Тарас Добко — перший мирянин, який очолив Український католицький університет. Його каденція почалася на другий рік повномасштабного вторгнення Росії на територію України. За його словами, за останні 12 місяців відбулося настільки багато подій, що їх би вистачило на три роки.
Джерело: УКУ
Вероніка Саврук, Надія Ільчук
Математик за освітою і філософ за покликанням, Тарас Добко любить викладати і спілкуватися зі студентами в аудиторії, а це вкрай складно поєднати з ректорством, бо завжди бракує часу. Однак він не покидає думки повернутися цього року до викладання, більше читати філософських книг і надалі бути добрим садівником для спільноти. «Наші люди знають, що і як робити, люблять свою справу і розуміють, як бути плідними. Моє завдання — поливати, залучаючи ресурси, і дбати, щоб наш сад розростався як єдиний організм», — каже ректор.
На початку нового навчального року в інтерв’ю з Тарасом Добком говоримо про успіхи першого року ректорства і про те, що не вдалося, про реалізацію стратегії УКУ у час війни та про розвиток вищої освіти в Україні.
— Пане Тарасе, яким для Вас був перший рік у ролі ректора?
— Не віриться, що минув цілий рік. Подій було так багато, що вони б помістилися у два-три роки. Під час війни будь-який завершений рік є Божим чудом. І перша емоція, яка мене переповнює, — це вдячність. Вдячність тим нашим студентам, викладачам, працівникам, членам їхніх родин, які зі зброєю в руках захищають нас на фронті і дозволяють нам мріяти, планувати та робити багато речей.
Зі спільноти УКУ понад 130 осіб зараз перебувають у збройних силах. Ми стараємось підтримувати їх, зв’язок з ними. Нещодавно наші колеги з відділу інформації та Павло Коваль, який очолює Офіс у справах ветеранів та їхніх родин, їздили на фронт відвідувати наших колег. Вони записували інтерв’ю з нашими захисниками для проєкту «Малі історії Великої війни», привезли корисні подарунки. Це дуже важливо.
На жаль, цей рік не обійшовся без втрат. Троє випускників полягли на фронті — Дмитро Сливка, Іван Парамонов та Микола Гаєвой. Під час обстрілу «Епіцентру» у Харкові загинула студентка Катехитично-педагогічного інституту Ірина Мироненко і її маленька донька Марія. Страшна трагедія сталася під час обстрілу Львова, коли була убита наша студентка Дарія Базилевич, її мама Євгенія та двоє сестер — Ярина і Емілія. Загалом маємо уже 32 полеглих зі спільноти УКУ, вони загинули на війні.
Важливим усвідомленням цього року для мене було те, що не все залежить від ректора. Я ще раз переконався, яка у нас прекрасна спільнота — люди, які беруть на себе відповідальність у такий важкий час, творять важливі проєкти. Часто моя роль як ректора зводилась до того, щоб просто підтримати, знайти ресурси, аби ініціативи змогли втілитись у життя.
Також для мене було дуже важливо підтримувати єдність спільноти та спільне благо цілого університету. Вважаю, це важлива місія ректора. Багато звертав уваги на те, щоб наші люди мали відчуття розвитку. Якщо є відчуття перспективи, тоді народжується надія, виростають крила.
Як ректор також намагаюсь тримати руку на пульсі, щоб певні пріоритети не загубилися в нашій вже немаленькій структурі. Ректор є своєрідним компасом, щоб не забувати, куди рухатися.
За цей рік ми збирали плоди того, що було посіяно за каденції о. Богдана Праха. Серед них — відкриття Медичної клініки УКУ. Також святкували перший випуск бакалаврів Школи права. Це дуже важлива подія в житті університету. А ще освоювали й нові території. Засівали, розуміючи, що певні плоди збиратимемо ми, а інші — уже наші наступники.
Мене дуже захоплює розвиток Альянсу українських університетів, який координував цього року Дмитро Шеренговський. Завдяки його самовідданій праці цей проєкт активно розвивається. Також запускаємо програму з робототехніки та сертифікатну програму вишколу медичних капеланів.
— УКУ оновив стратегію відповідно до викликів війни. Які ключові напрямки розвитку університету до 2030 року?
— Наша візія визначена воєнною реальністю, у якій перебуваємо, і є відповіддю на неї. Вона включає шість ключових напрямків діяльності університету.
