Отець-василіянин Платонід Філяс нотує перипетії, які супроводжували дискусії щодо дозволу або заборони церковного похорону Івана Франка. Цей документ ще ніде не було опубліковано, його аналізує історик Ігор Медвідь
В одній зі своїх попередніх статей, що має назву «За крок до останньої сповіді», я описав історію спроб уділити останню сповідь Іванові Франку, який лежав на смертному одрі. Нещодавно мій товариш історик Юрій Скіра заочно познайомив мене з отцем-доктором Атанасієм Мак-Веєм, який радо погодився надіслати мені уривок зі щоденника о. Платоніда Філяса [1], над яким він працював в Архіві Головної Управи ЧСВВ в Римі. Висловлюю щиру вдячність о. Атанасію Мак-Вею за цю цінну наукову знахідку й готовність нею поділитися.
У згаданому уривку о. Платонід Філяс нотує перипетії, які супроводжували дискусії щодо дозволу або заборони церковного похорону Івана Франка. Наскільки мені відомо, цей документ ще ніде не було опубліковано, а тому він є цінним джерелом як для франкознавців – адже дає можливість реконструювати деякі події, пов’язані з похороном поета, – так і для ширшого загалу людей, які цікавляться його життям. Щоденник розкриває нові деталі та містить цікаві думки, які я спробую прокоментувати. Щоденник отця Платоніда Філяса, написаний рукою автора, зберігається в Архіві Головної Управи ЧСВВ в Римі у фонді «Filas, Platonides Petrus». У ньому є записи від двох днів: 30 та 31 травня 1916 року. У нумерації архівного документа це сторінки 3 і 4. Перш ніж перейти до коментарів, наведу текст зі щоденника.
Отець Платонід (у хрещенні Петро) Філяс. Червень 1930. (Світлив о. Конон Полішко)
***
[3]
30/5 Похорон Івана Франка.
Вчера помер Іван Франко. Перед смертию посїщав єго два рази о. Тит[2] на просьбу панї Танячкевич[3]. Послїдний раз в суботу 28/5 згадав [І. Франко – І. М.] про поєднанє з Богом. Передше був у Франка о. Давидяк[4]. Франко відмовив сповідатися. Мав казати “вперед требаби знати чи є Бог». О. Титови сказав (в іронії) “треба, щоби тут Бог прийшов, так за двох свідків, щоби уложити умови поєднання; але відмовім се”.
Мимо того сьвященики зібрались на нараду, чи єму похорон справити.
Парохія відмовила. Вперед рано мав о. Давидяк віднестися письмом до Ординаріяту і Ординаріят відмовив похорону.
В полудне о. Зафійовський[5] ще приходив питати о. Тита, чи не було яких знаків у Франка волї поєднати з Богом. О. Тит сказав, що нї.
По полудни була депутация (о. Стефанович[6] і о. Дзерович[7] і ще хтось) до Білецкого[8]. Білецкий відмовив.
31/5 Днесь чулисьмо, що сьвященики таки хотять іти на похорон. (Говорив о. Богачевский[9]). Також що питомцї (приватно) хотять співати. О. Тит і Богачевский були у Білецкого. Застали там п. Копача[10] і мітрата Туркевича[11]. Білецкий і тим разом мав відмовити. До ректора семинарії[12] вислав о. Дикого[13], що хтось з питомцїв пійшов, буде exclusus [лат. виключений. – І. М.].
В полудне прийшли до мене радник Бандрівский[14] і п. Щурат[15] з тим, що “о. Тит, недосвідчений чоловік, попсував справу з Франком, а відтак накрутив, що парохії і Білецкий, [4] йдучи за єго осудом, відмовили похорону. А судова і лїкарска опінїя видали parere [посвідку – І. М.], що він вже від давна був непочитальний[16]. Отже нехай о. Тит відкрутить, що накрутив”. – Я заявив, що о. Тит не дитина, а парохія і Білецкий мають свій розум. Наше становище є таке, що Франком похорону не належить ся дозволити…
Оба відійшли, досить обурені. Бандрівский не попращався. Щурат нетактовно зайшовся, бо закинув, що гірше трактуємо річ, як який єзуїт – по середновічному – не дивимося, яку шкоду Чинови [17] наносимо, бо і по двайцять лїтах будеся Франкови таке почитанє віддавати, як Шевченкови, і будуть єпископи на єго концерт ходити, як ходять тепер на Шевченка… Сарнїцкий [18] жив в конкубінатї, а похорон єму справлено! Шкода, щосьмо приходили, сказав до Бандрівського.
