Падре Серж, найпопулярніший YouTube-блогер УГКЦ
Джерело: ZAXID.net
Олег Онисько
Чи може монах стати популярним YouTube-блогером? Приклад редемпториста Сергія Гончарова, ролики якого збирають десятки тисяч переглядів, свідчить, що так – може. Сьогодні Сергій Гончаров, відомий в мережі як «Падре Серж», є гостем студії ZAXID.NET LIVE. Вітаю вас.
Дякуємо, вітаєм вас.
Давайте поясните з самого початку, чому «Падре Серж», чому нік?
Початкова історія про мою YouTube-діяльність була як хобі насправді. І коли я записав перше відео – просто треба було назватися якось. Але воно пішло. Пішло – і я, щиро кажучи, не очікував, що буде такий ефект, що це стане якимось більш-менш відомим церковним медійним продуктом. І тому не особливо сильно вкладав сенси в цю назву. Але потім придумав. Часто так буває, що спочатку щось зробив, а потім придумав, для чого ти це зробив.
Обґрунтування.
Так. Отож, «падре». Падре – це італійський відповідник «отець». А Серж – це французький відповідник імені Сергій, бо мене час від часу Сержом співбрати також називають. Ось воно поєдналося – і так з’явився «Падре Серж».
А звідки взагалі виникла ідея записувати відеоролики? Ви кажете, було таке хобі – ну, окей… Чому?
Я любив бавитися з відео, з презентаціями і щось таке робити для себе, можливо, для спільноти. Тільки бачу, що дехто займається YouTube-діяльністю, блогерською діяльністю в Церкві. Тобто священики, які є в Польщі або в Сполучених Штатах (це ті, за якими я слідкував), займалися цією діяльністю досить активно – і багато людей про це знало. І це серйозні такі інфлуенсери в своїх країнах. Я подумав, що може щось таке спробую – а може піде? І воно якось так пішло.
Принаймні в Українській греко-католицькій церкві багато є священиків, які (особливо в час карантину зараз) намагаються донести своє слово через соцмережі.
Так, власне так. Минулий рік якось полегшив і мою також діяльність, тому що Церква, спільнота церковна зрозуміла, що це є річ потрібна. Але я почав до карантину – і тоді це було щось досить нове насправді.
Моєму блогу трошки більше, ніж два роки, і я відчуваю себе вже «мамонтом» в цій діяльності церковній. І першопочатково було багато таких питань: для чого, навіщо тобі це потрібно? Але потім, коли почався карантин, багато людей перестали ці питання ставити.
Зрозуміло. Ви є з народження білорусом…
Так.
Народилися в Мінську. В одному з інтерв’ю ви казали, що не належали до греко-католицької родини – і якимось чином вирішили приєднатися до цієї Церкви української. Чому?
Так, так. Насправді я є білорусом, народився в Білорусі, там же ж і жив. Моя родина не є практикуюча. Тобто на Галичині є така традиція, що люди ходять щонеділі до церкви – для нас це є (для білорусів, зокрема з Мінська) ненормально. Тобто коли людина ходить щонеділі до церкви – це виглядає досить дивно. І я був в такій родині, яка дивилася на цих людей з оглядкою, як на диваків якихось, які ходили до церкви забагато. Наша родина приходила до церкви раз або два рази на рік – щоб посвятити воду і…
На Паску і на Різдво.
Так, на Паску. Можливо, ще й на Різдво. Хоча я взагалі до церкви не ходив. А тільки потім – підлітковий, пізніше підлітковий вік, коли я почав задаватися питаннями сенсу буття, життя та смерті. Шукав відповіді – і знайшов їх у вірі. Це була католицька Церква.
А в Білорусі свого часу Греко-католицька церква була досить сильно поширена – це було 85% населення до того, як відбувся розподіл Речі Посполитої. І з історичної перспективи мене ця Церква приваблювала. Я знайшов греко-католиків в Білорусі – і потім, коли вирішив йти до монастиря…
Тобто ви спочатку католиків знайшли, а потім вже греко-католиків?
Так, так. Зрештою, в тому костелі, де я навернувся, греко-католики також мали своє богослужіння, тому це відбувалося паралельно. І коли я вже забажав, запрагнув йти до монастиря, то мене відправили в Україну.