Перший напрямок — це розвиток нашої християнської ідентичності, щоб вона не була замкнена сама в собі, а щоб була пропозицією для людини XXI ст.
Наведу один приклад. Я мав нагоду представляти план розвитку УКУ на Патріаршому синоді єпископів УГКЦ. Було понад 50 єпископів із 35 єпархій з цілого світу. Владика Богдан Данило, який очолює Патріаршу комісію у справах духовенства, зазначив, що потрібно подивитися новими очима на формацію священників — проаналізувати виклики для священника в сучасному світі: в Україні та діаспорі, і яким чином УКУ може долучитися до підготовки духовенства. Це вкрай важливе питання. Для університету за честь брати участь у цьому процесі, до того ж, дві духовні семінарії нашої Церкви — Львівська і Київська — є афілійовані до Філософсько-богословського факультету УКУ. Тож одне з наших завдань — академічний вишкіл для священників нашої Церкви в цих нових обставинах.
Другий напрямок — це зцілення ран війни. Він перегукується з душпастирським планом УГКЦ. І ми багато працюємо над ним. Активно розвивається Факультет наук про здоров’я, магістерська програма підготовки фахівців з фізичної терапії та ерготерапії, Медична клініка.
Юридична клініка співпрацює із Superhumans Center, і наші студенти допомагають ветеранам, людям, які втратили кінцівки, вирішувати різні юридичні питання, щоб повернутися до цивільного життя. Це важлива місія університету — праця на перемогу, на відновлення нашої держави після війни.
Ми також створюємо Школу цілісного розвитку. Наша мета — значно розширити меню коротких програм, які відповідають на різні запити, дозволять людям отримати нові навички і знання, важливі для відбудови країни. Думаю, школа також стане інкубатором певних ідей та ініціатив, які з часом переростатимуть у дипломні освітні програми.
Ще один напрямок — освітня і культурна дипломатія — утвердження, поширення українського порядку денного у світі. Ми відчуваємо, що повинні бути глобальним університетом. Цього потребує Україна, наша Церква. Важливою є адвокація українських інтересів на різних майданчиках, коли університети можуть формувати порядок денний дипломатичних стосунків, сприяти розбудові міжнародних зв’язків.
Зростає наша діаспора. За кордон виїхали переважно жінки з дітьми, отже, молоді люди. А ми розуміємо, наскільки важливі люди для відновлення країни. Не всі з них повернуться, проте ми як університет можемо будувати стежки додому. Для певних людей вони полягатимуть у змістовному зв’язку з Україною. Навіть перебуваючи за кордоном, вони захочуть бути причетними до відродження своєї Батьківщини. Дай Боже, й інші будуть готові повернутися і докластися безпосередньо до цієї місії. Думаю, для університету важливо вибудовувати ці стежки додому.
Інший важливий напрямок — створення УКУ як спільноти спільнот. Є малий УКУ і великий УКУ. Малий — це наші студенти, викладачі і працівники, а великий — наші випускники, батьки наших студентів, жертводавці, партнери, друзі. Якщо ми хочемо поширювати наші принципи, культуру, внесок у відновлення і розбудову країни, то найкраще це робити у партнерстві з тим, хто поділяє наші цінності. Нашими партнерами є випускники, Церква, інші університети. Як нам цю спільноту мобілізувати для добра України, Церкви і світу — важливе завдання для університету.
Шостий напрямок стратегії УКУ 2030 — модернізація вищої освіти. Ковід, війна завдали по освіті серйозного удару. Є багато викликів, на які потрібно грамотно, вдумливо, навіть науково відповісти. Український католицький університет може запропонувати певні моделі, як реагувати на відтік мізків (Brain Drain) чи на прогалини у знаннях (knowledge gap) внаслідок того, що діти не могли вчитися в нормальних умовах або перейшли на онлайн-освіту чи не ходили до школи. Для університетів дуже важливо вміти ці розриви діагностувати, щоб працювати з новими студентами і розуміти, на що вони спроможні, допомагати компенсувати прогалини у шкільній освіті.
Українській освіті потрібно більше співпраці між університетами. Часто існує нездорова конкуренція. Хоча насправді є багато точок дотику. Коли у тебе обмежені ресурси, а вони з війною стають все обмеженіші, то для того, щоб досягати більших цілей, немає іншого шляху, окрім як об’єднуватися. І ключовою тут стає довіра.
— Пане Тарасе, які ставите для себе показники ефективності на час вашої каденції у ролі ректора?