“Справдї шкода” відповів я.
Сам похорон tandem [лат. зрештою. – І. М.] провадив о. Гургуга, з парохії сотрудник. За трумною йшли оо. Сембратович[19], Чапельский[20], Лопатиньский[21], йшла школа з учителями і учительками (о. Копитчак[22] між іншими). Дириговав хором п. Барвіньский. Був і Маршалок[23].
Імовірно виграла в останій хвилї комісія судово-лїкарска і Білецкий уступив.
Барвіньский, Щурат поступали в першім рядї за трумною.
Так то виглядає в практицї віра наших католиків і сьвіцких, а ще сумнійше – деяких з клиру.
Не без слушности сказав Щурат: Був час, коли заказувано по Шевченкови правити панахиду, а нинї єпископи ходять на єго концерти – будуть ходити і на Франкові” ! Не хто инший псує віру яка вона і є – у сьвіцких, як неконсеквенция, несталість, брак засад, клиру.
***
Перше, що впадає у вічі під час прочитання вищенаведеного уривка, – це невідповідність дат. У записі, датованому 30 травня о. Платонід Філяс пише «Вчера помер Іван Франко», тобто йдеться про 29 травня. Однак, як відомо, Іван Франко помер 28 травня о 4 годині дня. Відразу виникають припущення, що, можливо, о. Платонід або помилково написав «вчера» замість «позавчера», або ж володів недостовірною інформацією про дату смерті. Натрапив я і на ще одну помилку, яку помітно не одразу. О. Філяс пише: «Послїдний раз в суботу 28/5 згадав про поєднанє з Богом». Я з цікавості перевірив календар за 1916 рік і виявив, що 28 травня того року припадало не на суботу, а на неділю. Так, виглядає, що священник переплутав дати і дні тижня. Таке, звісно, можливо. Хто з нас ніколи не плутав днів тижня з датами? Хоча все ж трохи дивно, що людина, яка пише 30 травня, плутає який день тижня був позавчора. Дату ж самого похорону – 31 травня 1916 р. в щоденнику о. Філяса подано правильно.
Похорон Івана Франка. 31 травня 1916 р.
У згаданій на початку статті про сповідь я писав: «Не прийшов до нього [Франка] і друг молодих років о. Василь Давидяк, дружба з яким згодом згасла. Скоріше за все, через ті ж таки ідейні розбіжності: о. Давидяк був москвофілом». Виправляю свою помилку – о. Василь Давидяк таки навідався до колишнього товариша, щоб спробувати уділити йому тайну сповіді: «Передше був у Франка о. Давидяк. Франко відмовив сповідатися. Мав казати “вперед требаби знати чи є Бог». Варто зауважити, що автор щоденника зовсім не згадує про спробу о. Володимира Гургули сповідати Івана Франка. Найімовірніше, він про неї не знав. Припускаю, що якби знав, то згадав би, як ще один доказ, що Франко відмовився від сповіді. Бо саме з відмови від сповіді починає свій запис ієромонах, щоб аргументувати, чому він не підтримує ідею церковного похорону поета.
«По привітанню та кількох питаннях я вже просто звернув бесіду на справу душі і формально предложив йому сповідь, кажучи: “Пане докторе, вже час, щоб Ви поєдналися з Богом”. На сей мій висказ Франко з початку зачав іронізувати: більше менше такими словами: “Коли ходить о поєднання, то мусів би прийти сам Бог, і поставити умови поєднання”. На се я йому відповів: “Господь Бог може післати свого заступника й умови вже давно подані”. Тоді Франко з певного рода огірченням оповів мені, що хтось прислав йому православного священника, який теж пропонував йому сповідь, та він не прийняв»[24].
