Інтерв’ю із Юрієм Решетніковим – заступником голови Громадської ради з питань співпраці з церквами та релігійними організаціями при Міністерстві освіти, молоді та спорту України, к.філос.н.
— Очевидно, що впливають з огляду на те, що православна спільнота становить найбільшу частину віруючої спільноти України. Тому, безумовно, від якості міжправославних відносин залежить і загальна суспільна ситуація в Україні. З іншого боку, ми можемо відзначати дві моделі розвитку. Позитивний розвиток міжправославних відносин може впливати позитивно і на розвиток суспільної ситуації в цілому, а загострення міжправославних протиріч може привести до посилення суспільної напруги із усіма негативними наслідками.
— А сучасна, нинішня ситуація – вона позитивно чи негативно впливає?
— Мені здається ситуація досить стабільна. З одного боку, ми бачимо приклад міжправославного діалогу в рамках більш широких міжконфесійних утворень, як-то Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій та Нарада представників християнських церков України. Ми не бачимо за останній час якихось проявів гострих міжправославних протиріч – безумовно, що це є позитивним контекстом.
— Коли Ви очолювали Держкомнацрелігій, то яка була стратегічна політика держави щодо православних?
— Власне держава не виділяла окрему політику щодо православних чи щодо протестантів або ж юдеїв. Державна політика була спрямована в цілому на забезпечення свободи совісті в Україні і, по мірі можливостей, на сприяння гармонізації державно-конфесійних відносин, а по суті ми говоримо про подолання наслідків тоталітарної політики ще Радянського Союзу, які, як це не дивно, але через 20 років незалежності України ще залишаються в окремих ділянках не подоланими.
— Тобто не було такого, як при Леоніді Кучмі, що Держком працював не просто на сприяння порозумінню, а був активним учасником переговорів, формував моделі об’єднання православних. У Віктора Ющенка також була ідея щодо – як тоді модно було говорити – «конституювання» Помісної Православної Церкви. Ви ж Комітет очолювали при Ющенку?
— Так, я очолював при Ющенку, але Ви абсолютно слушно зазначили, що ці ідеї більше належали Віктору Андрійовичу і його оточенню і, мабуть, Секретаріат Президента більше у цьому напрямку і працював. Можливо, на щастя, уряд був менше втягнутий у подібні процеси, натомість реально сприяв діяльності Церков, зокрема і Православних Церков в Україні. З іншого боку, безумовно, що ми певним чином сприяли і готові були надавати всіляке сприяння розвитку діалогу по лінії УПЦ – УПЦ КП, УПЦ – УАПЦ та УАПЦ – УПЦ КП. І ті процеси в цьому відношенні, які почалися у 2009 році, безумовно, оцінювалися нами надзвичайно позитивно.
— Не могли б Ви уточнити що саме ви робили для налагодження цього діалогу?
— Власне йдеться про все те, що сприяло контактності представників Церков з різних питань, формування різного роду робочих груп і т.д., які і допомагали знайти якісь спільні знаменники діяльності, насамперед, що стосується представлення інтересів Церков перед державою і розгляду державно-церковних відносин. Це так чи інакше впливало і на міжцерковне порозуміння.
— Як Ви вважаєте, чи має держава турбуватися про проблему визнання УПЦ КП і УАПЦ з боку Вселенського православ’я?
— Складне питання. З одного боку, звичайно, має турбуватися. Тут є такий момент як здоровий патріотизм. І виходячи з нього, державне керівництво мало б бути зацікавленим у визнанні міжнародною спільнотою складових релігійного середовища України. Разом з тим, наскільки глибоко все це заходить, наскільки це вже не переходить межу втручання держави у справи Церкви? Тому, з одного боку, ті контакти на рівні державного керівництва із Вселенською Патріархією, які відбувалися раніше і відбуваються і зараз, безумовно, є важливою частиною зовнішньої політики України. Разом з тим, очевидно, що є досить проблематичним в умовах нинішнього демократичного способу розбудови нашої держави силовим шляхом моделювати якійсь сценарій для конституювання тієї чи іншої Церкви.
— Що, на Вашу думку, заважає єднанню Православних Церков?