— Наш університет вже немаленький. У ньому багато цікавих проєктів і багато цікавих людей, які хочуть змінювати світ. Якщо подивитись на стратегію, вона розпадається на 22 проєкти, це доволі багато і кожен з них є важливим. Як ректор, мушу думати про своє покликання у ці особливі часи, на що треба виділити максимум часу та уваги. Для себе я виділив шість напрямків.
Перший — євангелізація. Пригадую слова владики Венедикта (Алексійчука), нашого випускника, на Патріаршому синоді. Він сказав, що треба, аби університет описав і проаналізував свій досвід євангелізації і поділився ним. Бо УКУ — інституція, яка є місійною територією. Cправді, якщо подивитися на класичну парафію, священник зазвичай працює з воцерковленими людьми. Так, вони потребують постійного поглиблення християнської віри, але здебільшого люди, які приходять до церкви, на парафію, вже чули Слово Боже.
В університет до нас приходять різні люди. Ми постійно наголошуємо, що нашою мінімальною вимогою є те, щоб людина була шукачем, була відкрита до великих питань про Бога, про сенс життя, про те, як плекати внутрішній мир, про стосунки.
Думаю, для багатьох студентів перша вдумлива зустріч з Богом відбувається в стінах нашого університету. Цікаво зрозуміти, як це стається, як це впливає на молодих людей, що вони беруть з того досвіду.
Крім того, є великий УКУ. Це ті спільноти, які є нашими партнерами. І дуже важливо працювати з ними, щоб вони цінували і плекали християнську ідентичність. Я впевнений, що багато з них не до кінця усвідомлюють, що те, за що вони люблять УКУ, — це насамперед наша християнська ідентичність. Тож це треба вміти донести і пояснити.
Важливим завданням, яке ставлю перед собою як ректор, є також залучення коштів, фандрейзинг. Без ресурсів ми не зможемо багато зробити. Тож одне з ключових завдань ректора — залучати партнерів, людей, які вірять в те, що ми робимо, і готові підтримати.
Ще одним пріоритетним напрямком є робота з випускниками. Це наші амбасадори, наша надія, мережа впливу, підтримка Церкви, держави, суспільства. Ми повинні ще багато попрацювати над тим, щоб випускники стали партнерами університету в реалізації нашої місії. Активно шукаємо способи, щоб дієво залучати випускників в життя університету і допомогти їм реалізувати власні проєкти.
Четвертий напрямок — Школа цілісного розвитку, яка буде інструментом підтримки місцевих громад у процесі їхнього навчання та перекваліфікації. Ми також працюватимемо над освітніми програмами для директорів шкіл, медичних працівників, представників місцевого самоврядування. Наші програми матимуть безпосередній вплив на покращення життя в громадах.
Важливим проєктом є освітня і культурна дипломатія. Наша мета — говорити про Україну на різних майданчиках у різних куточках світу.
І нарешті питання якості освітніх програм. Війна негативно впливає на якість освіти, тому це комплексна тема — як трансформувати її. Ми хочемо, щоб наші програми були пронизані суспільно орієнтованим навчанням. Уже багато курсів мають такий характер. Але питання, чи достатньо? Ми прагнемо, щоб навчання відбувалося через реалізацію потрібних суспільних проєктів. Як наслідок — студенти бачать прикладне значення знань. Суспільно орієнтоване навчання показує на практиці — навіщо ми вчимося, як кожен може внести свою лепту для перемоги, чому суспільно орієнтована освіта — це про майбутнє відновлення країни. Такий підхід можливий, коли він відбувається у реалізації конкретних проєктів.
Більшість проблем сучасного світу закорінені у викривлених уявленнях того, ким є людина, спільнота людей. Я б хотів, щоби наші викладачі замислювалися над тим, яка антропологія лежить в основі їхніх курсів. Вважаю, християнське бачення людини дає відповіді на багато питань сучасності. Тож викладачі наших курсів з психології, соціології, ІТ, бізнесу повинні при викладанні своєї дисципліни мати у фокусі християнське уявлення про людину, її покликання, гідність. Це теж наша ціль і це впливає на якість програм.
Якість залежить не лише від змісту, а й від методики викладання, а також від мотивації студентів. Коли ми ставимо питання про якість програми, то це не лише про викладачів, а й про те, чи вміють вони подати, донести той зміст до студента. Але й цього не достатньо. Адже може бути прекрасний викладач, але якщо студент не має мотивації, то результату не буде.