Щоденник о. Платоніда Філяса – черговий доказ у спростуванні тези зі спогадів доньки о. Володимира Гургули Олександри Щурат[25] про те, що її батько сповідав Івана Франка. Якби сповідь відбулася, то громадськість та духовенство уникнули б того переполоху, який описує о. Платонід Філяс. Попри досить лаконічний спосіб викладу щоденника, у ньому передано емоційну напруженість ситуації, що виникла довкола похорону Івана Франка.
Отець Андрій Білецький
На момент смерті Івана Франка митрополит Андрей Шептицький був ув’язнений у Росії, а його обов’язки виконував о. Андрій Білецький. Саме на його плечі лягала відповідальність щодо вирішення проблеми церковного похорону Франка. Як бачимо зі щоденника, до генерального вікарія одні за одним приходили священничі та світські делегації у справі церковного похорону Івана Франка. Отець А. Білецький довгий час тримав оборонну позицію і не давав дозволу. Спочатку відмовив депутації о. Олександра Стефановича та о. Юліана Дзеровича, а згодом – Івана Копача та о. Льва Туркевича. Прикметно, що двоє зі згаданих – о. О. Стефанович та д-р І. Копач – згодом у міжвоєнній дискусії щодо культу Франка виступлять на його захист[26], а о. Ю. Дзерович через 17 років – 27 травня 1933 р. буде серед священників, які відправлятимуть панахиду за душу Івана Франка в Успенській Церкві[27]. Д-р Іван Копач описав цю зустріч з о. Андрієм Білецьким, зазначаючи, що останній «заявив мені, що не має наміру заказувати хрістіянський похорон Франка»[28]. З розповіді д-ра Копача виглядає, що він самотужки аргументами переконав генерального вікарія[29]. О. Т. Галущинський парирував І. Копачу, кажучи, що сам був у о. А. Білецького напередодні похорону Франка й доповів, що останній помер без сповіді, тому генеральний вікарій не дозволив на церковний похорон. Натомість, о. В. Давидяк, боячись помсти прихильників Франка, які звинуватять його в русофільських симпатіях, не виконав офіційного розпорядження церковної влади й самовільно наказав провести похорон о. Гургулі[30]. І як згадує о. Т. Галущинський, о. А. Білецький покарав о. В. Давидяка за цю самовільність[31].
Місце першого поховання Івана Франка у гробівці родини Мотичинських на Личаківському цвинтарі у Львові
Нагадаю, що на момент смерті Івана Франка відбувалося «полювання на відьом» – австрійська влада переслідувала тих, кого вважала симпатиками Росії, відсилаючи їх у концентраційний табір Талергоф. Аргумент, що о. В. Давидяк відчував певні побоювання через реальний або потенційний тиск, виглядає цілком правдоподібним. Але це лише одна з версій. Сам же о. П. Філяс у щоденнику висуває припущення, що під тиском громадськості та доказів від судово-лікарської комісії, о. А. Білецький в останній момент відступив.
Отже, маємо три версії, чому о. Андрій Білецький дав дозвіл на церковний похорон Івана Франка. Не претендуючи на остаточну відповідь, особисто я все ж схиляюся до версії о. Теодозія про ініціативу самого о. В. Давидяка, Ця версія пояснює, чому раптом непохитний о. Андрій Білецький відступив від заборони церковного похорону Івана Франка. Варто зауважити, що в некролозі про о. Андрія Білецького було написано: «Був се чоловік “старого типу” — цілою душею відданий “законови і авторитетови”»[32]. Генеральний вікарій не відступив від своєї позиції, а просто дізнався про церковний похорон постфактум.
Похорон Івана Франка
Напруження наростало також через настрої вихованців семінарії, які виявили бажання йти на похорон, щоб співати. У щоденнику згадується, що о. А. Білецькому довелося посилити тиск на семінаристів і пригрозити виключенням із семінарії, якщо вони підуть на похорон. Ще складніше було втримати священників від того, щоб вони пішли як приватні особи. Тому цінність щоденника о. Платоніда Філяса полягає ще й у тому, що він подає прізвища тих священників, які відважилися приватно піти на похорон Івана Франка, серед них — його гімназійний товариш о. Іван Чапельський, о. Лев Ісидор Сембратович, о. Дем’ян-Костянтин Лопатинський та о. Копитчак (найімовірніше, йдеться про о. Володимира Копитчака).
