Усі маршрутки заїжджають на центральну площу, посередині якої в Середні Віки стояла ратуша, за радянських часів – Ленін, а тепер височить пам’ятник Роксолані – фаворитці султана Сулеймана Пишного, котра, за легендами, походила з Рогатина і була донькою місцевого священника, звали її Настя Лисовська, а до гарему потрапила після одного з татарських набігів. І хоча нічого доброго ані для Рогатина, ані для України ця улюблена дружина турецького султана не зробила, все одно місцеві мешканці цю красуню-інтригантку XVI століття люблять. Все ж таки, землячка (і про те що рогатинське походження Роксолани – лише одна з версій, місцевим жителям краще не говорити).
Якщо вірити краєзнавцям, Рогатину близько 800 років, а може й більше. Якесь поселення тут було ще за часів давніх слов’ян, і кипіла тут жвава торгівля – принаймні римських монет і посуду тут знайшли чимало. У Х столітті край входить до Київської Русі, а у ХІІ столітті – до Галицького князівства. Кажуть, що місто заснував князь Ярослав Осмомисл, коли його жінку, що заблукала тут на полюванні, вивів з лісу олень. На місці, де жінка виїхала з лісу, князь нібито звів терем, а потім і місто. Що ж, легенда романтична і має право на існування. У ХІІІ столітті давньоруське місто було знищене під час монгольської навали, як і сусідній Галич. Ще й досі історики, археологи і краєзнавці сперечаються, де саме був Рогатин давньоруських часів і коли саме місто зникло, перетворившись на кілька маленьких сіл – адже городищ та решток фортець навколо Рогатина вистачає, а місто з такою назвою згадується в кількох документах XIV століття.
Перша згадка про теперішній Рогатин – 1415 рік. Точніше, мова йде про село Пилиповичі, якому виклопотав Магдебурзьке право лицар Волчко Прислужич. Можливо, він був пов'язаний якимось чином з боярами Рогатинськими, які володіли тут землями. Бояри Рогатинські під час польсько-литовських війн за Галичину воювали на боці литовсько-руського князя Свидригайла, і за це польський король конфіскував в боярина місто. Рогатин став королівським містом. Це було не так вже й погано – місто не залежало від жодного боярина чи шляхтича і не підкорювалося нікому, крім короля.
У 1520 році місто потерпає від руйнівного татарського нападу. Саме в цей час, як вважають, була взята в ясир донька рогатинського попа, що стала пізніше фавориткою Сулеймана Пишного. Спустошене місто потребувало відновлення – і королі надають Рогатину цілий ряд привілеїв: звільняють місто від натуральних повинностей і данин, дають міщанам право на вільну вирубку лісу, на вільну торгівлю м’ясом, звільняють рогатинських купців від сплати мит за винятком «пограничного». А ще – Рогатин мав право проводити чотири ярмарки на рік, і ярмарки ці тривали по цілому тижню!
Місто розквітло, міщани багатіли, зводилась нова фортеця. Гроші на її побудову міщани знайшли оригінально: відкрили в ратуші постригальню сукна, а доходи від цієї постригальні, а також від продажу горілки, пускали на «оборонку».
Рогатин стає типовим середньовічним містом: русинська, польська і єврейська громади, квадратна ринкова площа з ратушею, передмістя, де селились бідніші ремісники, кілька цехів – в тому числі цехи мечників, музикантів, художників. Русинська і польська спільноти уживалися в місті мирно, і німим свідком цієї дружби народів є центральна площа, на котрій один напроти одного стоять два величні храми: костел святого Миколая і церква Різдва Христового – не поступаючись один одному ані гідністю, ані красою, ані місцем на Ринку. Для порівняння – у недалекому Дрогобичі русини довго не могли збудувати церкву в центрі міста.
