Юрій Чорноморець. Соціальне вчення патріарха Любомира Гузара
У 2011 році патріарх Любомир випустив власну аудіокнигу «Суспільство і політика». В цій книзі Блаженніший відповідає на питання політика Олесі Горобець. Книга вже має продовження у випуску «Суспільство і бізнес». Але сьогодні, коли в суспільстві розгортається обговорення ініціативи 1 грудня, актуальним є повернення до самих основ соціального вчення, до тих автентичних християнських істин, мудрим проповідником яких завжди був і є Блаженніший Любомир.
У 2011 році патріарх Любомир випустив власну аудіокнигу «Суспільство і політика». В цій книзі Блаженніший відповідає на питання політика Олесі Горобець. Книга вже має продовження у випуску «Суспільство і бізнес». Але сьогодні, коли в суспільстві розгортається обговорення ініціативи 1 грудня, актуальним є повернення до самих основ соціального вчення, до тих автентичних християнських істин, мудрим проповідником яких завжди був і є Блаженніший Любомир.
Біблійна основа
Згідно із Біблією діяльність політичних керівників народу може накликати на цей народ або Боже благословення, або прокляття. Це означає, що на політичному лідерові – особлива відповідальність. «Коли він є сумлінна особа, коли чесно сповняє свої завдання, то Боже благословення сходить і на нього, і на народ». Відповідальність політиків є частиною відповідальності усього народу, а отже – і кожного громадянина. Моральний вибір кожного – вчиняти за законом совісті чи ні – цей вибір впливає не лише на долю людини, але і на долю всього народу. Але все-таки моральна позиція політиків є особливо важливою для визначення долі народу, що видно на численних прикладах священної історії. Неможливо для народу досягти миру та процвітання, якщо на його чолі стоять аморальні політичні лідери. Закликаючи до навернення та морального здоров’я всю націю, у особливий спосіб церква звертається до політиків. Адже від їх прикладу та їх діяльності залежить значно більше. І один моральний політичний лідер може зробити значно більше для історичної долі свого народу, ніж прийнято думати. Християнство підкреслює, що історією рухають видатні особистості не менше, ніж класи чи нації. І від морального лідерства політиків залежить майбутнє країни не менше, ніж від суспільних рухів чи економічного розвитку. Аморальна поведінка політиків, їх безвідповідальність може загубити навіть таку нації, у благополучному майбутньому якої існувала тверда впевненість.
Абсолютний критерій
Критерій оцінки діяльності політичних лідерів – такий же, як і для всіх людей. Цей критерій сформульовано в Біблії: «За плодами пізнаєте їх». В Україні цей критерій особливо актуальний. У одних політиків їх кар’єра перетворилася на постійну балаканину, а жодна із справ так і не була доведена до кінця. Дивно, але ці політики починали під правильним гаслом «не словом, а ділом!». Нажаль, все виявилося навпаки: «великих слів велика сила…», як іронічно писав про таких патріотичних балакунів Тарас Шевченко. У інших слово взагалі перестало щось значити. За умов підвищення цін на продукти у кілька разів один із лідерів умудрився сказати, що нічого не змінюється. Після цього, щоб він не говорив, його слова не мають значення. Страшна інфляція слів. Але передбачувана. І тому – лише один критерій, абсолютний критерій: оцінювати за діяльністю, за плодами діяльності. Забути всі слова, думати лише про вчинки. Але як оцінити ці вчинки? Користь народу? Користь для країни? Користь для виборців? Любомир Гузар пропонує від дискурсу про користь повернутися до дискурсу про обов’язок. Політик чинить правильно не тому, що це корисно для країни (народу, виборців), а тому, що це відповідає його обв’язку. А цей обов’язок політик має знати із моральних законів, які сповіщають йому власна совість та християнська традиція.
Закони писані та неписані
З часів античності філософи ведуть дебати з найважливішого для політики питання: чи мають писані закони, які приймаються у державі, ґрунтуватися на неписаних моральних законах? Багатьом здається, що юридичні закони та правила політики можуть бути цілком автономними від моралі – як такі собі технології. Інші думають, що ніяких моральних законів, які були б загальнозобов’язуючими, не існує.
І все-таки існує певна традиція вбачати в людській совісті вісника внутрішнього морального закону, закону серця. Цей закон іноді називають «природним», оскільки він вроджений самій людській природі, відомий кожному серцю. Цей закон велить берегти життя, виховувати дітей, а у суспільному житті бажати іншим того, чого бажаєш собі чи своїм дітям. Про цей моральний закон багато розмірковував Тома Аквінат. В його існуванні Кант бачив єдиний достовірний доказ існування Бога. Дійсно, людині важко вважати себе людиною, коли вона йде проти того морального закону, про який сповіщає совість.
Не всі вірять голосу совісті. Але моральні заповіді природного закону підтверджує релігія, зокрема – християнство. Більше того, релігія радикалізує моральні вимоги до людини, вимагає більшої любові до інших, ніж до себе.