Василь Щурат
Тиску зазнав і сам о. П. Філяс, до якого заходили Карло Бандрівський та Василь Щурат. Із щоденникового запису помітно, що розмова була напруженою і навіть закінчилася на підвищених тонах. Головним аргументом К. Бандрівського та В. Щурата було судово-лікарське свідоцтво, що визнавало Івана Франка ментально не відповідальним за свої вчинки у зв’язку з хворобою. Однак о. Філяс був категоричним і солідаризувався з позицією о. Галущинського та о. Білецького: «О. Тит – не дитина, і Білецький має свій розум. Наше становище є таке, що Франком похорону не належить ся дозволити…».
Не досягнувши жодного конструктивного результату, К. Бандрівський вийшов, не попрощавшись. А його колега В. Щурат закинув противникам церковного похорону Франка середньовічні уявлення і нагадав на прощання, що о. Климентію Сарницького дали церковний похорон попри те, що було публічно відомо про його порушення целібату і позашлюбних дітей. Іван Франко, зокрема, висміяв цей позашлюбний роман о. К. Сарницького у вірші «Перший псалом», що згодом увійшов у 2-ий том видання творів Франка під іншою назвою «Праведні і неправедні»[33].
Автор щоденника виділив підкресленням цитату Василя Щурата: «по двайцять лїтах будеся Франкови таке почитанє віддавати, як Шевченкови, і будуть єпископи на єго концерт ходити, як ходять тепер на Шевченка…». Для о. Платоніда Філяса ця фраза звучить трагічно й водночас пророче. Його рефлексія: «не без слушности сказав Щурат…» вказує на те, що автор десь відчував, що одна епоха поступається іншій – епосі, в якій релігійна ідентичність відходить на другий план в ієрархії ідентичностей. І в тій новій епосі він буде почуватися чужинцем. І йому залишається лише сказати Ціцеронівське «O tempora! O mores!» (лат. «О часи! О звичаї!»). І в певному сенсі, останнє речення в щоденниковому записі за 31 травня 1916 року і є тим: «O tempora! O mores!»: «Не хто инший псує віру яка вона і є – у сьвіцких, як неконсеквенция, несталість, брак засад, клиру».
Отець Климентій Сарницький
Василь Щурат і справді мав рацію, хоча, можливо, й дещо помилившись у часових термінах. Адже в 1920–30-ті роки в ГКЦ питання шанувати чи не шанувати Івана Франка як національного героя, все ще залишалося відкритим. Причому, більшість єпископів не ходили на меморіальні заходи, присвячені поетові, а займали критичну позицію щодо нього. Винятком був очільник ГКЦ митрополит Андрей Шептицький, який чи не єдиний із найвищих ієрархів ГКЦ мав якраз протилежну думку. Минуло 10 років від похорону Івана Франка, і у відповідь апостольському екзарху США владиці Костянтину Богачевському на запитання, чому в Львівській архієпархії дозволено вшановувати пам’ять Івана Франка, митрополит Андрей написав: «в творчості І. Франка атеїзм і матеріалізм займає тільки незначне, спорадичне місце, а головне місце займають посередньо чи безпосередньо національні і патріотичні теми»[34]. Спроба заборонити вшанування Івана Франка, мала б, на його думку, зворотній ефект: «Зате справа, як думаю, взяла б ще гірший оборот для Церкви. Запеклі приклонники Франка стали б при всіх нагодах видвигати якраз його світогляд, ворожий Церкві, і нападати на ієрархію, духовенство. А що Франка величають широкі маси і практикуючих вірних, то вони внаслідок симпатії тим легше були б виставлені на шкідливий вплив Франка і на духовне відчуження від Церкви»[35]. Парадоксально, але ці рядки написала людина, близька до о. П. Філяса. Митрополит Андрей, як і о. Платонід, належав до василіанського монашого чину, і свого часу вони разом видавали релігійний журнал «Місіонар». Як показав час, стратегія, якої дотримувався митрополит Андрей Шептицький і яка була спрямована на уникнення конфронтації, виявилася успішною.
