. Навіть на Заході лібералізм – це все-таки певна традиція, тяглість культури, певний дискурс. А тут – звільнити повністю, ніякого гніту, ніяких обов’язків, ніяких законів. І що така повністю звільнена особистість буде робити? Це ще в Писанні описано – зліплять із підручного матеріалу «тільця» і поклонятися будуть.
Щоб з’явилися «живі серця» у звільненому народі, потрібне виховання, культура, традиція. А всього цього бояться. Лише свобода. Ну сама по собі свобода нічого не дасть. Це видно по всіх країнах, які підносили голий лібералізм. Які наслідки? Культурний занепад, панування посередності, агресивне неприйняття будь-якого нагадування про елементарне розрізнення добра і зла, вибудовування власних нетрадиційних меж між дозволеним і недозволеним. Вся ця соціальна інженерія переможного лібералізму викликає таку ж відразу як і радянські спроби вивести «будівника комунізму». До речі, в інтернеті перші критичні відгуки прозвучали саме від вільних людей – митців. Бо їх тошнить від ідеології лібералізму, яка є в цій «Хартії» так само як і від інших ідеологій.
Але все-таки «Хартія» — непоганий документ, логічний, послідовний, ясний. Попередні документи «Ініціативи 1 грудня» були гірші, бо там були гасла без логіки. Тут же певна ідеологія є, вона аргументована, про неї можна хоч подумати і поговорити.
— Чи може ідея свободи з цього документу стати основою для української теології звільнення, про яку думають деякі християни? Адже відповідні статті вже були написані протестантами та греко-католиками.
— Не думаю, що «Хартія» може стати основою для української теології звільнення. Хоча для цієї теології центральний образ – це вихід із рабства, звільнення від полону соціального гніту та диктатури. Але в теології звільнення із рабства виходить народ, об’єднаний солідарністю, а не окремі індивіди. В «Хартії» бачимо лише окремих індивідів, а як вони матимуть солідарність, як вони будуть єдиним народом – це все незрозуміло. Раптом після наративну про свободу індивіду-особистості говориться про свободу індивіду-народу. Щось пропущено, і тому я би після «Хартії вільної людини» думав про «Хартію солідарності». Саме останньої не вистачає українському народові. Індивідуалізму у нас повно було в історії, і це вже довело нас до прірви. Ми або індивіди і наша хата скраю. Або натовп. А потрібно залишаючись індивідами, налагодити зв’язки солідарності, інститути спілкування. Але як це робити – із «Хартії» неясно.
— Архиєпископ Любомир (Гузар) висловлював надію, що спільна платформа для віруючих та невіруючих буде знайдена в області природного права, природної моралі. Чи це відображено у "Хартії"?
— Тут треба дещо прояснити. Для кардинала Гузара природне право – це обов’язки людини, які випливають із трьох фундаментальних прагнень людської природи: до самозбереження (тому повага до свого життя та життя інших), до сімейного життя (тому недоторканість сім’ї, підтримка сімейного способу життя), до суспільного життя (тому солідарність, закони, державне існування). Все це відомі речі, зумовлені Аристотелем, Томою Аквінським. Вони очевидні для кардинала Гузара як людини.
Тут є дві версії того, чому вони владиці Любомиру очевидні. Версія традиційна – бо він людина і чесно собі відповідає на питання про власні природні прагнення. Версія сучасна – бо він гарно вихований, тому йому здається, що є якісь обов’язки щодо життя свого та інших, щодо сімейного стану, щодо суспільства. А лібералізм у його крайньому прояві взагалі говорить – нічого не є очевидним, ніякого природного права немає, тому можна робити все що завгодно.
Але автори «Хартії» так далеко у своєму лібералізмі не зайшли. Вони все-таки притримуються тієї версії природного права, яка стала загальноприйнятою після Другої світової війни. Отже, сучасна версія природного права – це те, що природними є права людини. Як очевидності постулюється: «кожен має право на життя», ну і далі – вся «Декларація прав людини» 1948 року. Всі постулати про права людини вводяться як самоочевидні, і вони й складають зміст сучасного ідеалу природного права. Тобто раніше якісь природні схильності, якісь обов’язки і якісь права. А тепер – лише права залишилися як зміст природного права.
Тому кардинал Гузар говорить про те, що на основі природного права може бути спільна для віруючих та невіруючих «Хартія». І він думає про природне право у старій парадигмі. А його чують вже з точки зору сучасної парадигми. В результаті – кожен при своїх інтересах. Але точка зору християн просто не врахована. Вона залишилася за бортом цього ліберального консенсусу.
— Якою Ви бачите реакцію християн на «Хартію вільної людини»?
— Спокійною. Якщо це не в Божій волі, то розвіється як дим. Якщо це стане основою для визволення України від внутрішнього рабства – значить це Божа справа.
Можна «Хартію» перетлумачити як «природне вчення», над яким ми надбудовуємо наше християнське соціальне вчення. Тоді матимемо український християнський лібералізм, чи українську християнсько-демократичну ідею. Але надбудовувати над «Хартією» наше християнське бачення свободи, України – потрібно. І саме вчення «Хартії» перетлумачувати – теж. Тома Аквінат Аристотеля перетлумачував і над його природним вченням ще своє надбудовував. І це було важко зробити. Дати християнське тлумачення «Хартії» — набагато легше, було б у когось бажання мати у цій країні дійсно християнських демократів.
Залишити цю «Хартію» без християнської інтерпретації, просто вітати цей лібералізм – ну це здати своє християнство у полон золотому тельцю. Звичайно, це вже не рабство у фараона, яким є сучасний стан. Це було б вже добровільне людське поклоніння ідолу, можна сказати – самопоклоніння людині, її свободі самовизначення, приправлене ще й закликами «берегти толерантність» — щоб ніхто це ідолослужіння не міг критикувати… Звичайно, потрібно пройти між Сціллою тоталітаризму і Харибдою вседозволеності, між Єгиптом радянщини та Вавилоном індивідуалізму. Треба віднайти істинну свободу особистості та виробити справжні зв’язки солідарності.
Ну або можна нічого не робити. Взагалі жити поза всім тим контекстом, як живуть монахи. Навіть цілі ордени існують. Працюють, мають внутрішню солідарність, користь від них є усім. Сучасне українське християнство воно десь відходить від ідеалу охопити все українське суспільство своїм впливом. Десь себе мислять як таке собі окреме християнське громадянське суспільство. Десь там змагаються між собою тоталітаризм і лібералізм, а ми собі збоку постоїмо. Власного бачення майбутнього для всіх не пропонуємо, тільки для себе кожен щось там малює. Ось була задумка – дамо Україні нову еліту. Тепер вже готуємо кадри для Церкви, готуємо для суспільства тих працівників, яких воно потребує. Розмови ж про місію, дати, еліту зникають. Чому? Бо і дорого, і важко еліту виховати. Краще вже всім нам змиритися, бо і 11 мудреців написали, що ніякої еліти не потрібно, що це застаріла ідеологія, яка обмежує свободу індивіда. Завтра цей індивід скаже, що культура чи звичай мити руки його обмежують. І будемо все дозволяти, бо свобода – наш єдиний ідеал. Ну так ось наші авторитети чомусь вирішили.
Отже, і на «Хартію» можна оперти якесь християнське бачення, із нього почати якусь діяльність. А можна нічого не робити по суті, мати лише вічні розмови. Тільки раніше все це були більше розмови навколо християнського соціального вчення, солідаризму, християнських моральних цінностей. Ну а тепер будуть розмови навколо ідей свободи та звільнення.