Інтерв’ю з Юрієм ЧОРНОМОРЦЕМ, док. філос. наук, православним філософом і богословом
— Прогрес є і він очевидний. Але доля діалогу більше залежить від процесів, які відбуваються всередині самих Церков. Відповідно, діалог активізується або занепадає у зв’язку із певними внутрішніми процесами. Скажімо можна проаналізувати вихідні позиції, які є базовими для кожної з Церков.
Для УПЦ (МП) вихідною позицією, яку вона пропагувала у 1990-ті роки, була така установка: «Ми є Церква помісна для України. Ми є Церква, яка визнана іншими Православними Церквами. Дві інші конфесії є розкольниками, і цей розкол – це їхня проблема, і вони мають приєднатися до нас через покаяння, навернутися. Ми є самодостатніми».
Головна ідея Київського Патріархату була і є такою: «Ми проголосили автокефалію, ми активно розвиваємо власну структуру, у нас багато симпатиків, ми самодостатні і нам не потрібна ні Москва, ні Константинополь. Якщо вони не хочуть нас визнавати, то це їхні проблеми. Якщо в Україні є Московська Церква, то це велика проблема, яку ми самостійно вирішити не можемо. Тому ми звертаємося до держави як до судді та адвоката, щоб вона допомогла вирішити цю проблему за прикладом Костянтина, який для вирішення аріанського розколу скликав Вселенський Собор і розв’язав цю проблему». Це – базова позиція, яка була неодноразово озвучена в 1990-ті роки. І Патріарх Філарет час від часу до неї повертається. Я колись назвав цю позицію «ідеологія самоізоляції», і вважаю, що вона не є конструктивною.
УАПЦ фактично відновила свою діяльність у 1995 році. Із мікроцеркви вона перетворилася на помітну структуру із приблизно 1000 громад і має вплив у трьох західних областях України. Її вихідна позиція така: «Ми самостійно існуємо з 1995 року і для нас не проблема існувати й надалі». На соборі УАПЦ укінці 2011 року, коли йшла мова про те, що було б непогано активізувати діалог із Київським Патріархатом і все-таки вирішити питання об’єднання, і коли митрополит Львівський Макарій (Малетич) дуже активно виступав за те, щоб таки поєднатися із Київським Патріархатом, то митрополит Мефодій (Кудряков) висловив цю точку зору так: «Ми існуємо з 1995 року самостійно. Все нормально. Будемо далі існувати. Ми самодостатні».
Оця позиція відчуття кожною Церквою своєї самодостатності час від часу розхитується, порушується. Наприклад, тому що УПЦ (МП) починає розуміти, що розкол – це глобальна проблема для українського православ’я, що розкольникам необхідно співчувати, що треба поставити себе на їхнє місце, що це все ж таки якась екзистенційно неправильна ситуація. Що, може, в певних моментах нам потрібно бути більш українськими, щоб, відповідно, стати для них рідними, і вони комфортно себе відчували у нас, що, можливо, нам треба бути якось більш християнськими, більш церковними, і щоб цей церковний дух їх притягнув. Тобто, єдність має бути християнською, вона має бути церковною. І відповідно, чим більше у канонічній Церкві стає власне церковного, чим більше у неї помітний власний внутрішній розвиток, тим більше до неї всі тягнуться. Це закономірність: якщо є якісь позитивні тенденції, скажімо, в Київському Патріархаті, наприклад, зростання богословської свідомості останніми роками, зацікавленість євхаристійною еклезіологією, то це відразу викликає думки, що «в принципі, ми теж могли б бути єдиними, якби…» і т.д. Тобто, різними способами починається руйнування стереотипу про самодостатність кожної юрисдикції, і це пов’язано зі зростанням церковної свідомості, подоланням політичної логіки! До речі, те саме з УАПЦ: якщо час від часу спостерігаються якісь внутрішні позитивні тенденції, то починається думка про те, що «ми могли б почати якийсь діалог».
А сам діалог відбувається на двох рівнях. Перший рівень – це спільні справи, які разом робляться, і які дуже сильно об’єднують Церкви. Це спільні справи, які робляться у Всеукраїнській Раді Церков і релігійних організацій. Цей аспект дуже важливий для України, і він часто не враховується. Насправді, три Православні Церкви спілкуються у ВРЦіРО, мають спільні проекти, спільні для них трьох і спільні ще для цілого ряду релігійних організацій і Церков. Такі речі дуже сильно об’єднують їх і потім дозволяють виступати з певними ініціативами - двосторонніми або спільними – як, наприклад, відозва щодо 20-ліття референдуму 1 грудня 1991 року, який підтвердив вибір Незалежності України. Все це росте із досвіду співпраці ВРЦіРО: не було б цього досвіду — було би взагалі погано. Цей досвід дуже часто не враховується аналітиками, що насправді сьогодні це основне місце, де відбувається реальний діалог, реальна співпраця, реальне просування вперед і т.д.
