Наприкінці ХVI ст. у Київській православній митрополії виробилася традиція їздити за пожертвами до царя московського. Звісно, матеріальна допомога від московських царів для українського й білоруського духовенства не пройшла безслідно. Вона так чи інакше робила його залежним від політики Московії.
З XV – першої половини XVI ст. до нас не дійшло відомостей про існування культурних, зокрема релігійних, контактів між руським населенням Речі Посполитої та московитами. Принаймні не варто говорити про інтенсивні контакти між ними й, відповідно, про культурну та релігійну єдність між населенням цих земель у той час.
Однак ситуація змінюється вкінці ΧVI ст. З того часу протягом тривалого часу священнослужителі Київської православної митрополії почали звертатися до московських царів і патріархів, сподіваючись отримати від них підтримку – передусім матеріальну.
Перше відоме звернення духовенства Київської митрополії до московських можновладців стосується 1583 року. Тоді за дорученням архимандрита Києво-Печерського монастиря Мелетія до Москви прибули єромонах Яков, а також ченці Михайло та Йосиф з проханнями підтвердити право збору «данини» з монастирів на Чернігівщині, що були приписані до Києво-Печерського монастиря. Це право «підтверджувалося» підробленою грамотою, яка начебто була видана в давні часи. У той час Чернігівщина знаходилася під владою Московського царства, натомість Київ входив до складу Речі Посполитої. Щоправда, у царській грамоті, яку видали у відповідь на прохання києво-печерських ченців, говорилося, що відповідні документи були втрачені під час пожежі. Через те відновити жалувану грамоту немає змоги. Але це не означало, що прохачів обділили увагою. Було наказано видати Києво-Печерському монастирю 40 рублів (на той час доволі значна сума). А питання збору «данини» для києво-печерських ченців на Чернігівщині обіцяно вирішити згодом.
У 1586 р. згадуваний києво-печерський архимандрит Мелетій відправив у Москву монастирського священика Феофіла разом з двома старцями та слугою Мартином Хотковичем. Вони отримали щедрі дарунки у вигляді 250 рублів на поминання душі царя Івана, його дружини Анастасії та сина Івана. Окремо була надана ще фінансова допомога києво-печерським ченцям.
Того ж, 1586 року, до Москви була послана чолобитна від представників Київського Микільсько-Пустинського монастиря. У ній містилося прохання про відновлення прав цієї обителі на землі неподалік від Путивля та Новгород-Сіверського, котрі належали Московії. Ченці стверджували, начебто ці землі їхньому монастирю надав великий московський князь Василь ІІІ. У Москві відмовили в такому «зазіханні» на доходи з їхньої території. Однак все ж видали для ченців государеве жалування у розмірі сорока куниць та 25 рублів.
У 90-х роках XVI століття до московського царя продовжують звертатися за грошовою допомогою священнослужителі Київської митрополії. Тут бачимо представників монастирів, а також братств. Помітним візитом до Москви став візит делегації Львівського братства в 1592 р. До її складу входили священик Михайло й троє мирян-братчиків, які привезли низку чолобитних до московського царя й думного дяка Андрія Щелканова від братства та деяких єрархів. Також до Москви були відправлені благословенні грамоти Львівському братству від Антіохійського патріарха Іоакима та Константинопольського патріарха Єремії. Це було потрібно, аби в очах московітів ствердити легітимність братства, оскільки подібних інституцій у Московії не існувало. Того ж року делегація повернулася з Москви зі щедрими дарунками – шкурками соболів, куниць й грошима. Вони призначалися на будівництво церкви й притулку (шпиталю) [1]. Ймовірно, на ці кошти був розбудований монастир святого Онуфрія, що був переданий Львівському братству з санкції Київського митрополита. А в 1593 р. від московського царя були передані кошти для розбудови семи православних храмів у Кам’янеці-Подільському [2].
Однак після укладення Берестейської унії 1596 р. контакти з московітами православних священнослужителів України й Білорусі, які, фактично, опинилися на нелегальному становищі, помітно згортаються. Їм стало важко отримувати дозвіл для перетину кордону з Московією. Окрім того, «смута» в цій державі, пов’язана з боротьбою різних претендентів за престол, участь у «смуті» польської сторони – все це ускладнювало контакти православного духовенства з московською стороною.