Тому в нас активно впроваджується на всіх факультетах експеримент асистування студентів викладачам на курсах. Тобто, старші студенти виступають в ролі асистентів викладачів для молодших. Відбуватиметься конкурс і серед викладачів, і серед студентства. Думаю, це підвищить мотивацію, що залежить від усвідомлення релевантності курсів.
Ще важливим компонентом якості програм є їхня наукова насиченість. Ми будемо стимулювати ще більше наукової роботи. У мене є мрія, щоб у нас з’явилися великі тривалі у часі наукові проєкти, що реалізовуватимуться спільно з науковцями з інших університетів.
Університет Нотр-Дам у США задекларував, що в наступному навчальному році готовий підтримати на пів мільйона доларів спільні наукові проєкти у тих ділянках, які важливі для стратегічного розвитку Нотр-Даму і УКУ. Ми будемо формувати дослідницькі групи, які зможуть стати альтернативою кафедр. Вони будуть сфокусовані на розв’язку конкретної проблеми.
Ми вже почали кілька тривалих дослідницьких проєктів. Це «Київське християнство», «Підпілля УГКЦ», зараз народжується великий проєкт з дослідження спадщини Андрея Шептицького. Ще одна ініціатива «Ad Fontes» — це вивчення і переклад ключових джерел християнської традиції та європейської цивілізації. Це деколонізаційний проєкт. Багато з тих джерел були доступні лише іноземними мовами. На жаль, навіть у нашому університеті раніше використовували й публікації російською, бо не всі студенти володіли на достатньому рівні англійською мовою, і це треба змінювати. Також запланований великий проєкт щодо досліджень релігійних вимірів війни та етичних богословських умов миру і безпеки в регіоні. Думаю, таких великих тривалих проєктів буде більше.
— Ви перший ректор-мирянин в Українському католицькому університеті. Чи це є для Вас викликом у роботі з церковним середовищем?
— Я вдячний за довіру. На кожному Архиєрейському соборі, де збираються єпископи з українських єпархій, УКУ має пів години, щоб представляти певну тему. Це майданчик, щоб ділитись новинами, планами, запитувати про підтримку. На останньому Синоді нам було важливо продемонструвати, як наша стратегія розвитку лягає на душпастирський план УГКЦ, щоб краще пояснити нашим владикам точки дотику, співпраці. Бачу, що є велика довіра, бажання співпрацювати, є комунікація.
Я мав нагоду взяти участь у деяких зустрічах у справах духовенства, де були ректори семінарії. Відчув велике зацікавлення університетом. Думаю, на цьому можна багато збудувати.
— Що на посаді ректора стало найбільшим викликом за цей рік?
— На початку була професійна деформація першого проректора, який звик працювати більше за лаштунками. Ставши ректором, ти неминуче перетворюєшся на дуже публічну особу. Я не екстраверт і не інтроверт — десь посередині. І треба було попрацювати над собою. Це вдалося більш-менш. Думаю, мені треба бути ще більше присутнім у публічному просторі. Бо поки що наздоганяю своїх колег-проректорів. А ректор повинен вести і показувати приклад.
Мені не вдалося поєднати зі своїм ректорським служінням викладання. Я дуже люблю викладати. Вважаю, що цей безпосередній зв’язок зі студентами в аудиторії, а не тільки в коридорах чи на подіях, є дуже важливим, бо допомагає краще зрозуміти, навіщо ти тут, яка ціль твоєї праці, для кого ти працюєш. Мені потрібно знайти, як це поєднати. Ставлю собі це за завдання на новий навчальний рік.
Непросто було знайти час, щоб за всім встигати. Хочеться бути в курсі всіх подій, як розвивається європейська освіта, що робиться в Америці, як політика впливає на освіту. Це дуже багато матеріалів. Треба знайти спосіб, як по-іншому бути в курсі подій. Напевне, виходом є знати потрібних людей, які можуть самі прочитати і поділитися з тобою (усміхається, — ред.).
— Хто або що було натхненням для Вас за цей рік? Де Ви черпаєте ресурс?
— Я вдячний дуже о. Богдану Праху. Він був завжди поруч і ніколи не відмовляв у жодному проханні. Коли є якісь складні питання, я завжди з ним раджуся. Є люди, які спокійно ставляться до викликів і проблем. Отець Богдан є такою особою. Він не розгублюється. Він — така скеля, на яку можна обпертися.