Щодо комісій із діалогу, то це другий аспект. Комісії формуються тоді, коли є певні міжцерковні кризи, і коли необхідно, щоб голос самих українців був у цих процесах врахований. Наприклад, останній раз комісії відновлювалися, коли була очевидною загроза для Москви (і усвідомлена загроза для всіх київських гравців), що Константинополь просто оголосить Україну власною територією і просто прийде сюди таким чи інакшим чином, використовуючи своїх симпатиків у всіх конфесіях, і призначить своїх власних єпископів, спричинивши таким чином глобальну кризу для православ’я. А яка аргументація Константинополя для виправдання такого втручання? «Ми як Церква-мати маємо втрутитися у вашу ситуацію, тому що ви нічого не робите». І от, коли виникає загроза такого втручання, тоді й виникає офіційний діалог. Тоді виникла підготовча комісія щодо діалогу з Київським Патріархатом, і починалися розмови про якісь спільні наміри і т.д. І що з цих спільних намірів, що виконується з цих семи спільних пунктів рішень комісії? Фактично нічого не виконується, робиться тільки те, що й так робилося у форматі ВРЦіРО. Наприклад, зустрічі на конференціях, обговорення спільних питань і т.д., і т.п.
І така сама ситуація з Автокефальною Церквою. Тобто, ще більша готовність до діалогу існує з боку УАПЦ і УПЦ (МП), і ця готовність «загострюється» в моменти, коли Константинополь починає активно займатися або справою можливого прийняття УАПЦ під свою оруду як Київську митрополію, або взагалі звертає просто геополітичну увагу на цей простір, і тоді УПЦ (МП) не хоче зовсім втратити якусь спільність процесів з УАПЦ, вона хоче бути їй цікавою.
Щодо діалогу Київського патріархату і УАПЦ, то тут особливі мотиви. Проблема в тому, що зовсім не мати діалогу з Автокефальною Церквою керівники Київського Патріархату не можуть, тому що весь час активне українське суспільство і їхні вірні ставлять дуже просте питання: «Чому Автокефальна Церква на прийнятних умовах для їх єпископів, наприклад, фактичної автономії, досі не прийнята до наших лав – до Київського Патріархату?» І дійсної ідейної відповіді нема, тому що насправді тут діє людський фактор – якісь політичні моменти, особисті амбіції, тощо. Але для суспільства важливо, щоб УПЦ КП та УАПЦ так чи інакше намагалися домовлятися. Ситуація завжди впирається в особистий момент: Митрополита Мефодія і Патріарха Філарета. У них важка історія взаємовідносин, і на цьому моменті все буксує і не проходить далі.
Щодо перспектив діалогу, то тут можна сказати так, що, по-перше, перспективи діалогу пов’язані з розвитком співпраці у ВРЦіРО і назвімо, цей діалог має бути ідейним, тобто, спільне формування української православної богословської культури, формування громадянського суспільства. Тут є багато ініціатив знизу, від вірних різних Церков, які теж попадають в унісон з тією співпрацею, яка є зверху, на рівні ВРЦіРО. Це перший момент. А другий момент - це те, що відбуваються офіційні і неофіційні перемовини і нарощування власного позитивного ресурсу всередині кожної Церкви, нарощування власного культурного, богословського, кадрового, освітнього потенціалу. Для чого? Для того, щоб коли буде якась криза, пов’язана або з діями Константинополя, або з діями Москви, або з діями влади, або вона буде пов’язана зі смертю деяких очільників, щоби в цю «годину Ікс» бути для інших двох Церков привабливими, бути дійсно християнськими, бути дійсно українськими. Щоби це поєднання все ж таки відбулося, причому, скоріше за все, за болгарським сценарієм, коли проводився спільний собор, символічні акти покаяння, поєднання церковне і юрисдикційне і т.д. Але до цього треба бути культурно, по-богословськи і по-людськи готовими. І тому ця праця, яка, може, зовсім і не помітна, бо це не публічні засідання офіційних комісій, а просто життєва побудова кожної Церкви кожного дня, ця праця набагато важливіша. Наприклад, за останній рік дуже багато чого зроблено у Київському Патріархаті, аби він був більш церковною структурою. Дуже багато позитивних моментів відбулося в УПЦ (МП) для її розбудови. Це нарощування духовного хребта і нарощування духовних м’язів для того, щоби потім склалася єдина сім’я.
