Інтерв’ю з релігійним публіцистом Юрієм ЧОРНОМОРЦЕМ, док. філос наук, про 2011 рік в житті православних і греко-католиків, чому Церкви мусять брати участь у розбудові громадянського суспільства в Україні і як не втратити шанс збудувати Християнську Україну.
— Десятиліттями українське православ’я розвивалося в трикутнику УПЦ (МП), УПЦ КП, УАПЦ. УПЦ (МП) — це найбільша в Україні Церква, яка має десять тисяч повноцінних громад і претендує на те, щоб бути православною Церквою для всього народу України. Цього року УПЦ розвивалася стабільно із зовнішнього, знакового, боку. Було проведено помісний Собор УПЦ, який, щоб не дражнити Москву, названий просто «Собор УПЦ». Сам факт проведення такого Собору – важливий для легітимізації УПЦ як самостійної реальності. На Соборі проросійськи налаштована маргінальна група не змогла вплинути на його загальний хід. Їх галасливий бунт був помічений, але значно менше, ніж, наприклад, видання українського богослужбового Євангелія. Крім того, минулого року, проросійські сили понесли знакову втрату. Проти Церкви почав бунтувати лідер Союзу Православних Братства В. Лукіяник, який і був відлучений від Церкви. Можна сказати, що протиставлення минулого року проросійськими силами проти більшості в УПЦ привело лише до усвідомлення цими діячами власної маргінальності, про що відкрито заявив відомий лідер «політичного православ’я» з Одеси В. Кауров.
Але в УПЦ існують важливі внутрішні напруження. УПЦ будує у Києві величезний собор Воскресіння Христового, на який збираються значні кошти з єпархій, а відповідно – з парафій. Фінансовий стан більшості парафій, а відповідно і священиків – незадовільний. В цих умовах вимагати від них грошей взагалі аморально. За моїми спостереженнями, приблизно 20 % від громад УПЦ можуть реально платити якісь помітні суми в бюджет будівництва, а вимагають від усіх. Крім того, залишаються подарунки для архиєрея на свята чи в зв’язку із візитами, від яких відмовляється лише найбільш строгі монахи серед єпископів. А значна кількість єпископів крім подарунків бажає від парафій ще і певних зборів на утримання себе і свого апарату, хоча раніше була практика «кормления» від кафедральних соборів. В результаті всіх поборів у священиків загострюється почуття соціальної несправедливості. За останні роки було кілька конфліктів, один з них з єпископом Запорізьким, якого довелося переводити в Конотоп. Але і там він затіяв високі збори, і тепер назріває черговий конфлікт. Виходу із ситуації не видно. Фінансувати будівництво собору під видом виділення грошей на реставраційні роботи в Лаврі, держава не може. Очевидно, що якби була канонічна альтернативна Церква, в якій не було б цих «відрахувань нагору», то більшість громад були там, а не в УПЦ.
Отже, керівництву УПЦ слід було би подумати про зміну пріоритетів, про реформу фінансової політики. Від громад сьогодні немає чого брати. Лише п’ята частина із них може дійсно бути дохідними для архиєреїв та Церкви інституціями – бо це або великі монастирі, або собори в містах. А звичайним парафіям слід навпаки допомагати. Або принаймні не заважати. А що має звичайний священик від центрального керівництва? Нічого, крім «Вісника УПЦ» Василя Анісімова, за який він має ще віддати 10 гривень! Треба дійсно думати про всю цю приховану кризу – поки не пізно. І всі розмови: знайдіть собі по спонсору – від лукавого. Нехай вся УПЦ знайде собі спонсорів на будівництво. І кожен архиєрей знайде спонсора на власне утримування – їм це легше зробити. А знекровлювати церковні громади, особливо на селі – це шлях в нікуди.
— А як Ви оцінюєте ситуацію в УПЦ КП?
— Ця Церква переживає період захоплення від власного існування. У Марка Аврелія є такий вислів: «Хочеш бути щасливим? Відчуй, що твоє існування – це і є достатня причина для щастя». Дуже помітно, що УПЦ КП щаслива тим, що нова влада не змога її знищити. Від цього щастя УПЦ КП навіть готова любити сучасну українську владу, виправдовуючи це почуття такою вірною в принципі максимою: «найгірша українська влада краща, ніж найкраща неукраїнська». Але слід не забувати, що ця влада може зламати хребта всьому українському народові, який в 2009-2010 роках захистив на місцях УПЦ КП. І тоді вже і сама УПЦ КП може зникнути. Отже, я би сказав, що потрібно ще більше працювати заради майбутнього і Церкви, і українського народу.