Сьогодні ж Іван Франко зовсім не є дражливим питанням для УГКЦ. Церковні ієрархи спокійно приходять на присвячені йому меморіальні заходи та віддають йому шану. Ось, до прикладу, проповідь митрополита Львівського Ігоря Возьняка на 94-ті роковини смерті Івана Франка[36]. Як зазначає Н. Кісь, створено навіть Івано-Франківську митрополію, і ця назва нікого тепер не бентежить, на відміну від назви Чортківської єпархії, яку замінили на Бучацьку[37]. Хоча можна було б уявити реакцію владики Григорія Хомишина, який займав посаду єпископа Станіславова з 1904 по 1945 роки, якби він дізнався, що мине не так багато часу після його смерті, як катедра, яку він очолював, носитиме ім’я Івано-Франківської. Сам владика Григорій належав до тих, хто найактивніше виступав проти вшанування Івана Франка. Це виявлялося як з публікацій газети «Нова Зоря»[38], якою він опікувався, так і з його пастирських послань, зокрема «Українська проблема: для духовної та світської інтелігенції українського народу» (1932)[39].
Підсумовуючи, скажу, що досить символічною є та напруженість, яку викликало серед духовенства питання церковного похорону Івана Франка, і не менш символічним є той факт, що він таки відбувся. Церковний похорон Іван Франка знаменував певний пошук modus vivendi між ГКЦ та модерною українською нацією, між церковною традицією та модерними ідеологіями соціалізму і націоналізму. Можна сказати, що цей похорон теж символізував перехід до більш модерної форми релігійності, в якій особа не є затиснута між вузькими рамками релігійно-конфесійної догматики, а може виявляти свою релігійність в інший, більш близький та органічний для неї самої спосіб.
[1] Платонід Філяс (1864–1930) – греко-католицький священник, ієромонах Чину Святого Василія Великого (далі – ЧСВВ), рукоположений у 1889 р., публіцист, член Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР.
[2] Тит (монаше ім’я – Теодозій) Галущинський (1880–1952) – греко-католицький священник, рукоположений у 1904 р., ієромонах ЧСВВ, доктор теології, бібліст та історик Церкви. Ректор Львівської духовної семінарії (1920–1927). Ігумен монастиря у Львові (1927–1932). З 1949 р. Архімандрит ЧСВВ. Залишив спогади «Як то було зі сповіддю Івана Франка?», вперше надруковані в газеті «Нова Зоря» (4 серпня 1932).
[3] Стефанія Левинська (в дівоцтві Танячкевич) – донька греко-католицького священника о. Данила Танячкевича (1842–1916), який зокрема виступив на захист Франка та його товаришів у судовому процесі над соціалістами 1877, видавши під псевдонімом Будеволя брошуру «Прояви соціялістичні між українцями и їх значення». Стефанія Левинська опікувалася Іваном Франком в останні півтора місяці його життя, починаючи з 12 квітня 1916 р. (див. Мельник Я. …І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916 роках / Вид. 2-е, випр. і доп. – Дрогобич: Коло, 2016. – С. 250).
[4] Василь Давидяк (1850–1922) – греко-католицький священник, український громадсько-політичний діяч москвофільського напрямку, перекладач і літературознавець. У 1870-ті роки, будучи студентом Львівської духовної семінарії, товаришував з Іван Франком. Був членом редколегії журналу «Друг» та членом студентського товариства «Академический кружок». Через нього І. Франко надсилав свої перші твори для публікації в журналі «Друг». Згодом вони перестали товаришувати.
[5] Адріан Зафійовський (1882–1973) – греко-католицький священник, рукоположений у 1907 р., катехит у Бродах, згодом адмінстратор Клепарова. У 1946 р. заарештований радянською владою і висланий на каторжні роботи. Повернувся в 1956 р. і служив у підпіллі.