— А от скажіть, в УПЦ однакове ставлення до УПЦ КП і УАПЦ чи різне? Чи існують суттєві відмінності між цими Церквами для УПЦ?
— УАПЦ чомусь думає, що для вірних Московського патріархату, оскільки їхній глава не анафемований, є якась велика, глобальна різниця між розкольниками-«філаретівцями» і розкольниками-«автокефалами». Насправді, розкольники є розкольниками, і цієї різниці не відчувається. Тобто, якщо людина зі співчуттям ставиться до розкольників, то вона зі співчуттям ставиться до обох юрисдикцій. Якщо людина ставиться із категоричним неприйняттям, то це неприйняття розповсюджується не лише на анафемованого Патріарха Філарета, але й на «автокефалів». УАПЦ вже давно потрібно позбутися цього штампу і подивитися реальності в очі, що з точки зору, умовно кажучи, «канонічних православних» вони нічим особливим не відрізняються. Можливо, члени богословської комісії якимсь чином і розрізняють, хто є хто, але загальне ставлення однакове.
— Ви згадували про офіційні контакти між Церквами, точніше, навіть між представниками Церков у межах діяльності ВРЦіРО, існують також контакти в Нараді представників християнських Церков, у громадських радах при міністерствах та відомствах. Чи відбуваються неофіційні контакти, міжособистісне спілкування між представниками різних православних юрисдикцій на рівні священиків, мирян?
— Нині, на даному історичному етапі розвитку, після відомих подій початку 2012 року, коли була спроба відсторонення від влади Митрополита Володимира, основні зусилля УПЦ спрямовуються на розбудову внутрішньої структури Церкви. Те саме після провалу останньої спроби в кінці минулого року домовитися між Київським Патріархатом і Автокефальною Церквою – у них теж основні зусилля спрямовуються на розбудову власних структур. Особлива увага приділяється зміцненню центрального апарату, формуванню його кадрового наповнення, розширення його функцій. Усі дивляться на те, як побудував свій апарат – і він непогано працює саме завдяки молодим кадрам – патріарх Кирило. Окрім того, у всіх на виду приклад митрополита Нікодіма Ротова, який колись теж виховав ціле покоління молодих єпископів, і завдяки цьому поколінню Церкві вдалося з найменшими втратами пережити кінець радянського періоду і початок пострадянського. Сьогодні на зміну поколінь спрямував свої зусилля і патріарх Філарет, який проводить політику свідомого омолодження кадрового складу грамотними, хорошими і якісними кадрами. Митрополит Володимир також проводить політику укріплення центрального апарату. Автокефальна Церква просто укріплюється як така – там прийшли непогані єпископи, добре підготовані люди стали єпископами. Зараз іде період складання більш потужної команди, яка, можливо, буде розбудовувати Автокефальну Церкву в позитивному ключі.
Через це епоха активних неформальних контактів відійшла в минуле. Це пройдений етап, коли дійсно намагалися налагодити неформальні контакти і покладали на них якісь надії. Зараз усе це мінімізовано, усе знівельовано, тому що стоять інші завдання. Якщо ми, кожна Церква, будемо внутрішньо сильнішими, якщо ми будемо більш структурованими, якщо всередині ми будемо більше єдиними, будемо як одне ціле – то тоді ми будемо готові до повноцінного діалогу, як неформального, так і формального. А так події останніх років засвідчили, що просто не вистачає внутрішньої розвиненості всередині церковних структур, не вистачає внутрішньої єдності. Через це така помітна пауза не лише в формальних контактах, але й у неформальних. Такі тенденції є і вони мають своє пояснення. Це закономірний етап. Нічого тут не зробиш, треба цю паузу брати, і це розумно і правильно. Контактів на рівні ВРЦіРО вистачає, і я думаю, що будуть ще з’являтися все нові й нові контакти у зв’язку з громадськими радами при міністерствах або у зв’язку з якимись ініціативами знизу, наприклад, мені подобається міжконфесійний рух християн-професіоналів, у якому активно працюють Асоціація християн-юристів або Асоціація християн-медиків та ін.
— Але колись існували дві ради християнської молоді, не знаю, чи об’єднались вони, чи ні, але ще років п’ять тому їх було дві саме через позицію неприйняття.