УПЦ КП сьогодні має всі шанси перетворитися на рух всього народу, стати ідейним лідером для нації, якщо всі будуть працювати не покладаючи рук так само, як це роблять в УПЦ КП поки що окремі добрі пастирі. Якби Патріарх Філарет так організував роботу, щоб кожен здібний православний в УПЦ КП робив стільки ж, скільки і він сам робить, чи його найближчі помічники – то ми мали б зовсім іншу Україну.
— А якими є внутрішні тенденції в УПЦ КП?
— Перш за все впадає в очі політика Патріарха Філарета із формування молодого єпископського корпусу, який би провадив керівництво Церкви в наступні півстоліття. Ці молоді люди дійсно талановиті, схожі на покоління «нікодимівців», і навіть кращі за нього. Думаю, що ця політика є вірною. Митрополит Володимир повисвячував в єпископи всіх, хто до цього доріс і кого треба було відзначити. Патріарх Філарет проводить певну селекцію, і в цьому його перевага.
По-друге, Патріарх Філарет почав серію просвітницьких проектів. Зараз перекладаються на українську всі святі отці, твори яких були видані російською. Очевидно, що як і з перекладом Біблії, із перекладом богослужбових текстів – недоліком є неврахування досягнень науки щодо розуміння оригіналу. Але в цілому якість перекладів є більш високою, ніж можна було б очікувати. В результаті українською буде точне відображення російського корпусу святоотцівських перекладів. В усякому разі, УПЦ КП демонструє, що при обмежених можливостях можна систематично працювати, а не сидіти в кутку без жодних результатів, як УАПЦ.
— Що Ви маєте на увазі? Як взагалі можна охарактеризувати ситуацію в УАПЦ?
— УАПЦ переживає цікавий період, який я би назвав прологом до майбутніх трансформацій. З 2005 року УАПЦ робила вигляд, що рухається в сторону Константинополя, потім – вела переговори із УПЦ, потім знову заявила про вірність курсу на Константинополь. Все це досить дивно для Церкви, яка свого часу не допустила, щоби її очолив Митрополит Костянтин (Баган), Предстоятель УПЦ в США, яка є частиною Константинопольського Патріархату. Думаю, що УАПЦ на чолі з Митрополитом Мефодієм в залежності від ситуації грала на користь Московського Патріархату, так чи інакше затягуючи вирішення українського питання Вселенською Патріархією. Якби була одна Церква, навіть якщо на її чолі був би Патріарх Філарет, то вже були б значні шанси на томос від Константинополя. Минулого року була зроблена спроба домовитися із Московським Патріархатом. Гарантувати автономію УАПЦ в УПЦ було в принципі можливо. Але УАПЦ хотіла формального підпорядкування Константинополю – із передачею права на духовне лідерство до Митрополита Київського УПЦ. І приєднання УАПЦ до УПЦ не хотіла Москва. Адже все це могло б зробити процеси українізації УПЦ незворотними. А Москва все ще надіється русифікувати УПЦ (МП), і тому де-факто приєднання УАПЦ було забороненим. Якби не це вето із боку Москви, то про приєднання УАПЦ до УПЦ під назвою «Українська Автономна Православна Церква» мова йшла б на літньому Соборі УПЦ.
Після провалу переговорів із УПЦ, УАПЦ написала документи з проханням, щоб їх прийняли до складу Константинопольського Патріархату на будь-яких умовах. Але і ця спроба залишилася без результату, оскільки вирішення проблеми українського православ’я не може бути частковим, а лише комплексним. Це підштовхнуло до спроб об’єднатися із УПЦ КП – хоча б формально. Єдина Церква з УПЦ КП і УАПЦ вже могла б стати суб’єктом переговорів щодо власного майбутнього.
Крім того, останніми роками УАПЦ висвятила в єпископи значну кількість священиків, які перейшли із УПЦ КП. У відповідь на протест УПЦ КП, УАПЦ практично зробила ультиматум: вимагаємо переговорів, а поки їх не має, чекаємо перебіжчиків із УПЦ КП з відкритими обіймами. Взагалі УАПЦ тим самим оголосила війну УПЦ КП – і умовою її відкладення назвала переговори. Це було доволі нерозумно, оскільки після провалу переговорів про об’єднання, про що заявлено в грудні, УПЦ КП може розпочати активні дії проти УАПЦ. Тим більше, що УАПЦ не може вести жодної інформаційної війни, бо просто немає інформаційної політики. А тому УПЦ КП виграє у будь-якому разі.