Моя мама була такою підтримкою. Рік тому ми попрощалися з татом. Вона залишилася сама. Думаю, вона собі поставила місію молитви. Я також молюся за університет, але напевне, трохи замало. Та відчуваю, що компенсація відбувається з її боку. Моя дружина не дозволяє забронзовіти. Діти є натхненням і джерелом відновлення зусиль.
Я відчував підтримку багатьох людей, а найважливішим був кредит довіри і готовність чути і прислухатися. Зі свого боку відповідав взаємністю.
Я не вибагливий за природою. Мені легко відновлюватись. Все, що потрібно, це усамітнитися, побути в тиші, прогулятись на природі. Дуже люблю гори, але не мав нагоди довше там побути. А якщо додати можливість подивитися футбол, сходити на гриби чи почитати книжку, то був би на сьомому небі. Це теж бувало рідко. Над цим треба попрацювати, щоб того стало більше.
Люди, спілкування — це також натхнення і наснага.
— Пане Тарасе, як гадаєте, що вдалось найкраще за перший рік ректорства?
— Підтримувати живий зв’язок з нашою спільнотою. З одного боку це було викликом, бо доводилось багато подорожувати. У першому семестрі понад 50% часу я був поза УКУ.
Мені було важливо, щоб у спільноті не відчували, що ректор далеко. У цьому допомагав відділ управління персоналом, який започаткував проєкт «ВзаємоДІЯти». Кожної середи ми за обідом зустрічаємось із групою працівників, де є нагода неформального спілкування. Я намагаюсь пізнати трохи людей, що їх цікавить, поділитись своїми тривогами, питаннями. Хочемо з наступного семестру додати двічі на тиждень прогулянку з ректором у Стрийському парку.
Також, думаю, нам вдалося з гідністю по-родинному відзначити 30-ліття університету, відновлення Богословської академії. Щоб розуміти, куди рухатися, треба пам’ятати, звідки ми прийшли, щоб та тяглість відчувалась. Важливо знати свої джерела, пригадувати свої принципи, думати, як їх втілювати в нових обставинах.
— Яким Ви бачите УКУ через 30 років?
— По-перше, я вже не буду ректором (сміється, — ред.). Будуть інші достойні люди. Важливо, щоб університет стояв на тих принципах, на яких був заснований: щоб пам’ятав про свою християнську ідентичність, щоб розумів, що служіння є серцевиною нашої діяльності, щоб ми не були самовдоволені і не дерли носа догори, щоб розуміли, що все добро, яке випадає на нашу долю, є Божим даром. Сподіваюсь, УКУ стане ще більш глобальним, ще більш українським, що наші випускники будуть лідерами в нашій Церкві, нашому суспільстві, політиці, що вони будуть сповідувати ті цінності, які пізнають під час навчання у своїй професійній діяльності.
Сподіваюсь, що буде набагато більше випускників. У різних ділянках життя вони почуватимуть себе інтегральною частиною університету, не будуть про нього забувати, підтримуватимуть. Маю надію, що зможемо бути більш стабільними у фінансовому плані. Думаю, наше фінансове здоров’я є важливим фактором для подальшого розвитку УКУ, щоб ми бачили себе через 30 і 50 років.
УКУ — добрий приклад для реформ вищої освіти в Україні
— Загальна тенденція показує, що відбувається відтік мізків за кордон серед молоді, заявок на вступ стає менше повсюди по країні, і в УКУ також. Що ми можемо протиставити цьому процесові?
— Ми бачимо, що серед першокурсників надалі значно більша частка дівчат (у 2024 році серед бакалаврів-вступників УКУ — 72% дівчат і 28% хлопців, розподіл майже такий самий як і у 2023 році — ред.) Зростає інтерес до психології, інженерних наук. Минулого, позаминулого року ми бачили повернення інтересу до гуманітарних наук, бо молоді люди розуміли, що причиною цієї війни і трагедії, яка відбувається, є не економічні фактори, а людський. Ця трагедія сталася через нерозуміння у світі, чим є Росія, нерозуміння в самій Росії, неспроможність до покаяння, переосмислення свого власного тоталітарного досвіду. Відповідно, ці речі лікуються лише за допомогою гуманітарних наук. Побачимо, чи інтерес до гуманітарних наук збережеться.