А оцей вибір ордену? Чернечі ордени – вони ж різні є. Редемптористи ніби як займаються найбільш упослідженими, суспільними низами опікуються. Це теж ваш свідомий вибір?
Щиро кажучи, в мене був вибір між двома такими монашими сім’ями – студити або редемптористи. Студити – це монахи такого класичного закритого типу, які переважно розбивають свій день на три частини: вісім годин – це молитва, вісім годин – праця і вісім годин – відпочинок. Постійний статичний стабільний ритм молитви і життя.
А редемптористи – це місіонери, які покликані до найбільш опущених, найбільш потребуючих. Це також часто є бідні люди, але буває так, що це є і молодь, і студенти, і люди, до яких Церква немовби не дійшла. Мене приваблювала місійна динаміка цього згромадження, і тому я вирішив, що в студитах не висиджу – краще піду до редемптористів.
Тому що то є такий більш консервативний орден, ви маєте на увазі?
Так, так.
А як взагалі і монаше керівництво, і загалом керівництво Церкви сприймає вашу популярність у мережі?
На диво позитивно. Тобто, є люди з різних верств: Церква – це не однорідний організм, там є різні люди.
Очевидно.
Мої настоятелі позитивно це сприйняли. Як, зрештою, і єпископи, з якими я спілкуюся, позитивно цю річ сприймають. За мною дивляться, переглядають мої відео.
Переглядають уже після того, як ви опублікуєте – чи до? Не затверджує керівництво?
Вже після. Зараз уже такий рівень, що після.
А спочатку ви показували настоятелям?
На початку треба було презентувати взагалі ось цю діяльність, якою я хочу займатися, і настоятелі мали би благословити її. І потім уже побачили, що єресі я не говорю, ніяких дивних речей не роблю – й уже так трішки більше довіри мені надають. І тому я це відчуваю.
А загалом у Церкві це контролюється, оця медійна діяльність священиків?
Так. В залежності, по-перше, як ти виступаєш. Якщо ти хочеш бути представником Церкви – то це окремий дозвіл має бути від єпископа. Тому що єпископ є представником Церкви, він тобі дає певні повноваження.
А чи є такі обмеження? У нас буквально недавно десь було, в тому числі через діяльність деяких релігійних блогерів у Львові, що Церква приймала певні обмеження: що ви не повинні про політику говорити, не повинні агітувати за певні політичні сили…
Так, насправді. І це щороку. Зрештою, коли починається новий виборчий цикл, видають документи, які говорять про те, що священик не має права просто ставати, наприклад, на один бік політичної сили і казати: «Голосуйте за них». Хоча, вочевидь, дехто не дотримується цих правил – але вони порушують правила. І справи такі, що Церква відкрита для всіх людей. Якщо я буду говорити, що ось: «Мені подобається цей кандидат, за якого я вам раджу голосувати», – тоді люди, які хотіли б голосувати за іншого кандидата, до мене не прийдуть.
Я маю право мати свої вподобання як громадянин. Правда, я тут не голосую, бо я – громадянин Білорусі... Але якби я був громадянином України, то йшов би і голосував – і це все правильно. Тільки так, я маю бути священиком, відкритим до всіх людей.
Ви сказали, що єресі ніякої не говорите – але ви достатньо небезпечні (може, мені так здається), з точки зору Церкви, теми зачіпаєте. У вас там є про татуювання, наприклад, або чи існує в християн секс – це така табуйована тема. І як це дозволяють вам?
Насправді в Церкві ця тема не є закрита зовсім – вона є відкрита. Але в українському суспільстві і в церковному середовищі вона трішечки табуйована. Ми є католиками, і греко-католики також належать до католицької Церкви, – і вже є документи, вже є роз’яснення, вже є наука, яка стосується тих чи інших аспектів людського життя. І про це треба говорити.
Бо часто, мені здається, ми в Церкві починаємо гратися в якесь таке лицемірство, коли, як у комуністичних часах, кажемо, що сексу не існує. Але насправді є ціла наука – біоетика і статева етика, яка займається цими справами. І чому про це не говорити? Ми це вивчаємо в семінаріях – для чого, для кого? Щоби потім розповісти про це людям.