— Ця історія цікава в тому сенсі, що для християнських активістів 1990-х був принциповий момент, що все-таки головне – це своє, і розвивати треба тільки своє. Сьогодні уже й «внизу» виникає нове покоління, і християнські активісти роблять більше і краще, і вони більш активні в піарі, у співпраці. Вони принципово налаштовані на працю заради не свого блага, а загального. І вони відкриті до всіх. А «самоізоляційні» активісти або радикалізувалися і їхні погляди взагалі стали такими, що не відповідають тому часу і простору, в якому ми існуємо, і вони відійшли від Церкви, або це «всьо то жє самоє»: можна привести якусь зірку — чи того ж Сергія Хоружого, або ДДТ знову по двадцятому разу, виступити і т.д. Ці методи вже трошки заяложені. А там, де виникають якісь нові цікаві проекти, завжди є співпраця православних і католиків, православних і протестантів, а потім – і православних різних юрисдикцій. Але це все наростає дуже обережно. І це нова реальність і ще не відомо, що з цього вийде. Треба почекати, подивитися, це ж історичний процес! Подивимося, але надія є.
— За часи Президентства Леоніда Кучми Держкомрелігій був активним учасником переговорів між українськими православними Церквами. Як Ви зараз оцінюєте цю діяльність, політику того Держкому? Чи це була позитивна політика? Можливо, треба і зараз цю політику проводити? Чи, можливо, тоді вона була на часі, а зараз вона не актуальна?
— Державний комітет офіційно говорив «ми лише допомагаємо і консультуємо», а в дійсності він намагався якось стимулювати певні тенденції, причому зовсім різні тенденції – іноді тенденції до об’єднання, а іноді тенденції до роз’єднання. Наприклад, відома роль Державного комітету в тому, що у 2000 році Автокефальну Церкву все ж таки не очолив митрополит Костянтин (Баган), і вона не пішла по шляху приєднання до Константинопольського патріархату.
У часи Леоніда Даниловича Кучми було змагання між завданнями розбудови державності і забезпечення стабільності. І в тому виникала дуже велика суперечність. Наприклад, для завдання розбудови державності щось потрібно робити, наприклад, проводити переговори, працювати з Московським патріархатом, привозити сюди Константинопольський патріархат, їздити в Стамбул і т.д. Для забезпечення стабільності – навпаки, потрібно поменше втручатися в релігійні процеси, забезпечувати права вірних, хай все розвивається природним чином, не допускати сюди Константинополь, щоб не було дестабілізації і т.д.
Оця суперечливість між завданнями розбудови України і забезпечення стабільності для режиму робила неефективною політику Дежкомітету, тобто, вона заздалегідь була приречена на те, що навряд чи вдасться вийти на щось позитивне.
Але подивімося з іншого боку – стабілізація ж була! Дійсно, в ті роки були численні конфлікти на місцях, і в межах цього суперечливого вагання між лінією на розбудову України і забезпечення стабільності (і дотриманням прав віруючих) вдалося мінімізувати усі ці конфлікти. І наприклад, якщо сьогодні відкриваєш Інтернет або відкриваєш джерела - вже ж не сотні конфліктів, а окремі конфлікти, десь там один раз на місяць якась парафія кудись переходить і навколо цього розвивається цілий скандал, заяви синодів…
— Це великою подією стає.
— Так, це підноситься як велика подія. Але давайте подивимось на 1990-ті роки в Україні: 900 конфліктів на рік. Не десять, як в 2008 чи 2012-му, а 900 на рік! Це ж зовсім інший порядок цифр. Потім стало 600 конфліктів, потім – 300. Ось вся ця стабілізація відбулася, і її забезпечив Державний комітет у справах релігій.
І необхідно розуміти, що Україна в релігійному відношенні з одного боку – це величезна можливість для діалогу, для толерантності, для співпраці і т.д., а з іншого боку – це така ж величезна можливість для релігійних конфліктів, для нетолерантності. Це фактично нова порохова бочка Європи на релігійному ґрунті. І я скажу, що ліквідація Державного комітету, який спеціально займався релігійною проблематикою – це державний злочин, а не просто адміністративна реформа. Тому що, маючи оцю порохову бочку Європи, маючи ці всі розділення, в Україні треба щоб був орган, який все це професійно контролює, дає зважену аналітику, відслідковує процеси і розробляє плани на перспективу, щось дійсно робить. Такий орган був би зовсім не зайвий. Можливо, він не повинен бути великим, але він, як самостійна інстанція, повинен існувати. Виникає маса проблем, навіть технічних. Зараз виникає проблема, якщо не Державний комітет, то відповідна структура співпрацює з релігійними організаціями, і згодом виявляється, що з ними повинно співпрацювати півдержави. І релігійні організації говорять: «Так це ж радянська система, за якою всі вони будуть нам вказувати, що нам робити – від прокуратури до всіх інших контролюючих органів». А Держком був один і йому не потрібні були всі ці радянські повноваження для ефективної роботи. Отже, Держком потрібний, і без нього шанси на якісь релігійні кризи та війни значно зростають, тому я думаю, що ми повернемось колись до ситуації з Держкомом.