Проте в 20-их роках XVII ст. ці контакти поновлюються. У 1621-1622 рр. Єрусалимським патріархом Феофаном були висвячені єрархи для Київської православної митрополії, зокрема митрополит Йов Борецький та єпископи. Михайло Грушевський, розглядаючи контакти православного духовенства Речі Посполитої з московськими царями й патріархами у 20-х роках XVII ст., вказує, що вони відбулися через брак можливостей для православних знайти порозуміння з римо-католиками. У своїх чолобитних до московського царя священики Київської митрополії апелювали до релігійно-культурних і політичних традицій, які начебто вели початок ще з часів Русі. Вони намагалися «пробудити» в московських очільників «пам'ять» про єдність з руським, власне українським та білоруським, населенням Речі Посполитої. Також автори цих чолобитних вели мову про предків московських царів, що поховані у київських гробницях [3]. Відповідно, проводилася ідея «династичної спадкоємності» Києва й Москви.
Натомість, московіти в той час не поділяли «ідею руської єдності». Є свідчення, що вони сприймали тодішніх православних мешканців нинішніх українських і білоруських земель як єретиків. Про це так чи інакше вказують тогочасні документи. Наприклад, у 1626 р. український книжник Лаврентій Зизаній прибув до Москви, де він надав написаний ним «Катехізис» на виправлення до місцевої патріархії. Однак твір визнали єретичним. І він потрапив під заборону. На сприйняття московітами українців та білорусів як єретиків звертали увагу деякі дослідники, наприклад сучасний американський історик Едвард Кінан. Він вважає, що до початку XVII ст. московіти, зокрема представники царського двору, не мали уявлення про свою єдність з іншими слов’янськими етносами. Ситуація почала змінюватися лише після того, як вихідці із нинішніх українських та білоруських теренів, котрі переселилися до Московії, навчили московітів на свій лад осмислювати православну віру та поширили серед них ідею «слов’янської єдності». Саме вони принесли в Московське царство ті етнічно-історичні моделі, що через певний час стали вважатися російськими [4].
У 1622 р. до Москви приїхав чернець Гедеон, делегований Перемиським єпископом Ісаєю Копинським з чолобитною з проханням надати милостиню для боротьби з католиками та адептами унії [5]. З подібним проханням до московського царя звернувся Луцький єпископ Ісакій Борискович в 1625 р. [6] Власне, боротьба з конфесійними противниками стала «фішкою» для православних Київської митрополії, аби отримати матеріальну допомогу від Московії.
Другою «фішкою» для отримання такої допомоги стали «культурні послуги». Зокрема, в 1623 році до Москви прибув чернець з Києво-Печерської лаври Андрій, який привіз із собою різноманітні церковні книги. Наступного року митрополит Іов Борецький відправив до Москви «для виправлення церковних книг» єромонаха Памва Беринду, який добре знав не лише церковнослов’янську та грецьку мови, а й латину [7]. У Московії тоді відбувалася кампанія з виправлення помилок у церковних книгах. Це було пов’язано з тим, що тривалий час Московське царство знаходилося в ізоляції від православного світу. Місцеві книжники «варилися в своєму соку» й при переписуванні книг часто допускали помилки. Тепер же, коли в Московії в 1589 р. було створене патріаршество й відновилися контакти зі східними патріархами, потрібно було виправляти ситуацію. І ось тут на допомогу прийшли українські книжники.
Керівництво Київської митрополії в 20-их роках XVII ст. намагалося, сподіваючись на підтримку Московії, реалізовувати деякі проекти політичного характеру, які, здавалося б, мали бути корисні православним. Так, у 1624 році до Києва прибув Олександр Яхія, який видавав себе за сина султана Мегмеда ІІІ (1566–1603 рр.) і називав себе султаном, заявляючи про свої претензії на престол Османської імперії. Також він розповідав, ніби його мати походила із візантійської імператорської династії Комнінів і в дитинстві його таємно хрестили як православного. Йов Борецький налагодив стосунки Олександра Яхії із запорізькими козаками. Існували плани, що боротьбу цього політичного авантюриста підтримує калга Шагін Герай. Останній, займаючи друге становище у владній єрархії Кримського ханства, прагнув, щоб ця держава стала незалежною від Османської імперії. Однак у Криму Олександр Яхія підтримки не отримав.
Тому Йов Борецький і його соратники вирішили, що цього претендента на султанський престол зможе підтримати Московія. Наприкінці 1624 р. чи на початку 1625 р. до Москви прибув із Києва священник Філіп, що супроводжував Олександра Яхію. Останній сподівався, що йому військову допомогу надасть цар Михайло Федорович. Проте цей правитель не захотів такого робити. Зрештою, Олександр Яхія покинув Московію, виїхавши через Архангельськ закордон. Далі він опинився на Балканах, де вів боротьбу з османами.