Війну у довгостроковій перспективі не виграти лише дронами, ми можемо перемогти, якщо Росія докорінно зміниться. А це можливо, якщо цей народ покається, якщо себе переосмислить, переродиться. Зараз це виглядає чудом. Потрібне Боже втручання. Але ми вже були свідками чуда, коли розвалився Радянський Союз. Думаю, таке можливо і у випадку Росії зараз.
Одним із кроків університету є освіта для дорослих. Думаю, багато людей, серед них і ветерани, переселенці шукають перекваліфікації на ринку праці. Таких осіб буде більшати. Відповідно, зміниться портрет студентів. Зараз у нас більше студентів навчаються на бакалавраті. Припускаю, буде зростати частка тих, що навчаються на магістерських програмах, тим більше у сфері освіти для дорослих.
— Які головні виклики у вищій освіті Ви бачите у воєнний час? Як оцінюєте освітні реформи, які зараз відбуваються?
— Є кілька важливих реформ. Одні з них відбуваються швидше, інші повільніше, якісь тільки стартують. До прикладу, реформа щодо збільшення суб’єктності студента. Я дивлюсь на неї як на нагоду запровадження на бакалаврському рівні міждисциплінарних програм. Це передбачає вступ на широкий напрямок, а тоді обрання спеціальності протягом другого року навчання. Це дозволить будувати спільну засадничу програму для різних спеціальностей, а спеціалізація відбуватиметься на старших курсах.
Коли 17-річні молоді люди приходять в університет, багато з них не знають, що насправді хочуть від життя. Перший рік-два має значення. Вони дозволяють краще пізнати своє покликання і спроможність — що ти можеш і хочеш, і відповідно вибирати усвідомлено. Тоді зростає мотивація і відповідальність, бажання вчитися, а отже, зростає результат і якість навчання.
Друга реформа — це можливість поряд з державним замовленням і навчанням на контракті отримувати державні гранти на навчання. Це розширить доступ більшій кількості абітурієнтів до державного фінансування. І дасть змогу абітурієнтам обирати той навчальний заклад, де вони мріяли вчитися, однак висока ціна була перешкодою для цього кроку. Тепер вони зможуть комбінувати державний грант з оплатою з власної кишені.
Третя реформа — це зміна системи управління університетами, тобто впровадження корпоративного управління, щоб наглядові ради були не декоративними, а приймали вагомі рішення, наприклад, обирали ректора. Щоб в університеті були фінансові менеджери (CFO), щоб був не тільки «кадровик», а ціла система управління персоналом.
Окремі академічні спільноти мають побоювання (часом слушні), що різке запровадження корпоративного управління може зламати культуру самоврядності. УКУ має добрий приклад, як поєднувати одне і друге. У нас є багато елементів корпоративного управління.
— Третій рік війни. Багато людей втомлюються і йдуть із проєктів. Чи не пошкодували Ви, що стали ректором, чи не відчуваєте вигорання?
— Я не відчуваю вигорання. Були моменти, коли в якомусь сенсі й пошкодував. До прикладу, коли слухаю подкаст хороших філософів, чи коли мені в руки потрапляє хороша книжка, яку зараз не маю часу прочитати (усміхається, — ред.) Я люблю філософію, книги, читати… Протягом першого року цього було мало.
Мене покликали, я прийняв цю відповідальність. Мені не дозволяють пошкодувати люди, які навколо мене. Коли відчуваю підтримку, то немає вигорання. Є втома, але не вигорання.
— Ви говорили, що Ваше щастя у стосунках з людьми. Чи є для Вас щастя бути ректором? Чи відчуваєте це щастя у стосунках?
— Я намагаюсь не думати забагато про ректорство. Тішусь, що інколи забуваю про це. Мені часом нагадують про мої обов’язки і відповідальність (усміхається).
Але з певною відповідальністю дається й благодать. Я це відчув на собі. Вона приходить у різний спосіб через інших людей, взаємодію, спілкування з ними.
Якщо описувати перший рік ректорства, то я відчував себе більше садівником, ніж директором чи генералом. Моїм завданням було підтримувати, підкидати ресурси для того, що саме росте, саме діється і якось дивитися, чи немає в системі чогось токсичного. Наші люди знають, що і як робити, люблять свою справу і розуміють, як бути плідними. Моє завдання — поливати залучаючи ресурси, і дбати, щоб наш сад розростався як єдиний організм.
Джерелом щастя є нагода бути причетним до місії університету.Це йде першим. А потім пригадуєш, що ти ректор, і ця відповідальність є особливо великою. Це нагода в особливий спосіб щось зробити, чогось досягнути.