Ювілейна декларація УПЦ (первісний проект, 2008 рік)
Основою для християнської культури повинні стати традиційні духовні цінності народу України. На їх основі мають розвиватися українська педагогіка і мистецтво, філософія і наука. Особливо Православна Церква заохочує розвиток релігійного мистецтва і вітчизняної релігійної філософії. Традиційні для України християнські культурні цінності мають стати основою духовного відродження українського народу.
Від редакції. Оскільки в українському суспільстві розгорнулася дискусія щодо ініціативи 1 грудня, редакція Богословского порталу вважає за корисне опублікувати первісний варіант Ювілейної декларації УПЦ, яка була так і не була прийнята на початку 2009 року через спротив єпископів-русофілів цієї конфесії. Декларація містить оригінальний варіант православного соціального вчення, побудований на православній етиці відповідальності. Цей проект був безпосереднім продовженням вченням Блаженнішого Митрополита Володимира про Християнську Україну, яке було розвинуте ним в цілому ряді програмних доповідей в 2000-ні роки.
Церква і національна ідея
Православна Церква має духовну наснагу до проповіді Євангелія не лише окремим особам, але і всім народам. Цим самим Церква виконує волю свого Засновника, Господа нашого Ісуса Христа, що звелів: «Ідіть, навчіть всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця, Сина і Святого Духу, навчаючи їх всьому, що Я повелів Вам» (Мф. 28:19). Православна Церква вірить словам Спасителя і знає із власної історії, що можливою є християнізація цілих народів, а не лише окремих осіб. Православна Церква не може погодитися із думкою, що релігія є справою лише особистості. Духовна історія народів складає духовну історію людства. Вірність народів Богові чи їх невірність згідно із ясним навчанням Святого Письма визначає долі народів. Церква не втомлюється сповіщати цю духовну таємницю, звертаючись як до націй взагалі, так і до очільників народів, на яких лежить особлива відповідальність.
Православна Церква закликає не лише окремі особи, але і цілі народи та людство взагалі керуватися законом любові, заповіданим Спасителем Ісусом Христом. Православна Церква наголошує, що саме християнська мораль має бути душею народного життя, без якої найкращі правові системи не вбережуть від сваволі та деградації. В той же час Православна Церква наголошує на тому, що християнські ідеали любові можуть здійснюватися народом, що визнає елементарні вимоги природного морального закону. Не можна будувати цивілізацію любові тоді, коли в країні немає елементарного правопорядку, не забезпечено торжества справедливості та законності. Бог благословляє тих лідерів націй, що встановили справедливий лад, і проклинає тих, хто примножив беззаконня, корупцію, дозволив наживатися на стражданнях народу. Православна Церква свідчить про обов’язок керівництва нації встановити торжество природного закону, що вимагається совістю кожної людини. І лише на основі цивілізації справедливого порядку, де захищені права людини, можливий перехід до високого покликання розбудови власне християнського суспільства любові. Православна Церква вчить, що кожна нація може намагатися жити по Євангельським Законам Любові. Таке навчання є обов’язком Церкви, заповіданим їй Христом. Неможливість повного втілення ідеалу не робить зусилля марними. Кожне діло любові, здійснене людьми, народом на чолі із його керівництвом, є безцінним в очах Господа. Якщо встановлення цивілізації справедливого порядку дозволяє людям залишатися людьми, то намагання жити по законам любові робить їх «синами Всевишнього».
Православна Церква наполягала раніше і наполягатиме в подальшому на необхідності для України цивілізації справедливого порядку. Насильство, корупція, явна несправедливість, політична безпринципність та економічний грабунок суперечать вимогам Бога щодо норм суспільного життя. Ці норми виражені не лише в Біблії, але і ясно начертані Господом в серці кожної людини, про що свідчить голос совісті. Тому, як пише ап. Павло, беззаконники «не мають виправдання» в очах Божих. Побудова цивілізації справедливого порядку і має згідно із ясними вимогами Бога до народів стати фундаментом для національної ідеї.