Щоби доносити, так? Але, очевидно, такі теми точно викликають у мережі різні відгуки. Є поширене явище – гейтерство. Як ви з цим справляєтеся, коли вас критикують?
Першопочатково було насправді важко – хотілося всім коментаторам відповідати. Але потім почав розуміти – взагалі, напевно, свою внутрішню класифікацію гейтерів проводити. Бо є люди, які дійсно хочуть подискутувати. А, наприклад, є якісь питання, які суто католицькі (а мене також дивляться і православні, протестанти, не віруючі люди, і вони хочуть дискутувати) – це окей, це нормально. Є люди, які просто прийшли по ображати – мають якийсь такий внутрішній, напевно що, біль, переживання і хочуть просто тебе образити. На таких людей я не буду витрачати енергію, тому що це не допоможе. Їм потрібна допомога, але не в коментарях.
Ну, і є інші також гейтери… Я потім почав просто дивитися не тільки на те, як вони мене ображають, а більше задавався питанням, чому вони це роблять. І коли почав цим питанням задаватися, то стало набагато легше.
Скажіть, вибір таких тем дражливих, на межі – чи він зумовлений от такою… Всі блогери (може, з церковної точки зору це така гординя) – чим більше в мене лайків, тим більше я пишаюся, тим більш я впливовий. Чи цим зумовлений вибір цих тем – чи це ваша повсякденна діяльність?
Я працюю з молоддю.
Так.
І молодь має запитання, і вони часто не стосуються того, як правильно постити – вони стосуються власне таких гарячих тем.
Тобто ви вибираєте з тих, що вас питають, якісь теми?
Так, з того, що є актуальним. Мені постійно ставлять одні і ті самі запитання – значить, вони не знайшли відповіді. Тому я пробую зробити відповідь на це запитання. Може, тому, що я лінивий – наступного разу я просто даю людям подивитися це відео, щоби зайвий раз одне і те саме не повторювати.
У вас там є кілька рубрик: «Щиро про актуальне», «Вставанок», «Недільна кава»…
Я шукаю себе насправді. Заходить формат відповідей на актуальні питання: «секс, наркотики, рок-н-рол» – я так собі називаю. Людям це подобається. І я, можна так сказати, вигораю, щиро кажучи, – я втомлююся від одного формату «відповіді на запитання».
Зрештою, зараз я перед народженням нової історії. Тому що я зрозумів, звідки взагалі походить джерело натхнення, – а воно походить від людей. І тепер я хочу розповідати про людей, які є в Церкві. Просто часто про Церкву ми знаємо,зокрема з медійного поля, те, що вона святкує якесь свято – і тоді йдуть брати коментар якогось священика. Або в Церкві є якийсь скандал – і тоді це цікаво, про це треба зняти. І серед нашого брата священичого є нарікання на журналістів постійне: «А чому вони не показують, що ми таке добре робимо?»
Не лише серед вас.
«А тому, що ви це не презентуєте».
Це правда. Тобто якщо Церква мовчить… Бо про погане завжди напишуть, а про хороше – це ще треба показати.
Просто є чудові люди, яких я знаю, – реально святі. Я хочу про них зараз поговорити. Наприклад, є один чоловік, який має драматичну історію, – він вдівець, він був у монастирі також, але вийшов із монастиря. Він організував такий дім, де збирає потребуючих, бідних, людей низького соціального статусу, які з в’язниці вийшли, і він з ними постійно є – молиться, вони працюють разом – і виводить їх до нормального життя. Мені хочеться про нього розповісти – це достойна людина, цікава.
Тому, власне, зараз я є перед народженням нового формату. І я це роблю тому, що втомлююсь насправді, і мені треба щось нове.
Особливо такі розповіді про таких людей, як ви згадали, це потребує багато праці насправді, щоби зняти це якісно, цікаво.
Власне, так. Раніше я не міг цього робити, тому що робив сам і був просто «говорящою головою»: я сталю камеру, якось себе записую. Нещодавно я відкрив, що окрім автоматичного режиму, можна ще налаштування робити на камері.