— Ви були шеф-редактором «Богословського порталу», де публікувалися богослови як з УПЦ, так і з УПЦ КП та УАПЦ. Чи різне у Київського патріархату і у Московського патріархату богослов’я? Тобто, чи різні теми вони обговорюють? Чи однаковий у них богословський рівень?
— Досвід «Богословського порталу» показав, що у богословському відношенні УПЦ (МП) найбільш активна. І що дуже активна Українська Греко-Католицька Церква, яка намагається розвивати православне богослов’я, східне богослов’я. І це теж цікаво, що вони юрисдикційно католики, а ідейно все більше православні. Є певне наростання богословських матеріалів у протестантів. А Київський Патріархат і Автокефальна Церква – не активні, особливо УАПЦ – зовсім неактивна. Це щодо досвіду «Богословського порталу».
Якщо ж брати аналіз усіх богословських публікацій, а також суб’єктивні враження від особистого спілкування, таких собі «польових досліджень українського богослов’я», то можна сказати наступне. Богослов’я, як воно виражене і в офіційних документах, і у подачі викладачів духовних закладів, як воно виражене у журналах – «Трудах» – академій і т.д. (от, до речі, в автокефалів навіть журналу немає), тут можна сказати, що перевага надається дослідженням церковної історії, бо це сфера, де можна досягти найшвидше і найлегше значних успіхів, і ці успіхи дійсно здобуті. Це такий паровоз, який витягує загальний науковий рівень.
Якщо говорити власне про теологію, то УПЦ має різноманітну теологію і в основному, ця теологія парадигми неопатристики, яка задана колись о. Георгієм Флоровським, і вони розвиваються в межах цієї теології. Але з’являються роботи і нової якості, коли використовується методологія сучасної феноменології та герменевтики. Особливо добре цей напрямок розвивається у Харкові, постає православна теологія доби постмодерну, таке собі нове повернення до традиції в постмодерних умовах. Так чи інакше, УПЦ сьогодні лідирує за охопленням богословських напрямків і за якістю робіт, безумовно, теж, тому що, хоча роботи є різної якості, але є дуже багато робіт хороших. І те, що наші українські автори активно публікуються за кордоном - на Заході і в Росії – є, фактично, визнанням..
Стосовно Київського Патріархату. Там, в основному, розвивається богослов’я у сфері еклезіології, тому що перед ними постала проблема, що вони є Церква, яка розвивається патріархом Філаретом за взірцем Церкви Московського патріархату – теж певна структура «згори»: громади, єрархія, священики і т.д. Але насправді досвід і практика показують, що у них складаються громади «знизу», і це саме євхаристійні спільноти. У них також спільне культурне життя, спільна громадська активність і т.д. Це відбувається у багатьох містечках і селах. І під це підводиться еклезіологія Афанасьєва, Шмемана, Зізіуласа, яка розвивається в межах теології Київського Патріархату і розвивається так, що кожна громада – це повноцінна присутність тіла Христового, вона повноцінно виражена і т.д. Тобто, це еклезіологія Афанасьєва, перенесена на український ґрунт і яка тут в Україні розвивається і проповідується. Лідером богословського розвитку цієї еклезіології є о. Володимир Сміх із академії Київського патріархату. Фактично колись надихнув на цю ідею о. Олександр Кубеліус з Московського патріархату, який викладав у них в Академії недовгий час, але він закинув цю ідею, і це зерно проросло. Розвиток цього богослов’я сприяє становленню церковної свідомості, тобто, зникнення націоналізму, політичних мотивів і плекання церковної спільнотної свідомості, життя євхаристійної громади, як про це писав Афанасьєв, і як намагається здійснити у Москві о. Георгій Кочєтков. І це надзвичайно цікава річ, тому що фактично йде відродження церковності, масової релігійної свідомості серед священиків, які виховуються на цій еклезіології, а потім і серед мирян. Тобто, дійсно, священики проповідують патріотично, по-українофільськи, але й проповідують і оцю євхаристійну еклезіологію. Ця свідомість додається до національної, і люди стають дійсно християнами за власною свідомістю – це дуже важливий для Київського патріархату процес, тому що тут є майбутнє зерно єдності.