— Очевидно, що є історичні проблеми. Якщо ми говоримо про єднання, то не будемо забувати про те, що все ж таки церковна спільнота живе за своїми законами, канонами, які вочевидь можуть певним чином ускладнювати досягнення певних, бажаних для світських людей результатів. Але разом з тим, очевидним є те, що практично немає гострих конфліктів, немає гострого протистояння, а кожна з трьох найбільших Православних Церков України розвивається поруч з іншими. Мені видається, що це є добрим для суспільства і, власне, це те, що мало би задовольняти і державу в цілому. Тому що, насправді, ніхто ж не ставить питання про об’єднання протестантів в одну якусь велику мегапротестантську спільноту і т.д.
— Ви є заступником голови Громадської ради при Міністерстві освіти, молоді та спорту України з питань співпраці з Церквами та релігійними організаціями. Як поводять себе на засіданнях Громадської ради православні різних юрисдикцій? Чи відчувається неприйняття однин одного, ворожість між ними?
— Абсолютно ні. І більше того, мені видається, що в більшості форматів, як київського центрального рівня, так і, мабуть, місцевого рівня, керівники і представники різних релігійних спільнот знаходять точки порозуміння. Можливо, десь в областях є приклади взаємного несприйняття з боку керівників відповідних єпархій, але, насправді, їх не так багато.
Люди чудово розуміють те, що є величезна купа питань, які стосуються усієї віруючої спільноти і зрушити з місця які можна тільки завдяки спільній праці. Я вже не кажу про те, що досвід роботи в таких організаціях сприяє міжособистісному порозумінню, а відтак це, вочевидь, сприяє й нормалізації відносин між самими Церквами.
Більше того, можу сказати, що, якщо говорити про Громадську раду, то в її рамках на сьогодні наказом Міністерства освіти створена робоча група щодо опрацювання механізмів визнання дипломів вищих духовних навчальних закладів. В цій робочій групі беруть надзвичайно активну участь як представники УПЦ, так і представники УПЦ КП. І ті, й інші абсолютно щиро зацікавлені у вирішенні цього питання. І практично всі знаходяться в одному правовому становищі. Тому якихось розбіжностей, протиріч і т.д. по міжконфесійній лінії не спостерігається.
— А чи готові представники Православних Церков, за умови залучення їх до викладання предметів морально-духовного спрямування, до того, що це буде відбуватися пропорційно до їхнього впливу в тому чи іншому регіоні? Чи такі питання в принципі не обговорюються?
— По-перше, вони не обговорюються тому, що, на моє задоволення, і не тільки на моє, але й представників Церков, які в цьому процесі вже задіяні років 10-12, ці питання були зняті ще у 2005 році, коли представники усіх Церков погодилися з тим, що викладати у школі мають фахові викладачі, тобто люди, які мають педагогічну освіту. Так, теоретично може бути випадок, коли священнослужитель має педагогічну освіту і не має якихось перешкод для того, щоб працювати в школі. Але це скоріше окремі випадки, яких вочевидь набагато менше. З цього боку, не так важливо, власне, в який храм ходить людина після свого робочого дня або перед його початком, як те, що власне вона буде викладати і як вона буде працювати.
А якщо ми говоримо про якійсь регіональний розподіл, то очевидно, що якщо більша частина населення на Сході України, можна припустити, складають вірні Української Православної Церкви, то вочевидь це більше буде спостерігатися і серед вчителів. Так само, якщо більшість населення Західної України, скажімо, Львівська, Тернопільська область, є віруючими Греко-Католицької Церкви, то, вочевидь, що така більшість буде спостерігатися і серед викладацького колективу. Але це не повинно впливати на суть викладання.
— А як формувався склад цієї Громадської ради?
— Склад громадської ради формувався після того, як на початку жовтня 2008 року відбулася зустріч Міністра освіти і науки з керівниками Церков і релігійних організацій України і за результатами цієї зустрічі було прийнято рішення про створення Громадської ради. Наступним етапом з боку Міністерства було направлення листів до всіх релігійних спільнот, які входять до складу Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, з пропозицією визначити своїх представників до складу Громадської ради. Відповідно, ті представники, які були визначені священноначалієм тієї чи іншої спільноти, наказом Міністра були введені до складу Громадської ради.