Але повернемось до Рогатина. Ознакою престижу русинською громади у місті була велична і дуже древня церква. Спочатку її датували ХІІ століттям, потім змістили дату на два століття вперед. Рогатинську церкву будували у кілька заходів. Квадратна головна нава, декоративні арки і вузька апсида нагадують давньоруські церкви. Готичні вікна і гранчастий вівтар – привіт із середньовіччя. Чудові різні портали – типова прикраса Ренесансу і бароко. Оборонний мур з бійницями навколо храму, надбрамна башточка з суворими дверима – свідки суворих часів, коли в разі облоги церква служила фортецею, а інколи – і останнім притулком, де можна було перечекати напад, поки татари грабують місто. Новесенький мідний дах і штукатурка – наслідки нещодавньої реставрації, коли церкву так відремонтували, що лише придивившись можна зрозуміти що перед тобою шість чи навіть вісім століть нашої історії. Але загалом, ремонт виконаний грамотно, і жоден з історичних елементів не постраждав – хіба що новітні вітражі в готичних вікнах виглядають дещо несподівано.
При церкві у 1589 році відкривається церковне братство, одне з перших в Україні і одне з найпотужніших в галицьких краях. У 1591 році в місті вже була непогана школа з великою бібліотекою, і до неї приїжджали такі визначні українські діячі того часу, як Памво Беринда та Йов Борецький!
Наприкінці ХІХ і на початку ХХ століття тут служили священники Павло і Теодозій Кудрики. Можливо, їм не вистачало лоску та харизми, котрою відзначились їхні славетні попередники, але вони гідно виконували свою справу – навчали людей любити Бога і батьківщину, проповідували, працювали з Пластом, викладали у школах. Отець Павло Кудрик зазнав переслідувань, коли під час польсько-української війни 1918-1919 р. місто окупували поляки. Священника тримали у в’язниці, знущались, погрожували розстрілами, так що він помер від серцевого нападу. З родиною Кудриків пов’язані архітектор Роман Грицай або композитор Борис Кудрик.
Але найвідомішими парафіянами цього храму стали славнозвісні брати Рогатинці. Пам’ятника у місті їм нема, зате на їхню честь названа вулиця у центрі Львова – і недаремно.
Це були справжні герої свого часу, ті, кого називають «людьми Ренесансу». Народились вони в Рогатині десь у першій половині XVI століття, і батьком їх був заможний сідляр Кузьма. Він лишив свою майстерню дітям у спадок, і певний час Іван і Юрій сиділи в Рогатині, одружившись з місцевими міщанками, робили собі сідла і стали одними з найбагатших міщан. Але наприкінці 1570-х років вони разом з родинами перебираються до Львова. Енергійним і обдарованим бізнесменам хотілось більшого простору для діяльності, більшого розвитку і більших прибутків.
Спочатку вони купили будинки на передмісті Львова. Але це передмістя, де жила львівська біднота, було лише тимчасовою оселею, перевалочним пунктом, а метою їхньою був славетний і багатий Львів з його жвавою торгівлею і гордовитими патриціями. У львівський сідлярський цех їх спочатку не хотіли приймати, але після того, як брати показали свій шедевр – розкішне козацьке сідло – усі питання відпали. Звісно, колеги по цеху їх пресували, брати у відповідь відстоювали права через суд. Одного разу їм допомагав навіть гетьман Станіслав Жолкевський! З часом брати стали справжніми заможними львів’янами – отримали львівське громадянство, купили великий будинок, майже палац, на вулиці Руській, і ще дві хати з городами на передмісті, неподалік церкви святого Миколая і площі святого Теодора – на місці, де колись стояв княжий Львів. Мало хто з львів’ян міг похватились такими статками.
Проте Рогатинці мріяли не лише про багатство. Вони прагнули служити Церкві і стати правдивими стовпами своєї парафії, як були ними в Рогатині. І вони ними таки стали! Особливо Юрій Рогатинець, котрий швидко стає одним із керівників Львівського братства. Фактично львівське православне братство трималось на двох людях, котрих не дарма називали старшими народу руського: багатий і впливовий Іван Красовський і ерудований та гострий на слово Юрій Рогатинець. І якщо, наприклад, побудова великої Успенської церкви було заслугою Красовського, то за відкриття і розвиток школи, відродження друкарні Івана Федорова, налагодження дружніх зв’язків з князем Острозьким і східними патріархами, а також складання нового статуту братства – за це орден треба було давати братам Рогатинцям.