У 20-их роках XVII ст. представники Київської митрополії повідомляли московських правителів про останні події в Речі Посполитій – за що отримували матеріальну допомогу. 25 травні 1625 року до Путивля приїхали два посли від митрополита Йова Борецького (Василь Полочанін та Лук’ян Балакірев) з грамотами для московського царя Михайла Федоровича, князя Івана Воротинського, думного дяка Івана Грамотіна та ігумена Петронія. Вони повідомили останні політичні новини, пов’язані з проведенням польського сейму, а також розповіли про деякі інші події. До того ж у привезеному ними листі від Йова Борецького до царя Михайла Федоровича висувалася ідея об’єднання Великої та Малої Русі, власне Московії й українських земель [8]. Чи не готували такі дії Переяславську раду 1654 р.?
У 1626 р. митрополит Йов Борецький надіслав Михайлу Федоровичу листа, в якому повідомив про майбутній собор адептів унії в місті Кобрині, запевняючи у своїй вірності православ’ю. У той час визріла ідея об’єднати православних традиціоналістів та прихильників унії у Речі Посполитій. Проте керівництво Київської православної митрополії на це не пішло. Така ревність православ’ю, як й ідея об’єднання Великої та Малої Русі, мали, зрозуміло, матеріальну основу – розрахунок (і не безпідставний!) на щедру допомогу з боку московського царя.
Окрім духовних осіб Київської митрополії, до московського царя за матеріальною допомогою в 20-их XVII ст. зверталися й братчики, зокрема київські. Останні в 1625 р. надіслали листа думному дяку Івану Грамотіну, де вони себе представляли як вірних борців проти римо-католиків та уніатів. Вони ж просили адресата листа виклопотати у царя Михайла Федоровича милостиню для завершення будівництва нової братської церкви [9]. Того ж року були й інші звернення київських братчиків та київських священнослужителів до московської влади. Наступного, 1626 року, київські братчики звернулися до царя Михайла Федоровича з чолобитною, просячи коштів для оздоблення Київського Братського монастиря [10].
Тоді ж до царя Михайла Федоровича за «милостинею» зверталися настоятелі й ченці низки монастирів Київської православної митрополії: Пустинно-Миколаївського в Києві, Спасо-Преображенського в Мгарі біля Лубн, Троїцького в Прилуках, Спасо-Преображенського в Межигір’ї під Києвом, Густинського Троїцького монастиря біля Прилук тощо. Звісно, просячи милостиню в московського царя, вони говорили про жорстокі переслідування їх з боку римо-католиків та уніатів. Також наголошували на своєму важкому матеріальному становищі.
Але чи справді така картина відповідала дійсності? Чи не було тут перебільшень, аби отримати «милостиню» від московітів? Існують документи, які нівелюють твердження про тодішнє «важке становище» православного духовенства на українських землях. Зокрема, маємо листи від 1628 р. настоятеля Спасо-Преображенського в Мгарі й Перемиського єпископа Ісаї Копинського до путивльського воєводи, щоб той не приймав ченців, які вирішили перейти у Московію. Мовляв, для цього немає підстав, оскільки православні в Речі Посполитій не зазнають утисків та гонінь.
Однак представники духовенства Київської митрополії продовжували й далі випрошувати «милостиню» в московітів. Особливо це стосується ченців Києво-Печерського монастиря. Сам же Київський митрополит Йов Борецький став своєрідним «резидентом» московітів на українських та білоруських землях.
Він відправив до Москви свого сина Андрія та племінника [11]. Ті передали царю повідомлення про підготовку запорізькими козаками нового походу й просили допомоги Москви [12]. Ймовірно, йшлося про козацьке повстання під проводом Тараса Федоровича, яке вибухнуло в 1630 р.
Після кончини Йова Борецького в 1631 р. Київським митрополитом при підтримці козаків став Ісая Копинський, котрого, як і його попередника, не визнавала влада Речі Посполитої. Новий митрополит мав відверту промосковську орієнтацію. Не дивно, що він і ченці низки монастирів (Києво-Печерського, Межигірського, Мгарського) зверталися за матеріальною допомогою до московського царя, традиційно розповідаючи про своє важке матеріальне становище й акцентуючи увагу на своїх конфліктах з римо-католиками й адептами унії.