Православна Церква наполягала і наполягатиме на необхідності дієвої любові в суспільних відносинах. Християнська мораль любові може і повинна стати мірилом особистого сумління керівників народу. Ідеали любові необхідно втілювати в житті християнських спільнот, доводити світові, що життя за Євангелієм не утопія, а реальність. Кожен, хто вважає себе християнином, мусить жити не лише згідно із веліннями совісті, але і згідно із Євангелієм. Для такого життя необхідна духовна мудрість, яку можливо придбати лише в досвіді переживання євхаристійного єднання віруючих.
Православна Церква нагадує, що норми природного закону та Євангелія, канони самої Церкви, вчительство Отців Церкви вважають великим благом для народу його духовну християнську єдність. Українська Православна Церква як єдина канонічна і законна спадкоємниця скарбу Володимирового Хрещення має особливу відповідальність за християнську єдність народу України. Надзвичайно цінним є скарб нашого духовного єднання із народами інших країн. Але якщо ми не маємо повної духовної єдності в середині нашого народу – то ми втрачаємо головне, найцінніше, найпотрібніше. Тому церковна єдність православних християн України не є необхідність лише для самої Церкви. Вона є важливою і навіть визначальною для подальшої духовної історії народу України, для єдності національної та державної. Народ України потребує православної єдності і не лише для етнічних українців, але і всіх народів православної традиції, що мешкають в Україні. Українська Православна Церква визнає свою особливу відповідальність за формування сучасної української нації з усіх народів, що населяють Україну. Але наше молитовне заступництво за Україну та її народ перед Богом не може замінити потрібних державних та народних зусиль. Між тим Українська Православна Церква з тривогою констатує, що безвідповідальна політика веде до розбрату замість єднання. Православна Церква не може благословити розповсюдження духу ненависті замість духу любові. Яка б не була часткова правота за різними політичними та національними лідерами, вони не можуть бути виразниками всієї правди та істини. І це необхідно усвідомлювати народу України. Лише Христова Правда є істиною, в якій немає ні краплі помилок, пристрастей, егоїзму. Українська Православна Церква покликання свідчити про Євангельську Істину, про шляхи втілення християнських ідеалів у житті народу України, і буде виконувати цю високу місію з допомогою благодаті Духу Святого.
Українська Православна Церква засуджує всі прояви етнічної ксенофобії, расизму, шовінізму. Особливу тривогу викликає той факт, що в сучасному світі на ґрунті націоналізму стає все більш популярною ідеологія фашизму. Українська Православна Церква вважає ідеали фашизму, расизму, ксенофобії такими, що суперечать християнству, Євангелії, вченню Церкви. Християнство як Євангеліє любові є закликом відмовитися від всіх ідеологій, заснованих на ненависті.
Українська Православна Церква дякує Богові за те, що сучасна Україна уникнула небезпеки етнічних протистоянь, конфліктів, війн. Мир завжди є даром Божим, але він дарується тим, хто прагне до нього. Тому всі лідери народу України повинні усвідомлювати свою особисту відповідальність за збереження національного та релігійного миру в Україні, за розвиток духовного єднання нації. Українська Православна Церква наголошує на необхідності зростання патріотичної свідомості народу України, на всебічному розвиткові національної свідомості, духовності, розкритті потенціалу традиційних християнських цінностей української нації. Однією із традиційних цінностей української нації є толерантність, терпимість до інших народів, до інших релігій. Дух євангельської любові до свого народу в світогляді українців поєднаний із любов’ю до всіх. Таке поєднання є плодом вікових зусиль християнської Церкви, і цей скарб необхідно не втратити у неспокійному сучасному світі.
Церква і політика
Сучасна людина схильна оцінювати політичну діяльність як сферу, автономну від впливу релігії. Часто норми про відділення Церкви від держави тлумачаться політиками як такі, що мають своїм наслідком відділення політичної діяльності від сфери релігійних норм. Такою часто є думка навіть тих політиків, що визнають себе людьми віруючими і церковними.