Люди – не ідеальні. Тому вони так чи інакше відступають від морального ідеалу. Але суспільство є здоровим, коли народ та його лідери намагаються жити згідно із моральним законом. І суспільство є хворим, коли такого прагнення немає. Найперше завдання політика – намагатися діяти згідно із нормами морального закону, навіть якщо через це політично він може втратити. По-друге, власним прикладом, всією своєю діяльністю надихати інших людей, народ, на дотримання норм високої моралі.
Серед політичних лідерів є такі, що ніяк не виконують цих завдань. І цей факт висуває тривожне питання: чому такі люди є при владі?
Боже терпіння
Згідно із патріархом Любомиром, Бог бажає тільки доброго. Але допускає і здійснення злого, якщо на те є добровільний вибір людей. Бог поважає людську свободу. Адже людина створена Богом вільною – і не лише в розумі, але і у свободі – і це є суттєвою особливістю людини. Без розуму і свободи людина не була б людиною. Тому Бог не чинить насильства над людиною, а залишає її вільною. Давня біблійна мудрість говорить: «Перед тобою є шлях добра і шлях зла, шлях життя і шлях смерті. Вибери ж шлях добра, шлях життя». Часто, дуже часто люди роблять інший вибір. Тим самим визначається доля людей, бо вони несуть повну відповідальність за власний вибір.
Політичні лідери нації можуть помилятися і вибирати зло. А можуть зробити зловживання владою своєю звичкою – тоді народ навіть має право повстати проти такої влади. Хоча шлях повстання є найостаннішим виходом із ситуації.
Політичні лідери діляться на тих, хто визнає власні помилки та просить за них вибачення. І тих, хто ніколи не вибачається за власні помилки, вважає себе завжди і всюди правим. Очевидно, що симпатії патріарха Любомира на боці перших. Хоча можуть бути і лицемірні вибачення – занадто далеко зайшов сьогодні моральний розклад у суспільстві та політикумі.
Отже, у народу є свобода – і він відповідальний за свій вибір. Політики мають свободу – і вони відповідальні за власну діяльність. Бог дозволяє народу та політикам вільно вибирати власне майбутнє, не примушуючи до шляху добра насильно.
Дві спокуси
Найпершою спокусою сучасності є моральний релятивізм. Люди зловживають власною свободою, забуваючи про права інших та про власні обов’язки перед іншими. В деяких випадках – як то аборти – це зловживання власною свободою веде до вбивства інших людей. Для християнської моралі зародок вже є повноцінною особистістю, чиє право на життя так само священне, як і право кожного новонародженого. Моральний релятивізм сучасності заперечує це. А також дозволяє занадто багато речей, які завжди вважалися протиприродними. Наприклад, виховання дітей гомосексуальними парами.
Моральному релятивізму протистоїть інша спокуса. Це – спокуса тоталітаризму. У радянському суспільстві моральні норми нав’язувалися особистості як визначені суспільством. Пострадянські архієреї сусідніх країн мріють про «православний Іран», про своєрідну теократію із підкоренням політичної влади духовним лідерам та тотальним контролем над суспільством. І мріють про те, щоб втягнути у власний «православний халіфат» ще й сусідні держави – Україну, Білорусь, і навіть Молдову. Патріарх Любомир вважає такого роду зусилля спокусою не менш жахливою за своїми наслідками, ніж моральний релятивізм. Адже тоталітаризм привчає людину бути безвідповідальною. Мало того, він привчає людину до лицемірства, розвиває культуру, в якій одне говорять публічно, інше дома, «на кухні».
Релігійний тоталітаризм та релігійне лицемірство здатні розкласти суспільство не менше, ніж релятивізм. Обидві ці спокуси відвертають людей від релігії, від моральної відповідальності. Для християнства характерна позиція шляху свободи, коли і народ, і політичні лідери вільно беруть на себе обов’язок життя згідно із моральними законами. А релігійні лідери виступають не новими «аятолами», а лише добрими радниками і не перебирають владу на себе.
Високе покликання політика
Виходячи з усього сказаного, очевидно, що політика – це високе покликання. Знайти шлях добра та життя у сьогоднішніх реаліях – це високе мистецтво, до якого покликані найкращі християни, найкращі громадяни. Політика завжди була найвищим і найвідповідальнішим служінням. Завжди була велика спокуса зрадити це служіння і перетворити політичне служіння на догоджання собі, власним егоїстичним інтересам. І взагалі – завжди перед політиком була спокуса зрадити шлях добра і творити зло. Але сьогодні – особлива епоха. «Шлях добра» для політика став ще вужчим, а можливості для зловживань – найбільші. Тому Україна чекає на відповідальних християн-політиків як на епохальне явище. Але «чи діждемося свого Вашінгтона?». Це запитання, яке ставив ще Тарас Шевченко, до сьогодні – гостро актуальне. Поки ще немає цієї відповідальної перед країною генерації політиків, слід особливо цінувати все добре, що чинить у сьогоднішніх умовах кожен політик, кожен громадянин, кожен християнин. Всі ці добрі діяння українців закликають Боже благословення на нашу країну та вселяють в наші серця надію, що Україна таки відбудеться як щаслива та квітуча реальність.