— Скажіть, а наскільки рішення, пропозиції та рекомендації Громадської ради впливають на прийняття рішень МОНмолодьспорт?
— Звичайно, нам би хотілося, щоб більше бралися до уваги наші рекомендації, щоб майже автоматично рішення Громадської ради імплементувалися як накази Міністерства. Але, з іншого боку, я би сказав, що зважаючи на те, що Громадська рада існує вже при двох Міністрах, у нас зберігаються досить конструктивні відносини з керівництвом Міністерства. І ті процеси, які відбуваються у сфері співпраці Церкви і держави в галузі освіти, в значній мірі є результатом діяльності Громадської ради. Наприклад, те, що впроваджується викладання християнської етики в школах, принаймні, цей процес, попри об’єктивно присутні деякі негативні чинники, не зменшується.
Мені видається, це є певною заслугою Громадської ради за умови нашої доброї співпраці з Міністерством освіти. Наприклад, у вересні було проведено спільну нараду в форматі розширеного засідання Громадської ради за участі представників обласних управлінь освіти і науки, де якраз акцентувалася увага на необхідності подальшого запровадження викладання предметів духовно-морального спрямування.
Те, що на сьогодні створено робочу групу, про яку я згадував, з питання опрацювання механізму визнання державою дипломів духовних навчальних закладів – це власне є ініціатива Громадської ради, підтримана з боку Міністерства освіти. Думаю, що те, що в минулому році богослов’я нарешті було визнано як окремий напрямок підготовки – це теж заслуга Громадської ради, яка була підтримана з боку Міністерства освіти, і тільки таким чином нам вдалося це реалізувати. Думаю, що навіть і те, що Україна є досить попереду інших пострадянських країн у плані можливості захисту кандидатських і докторських робіт з богослов’я, це теж результат доброго діалогу між Громадською радою і тоді ще Вищої атестаційної комісії.
— Які питання стоять на порядку денному Громадської ради в найближчий час? Що вона буде розглядати?
— Ті питання, які будуть стояти, вони стояли починаючи з 2008 року. Вони фактично є стратегічними для Ради і залишаються такими. Це подальше сприяння впровадженню предметів духовно-морального спрямування, тому що життя не стоїть на місці і, на жаль, підкидає нам певні виклики, наприклад, те, що етика з наступного навчального року вже виводиться на факультатив з інваріантної частини. Безумовно, це додасть певних питань для роботи Громадської ради. З іншого боку, очевидно, що державне визнання дипломів вищих духовних навчальних закладів так само ще не вирішено, тому Рада буде і далі цим займатися. Хоча в даному випадку ми говоримо не тільки про визнання, ми говоримо про трошки більший контекст, про урівнення соціального статусу студентів, випускників і викладачів духовних навчальних закладів з відповідними категоріями інших навчальних закладів.
І третє стратегічне питання, можливо, більш загальне, – це сприяння моральному вихованню, пропаганді здорового способу життя підростаючого покоління, різних категорій підростаючого покоління. Буквально 12 грудня відбулося спільне засідання нашої Громадської ради із Міжконфесійною християнською місією духовної опіки в місцях позбавлення волі при Державній пенітенціарній службі України, присвячене питанням виховання тих підлітків, які в силу різних причин сьогодні знаходяться в місцях позбавлення волі.
— І на останок: як Ви прокоментуєте зміни до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»?
— Щодо прийняття Закону 10221, то тут є два аспекти. Перший – юридичний. Там є негативні моменти. Ті питання, які можна було вирішити, не вирішили, але закладено контрольні функції і певна централізація деяких речей на Міністерство культури України. Це може, дійсно, привести до певних негативних моментів як з точки зору посилення контролю і відповідно тиску на релігійну спільноту, так і з тієї точки зору, що, на жаль, може мати місце корупціогений чинник. Я, чесно кажучи, не зовсім собі уявляю, як Міністерство культури буде ці повноваження, які вони отримали щодо погодження діяльності священнослужителів-іноземців, реально виконувати, бо раніше це все ж таки покладалося на обласні адміністрації. 35 тисяч громад будуть погоджувати їхню діяльність.