Українська Православна Церква нагадує, що будь-яка діяльність людини, в тому числі політична, підлягає суду Божому. Це не означає, що сама Церква має судити політиків, але означає, що вона має обов’язок нагадувати про їх відповідальність перед Богом. Навіть якщо політик вважає, що джерелом його влади є лише народ і воля Божа не є причиною його суспільного статусу, не можна не визнавати есхатологічної відповідальності перед Суддею всіх. Зазначене не означає, що Церква має керувати політиками чи втручалися в політичну діяльність. Не означає це і появи у компетенції політиків якихось видимих обмежень. В дійсності, Церква може нагадувати політикам, що їх відповідальність за долю народу та держави має не лише земний, але і абсолютний вимір.
Таким чином, взаємодія Української Православної Церкви та держави не є питанням розмежування компетенцій та влади, як це було в часи середньовіччя. Сьогодні це лише питання відповідальності. В цих умовах Українська Православна Церква вважає за потрібне нагадати політикам, що згідно із природнім та писаним Божими Законами вони відповідальні за збереження життя і здоров’я громадян; за духовну та земну незалежність народу; за дотримання принципів рівності всіх громадян; за забезпечення основних прав і свобод громадян, в тому числі – права вільно сповідувати свою віру. Українська Православна Церква нагадує, що крадіжки та взятки є гріхами, що засуджуються Богом згідно із ясними словами Святого Письма. Тяжкими гріхами є невиплата заробітної плати, насильство над немічними, вдовами та сиротами. Виходячи із цього вчення Святого Письма політики України мають змінити сам стиль політичного життя, якщо хочуть бути християнами і сподіватися спасіння своїх душ. Така реформа мала б стати переворотом політичного світогляду еліти українського суспільства, і таких змін Українська Православна Церква сподівається.
Українська Православна Церква з жалем констатує, що деякі політичні діячі ставляться до Церкви як до суспільної організації, з якою потрібна налагодити лише звичайну в таких випадках взаємовигідну взаємодію. З боку таких політичних діячів підтримка Церкви, захист її прав та свобод, обумовлюються політичною підтримкою. Але Церква є Тілом Христовим, і Спаситель пролив свою Святу Кров за всіх людей. Тому Церква Христова не може брати участі в політичній діяльності як-то звичайно роблять різноманітні суспільні організації. Українська Православна Церква бере участь в політиці більш радикальним способом, нагадуючи політикам про їх відповідальність перед Богом і народом.
Українська Православна Церква нагадує своїм чадам, що про церковність політиків необхідно судити не за зовнішніми ознаками. Слова Спасителя: «по плодам їх пізнаєте їх» є критерієм і в даному випадку. Лише християнська моральність та совість політика, втілені в його повсякденній діяльності, є ознакою його християнської належності. Українська Православна Церква плекає надію, що Бог не залишить Україну без таких християнських політиків, що змінять нашу Вітчизну на краще, дозволять Христолюбному народу України розвинути свої багаточисельні таланти, плекатимуть традиційні для українського народу християнські цінності.
Деякі маргінальні політики записують себе в захисники канонічного православ’я, але при цьому мають замість духу любові Христової – наростаючу ненависть, замість послуху Церкві – бунт проти священноначалія, замість укорінення в церковності – дух світського політиканства. І те, що вони вважають боротьбою за благо для Церкви, може мати лише негативні наслідки для канонічного православ’я в Україні. Засудження «політичного православ’я» стосується всіх його можливих різновидів, адже воно може народжуватися на ґрунті кожного патріотизму та кожної ідеології. Церква ж не може стати Церквою лише для росіян чи українців, «лівих» чи «правих». Тому всі різновиди «політичного православ’я» як політичні ідеології є чужими повноті Істини, якою є Христос. А Церква Христова береже саме цю Істину, а не людські політичні правди. Політика егоїзму та розділення не може мати відношення до Православної Церкви. Політичні ж спекуляції на святих для кожного православного поняттях та реальностях часто принижують саму велич цих християнських ідеалів православ’я.
Православне богослов'я сьогодні
Християнське православне богослов'я відіграє особливу роль в духовній історії людства. Для кожного покоління по-новому відкриваються глибини Істини, вираженої у Святому Письмі, Переданні Церкви та вчительстві Соборів і єпископату.
