Так, ну і що? — Ця стереотипна реакція на християнські свята повинна турбувати і будити — якщо не ціле «християнське» суспільство, то хоча б свідоме християнське співтовариство. Шкода і страшно, що, святкуючи «наше» християнство, ми забули про його суть — покаяння, Христа і Духа. Таке християнство стає не святковим, а буденним.
Ювілей Хрещення Русі й дебати довкола цієї події відвернули увагу від проблем сьогодення в темну глибину історії. Святкування стало добрим інформаційним приводом для охочих пропіаритися. Конфесії змагалися у претензіях на історичну роль і авторитет у дні сьогоднішньому. Політики заробляли бали коментарями, спонсорством Церков і фотографіями з предстоятелями. Свято обминуло народ, прості люди не змогли навіть наблизитися до святих місць, вінценосних і святійших персон охороняли надійні кордони міліції.
Так, ну і що? — Якось так 1025-річчя Хрещення Русі відгукнулося у свідомості 99% населення. Було б дивним очікувати якоїсь іншої реакції від людей, відчужених від свята, його суті і значень, його радості й надії.
А чи було свято? Ювілей став одним із симулякрів нашого часу — подоб, що ніяк не пов'язані з оригіналом. Начебто щось і було, але як ця назва співвідноситься з історією, з християнством, з життям народу — ніхто не перевіряв і нікому навіть не цікаво.
Я б назвав цей ювілей святкуванням того, чого не було. Тобто, все виявляється удаваним — і саме свято, і святковані події, радість учасників і промовлені слова.
Що не так зі святом? Ніхто з організаторів і перших осіб ювілею не сприймав його всерйоз, з усією відповідальністю. Не було покаянь. Не було щирих слів. Не було живих людей. Були актори, або, як кажуть соціологи, áктори, які розіграли соціокультурний і політико-релігійний спектакль. Все від початку було сценічним. Гра теж була поганою — ні сльози, ні дива.
Який можна винести сенс із того, що сталося навколо 1025-річчя Хрещення Русі, щоб подія, заздалегідь віртуальна, показна, фейкова, все ж не минулася даремно?
По-перше, «хрещення Русі» ще не було, в сенсі, що ця історія ще не закінчена і про неї не можна говорити в доконаному часі. Це вже не колишня одноразова подія, а тривала епопея, серія подій, процес рішень.
Деякі філософи визначають народ як постійний плебісцит — питання і рішення з приводу того, «чи хочуть люди і далі жити разом» (Ортега-і-Гассет). Аналогічно можна осмислити і «хрещення Русі» — як постійне самовизначення кожного окремого представника народу, а також як публічні обговорення та рішення стосовно християнської спадщини, і навіть глибше — до Євангелія, вчення Христа, віри в Бога, відповідальності жити за вірою. У цьому сенсі серія «хрещень» (сюди входять і «хрещення», вчинені апостолом Андрієм, прийняті князем Аскольдом і княгинею Ольгою) — це рішення наших предків, які повинні постійно обговорюватися і свідомо підтверджуватися. Навіть якщо рішення було прийняте до нас, воно потребує свого роду «конфірмації».
По-друге, «хрещення» вимагає не лише занурення у воду, але й занурення у вчення. Лише в цьому зв'язку стає зрозумілим доручення Христа апостолам: «Ідіть, отже, і навчайте всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав» (Матв. 28:19-20). Як можна хреститися в ім'я Отця, Сина і Святого Духа, нічого про них не знаючи? Як можна пишатися тисячолітньою історією, не навчившись за весь цей час бодай читати? Адже біблійні тексти рідною мовою стали доступні народові тільки в XIX столітті. І питання навіть не в доступності, а в тому, чи є жага до навчання, в культурі вченості, в розвиненості християнської освіти. Сьогодні Святе Письмо доступне, стоїть на полиці майже у кожного, але відкривається вкрай рідко. А про здатність вникати і розуміти священні тексти своєї рідної християнської віри — взагалі помовчимо.
По-третє, віра, що пройшла через хрещення, не тільки стверджується і зростає, але й стає відповідальною, живою, дієвою. Людина не лише вірить, а й живе по вірі, виконує обіцяне. Про це апостол Яків говорив ще першим християнам: «Чи віруєш ти, що Бог один? Добре робиш! Та й демони вірують, і тремтять. Чи хочеш ти знати, о марна людино, що віра без діл мертва?»(Як. 2:19-20).
Очевидно, що віра повинна виражатися в переміні всього життя. Незважаючи на настільки довгу історію нашого християнства, якістю життя ми похвалитися не можемо. Нікуди не подітися від запитання: якщо ми такі духовні, то чому живемо так недолуго і бідно?
Врешті, Хрещення вимагає моєї участі. Це не відбувається без мене, само собою. Хрещення — не рятує без віри в Христа і вірності Йому. Це не магічний засіб, а завіт, взаємна обіцянка, договір двох сторін. «Так і нас тепер Того образ, хрищення не тілесної нечистоти позбуття, але обітниця Богові доброго сумління, спасає воскресінням Ісуса Христа» (1Пет.3.21). Обіцянка за умовчанням передбачає виконання, вірність слову. Якщо ми порушуємо заповіт, то позбавляємо себе благ, обіцяних Богом у відповідь на наші обіцянки доброго сумління.
Хрещення пов'язане з нашим особистим покаянням — за гріхи і грішки, злочини минулого, відступ від Бога, порушення заповіту з Ним. Тому кращим побажанням свята залишаються апостольські слова: «Покайтеся, і нехай хреститься кожен з вас в ім'я Ісуса Христа для прощення гріхів, і отримаєте дар Святого Духа» (Дії 2:38).
Шкода, що ці слова не згадувалися на святкових «заходах». Як без покаяння не буває хрещення і Духа Святого, так без дару і сили Духа не буде довгоочікуваного відродження особистості, суспільства, країни.
Без животворящого Духа Святого все залишиться мертвою історією того, чого ще не було; спогадом того, чого не знали; порожнім, підробленими святом.
Так, ну і що? — Ця стереотипна реакція на християнські свята повинна турбувати і будити — якщо не ціле «християнське» суспільство, то хоча б свідоме християнське співтовариство.
Шкода і страшно, що, святкуючи «наше» християнство, ми забули про його суть — покаяння, Христа і Духа. Таке християнство стає не святковим, а буденним.