А зараз я є духівником в Українському католицькому університеті. В цьому ж університеті є Школа журналістики – тобто там уже є доступ до людей, техніки і можливостей. Тому я буду пробувати зараз пробивати цю тему в середовищі УКУ.
Ага, тобто буде хтось вам помагати з тим?
Однозначно. Я не впораюся сам.
Традиційно в нас монахів сприймають, що це людина в сутані. Ви і зараз у такому дуже повсякденному, студентському одязі, я б сказав, і ролики свої так записуєте. Люди взагалі вірять, що ви – монах?
Монах – він же не робиться габітом. Можна вдягнути на себе габіт, рясу, сутану – і грішити так, як люди, які живуть у звичайному світі, не грішать. А можна не вдягати – і бути святим. Редемптористи взагалі не мають обов’язку носити монаший одяг постійно – як це, наприклад, є у студитів. Ми маємо обов’язок проповідувати Євангеліє, проповідувати Велике відкуплення. І для того, щоби дійти до людей, які кремпуються священичого одягу, я є в такому зручному форматі.
Ну так, бо це надає зразу якогось офіціозу, так?
Так, ти немовби зразу маєш проповідувати згори, і тебе всі мають слухати. Ніякого діалогу.
Ви в одному з інтерв’ю (власне згадуючи про те, що ви – монах-редемпторист) порівняли редемптористів зі спецназом – що це такий спецназ церковний. Що ви мали на увазі?
Перше, що я побачив, коли потрапив до цього згромадження, – це його мобільність. Ми займаємося місіями, ми виїжджаємо в різні села, в різні міста, на схід України, в інші країни для того, щоби там проповідувати. Тобто часто йдемо на цілину або йдемо до місць, де потрібне певне духовне відновлення, – ми називаємо це місіями. І власне це я називаю спецназом.
Наприклад, завтра я їду в Городок, там буду мати дні духовної віднови. За тиждень часу маю реколекції – дні духовної віднови з працівниками УКУ. І так рік розписаний – я постійно десь їду, щоби проповідувати.
Так само читав в інтерв’ю – ви говорите, що ваша монаша спільнота зараз хоче входити в медійний простір на різних платформах. Я так розумію, що це й інші ваші брати будуть займатися медійною діяльністю. Навіщо?
Навіщо? Світ такий став. Для того, щоби проповідувати, і для того, щоб тебе почули, треба вийти на якусь платформу, на якій тебе буде чутно. Раніше, коли апостоли проповідували, вони приходили до місць скупчення людей (це були синагоги, наприклад, або базари звичайні – місця, де збиралися люди і де просто відбувалося реальне життя) – там вони голосно говорили, і їх чули. Хтось послухав і пішов далі – а хтось зупинився. І тому це є важливо насправді.
Потім проповідували в церквах, бо туди ходили.
Так.
Зараз в церкви менше ходять?
Ну, в церкви ходять люди, які вже готові слухати те, що їм скажеш. Тобто не всі люди, які мають якісь запитання чи сумніви, прийдуть аж до церкви (бо це треба реально багато кроків зробити), а ще й підійдуть до священика…
У медійному просторі набагато простіше – людина відчуває себе захищеною, більш-менш анонімною. Вона подивиться мій ролик – може піти далі. Інша подивиться мій ролик, напише мені в Instagram або в Facebook – і тоді ми можемо з нею спілкуватися.
Але чи оця стратегія виходу в онлайн є стратегією власне редемптористів чи загалом Греко-католицької церкви?
Ні, насправді медійний простір вже обумовлений певними документами Церкви, і вже ця практика поширюється – більше співбратів, священиків пробують себе. Комусь вдається, комусь ні – що теж є нормально: не всі можуть вільно і свобідно говорити на камеру, хтось набагато краще показує себе в духовній розмові або у сповіді.
Тому так – час потребує того. Час потребує того, тому ми не можемо від цього сховатися просто.
Зрозуміло, дякую. Нагадаю, що сьогодні у студії нашій був Сергій Гончаров – монах-редемпторист, відомий у YouTube як «Падре Серж». Мене звати Олег Онисько, дякую, що читаєте і дивитеся ZAXID.NET.