Православне богослов'я двадцятого століття здійснило радикальний поворот до творчого переосмислення спадщини Отців Церкви. Створити неопатристичний синтез, про необхідність якого говорив о. Георгій Флоровський, не вдалося. Натомість виникло явище, що заслуговує назви неопатристики. Характерним для цієї течії православної думки була актуалізація теології Отців із використанням методів сучасної філософії. Великим досягненням для теології стали праці о. Георгія Флоровського, о. Думитру Станілоае, св. Іустина Поповича. Менше відповідають духу і букві вчення Отців теологічні та релігійно-філософські системи православних екзистенціалістів В. Лоського, Х. Яннараса, І. Зізіуласа. Але їх праці сприяють творчому розвиткові православної теології і розкривають важливі аспекти православного світогляду, що раніше не були в центрі уваги теологічної думки. Важливим досягненням православної теології двадцятого століття стало повернення до еклесіології Отців, згідно із якою центром християнського життя є євхаристійне спілкування.
Розвиток православної богослов'я в двадцять першому столітті буде ґрунтуватися на актуалізації духовних скарбів Святого Письма. Все частіше лише Слово Боже може дати відповіді на смисложиттєві запити сучасної людини. Сучасна людина, що знаходиться під впливом постмодерного світогляду, може прокинутися від духовного сну лише під впливом Слова Божого. Більшість людей сьогоднішнього світу впевнені у відносності всіх теоретичних побудов. Сучасна людина вірить не книжкам, а реальності, до якої може доторкнутися сама. Євхаристія і Біблія – це дві духовні реальності, що ще можуть повернути сучасне людство до спілкування з Богом. Православне богослов'я сьогодення покликане полегшити сучасній людині відкрити світ Біблії, вказати шлях до антропологічного перетворення, до придбання розуму Христового. Православна теологія знову повинна стати такою ж екзегетичною і антропологічно-практичною, якою вона була в епоху Отців Церкви. Прикладом повороту до творчого сповіщення Євангелія в сьогоднішньому світі може слугувати теологія митрополита Антонія Сурожського. Розвивають теологію повернення до Писання видатні православні богослови Джон Брек, о. Джон Бер, Теодора Стиліанопулус. Методологія сучасної наукової та філософської герменевтики сьогодні підтверджує те, що на власному досвіді знали Отці та Вчителі Церкви Христової: немає читання текстів чисто теоретичного, відірваного від цілісного життя особистості. Сучасна православна герменевтика переконливо і науково бездоганно доводить, що дослідження Писання, заповідане апостолами, має перетворювати людину, змінювати людське суспільство. Християни мають розуміти висоту власного покликання, застосовувати до себе вимоги Писання щодо моральності, знань, святості. Церква взагалі та кожна приходська община зокрема має відповідати ідеалу церковності, що зображений в Святому Письмі Нового Заповіту. Християнське життя можливе лише як виконання заповідей Спасителя, і дослідження Біблії для християн повинно завершуватися втіленням Євангельського ідеалу у власному житті. Сучасна теологія довела, що християнський ідеал науковості полягає саме в такій єдності теорії та практики, знання Біблії та життя згідно із Святим Писання.
Виклики сучасності: старий і новий секуляризм
Довгий час секулярний світогляд був ворожим до релігії. Але сьогодні ідеали прогресу, розуму, науковості є визначальними лише для небагатьох секулярно-мислячих особистостей. Більшість сучасних секулярних індивідів та спільнот прийняли ідеали релятивізму, гедонізму, суб’єктивізму. Це означає, що як релятивісти сучасні люди не вірять в можливість однієї істини, наполягають на необхідності існування багатьох рівнозначних поглядів на світ, людину, Бога. Як суб’єктивісти сучасні люди вважають істинними лише свої власні погляди і думки, дозволяючи іншим думати інакше чи взагалі не думати. Як гедоністи сучасні люди розуміють щастя лише як повноту земних насолод і досягнення її вважають критерієм успішності власного життя.
Якщо не так давно секулярний світогляд був обов’язково вірою в розум і прогрес, науку і демократію, то сьогодні секуляризм виступає в формі віри у відносність всього. Особливо небезпечними є настрої заперечення існування єдиної Істини, нав’язування суспільству думки про відносність всіх знань та цінностей. Ще не так давно світогляд «світу цього» зваблював людей власними ідеалами, а сьогодні з небаченим ентузіазмом йде руйнування всіх ідеалів та цінностей. Єдиним обмеженням на шляху дефрагментації суспільства стає влада і в деяких країнах – право. Але сама по собі влада і право без власного ідеального виправдання приречені на загибель, і сучасна цивілізація без духовного відродження виявляється під загрозою.