— А наскільки реальними є твердження Патріарха Філарета, що в УАПЦ багато хто хоче приєднатися до УПЦ КП?
— Це цілком можливо, якщо УАПЦ ввійде знову в період напіврозпаду, який вона вже переживала на початку 2000-х. Лише в 2005 році, коли з’явилися надії на вихід із канонічної ізоляції, УАПЦ почала існувати хоч в якійсь єдності. До цього існували три самостійні єпархії, і митрополит Мефодій був лише одним із центрів впливу. Сьогодні ситуація така, що одна із єпархій може перейти до УПЦ КП, друга готова влитися до УПЦ (МП), а третя власне знаходиться в руках у Митрополита Мефодія. Але і ця єпархія – це не приватна власність Митрополита, і може знайти собі іншого Предстоятеля. В усякому разі, чому окремим єпархіям не приєднатися до УПЦ КП чи УПЦ (МП)? Хтось не хоче бути із Патріархом Філаретом тільки тому, що той, мовляв, колись співпрацював із КГБ? І тому мириться із архиєреєм, який очевидно співпрацює із ФСБ і ВЗЦЗ МП? В УАПЦ існує пуста ідея, що потрібно бути «нефіларетівцями» і «немоскалями», але часто ці єрархи є гіршими за Філарета і гіршими за архиєреїв УПЦ МП. Останні хоч щось роблять для України, а владики УАПЦ – нічого. Звісно, серед них є хороші люди, яким слід було б задуматися про майбутнє українського православ’я.
— А чи не тут варто шукати причину того, що представник УАПЦ не був поруч з єрархами УПЦ (МП), УПЦ КП і УГКЦ, коли вони 1 грудня підписували звернення до влади і народу?
— Дійсно, УАПЦ «пропустила свій поїзд», втратила історичний шанс ще 2000-го року, коли в Україну не пустили Митрополита Костянтина (Багана). З тих пір її вплив у суспільстві маргіналізувався, сама Церква перетворилася в пусту форму для самостійних єпархій, деканатів, парафій. Це явище анархічне, і йому прийде колись кінець.
Не знаю чому УАПЦ не було на зустрічі в Могилянці 1 грудня, але відсутність підпису її Предстоятеля під Декларацією 1 грудня – дійсно символічна. Якщо подивитися на суспільну підтримку і авторитет, то його в православному секторі ділять УПЦ (МП) та УПЦ КП. Крім того, зростає авторитет і вплив УГКЦ. Вона має іміджеві переваги. Це Церква Київської традиції, але із католицьким соціальним вченням, із авторитетними Предстоятелями – старим і молодим. УГКЦ немає значних внутрішніх хвороб, і вже тому багато хто їй симпатизує.
— Рік тому, коли стало відомо, що Патріарх Любомир іде у відставку, багато говорилося, що УГКЦ може втратити в суспільному впливі. А як Ви оцінюєте ситуацію в УГКЦ з обранням нового Глави?
— Епоха почалася, але темпи розгортання нового потенціалу УГКЦ поки що менші, ніж можна було очікувати. Сам Патріарх Святослав ще мало користається із власної харизми, і це пов’язано із тим, що він лише формує велику команду своїх помічників. В цілому УГКЦ вже кілька років переживає етап якісного зростання центрального апарату, який був би здатний провадити розбудову УГКЦ в нових умовах, як Церкви, що має пропозиції для цілого українського народу. УГКЦ може бути ідейним лідером для всіх українців, могла б запропонувати свого роду план – як нам будувати рідну країну в XXI столітті. Лише УГКЦ має достатній потенціал, щоб завоювати християнською пропозицією для розвитку як еліту, так і все суспільство.
Сьогодні існує певна зацікавленість УГКЦ у власних проблемах. Власний катехизм УГКЦ чи стратегія розвитку парафіяльного життя – все це чудово. Але потрібно ж відчувати відповідальність за всю Україну. Потрібно пропонувати стратегію розвитку України. Потрібно синтезувати найкращі досягнення соціального вчення Католицизму і Православ’я. Свого часу Митрополит Андрій Шептицький запропонував плану побудови України із трьох стадій. Перша – розбудова життя громадянського. Тобто, творення міцної сім’ї, місцевих громад, професійних об’єднань, кооперативів – на основі християнських цінностей, взаємної солідарності, допомоги слабшим із сторони сильних. Друга стадія – це виховання християнсько-орієнтованої еліти. Йдеться про покоління політиків, які б могли розбудовувати правову державу, із дотриманням прав людини, із розвитком солідарності на загальноукраїнському рівні. І лише третя стадія – це взаємодія християн київської традиції в зусиллях щодо церковної єдності. Цей план, написаний у посланні «Як нам будувати рідну хату?», так і не було втілено в життя.