[6] Олександр Стефанович (1847–1933) – греко-католицький священник, катехит, рукоположений у 1873 р. Один із засновників газети «Діло» та Українського Педагогічного Товариства. Член УНДП. Навчав, зокрема доньку Івана Франка Анну.
[7] Юліан Дзерович (1871–1943) – греко-католицький священник ГКЦ, рукроположений у 1894 р., катехит, проф. Львівської духовної семінарії, Львівської Богословської Академії. Автор некрологу: Над свіжою могилою Івана Франка / о. Юліян Дзерович // Нива. – 1916. – Ч. 7/8. – С. 365-369
[8] Андрій Білецький (1847–1926) — греко-католицький священник, рукоположений у 1872 р., генеральний вікарій (перший заступник) Львівської архієпархії в період арешту та заслання митрополита Андрея Шептицького (1914–1917).
[9] Костянтин Богачевський (1884–1961) – греко-католицький священник, рукоположений у 1909 р., доктор теології, митрополит Філадельфійський. На момент смерті І. Франка був радником Львівської Митрополичої консисторії. Відомо також, що будучи екзархом у США, прагнув заборонити священникам та вірним вшановувати Івана Франка. Написав лист до митрополита Андрея Шептицького, в якому прохав останнього пояснити, чому в Львівській архієпархії дозволено вшановувати Івана Франка (див.: Мельник Я. Церква і культ Франка // Українське літературознавство. – Львів, 1995. – Вип. 60. – С. 43 – 45).
[10] Іван Копач (1870–1952) – релігійний та громадський діяч, мовознавець та літературознавець, доктор філософії, професор.
[11] Лев Туркевич (1846–1920) – греко-католицький священник, рукоположений у 1872 р., ректор Львівської духовної семінарії (1894–1903), декан Митрополичої капітули.
[12] Формально ректором Львівської духовної семінарії в той час був о. Йосиф Боцян, однак він перебував на засланні разом із митрополитом Андреєм Шептицьким. Очевидно йдеться про віце-ректора, яким на той час був о. Костянтин Богачевський.
[13] Олександр Дикий (1842–1918) – греко-католицький священник, рукоположений у 1870 р., з 1911 р. служив при соборі св. Юра.
[14] Карло Бандрівський (1855–1931) – правник, громадський діяч. Товариш Івана Франка. Навчався разом із ним у дрогобицькій гімназії та Львівському університеті. В останні роки життя Івана Франка був його опікуном.
[15] Василь Щурат (1871–1948) – педагог, літературознавець, поет і перекладач. Товаришував з Іваном Франком.
[16] Непочитальний – той, хто не несе відповідальність за свої вчинки. У даному контексті через хворобу, яка має, зокрема й психічні прояви.
[17] Йдеться про Чин Святого Василія Великого, до якого належав і о. Платонід Філяс.
[18] Климент Кароль Сарницький (1832–1909) – греко-католицький священник, ієромонах ЧСВВ, професор Львівського університету, ректор цього ж університету (1880–1881 та 1889–1890 рр.), титулярний архімандрит жовківський (1902–1909). Один з провідників Добромильську реформи отців василіян.
[19] Лев Ісидор Сембратович (1880–1939) – греко-католицький священник, рукоположений у 1904 р., військовий капелан під час І Світової війни.
[20] Іван Чапельський (1850–1919) – греко-католицький священник, катехит, рукоположений у 1875 р., крилошанинин митрополичої капітули з 1895 р. Деякий час очолював політичну партію «Католицький русько-народний союз». Попри належність до різних політичних таборів приятелював з Іваном Франком ще з часів навчання в Дрогобицькій гімназії. Батько о. Івана, о. Антін Чапельський у Добрівлянах переховував Івана Франка від переслідувань жандармерії в 1880-их роках. Під перебування в Добрівлянах Іван Франко невзаємно закохався в сестру о. Івана – Наталію Чапельську (згодом по-чоловікові – Яворську).
[21] Дем’ян-Костянтин Лопатинський (1866–1951) – греко-католицький священник, рукоположений у 1888 р., почесний крилошанин Львівської митрополії, катехит, очолював дирекцію вид-ва «Діло», парох Успенської Церкви (1922–1944).