В Автокефальній Церкві аналогічні процеси відбуваються зверху. Там еклезіологія розвивається в офіційних документах, які готуються богословською комісією, яку очолює, я вважаю, видатна особистість, талановита, освічена – архиєпископ Іоанн (Модзалевський), досягає розквіту у доповідях митрополита Мефодія, документах автокефальних Соборів, а це видатні пам’ятки богословської думки. Там теж проповідується еклезіологія саме церковна, православна, сформована в УАПЦ на основі еклезіології Константинопольського патріархату, але у версії митрополита Йоана Зізіуласа. Головним для цієї теорії є спільнотне життя, але яке відбувається навколо єпископів, у межах єпископії, а не окремої парафії. У документах УАПЦ – ціла програма модернізації, оновлення Церкви у християнському дусі. Якби ця програма була втілена Автокефальною Церквою в життя (що я вважаю утопією, але все може статися), то Автокефальна Церква теж значно розвинулася б і була би ще більше готова до єдності на церковних основах. Поки що, слава Богу, що бодай на рівні єпископського собору вони по-богословськи грамотні і готові до єдності. Щодо священиків і мирян, то це вчення ще туди не розповсюдилось, тут я не бачу, щоб проповідувалася ідея євхаристійної еклезіології. У них є дивна суміш старих ідей на нижчому рівні, але церковного націоналізму як такого вже немає. Для них є один момент: «Ми служимо українською мовою, тому що ми українська Церква, тому що П’ятидесятниця була для всіх народів і т.д.». Але це не націоналізм, це не тому, що «Ми - Церква лише для українців». Ні. Просто «служимо українською мовою». Таке рішення прийняте, і все. А, скажімо, якогось дійсно агресивного націоналізму, який іноді спостерігався на початку 1990-х років, уже немає, і це теж велика надія для християнської єдності. Відбувається зміна політичних акцентів на церковні, час бере своє, і навіть тут, де свідомо не виховують, але стихійні процеси відбуваються, і вони позитивні.
— А чи існує богословська дискусія між представниками різних православних юрисдикцій України?
— Досвід богословської дискусії був. Я особисто дискутував із о. Володимиром Сміхом досить жорстко, тому що він недооцінює значення єрархії, а все зводить на нижній рівень євхаристійної спільноти. Це була зустріч в Інституті релігійних наук св. Томи в Києві. Було все як положено у богословському диспуті.
Нині існують дискусії щодо ідентичності Київського християнства. Ці дискусії спільні, у них беруть участь представники Московського патріархату і УГКЦ – це основні учасники, і іноді Київський патріархат підключається, цікаві ідеї пропонує, особливо владика Євстратій (Зоря). Ця дискусія в основному відбувається в Інтернеті, і люди не завжди пишуть, що вони пишуть у відповідь на таку-то тезу. Але ця дискусія відбувається, і вона надзвичайно цікава стосовно ідентичності Київського християнства, яке є універсальне за суттю, але українське за формою, причому українське не в національному сенсі, а в сенсі усіх тих культур – західноукраїнської, центральноукраїнської, східноукраїнської – які всі тут присутні. У промовах митрополита Володимира все це цікаво прояснено і пояснено. Ідея Київського християнства буде розвиватися. Вона мала романтичну версію, яка в першому томі «Історії релігій в Україні» колись була прописана професорами Колодним, Глушаком, Яроцьким і ін. Але сьогодні вона вже розвивається церковниками. І розвивається дуже цікаво: є дуже багато різних версій, підключаються аргументи зі сфери канонічного права, еклезіології, догматичної теології взагалі. Офіційні документи Автокефальної Церкви також є частиною цих дискусій щодо Київського християнства.
І це надзвичайно цікаво, тому що колись рівень декларацій Московського патріархату був: «Ми правильні - і крапка»; був рівень «Церковно-канонічної декларації» Київського патріархату: «Ми маємо право на існування - і крапка»; а тут уже є дискусії, які інспіровані коли «Релігією в Україні», коли «РІСУ», а коли «Богословським порталом», деколи просто загальні процеси змусили людей думати про специфіку українського християнства. Із цим пов’язана більш широка дискусія про еклезіологію, про помісність: «Що таке помісна Церква?» Ця дискусія триває, вона прихована, але триває. Також існує спільна дискусія щодо природи уніатства, щодо уніатської ідентичності, щодо діяльності Шептицького – ця дискусія дуже активна.
— Це, можливо, більше греко-католицько – православна дискусія, так?