Пройшло 20 років незалежності, але немає правової демократичної держави та еліти, і немає системних зусиль Церков у цьому напрямку. Не розвинуто і первинну християнську солідарність на рівні громад. За допомогою сучасної соціальної теорії Папа Бенедикт XVI пропонує для всіх країн аналогічні речі в своїх посланнях, особливо у «Любов у істині». Але УГКЦ не доносить ці пропозиції Папи до українського суспільства. Патріархи Любомир і Святослав, курія УГКЦ, окремі інтелектуальні лідери – намагаються щось зробити для популяризації християнського суспільного життя. Але їм не вистачає сміливості, не вистачає розуміння, що вони опинилися в ситуації пророка, який може і не найкращий, але посланий Богом благовістити істину цьому народові, відкрити йому перспективу і на найпростіші речі, як правова держава і демократія, так і на найскладніші – як любов чи солідарність.
Нам потрібно пройти між Сціллою повернення до совєтського чи імперського тоталітаризму і Харибдою сучасного релятивізму. І вказати на шлях між цими двома проваллями – це завдання взагалі християнських Церков України, і особливо УГКЦ як найбільш підготовленої до такого завдання. Це свого роду нове історичне покликання УГКЦ і християнських Церков України взагалі. Маю надію, що це покликання буде усвідомлене і до цієї справи підійдуть із відповідальністю. Гарні початки для того є. І було би помилкою замкнутися на локальних вузькоцерковних завданнях, залишивши суспільство на поталу патріотів іншої держави, мародерів, релятивістів та інших в цілому гарних людей, які, однак, ніколи України не розбудують.
— Чи Ви закликаєте до політизації Церков?
— Ніяк ні, потрібна участь Церков у розбудові християнського громадянського суспільства, яке б змінювало і державу, і політику. У нас якось традиція спонукає до мислення про роль Церкви в державно-церковних відносинах. Але насправді, Церква стоїть на боці громадянського суспільства, піклується про своїх вірних, і взагалі є найбільшою інституцією громадянського суспільства. І якщо буде здорове розвинуте громадянське суспільство, буде вихована в дусі християнської відповідальності еліта – то і з’явиться шанс на нормалізацію нашої великої політики. Це не шлях втручання Церкви в політику, це шлях виховання, вирощування, самоорганізації.
— Але, з іншого боку, участь у формуванні громадянського життя та цінностей еліти – це теж політика…
— Тоді і недільні школи, і уроки християнської етики, і проповідь у церкві – це теж політика. На Заході розрізняють політику як управління державою і життя політичних партій – тут Церква не приймає участі. І політику як управління громадами і життям громадян – тут Церква приймає участь. Від опікування лікарнями та школами до побудови дитячих майданчиків, від товариств тверезості до дитячих таборів. Все це політика у другому значенні слова – тобто політика як мистецтво спільного життя, мистецтво солідарності громадян та спільнот. Багато що вже є, і малого не вистачає до того, щоб запропонувати суспільству загальний проект, загальну альтернативу. Щоб замість суспільства нового «совка» чи релятивізму ми мали нашу Християнську Україну.
Думаю, що розуміння відповідальності серед християнських Церков за майбутнє народу є, і тому з’явилася ініціатива 1 грудня. Там саме пропонується покласти в основу всього життя прості християнські принципи: жити за законом, поважати права людини як образу Божого, ставитися до іншого, як до самого себе. Ці прості речі створили колись християнську Європу, сприяли становленню Америки. Ці прості речі були в основі моралі наших предків. Не якийсь ідеал «імперії» чи «раю на землі», а закон, Божий закон, для моралі і правова держава в політичній сфері. Яким би не був інший – добрим чи злим, патріотом чи негідником – повага до нього як до образу Божого. Захист іншого, якщо він скривджений. Все це прості речі – закон і відповідальність, права і обов’язки. І вони рятують від тоталітаризму, для якого ми чергові «гвинтики» до машинерії «Святої Русі». І рятують від релятивізму, в якому загублено основу-основ – закон Божий і закон людської природи.