[22] Володимир Копитчак (1866 – ?) – греко-католицький священник, рукоположений у 1890 р.
[23] Очевидно, йдеться про маршалка Галицького Сейму. Останнім маршалком був Аґенор (Адам) Голуховський мол., який обіймав цю посаду в 1913–1914 рр.
[24] Галущинський Т. Як то було зі сповіддю І.Франка // Спогади про Івана Франка. / Упоряд., вступ. сл., прим. М. І. Гнатюка. – 2-ге вид., доп., перероб. – Львів: Каменяр, 2011. – С. 779.
[25] Рупняк Л. Чи сповідався Франко перед смертю? – Дзвін. – Львів: Каменяр, 1991 (жовтень). – С. 175.
[26] Стефанович О. В обороні пам’яти Франка // Діло. – Львів, 24 червня 1932. – Ч. 137. – С. 1; В справі І. Франка. Лист Д-ра Ів. Копача / Іван Копач // Нова Зоря. – 30 липня 1933. – Ч. 56. – С. 2.
[27] Стець З. Історія відкриття надмогильного пам’ятника І. Франкові / Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Львів: Ініціатива, 2010. – Вип. 9. – С. 36.
[28]В справі І. Франка. Лист Д-ра Ів. Копача // Нова Зоря. – Львів, 30 липня 1933. – Ч. 56. – С. 2.
[29] Там само.
[30]В справі І. Франка. Лист о. Т. Галущинського на допис п. І. Копача // Нова Зоря. – Львів, 30 липня 1933. – Ч. 56. – С. 2.
[31] Там само.
[32] Посмертна згадка // Нива. – 1926, Ч. 1-4. – С. 186 / Цит. за: Гринчишин С. Митрат Андрій Білецький // http://www.vox-populi.com.ua/storinka-avtora/spicer-vasil/mitratandrijbileckij
[33] Франко І. Праведні і неправедні // Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т. 2. – Київ: Наукова думка, 1972. – С. 381 – 382.
[34] Цит. за: Мельник Я. Церква і культ Франка // Українське літературознавство. – Львів, 1995. – Вип. 60. – С. 40 – 41.
[35]Там само. – С. 41.
[36] Владика Ігор (Возьняк) про Івана Франка // http://charnetskyj.org.ua/articles/propovidi/vladyka-ihor-voznyak-pro-ivana-franka/
[37] Кісь Н. Пам’ять та ідентичність українських греко-католиків. Про джерела історичної політики УГКЦ. – Національна Академія Наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львів, 2018. – С. 73.
[38] Див.: Культ Франка // Нова Зоря. – Львів, 17 жовтня 1926. – Ч. 40. – С. 1; Назарук О. Чи добре було б у молодь вщіпити культ Франка? // Нова Зоря. – Львів, 26 червня 1932. – Ч. 47. – С. 6-7; Бурнадз Л. Що переймають з творів Івана Франка, за що в нас йому поклін складають // Нова Зоря. – Львів, 30 червня 1932. – Ч. 48. – С. 3; Ґіль М. Де правда? З приводу поширюваного «Ділом» культу Франка // Нова Зоря. – Львів, 28 липня 1932. – Ч. 56. – С. 2-3; А.Ч. [Назарук О.] Предтеча большевизму І. Франко і українська суспільність на тлі його нагробника // Нова Зоря. – Львів, 1 червня 1933. – Ч. 39. – С. 2; К.П. В духовій памороці. З приводу відкриття надгробника Франкові // Нова Зоря. –Львів, 4 червня 1933. – Ч. 40. – С. 3; Назарук О. Світогляд Франка. Чи може наш нарід приняти його культ? // Нова Зоря. – Львів, 19 червня 1932. – Ч. 45. – С. 2-3.
[39] Хомишин Г. Українська проблема: для духовної та світської інтелігенції українського народу. – Станіславів: Друк Льва Данкевича, 1932.
Ігор Медвідь - історик, старший науковий співробітник Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, старший викладач кафедри Нової та Новітньої історії України УКУ
Авторський проект Наталі та Богдана Тихолозів