— В основному про уніатство та Шептицького дискутують представники УГКЦ та УПЦ МП. Але до цієї дискусії часто підключаються автокефали, які просто кричать на уніатів, що ті погані і т.д. Ця дискусія є частиною дискусії про ідентичність. Насправді, зараз є таке завдання – сісти і подумати про всю нашу спадщину, подумати про наші перспективи. Причому, кожному думати в універсальному контексті, бо як тільки ми виходимо на православну еклезіологію взагалі – Афанасьєв, Зізіулас – тут же знаходяться точки дотику у всіх трьох православних Церквах і навіть у греко-католиків. І виявляється, що греко-католики – теж майже православні, і є реальна перспектива єдності, що вони стануть православними, якщо буде єдина Українська Православна Церква. Це парадоксальна річ, тому що розвиток богослов’я може показати ту універсальну християнську православну спадщину, яка дорога всім, і заради якої люди можуть відмовитися від якихось історичних ран, від того, щоб про ті рани думати, щоб їх роз’ятрювати увесь час. Люди можуть віднаходити в історії позитивний досвід, тому що в універсальному контексті багатьох цікавить еклезіологія Зізіуласа, а в українському контексті був, наприклад, досвід Петра Могили. І в такі моменти виявляється, що можливе спільне майбутнє переформатовує наше бачення минулого, і ми знаходимо в минулому значно більше позитиву. Це цікаво, коли минуле також починає нас об’єднувати, але тільки тому, що нас об’єднує якась універсальна перспектива у майбутньому.
Це нова реальність, тому що у 1990-ті роки спільних дискусій не було, ані прихованих, ані відкритих – просто не було.
Я вважаю, що всі ці позитивні процеси будуть тільки наростати, і причина цього наростання не в тому, що ми хочемо спеціально це інспірувати, ні. Причина в тому, що все перетворюється у «глобальне село». І якщо ти вже український богослов, то хочеш чи не хочеш, але ти зустрічаєшся з іншими українськими богословами якщо не тут, то в Італії або в Москві, або у Парижі - і вже потрібно дискутувати, і вже з’являється спільний дискурс. Або ти зустрічаєшся на сторінках часописів, або на сторінках Інтернет-видань, навіть буває таке, що ці дискусії відбуваються в російських Інтернет-виданнях. І це вже нова реальність нового «глобального села», де не можна навмисне закритися. Кожна Церква намагається сьогодні зібрати свої внутрішні сили і сама їх виростити, а сама реальність постмодернізму провокує, щоб діалог продовжувався і відбувався.
— А греко-католики стимулюють міжправославні контакти? Коли у 1990-х роках митрополит Філарет підіймав питання про автокефалію УПЦ, то вона обґрунтовувалася у т.ч. існуванням уніатства. Тобто, у 1990-х роках греко-католицький фактор мав вплив на розподіл православного середовища, а чи зараз він впливає на контакти між Православними Церквами?
— Це питання отак глобально, як у 1990-ті роки, знову постало тоді, коли був обраний патріарх Святослав. Фігура патріарха Святослава викликала побоювання, а у греко-католиків, як і в багатьох українців, були надії, що це новий Іван Павло ІІ, але український, що це новий Шептицький, але сьогоднішній і, відповідно, дуже активно почнуться процеси, і це буде глобальна загроза для православного світу. Але Греко-Католицька Церква як структура виявилася неготовою до того, щоб бути авангардом розбудови «українського світу». Вона виявилася неготовою до якогось місійного проекту, до того, щоб бути інтелектуальним лідером суспільства. Виявилося, що УГКЦ може багато що робити, але виключно у співпраці з Православними Церквами, з інтелігенцією, із громадянським суспільством, а сама по собі вона не може бути таким собі локомотивом змін. І тут величезна відмінність від польської ситуації чи від ситуації Шептицького. Не дивлячись на те, що Греко-Католицька Церква невелика, вона могла би стати таким досить суттєвим фактором змін, але не стала. Тому сьогодні греко-католицький фактор не становить фактор загрози для православних.
Греко-католицький фактор стимулює православних як певний приклад: «Ось дивіться, у них є Український католицький університет - і нам потрібен розвиток науки», «Ось дивіться, вони збираються на конференцію і там обговорюють такі-то проблеми - і нам потрібна така ж конференція», «Ось дивіться, у них є хороші богословські журнали - і нам треба», «Ось дивіться, у них є хороші переклади - і нам треба», «Ось дивіться, у них розвивається літургіка - і нам треба», «Ось дивіться, вони розвивають соціальну активність - і нам треба», «Ось дивіться, вони вміють аргументувати, що «Християнська етика» повинна бути у школі, роблячи це за допомогою різних документів, рішень Європейського суду, Декларації прав дитини і так далі – нам треба вміти аргументувати, давайте знайдемо православних юристів, які б нам таке ж саме написали». Греко-католики задають культурну, європейську планку роботи, і тут у них великий козир. І якби вони більше працювали, якби вони краще працювали, якби вони вкладали більше грошей у власне богослов’я і були б зарплати більші у викладачів УКУ, тому що на 2,5 тис грн. не можна прожити, але ректор чомусь цього не розуміє - і це катастрофа. Якби вони закладали більше у розвиток взагалі усіх своїх проектів, живих ресурсів, а не розраховували лише на волонтерство, на ентузіазм, то був би ще краще розвинутий цей проект – греко-католицький – і нам би треба було підтягуватися ще більше.