Статут Львівського православного братства – це окрема тема, досить важлива для розуміння причин Берестейської унії 1596 року. Справа в тому що Юрій Рогатинець вписав у новий статут досить цікаві пункти. Наприклад, що братство може контролювати і вимагати покарання священників за негідну поведінку, що може навіть не слухатись єпископа, якщо він стане «ворогом істини», що братчики можуть вільно читати й тлумачити твори святих отців, не рахуючись з думкою священників. А головне – в братство вступати могли тільки миряни – міщани, шляхта, селяни. Священникам у братство вхід був заборонений! Власне, саме через цей статут єпископ Львівський Гедеон Балабан і почав розмови про єднання з Римом. І саме щоб зберегти свої привілеї, Львівське братство постало проти унії!
А між тим, Юрій Рогатинець дружньо листувався з головним ініціатором унії з Римом – з єпископом Іпатієм Потієм. І коли колеги-братчики нарікали йому за це, він відповідав: «Крім того, що Потій служить уніатським єпископом, він є мудрою людиною, а з такою завжди приємно погомоніти»! Отже, і потужність православного руху у Львові, і відкритість галичан до діалогу з католикам, і майбутній мирний перехід Львівщини під опіку Папи Римського, котрий врятував українську церкву від поглинання Москвою – все це не в останню чергу заслуга традицій закладених Юрієм та Іваном Рогатинцями.
Перший костел у Рогатині був зведений на початку XV століття, коли король вигнав з міста бояр Рогатинських, і містом тимчасово володів лицар Миколай Ходич. Костел був дерев’яним. Муровану святиню рогатинці спромоглись поставити лише через століття без малого – у 1509 році. Рогатинський костел збудували в готичному стилі – стрільчасті вікна, склепінчаста стеля, потужні контрфорси і простора нава, розділена на три частини рядами колон. А до цієї святої простоти додали кілька суто ренесансних оздоб, котрі прикрасили суворий західний фасад і фронтон святині. А згодом до фасаду прибудували височенну дзвіницю з годинником, бойовим ярусом, бійницями, а також з дозорною вишкою на стелі – в ті неспокійні часи з цієї вежі зручно було спостерігати за обрієм, пильнуючи небажаних гостей.
А ще до костелу у 1585 році до храму прибудували капличку на честь святої Анни. Звели її своїм коштом місцеві шляхтичі Йоан Висоцький з дружиною Варварою, і на стіні каплиці залишили плиту з написом: «Твоє Тобі від Тебе приносимо, слуги Твої, Христе, прийми милостиво, просимо Тебе». Справа в тому, що при костелі було засноване братство імені святої Анни. Тобто, спілка парафіян, котрі опікувались церквою та займались доброчинністю.
Звісно, костел святого Миколая був не єдиною римо-католицькою святинею в місті. У 1614 році тут заснували домініканський монастир святого Яцека, названий так на честь монаха, котрий проповідував в Києві за часів Київської Русі. Вишуканий монастир служив оздобою міста аж поки під час австрійських реформ не був конфіскований під шпиталь. Храм занепав, і руїни його простояли до середини 30-х років. Не зберігся і костел святої Варвари, також заснований у XVII столітті: його так само закрили австрійці, переробивши храм під житловий будинок. Потім в цьому будинку була українська повітова каса, а під час Першої Світової війни будинок був зруйнований. Зараз на місці колишнього костелу звели капличку.
Та й доля вцілілого Миколаївського костелу була нелегкою. Страждав він і від козацьких війн, і від турецьких нападів, і від війн ХХ століття. Коли прийшла радянська влада, нові окупанти всерйоз почали говорити про знищення святині. Врятував будівлю від руйнування лише статус пам’ятки історії та архітектури. То ж вирішили зробити в костелі музей атеїзму. Може, це був хитрий хід конем місцевих «буржуазних націоналістів», адже саме завдяки цьому в 1970-х роках костел відремонтували, і навіть було відкрито галерею на дзвіниці костелу! Шатровий дах і галерея була плодом фантазії реставраторів – адже на усіх фотографіях на дзвіниці був шоломоподібний купол з сигнатуркою. Але реставратори стверджують, що під час досліджень знайшли залишки оглядової галереї і вирішили її відновити. В будь-якому разі, нова дзвіниця підкреслює історичність, «оборонність» і «готичність» цього красивого храму.