Проте більше, що мене в цьому непокоїть, – це не правова, а морально-етична складова, тому що ті пропозиції, які зараз були прийняті, подавалися і у 2002-2003 роках. Але тоді було абсолютно чітко зрозуміло, що Кабмін хоче провести такі зміни до Закону. Церковна спільнота піднялася на свій захист і добилася відхилення таких пропозицій. А зараз між першим і другим читанням відбувалися гарні зустрічі з Представником Президента України, першим заступником Міністерства юстиції, де релігійну спільноту переконували, що все буде гаразд, всі ці негативи знімуться… Потім була, на другий день після того як Верховна Рада проголосувала, зустріч із Президентом України, де так само керівники Церков почули про те, що їх думку було враховано. Ну, а насправді нічого враховано не було! Оце вже свідчить про те, що представники держави щось обіцяють керівникам Церков, щось говорять, при тому жоден з них, таке враження, не збирається нести відповідальність за те, що він обіцяє і говорить, а те, що робиться – робиться рівно навпаки.
— І що з цим робити?
— А це великий виклик для держави. Якщо ми трошки заглибимося у конспірологію, то висловлюється думка, що ці зміни щодо контролю і т.д. можуть прийматись у контексті наступних президентських виборів для того, щоб певним чином зорієнтувати релігійну спільноту. Але, разом з тим, якщо наразі серед керівників Церков почали лунати тези, яких не було за останні 20 років, про те, що якщо є такий рівень діалогу, коли представники органів влади або не чують, або чують та роблять навпаки, то який сенс із ними зустрічатися? І це дійсно виклик для самої держави.
— Мені здається, що у цьому контексті дуже показовою була зустріч Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій із Президентом, коли вони мали летіти до Брюсселю, бо фактично розмова була ні про що.
— Це була дуже дивна зустріч, яку після того багато коментували. Саме цікаве те, що Всеукраїнська Рада планувала їхати до Брюсселю, щоб пропагувати позитивний український досвід як розбудови міжцерковних відносин – досвід ВРЦіРО, – так і досвід державно-конфесійних відносин, який в принципі є досить непоганим. Я так розумію, що деякі люди, які мають вплив на формування тієї чи іншої політики, мали побоювання, що брюссельські зустрічі можуть відбутися у трохи іншому контексті, зокрема, враховуючи наявність Юлії Тимошенко в Качанівській колонії.
Мені видається, що це питання було аж занадто заполітизоване, результатом чого став, прямо скажімо, зрив цієї поїздки та абсолютно неочікувана зустріч з Президентом України. При чому, було видно по всьому, що зустріч була не готова. Якщо зустріч стосувалася питання літаків, паротягів, пароходів, якості доріг і підготовки до Євро-2012, а зовсім не питань, які турбують релігійну спільноту, то це означає тільки те, що зустріч дійсно була спонтанною і проводили її тільки для того, щоб провести.
— Тобто фактично релігійні діячі могли підняти імідж України, а держава посприяла тому, щоб його опустити…
— Своїми руками цей імідж опустили… А в тому ж самому Брюсселі абсолютно чітко всі зрозуміли, що відбувається тиск на релігійне середовище, що релігійних діячів просто не випустили. І по-іншому зрозуміти тут було важко. При тому, що об’єктивно ми живемо все ж таки у 2012 році, а не в якомусь 1946 або 1947. «Залізної завіси», на щастя, вже немає. Люди можуть через місяць поїхати в той самий Брюссель, чи колективно, чи приватно, і висловити вже мабуть трошки інші думки. Тому сенсу в тому, що відбулося, чесно кажучи, я не бачу.
Розмовляв Олег КИСЕЛЬОВ
Київ, 16 грудня 2012 р.
Інтерв'ю зроблено в рамках виконання проекту No. GP/F44/080 "Міжправославні відносини в Україні: зовнішньо- та внутрішньополітичні та соціокультурний аспекти",підтриманого грантом Президента України