Поки що, слава Богу, ми тримаємо руку на пульсі подій і не даємо, щоб вони нас сильно обігнали у сфері богослов’я або соціальної роботи, або ще чогось, але для цього потрібно працювати. Це така гарна конкуренція. І потім можлива гарна співпраця, тому що з’являються спільні соціальні та богословські проекти. Греко-католики роблять дуже багато корисного, і ми робимо корисне і цікаве для них, і це взаємна зацікавленість. Відбувається така цікава річ: у 1990-ті роки було явище «позірного екуменізму» – всі зустрічалися, говорили хороші слова, але насправді тривала релігійна війна і Держком її втихомирював, нормалізував ситуацію. А у 2000-і роки почалися справжні, хороші людські відносини і конкретна співпраця: є конкретні журнали, конкретні проекти, конкретні конференції, не про «давайте зберемося і поговоримо, як ми будемо з вами дружити і як нам бути толерантними», а «давайте разом зберемося і поговоримо, що Біблія говорить про українську соціальну ситуацію». Спільні проекти, де ми один одному цікаві не взаємним цілуванням, а де ми цікаві спільними проблемами, які можна вирішити. І тут багато стимулювали католики: конференції на Заході, всі ці зустрічі, де вони запрошували православних поговорити на всеєвропейському рівні. Скажімо, вони побачили людське обличчя православних, ми побачили людське обличчя католицизму і греко-католицизму, і ставало легше спілкуватися. Але бувають окремі провокації, наприклад, коли греко-католики приїжджають в окреме село і не говорять, що вони греко-католики, а розказують, що вони православні і служать… Оці окремі провокації виглядають як щось непристойне, і вони збивають з дружнього настрою. Але, можливо, вдасться і цю проблему вирішити, бодай нагорі. Ми знаємо, що і ми буваємо внизу у відношенні до греко-католиків несправедливі, якісь непристойні речі йдуть від нас, але в цілому ситуація сьогодні вже набагато краща, і єдина Українська Церква можлива, причому саме православна, тому що богословські греко-католики розвиваються в сторону православної ідентичності, і це дуже позитивно. І це відбувається у загальному контексті покращення католицько-православних відносин, тому що дуже активно розвивається богословський діалог між Римом і Константинополем. Там є значний прогрес і те, що наші уніати не відстають від цього прогресу, що вони у цьому процесі теж задіяні – це величезний фактор, це просто подарунок історії. Бо якщо б вони уперлися в якійсь застарілій парадигмі, а Рим і Константинополь пішли далі, то це було б катастрофічно. Позитивному розвитку дискусій в Україні сприяє і Москва. У Москві теж починають думати, яким може бути богослов’я в епоху постмодернізму. І один із перший висновків - що в епоху постмодерну і агресивної секуляризації православні повинні бути стратегічними союзниками з католиками. І є відповідні заяви патріарха Кирила, митрополита Іларіона (Алфєєва). Якщо вже Москва підключається до цього процесу, то тим більше в Україні, де весь час можлива просто криза і катастрофа, це партнерство – чи назвати його «стратегічним», чи «нестратегічним» – можливе і потрібне. У що воно виллється – не знаю, можливо, в якусь єдність, але вже навіть це неважливо, уже навіть юрисдикційна єдність не стає таким собі фетишем. Важлива реальна співпраця. Реальне християнське життя важливіше за забезпечення юрисдикційної єдності. Сьогодні, навпаки, люди починають цінувати різноманіття. І не настільки всі прагнуть до єдності як стратегічної мети. Всі починають розуміти, що це змагання за видиму єдність, а невидима єдність так чи інакше є, щоб не говорили про це богослови та єрархи. І це відчуття, що невидима єдність нас об’єднує з самого верху, і наша християнська солідарність об’єднує нас знизу – цього достатньо. Це відчуття теж уже є – і слава Богу! Це все відповідає євхаристійній еклезіології і взагалі сучасному православному богослов’ю ХХ-ХХІ століть. Ми змінили католиків православною еклезіологією євхаристійної спільноти, розумінням дружби між євхаристійними спільнотами, вони теж уже не стільки борються за єдність, як раніше. І тому сьогодні важлива співпраця спільнот, співпраця особистостей, а вже потім, колись, можливо і буде спільне причастя.
Розмовляв Олег КИСЕЛЬОВ
Київ, 18 грудня 2012 р.
Інтерв’ю зроблене в рамках виконання проекту № GP/F44/080 «Міжправославні відносини в Україні: зовнішньо- та внутрішньополітичні та соціокультурний аспекти», підтриманого грантом Президента України.