Церква Христова закликає людство, кожен народ і кожну особистість відкрити в християнстві надійну опору. Ісус Христос є тим Каменем, на якому може будуватися не лише сама Церква, але і сучасне суспільство. Християнська моральність як ніколи потрібна для виживання людства, націй, особистостей. Християнські ідеали суспільного життя є єдиним можливим засобом для подолання гедоністичного егоїзму. Християнська наука навчає, що не все є відносним, що абсолютна Істина існує, і визнання Її є спасительним для людства, нації, особистості.
Сучасне суспільна думка визнає відносність ідеалів раціоналізму, сцієнтизму, прогресу, демократії. І це визнання мало б полегшити для людства прийняття христового вчення. Але новий секуляризм із його відмовою визнавати будь-яку абсолютну істину та будь-які незмінні цінності виявився ще більшою перепоною на шляху християнізації суспільного життя. Довести істину людям, що прийняли новий секуляризм, можливо не стільки наукового, теологічно, апологетично, скільки практично, життєво, молитовно. Як ніколи справедливими виявляються слова Спасителя: «Так да світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5:16).
Православна Церква визнає право людини на власний світогляд. Але тим більше вона наполягає на власному праві проповідувати Істину Євангелія. Ця проповідь є для Церкви є її прямим обов’язком перед Богом і від свідчення про існування та спасительність єдиної Істини Церква ніколи не відмовиться. Церква також має обов’язок свідчити про загрозу загибелі для людства та особистості на всіх тих шляхах, на яких вони не приймають єдину вічну Істину.
Особливо небезпечними є ті суспільні ідеології, для яких християнство і православ’я є засобами для досягнення цілей, визначених секулярним світоглядом. Прикладом такого світогляду є думка про те, що православне християнство не є спасительним вченням для всього світу, але є духовним чинником для деяких націй та їх цивілізаційних спільнот. Такий ізоляціонізм небезпечний тим, що зводить абсолютну Істину Православного Християнства на один рівень із людськими ідеологіями різних націй чи цивілізацій. Православне Християнство є Істиною, що стоїть нескінченно високо над як загальнолюдськими, так і над національними та цивілізаційними ідеологіями. Те, що православне християнство фактично створило ряд національних та цивілізаційних культур, не надає жодним народам (їх керівникам, політикам та ідеологам) права розпоряджатися православ’ям як чимось їм належним.
Православ’я і культура
Культура – це духовні та матеріальні цінності, створені людством, це знання та пам’ятки людської творчості. Культура – це дім людського існування, бо без цього дому неможливе власне людське життя. Культура за своїм походженням укорінена в Богодарованих розумові, свободі, творчості. Культурна діяльність із самого початку людської історії є благословенною Богом. Культурна діяльність є центральною для того «возделованія» землі, що було заповідане людству Богом.
Руйнування людської культури, що набуло сьогодні загрозливих масштабів, звужує поле людського в людині, не дозволяє проявлятися людській Богоподібності. В сучасному світі антикультурна діяльність претендує на те, щоб її визнали частиною людської культури. Православна Церква свідчить, що таке визнання суперечило б як природному моральному закону, так і вимогам Святого Писання та Церковного Передання. Вищим покликанням культурної творчості є перетворення світу не лише на дім для людини, але і на храм Божий. Сучасна антикультурна стихія перетворює і храм, і дім на пустелю. Церква не може не засуджувати цієї руйнівної діяльності. Церква підтримує всі намагання зберегти культуру як дім людського існування і благословляє всі зусилля з розбудови християнської культури.
Основою для християнської культури повинні стати традиційні духовні цінності народу України. На їх основі мають розвиватися українська педагогіка і мистецтво, філософія і наука. Особливо Православна Церква заохочує розвиток релігійного мистецтва і вітчизняної релігійної філософії. Традиційні для України християнські культурні цінності мають стати основою духовного відродження українського народу.