Контакти між Київською митрополією та Москвою змінюються за часів митрополита Петра Могили. Його обрання на митрополичу кафедру було здійснено не без підтримки влади Речі Посполитої й санкціонувалося нею. У 1632 році, прийнявши «Статті для заспокоєння руського народу», можновладці цієї держави визнали легальне існування Київської православної митрополії. Обрання лояльного до влади й пов’язаного з аристократичними колами Петра Могили на київську митрополичу кафедру було несхвально прийняте в Москві. До того ж цей єрарх благословив участь українських козаків у війні, яка тривала між Річчю Посполитою та московітами в 1632-1634 рр. Московські посли у Стамбулі навіть добилися того, що Константинопольський патріарх Кирило Лукаріс не надав Петру Могилі «благословення» [13]. Не дивно, що посольські контакти між Київською митрополією та Московією у першій половині 30-их рр. XVII ст. припинилися. До того ж тодішня війна Речі Посполитої з московитами робила недоречними такі контакти.
Однак після закінчення війни були спроби їх відновити. Петро Могила в той час почав розбудову храмів та монастирів, зокрема тих, які йому вдалося забрати в прихильників унії. Для цього йому потрібні були жертводавці. І одним з таких, вважав він, може бути московський цар. У 1635 році митрополит повідомляв московських послів, які їздили тоді до Варшави, що король Владислав IV відібрав у прихильників унії й віддав православним Софійський собор, де «лежать великі князі київські». Петро Могила сподівався на фінансову підтримку царя. Натомість обіцяв молитися за нього і царську родину. Проте це звернення в Москві було проігнороване [14]. Там Київського митрополита не сприймали як свого. Окрім того, противники Петра Могили в Україні, що були пов’язані з московитами, звинувачували його у відступництві від православ’я. Передусім тут старався Могилин конкурент на митрополичу кафедру, промосковськи налаштований Ісайя Копинський.
Загалом спроби митрополита в другій половині 30-их років XVII ст. відновити контакти з московітами не дали результатів. Проте ситуація змінюється в 1639-1640-их роках. Це було пов’язано з інтересом московських правителів до «молдавських справ». А Петро Могила мав різноманітні контакти в Молдавії. Наприкінці 1639 чи на початку 1640 року Київський митрополит надіслав посольство до царя Михайла Федоровича та московського патріарха в складі ченців київських монастирів на чолі з Ігнатієм Старушичем. Вони привезли чолобитні з проханнями про матеріальну допомогу. У цих документах зустрічаємо апеляцію до спільної віри й історії. У них цар Михайло Федорович постає як нащадкок київських князів Володимира та Ярослава Мудрого. Просвітительська ж діяльність цих правителів подається як приклад для царя московського. Намагаючись розчулити останнього, ченці говорили про свою убогість [15]. Насправді, такі заяви не стільки відображали реальну ситуацію, як мали на меті схилити московського правителя до надання «милостині». На прийомі у царя 3 квітня 1640 року Ігнатій Старушич запропонував заснувати у Москві монастир, де б проживали київські монахи, навчаючи боярських дітей грецької й церковнослов’янської мови. При цьому він згадував молдавського господаря Василія Лупула, який за підтримки митрополита Петра Могили відкрив таку школу в своїй країні [16].
У 1645 році московським царем став Олексій Михайлович. Він, схоже, не мав такої негативної налаштованості проти Петра Могили, як його батько. У 1646 році до Москви прибуло посольство від митрополита [17], а також представників кількох монастирів Київської митрополії, яке привітало нового московського можновладця зі сходженням на престол. Це привітання поєднувалося з проханнями надати «милостиню». Щоправда, в цьому ж році Петро Могила помер.
Загалом говорячи про цього знаного київського митрополита, варто відзначити, що він проводив своєрідну «багатовекторну політику». Звісно, Петро Могила прагнув до порозуміння з владою Речі Посполитої. Однак розраховувати на матеріальну підтримку з її сторони не міг. Йому доводилося шукати різних жертводавців для реалізації своїх будівельних, реставраційних, а також релігійно-культурних проектів. Такими, звісно, були заможні люди в Україні та Білорусі, навіть католики – як, наприклад, його родич Ярема (Єремія) Вишневецький. Але митрополит розраховував і на допомогу московського царя – тим паче, що той раніше давав «милостиню» на потреби православних Київської митрополії.
Звісно, матеріальна допомога від московських царів для українського й білоруського духовенства не пройшла безслідно. Вона так чи інакше робила його залежним від політики Московії. Після того, як Лівобережна Україна й Київ опинилися в складі Московської держави, настав час для захоплення Київської митрополії Московським патріархатом. Сталося це в 1686 р. Зрештою, за все треба платити. Тим паче – за матеріальну допомогу.
Примітки:
##DONATE_TEXT_BLOCK##