25 липня 2014 року Синод УПЦ КП оприлюднив нове «Звернення» до УПЦ, в якому, за твердженням журналів засідань цього Синоду, нібито містяться пропозиції до діалогу. Проте уважний аналіз заяви не виявляє ніяких суттєвих пропозицій, а лише спробу по-новому переписати історію українського православ’я.
Подана наново історія не підтверджується документами – і про це необхідно сказати, бо не можна будувати майбутнє на фундаменті хибно переінтерпретованого минулого і сучасності.
Перш за все УПЦ КП наголошує на неканонічному і незаконному характері Харківського собору 1992 року, скликаного без благословення та присутності тодішнього предстоятеля УПЦ митрополита Філарета. На цей закид треба сказати наступне.
1. Харківський собор був скликаний з благословення киріархальної Церкви, якою для УПЦ була (і є) Московська патріархія. На той час і колишній митрополит Філарет визнавав, що для УПЦ та історичної Київської митрополії саме РПЦ – Церква-Мати. До неї він спрямував смиренне прохання про автокефалію після собору УПЦ 1-3 листопада. Про те, що Константинопольська патріархія є Церква-Мати для церковного Києва, колишній митрополит Філарет згадав лише після Харківського собору, але, перебуваючи в УПЦ, завжди визнавав у якості киріархальної церкви РПЦ.
2. Як і благословила Московська патріархія, Харківський собор був скликаний старшим за хіротонією архієреєм – оскільки сам предстоятель УПЦ відмовився це зробити.
3. Немає ніяких підстав вважати, що при протистоянні між предстоятелем і Синодом, предстоятелем і собором єпископів обов’язково правий предстоятель. Навпаки, історія Церкви знає десятки випадків, коли Синод Константинопольської патріархії відсторонював Вселенських патріархів. А недавно при конфлікті між Ієрусалимським патріархом і Синодом цієї Церкви саме патріарх був відсторонений. Як визначитися – на чиєму боці була правда? Дуже просто – через визнання з боку всіх чи більшості предстоятелів Православних Церков. Відсторонення Ієрусалимського патріарха Ієремії було підтримане Нарадою предстоятелів помісних православних Церков і є легитімним. Так само предстоятелі помісних православних Церков визнали Харківський собор УПЦ взагалі та відсторонення колишнього митрополита Філарета. Останній подав апеляцію на розгляд Константинопольського патріарха, але ця апеляція так і не була прийнята до розгляду і офіційний процес по ній не почався. А отже, для вселенського православ’я – хочемо ми чи не хочемо – але рішення Харківського собору легітимні, відсторонення колишнього митрополита Філарета – законне.
Сьогодні, коли УПЦ КП натякає на те, що УПЦ має просто визнати знову своїм законним Предстоятелем колишнього митрополита Філарета, УПЦ КП пропонує не менше ніж порвати із всією системою світового православ’я, а не лише із Москвою. Православ’я не знає такого простого способу віднайдення кінцевої істини у питаннях віровчення та дисципліни, як папа Римський із його монархічними рішеннями. Але православ’я знає механізм більш демократичний – визнання всіма православними предстоятелями того чи іншого місцевого собору, його рішень, в тому числі дисциплінарних, кадрових, змін до статутів, тощо. І якщо Харківський собор був визнаний всіма православними предстоятелями на чолі із Вселенським патріархом і ці рішення не переглянуті, то УПЦ і має керуватися саме цим фактом.