— Що Ви мали на увазі, коли сказали, що дещо вже зроблено у впливі Церкви на формування громадянського суспільства. А які є ознаки становлення християнського громадянського суспільства в Україні?
— Я би назвав два приклади популярних видань – CREDO і Дивенсвіт, які є плодом діяльності християнського громадянського суспільства. Популярність та користь – очевидні. Рух християн-професіоналів – важлива ініціатива, яка може мати велике майбутнє. Православними також багато що робиться саме в межах розбудови християнського громадянського суспільства. Подивіться, для прикладу, скільки ініціатив існує навколо Іонинського монастиря у Києві: рух волонтерів, молодіжних рух, кілька цікавих видань.
Як би сказав, що майбутнє Церкви – це громади і рухи. Кожна ініціатива втілюється в життя, коли це є справа громад, і коли люди приймають в цьому участь як у певному русі. Я би сказав, що ми переживаємо стадію переходу від творчого хаосу до власне інституалізації дійсного християнського громадянського суспільства. І сьогодні Церкви можуть «підставити вітрило» і вловити вітер активності мирян, а можуть пропустити цей момент. Напинати вітрило, але робити це не енергійно, і пропустити таки сприятливий час. Думаю, що 2012 буде одним із показових років у цьому питанні.
— Враховуючи розвиток подій у 2011 році та всі тенденції у суспільно-політичного життя в Україні і сусідів, які прогнози можете зробити на 2012 рік?
— Необхідно говорити про певні дестабілізатори. Найперший фактор дестабілізації – це можливість якоїсь трагедії в Росії. Знаєте, ще трохи цього Чапліна в телевізорі – і народ як народ взагалі буде втрачено. Ну а чим більші втрати, тим більше шукають у тому винних. Головна небезпека – що Чаплін і Ко перетворили Церкву на предмет насмішок суспільства. І народ, почавши сміятися із Чапліна, може перестати поважати Церкву і в Україні. Тоді, власне, Церква залишиться лише із віруючими. А нове покоління і народ будуть атеїстичними. Це була б певна історична трагедія, це було б вимирання душі народу, перетворення всього життя на перформенс маніпуляторів – від релятивістів до націоналістів включно.
Другий фактор дестабілізації – це активність всяких «чапліних» в Україні. Вони можуть бути у різних конфесіях. Але ці маленькі і великі безвідповідальні артисти і політикани є, і якщо дати їм владу, то вони швидко можуть перетворити ситуацію так, що вплив і авторитет Церкви буде приблизно таким, як у Вітренко чи Костенко-Плюща. Тобто ніяким.
Отже, нас чекають часи випробувань. Варіантів втратити — багато. Шансів зберегти сьогоднішню ситуацію — мало. Надій на те, що Церкви стануть провідниками народу в тій пустелі, в якій ми опинилися після 20 років незалежності, – дуже мало. Але, повертаючись до вже сказаного, Церквам слід згадати образ давніх пророків: треба брати відповідальність на себе, бо більше нікому. Ясно, що відповідальність – це ризик. Але ж хтось повинен почати вчити суспільство не паски святити, не лише посту дотримуватися, а жити за законом, поважати один одного, цінувати гідність кожного. І, здається, ініціатива 1 грудня таки може стати поворотним пунктом, від якого відраховуватиметься в підручниках ера становлення Християнської України.
— І Ви вважаєте, що це можливо?
— Оптиміст – це добре освічений песиміст. Можливе все. Карл Попер колись сказав: не лише традиція, але вибір кожного покоління визначає те, в якій державі ми живемо. І сказано про Англію. Що вже казати нам – у нас все сьогодні залежить від нашого вибору, бо всі традиції по суті давно зруйновані. Отже, можливо все. І що ми будемо жити в атеїстичній державі, і в тоталітарній зневірі, і в християнській Україні. Рік 2012 буде одним із тих перехресть, на яких ми будемо робити свій вибір майбутнього. І сьогоднішні недопрацювання можуть потім виглядати як найпростіше: вони не встигли на поїзд історії. Або навпаки: незначні сьогоднішні кроки можуть привести нас до потрапляння в правильний час у правильні двері. Я би сказав словами Ліни Костенко: «У нас немає часу на поразку». У нас немає права на поразку. Якщо ми – християни і українці.
Київ-Львів, 11 січня 2012