Представники УПЦ КП останнім часом багато подейкують на тему пропозицій колишньому митрополиту Філарету знову очолити УПЦ. Ці пропозиції нібито надходили йому від патріарха Кирила. Але дійсними можуть бути лише письмово зафіксовані пропозиції – а жодного офіційного документа на цю тему не було представлено. Крім того, сам патріарх Кирило не може робити таких пропозицій без згоди Синоду. 25 липня 2014 року відбулося чергове засідання Синоду РПЦ. Якби такі пропозиції були на думці у патріарха Кирила, то у рішеннях Синоду про них можна було б прочитати. Але у журналах Синоду не знаходимо ніяких пропозицій для колишнього митрополита Філарета. Навпаки, існують десятки звернень УПЦ та РПЦ до УПЦ КП – у жодному з них не міститься пропозиції колишньому митрополиту Філарету після покаяння та об’єднання знову очолити УПЦ. Крім того, якби навіть патріарх Кирил чи Синод РПЦ зробили відповідні пропозиції, то після всього, що довелося пережити УПЦ, ще не факт, що єпископат, священство і народ цієї церкви погодилися б на повернення колишнього митрополита Філарета на керівні посади в УПЦ. В значній мірі Харківський собор був викликаний протестом єпископів УПЦ проти дикторського стилю правління колишнього митрополита Філарета, а не іншими порушеннями вимог канонічного права з його боку. Звичайно, на сьогодні його характер пом’якшав, авторитет – безмірно виріс, особливо на сьогоднішній патріотичній хвилі. Як наслідок - уже зараз переважна більшість вірних УАПЦ готова забути про владику Філарета як радянського архієрея. Але це не значить, що серед вірних УПЦ є якийсь настрій всепрощення щодо колишнього митрополита Філарета. Негативне ставлення до його фігури серед вірних УПЦ зберігається не лише на Сході чи Півдні, але й на Заході та в Центрі України. Для єпископату УПЦ просто смертельною помилкою було б рішення не рахуватися із різким несприйняття колишнього митрополита Філарета у якості гіпотетичного глави УПЦ чи єдиної помісної Церкви. Навіть якби патріарх Кирило сам об’єднався із колишнім митрополитом Філаретом, визнав його законним київським митрополитом – це не означало б, що такий акт визнає УПЦ. Так сталося – і нічого вже з цим не зробиш. Можливо у майбутньому і патріарх Філарет, і митрополит Володимир стоятимуть поруч в пантеоні пам’яті українського православ’я. Але сьогодні відчуження від Філарета – родова риса ідентичності УПЦ. Це відчуження було настільки сильним, що не можна було ще десятиліття тому сподіватися на розвиток автокефальних настроїв в УПЦ поза межами західного регіону. Однак визнання автокефалії можливою і нормальною для УПЦ таки відбулося у свідомості більшості єпископату, священства та мирян. Але це не означає, що перемінилося ставлення до колишнього митрополита Філарета. Зміни ставлення немає, і на нього не можна надіятися, поки він не пішов із свого поста патріарха УПЦ КП.
У зверненні УПЦ КП до УПЦ Синод УПЦ КП намагається представити власну церкву законною спадкоємницею історичної Київської митрополії, Київського екзархату РПЦ та УПЦ 1990-1992 років. Перш за все помилковою є претензія на успадкування прав цих інституцій з боку організації, що представляє меншість українського православ’я, тоді як існує законна спадкоємниця, представлена більшістю. Сьогодні до УПЦ КП належить 4 тисячі 800 парафій при 0,5 млн. прихожан, які ходять на кожну літургію (за самими оптимістичними підрахунками), тоді як до УПЦ належить 13 тисяч парафій при 1 млн. 200 тисяч прихожан на щотижневих літургіях (за самими песимістичними підрахунками). Як до цього не ставитись, але фактичною спадкоємницею є церква більшості, якою є УПЦ.
По-друге, спадкоємницею історичної Київської митрополії, Київського екзархату РПЦ та УПЦ 1990-1992 років може бути та церква, яка визнавалася б такою вселенським православ’ям. А саме - або Константинопольським патріархатом, або Нарадою предстоятелів православних Церков (Синаксисом). Обидві інстанції спадкоємницею історичної Київської митрополії, Київського екзархату РПЦ та УПЦ 1990-1992 років визнають лише УПЦ, яку в 1992-2014 роках очолював Блаженніший митрополит Володимир, а сьогодні очолює Синод та Місцеблюститель митрополит Онуфрій.
В численних документах Константинопольської патріархії підкреслюється, що законним спадкоємцем історичної Київської митрополії не може бути визнаний Московський патріарх. Його канонічна територія визнається Константинополем лише у межах, які мала Московська церква на момент проголошення патріархату та надання п’ятого місця за честю серед православних церков – на 1593 рік. Така позиція унеможливлює намагання Московського патріарха оголосити себе і патріархом Київським – а про такі проекти майже прямо говорилося під час першого візиту патріарха Кирила в Україну в 2009 році. Тоді патріарх Кирило намагався проштовхнути ідею, що перенесення Київської кафедри у Володимир-на-Клязмі та у Москву в епоху середньовіччя може означати тотожність Московської та Київської кафедр. Також патріарх Кирило намагався проштовхнути ідею, що РПЦ належить до пентархії в особливий спосіб – як Церква для «всіх північних країн». Напевно, патріарх Кирило мав на увазі, що для півдня – Александрійська кафедра, для Сходу – Антіохійська, для Заходу – Константинопольський патріархат, а Єрусалим – духовний центр для пентархії. Усі ці спекуляції не знайшли розуміння ні в Україні, ні у світовому православ’ї. Київ – це Київ, Москва – це Москва. Самостійність Київської кафедри, її нетотожність із Московською – очевидна річ. Російські публіцисти можуть десятиліттями розповідати казки, що при падінні Константинополя благодать від греків була віднята і відлетіла на північ («Росія перед другим пришестям», книги Вороб’євського та ін.). Це в дусі пактів Молотова-Рібентропа наново поділити світ, але не в дусі православних канонів.
Так чи інакше, а Константинопольський патріархат визнає УПЦ як спадкоємницю історичної Київської митрополії, Київського екзархату РПЦ та УПЦ 1990-1992 років. І не визнає у якості спадкоємниць ні РПЦ, ні УПЦ КП. Також Константинополь підкреслює, що самостійність українського православ’я – нормальний для канонічного права факт. Підкоренність Москві – ненормальний. Розкол – ще більш ненормальний.
Об'єднання і апеляція до Наради православних предстоятелів із проханням визначити канонічний статус – єдино можливий шлях для українського православ’я. При цьому УПЦ має бути центром об'єднання не лише тому, що це найбільша в Україні православна юрисдикція, але і тому, що вона визнана світовим православ’ям як Православна Церква в Україні, як спадкоємниця історичної Київської митрополії, Київського екзархату РПЦ та УПЦ 1990-1992 років.
Усі намагання підвести до думки, що спадкоємницею історичної Київської митрополії, Київського екзархату РПЦ та УПЦ 1990-1992 років є УПЦ КП та колишній митрополит Філарет має бути центром об'єднання – чистої води маніпуляція. Якби це було правдою, то саме така вимога ставилася б Константинопольським патріархом офіційно – наприклад, у березневій заяві після Синаксису, або неофіційно – наприклад, під час перемовин в 2008 році. Між тим патріарх Варфоломій не раз виявляв власне побажання, щоб колишній митрополит Філарет відійшов від активних церковних справ чи хоча б перестав претендувати на першість в українському православ’ї. Про відповідні наміри патріарха Варфоломія не раз говорив і сам патріарх Філарет. І навпаки – жодного разу про наміри Константинопольського патріархату підтримати хоч в якийсь спосіб його як особистість.
Отже, маємо вкрай сумнівний проект із кількох пунктів. Нібито патріарха Філарета РПЦ може визнати законним Київським митрополитом – нічим не підтверджена чутка. Що він є законним Київським митрополитом згідно із канонами – не визнана світовим православ’ям інтерпретація канонів, яка не розділяється вищою апеляційною інстанцією православ’я – Константинопольським патріархом. Але найбільшою неправдою звернення є думка, що становлення єдиної УПЦ має відбуватися через розрив УПЦ із Москвою.
З боку УПЦ існує лише одна попередня умова для перемовин: згода, що при об’єднанні необхідно керуватися канонічним правом. Ця вимога на словах була визнана УПЦ КП 11 березня 2014 року. У документах Архієрейського собору УПЦ КП визначено, що основою для єднання має бути канонічне право та священне передання Церкви.
В ті ж дні кінця лютого – початку березня 2014 року патріарх Філарет заявляє, що попередніми умовами з боку УПЦ КП для дійсно плідних перемовин є проукраїнські відповіді на три питання: 1) Чи бачить УПЦ Україну єдиною соборною, незалежною державою, територіальна цілісність та суверенітет якої недоторкані? 2) Чи визнає УПЦ європейську перспективу України? 3) Чи визнає УПЦ, що для незалежної та європейської України необхідна помісна православна Церква?
Не будемо тут зупинятися на тому, що ці питання є політичними і мало стосуються канонів. У зверненні від 25 липня Синод УПЦ КП наголошує, що принцип «незалежній державі – незалежну церкву» міститься у канонах та у їх нормативній інтерпретації в історії православ’я. Напевно і інші принципи («Україні – незалежність та європейський вибір» та «Європейській церкві – помісність») містяться у канонах, на думку Синоду УПЦ КП.
Однак своїми риторичними питаннями патріарх Філарет намагався відкрити вже повністю відкриті двері.
1. Суверенітет і територіальна цілісність України, її єдність та соборність визнавалися і визнаються УПЦ постійно. Останній приклад – документи Синоду від 19 червня 2014 року. Хоча перед цим Синодом УПЦ з боку УПЦ КП була ціла хвиля відверто провокативної інформації про «проросійський поворот», документи Синоду стали найбільш проукраїнськими за всю історію УПЦ. З першого дня після падіння режиму Януковича УПЦ визнавала і визнає лише київську державну владу. Визнання як єдиної України, так і нової влади з боку УПЦ було одним із найбільш важливих питань для уряду в перші дні після перемоги Майдану. УПЦ не коливалася ні хвилини – але тепер чомусь речники УПЦ КП звинувачують керівництво УПЦ ледве не у зраді Батьківщини. Все це дивно чути. Так само дивно бачити потурання цим пустим звинуваченням з боку Департаменту у справах релігії Мінкульту – і це після того, як новий уряд і в своїй програмі, і при переговорах із міжнародним співтовариством дав гарантії збереження і розширення прав віруючих, у тому числі УПЦ. Ці самі гарантії були згадані як зобов’язання Президента у його промові у парламенті при вступі на посаду. Можна сказати, що УПЦ продовжує підтримувати суверенітет і територіальну цілісність України, її соборність та єдність – не дивлячись на провокації з боку УПЦ КП та її непрофесійних прихильників з числа чиновників, що зобов’язані зберігати релігійну свободу і толерантність в Україні.
2. Остання спроба відсторонення Блаженнішого митрополита Володимира була пов’язана із тим, що 30 вересня 2014 року він підписав звернення членів Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) щодо дискусії про євроінтеграцію. Меншість, обурена такою проєвропейською позицією Блаженнішого, не змогла домогтися його відсторонення. Навпаки, цей демарш призвів до консолідації єпископату навколо керівництва УПЦ та підтримки європейської перспективи України. В своїх промовах митрополит Володимир завжди підкреслював, що Церква не збирається робити за народ його геополітичний вибір, що Церква готова прийняти будь-яке рішення українського народу. Але при цьому Блаженніший завжди говорив, що від Ужгорода до Луганська, від Києва до Херсонеса Україна географічно, історично, культурно належить до Європи. Митрополит Володимир підкреслював, що в Україні немає протистояння української та російської культур, європейської та азіатської цивілізацій. На думку Блаженнішого Володимира, для України характерна єдність навколо Києва як центру двох українських (і відповідно – європейських) культур – західноукраїнської та східноукраїнської. Синтез двох культур є парадигмою українського православ’я з часів Петра Могили. І саме завдяки тому, що УПЦ єднає всю Україну не лише формально, але й культурно – на основі культурного і цивілізаційного синтезу могилянського відродження – УПЦ потрібна для України найбільше за всі інші суспільні інституції, навіть якщо Україна сьогодні цього не розуміє. Так чи інакше, визнання європейського вибору України – це свідомий вибір і покійного предстоятеля, і більшості єпископів УПЦ, що було зафіксовано під час дискусії після 30 вересня 2014 року.
Ті, хто із зброєю в руках відстоює євразійське та російське православ’я на Сході України – ці люди та їх ідеологія засуджені архієрейським Собором УПЦ ще в грудні 2007 року. Тоді небезпека цих антиєвропейських та антиукраїнських ідей була не очевидною ні для української держави, ні для УПЦ КП. Але УПЦ вже повністю усвідомила екстремістську сутність цих ідей, які руйнували не лише земний патріотизм, але і християнську віру своїх адептів. Засудження "політичного православ’я" в 2007 році – це теж зроблений вибір, з яким УПЦ живе і розвивається. Вибір на користь українського православ’я в європейському культурному контексті. Відмова від політики перетворення православ’я і православних країн на подобу Північної Кореї (у гіршому випадку) чи навіть Китаю (у кращому випадку). Патріарх Філарет прекрасно знає про європейський вибір УПЦ, але чомусь продовжує вимагати відповіді на свої питання, при тому що відповідь була дана – і теоретично, і практично. І сьогодні УПЦ – внутрішньо різноманітна, толерантна, аполітична – більш європейська сила, ніж "хуторянська" УПЦ КП.
3. Починаючи з 1992 року УПЦ визнає, що Україна заслуговує на помісну Церкву. Більше того, УПЦ і є такою помісною Церквою для України. Також УПЦ визнає, що її помісність, яка сьогодні реалізується у межах статусу автономної церкви, в майбутньому, після подолання церковного розколу, повинна буде реалізовуватися в межах визнаної всім світовим православ’ям автокефальної церкви.
Звичайно, що УПЦ не може визнати того, що УПЦ КП де-факто пропонує у своєму Зверненні від 25 липня: поривайте з Москвою, приєднуйтесь до УПЦ КП та патріарха Філарета. Також і УПЦ КП не може прийняти простого і очевидного рецепту, про який говорить не лише УПЦ, але і всі предстоятелі православних Церков (згадаймо березневу заяву Синаксису!): приєднуйтесь до УПЦ. Реалістичний шлях – десь посередині: відставка патріарха Філарета, об’єднавчий собор, звернення щодо статусу єдиної УПЦ. Досвід Болгарії показує, що саме такий шлях і є канонічним, і предстоятелі Православних Церков саме такі дії благословлять відразу при зверненні до них, а не через десятиліття невизнання. Саме цей шлях веде до повної єдності, без нових розколів та збереження старих. І саме такий шлях є виконанням канонічного права, а не маніпуляціями ним.
Якщо патріарх Філарет не погоджується на врегулювання православного розділення канонічним шляхом, то у Зверненні Синод УПЦ КП мав би пропонувати принципи мирного співіснування та співпраці у нових умовах. Криза, що захопила все українське суспільство, вимагає братерських відносин УПЦ КП та УПЦ, а будь-який конфлікт, який вільно чи невільно провокується оточенням патріарха Філарета сьогодні – смертельно небезпечний для України та її європейського вибору.