Як ще один жарт долі, при вході до храму облаштували братську могилу радянських солдатів, загиблих в цих краях. Зараз на пам’ятнику викарбувані слова Лесі Українки – «Хто сам себе звільнить – той вільний буде. Хто визволить когось – в неволю візьме». Такий собі тонкий натяк на те, хто і що йшло за спинами червоноармійців.
А потім прийшла Незалежність, і костел повернули римо-католикам. І ці господарі, котрим храм мав належати по праву, прийнялись за нього по-справжньому. Храм було знов відремонтовано, відновлено чудовий вівтар, а нещодавно в каплиці святої Анни відкрили стінопис доби Ренесансу. Зараз красень-костел служить місту та людям і як історична пам'ятка, і як місце молитви. І служить добре – при костелі є кілька спільнот, настоятель активно працює з молоддю – одним словом, робиться все, щоб парафія тут жила росла і розвивалась.
А музей атеїзму нікуди не подівався – він трансформувався в Рогатинський художньо-краєзнавчий музей, котрий розташувався в садибі місцевого героя-січового стрільця, а філією його є церква Зішестя Святого Духа, найвідоміша рогатинська історична пам’ятка.
Відносно невеличка, вона зведена на березі річки Гнила Липа, котра була своєрідним кордоном Рогатина і служила водночас фортечним ровом. Колись храм був оточений дерев’яним парканом з бійницями (такий захищав все передмістя), а церковна дзвіниця служила водночас і оборонною баштою – з неї легко було вести вогонь по ворогу. Звісно, з гармат розбити таку фортецю було досить легко, але проти якихось розбійників передмістя було захищене досить добре.
І, що традиційно для Рогатина, ще досі важко встановити, коли саме була побудована ця церква. Наприкінці ХІХ століття парох о. Іпполіт Дзерович розібрав на північній стіні нави дату – 1598 рік. Але враховуючи те, як часто церкви чи їхні фрагменти переносили з місця на місце, або балки з старшого храму використали при побудові новішого, ця дата не може служити останнім словом в суперечках про дату побудови. З сучасних вчених хтось відносить церкву до кінця XV століття, хтось – до середини XVII.
Саме в цей час, у 1650 році, було виконано іконостас в церкві, один з найстарших великих п’ятиярусних українських іконостасів. Позмагатись з ним можуть лише іконостас в церкві Параскеви П’ятниці у Львові, а також іконостас з львівської Успенської церкви, котрий був створений не без участі славетних братів Рогатинців, і котрий зараз можна побачити в селі Великі Грибовичі. Це складна і ідеально продумана композиція з п’яти або більше тематичних ярусів-рядів, створити котру могли тільки досвідчені маляри, а замовити – тільки багаті й вибагливі парафіяни.
Середина XVII століття була добою підйому та розквіту українського мистецтва від Харкова до Львова, розквіту, котрий тривав ще століття з гаком. Українські іконописці в той час втомились від сліпого копіювання старих зразків і почали шукати творчі шляхи, почали оживляти святих на іконах, надаючи їм характерні обличчя та емоційні постаті, притаманні творам європейських митців Ренесансу та бароко. При цьому традиційний молитовний дух, притаманний давньоруським іконописним традиціям, вони зберігали, створивши досить цікавий мистецький стиль. Найкращі зразки такого українського Ренесансу прикрашають музеї Львова і храми Жовкви, чимало сільських церков. І одне таке дивовижне творіння наших майстрів збереглось і в рогатинській церкві.
Цей іконостас – майже єдина зв’язуюча ланка між величними творами львівських майстрів межі XVI-XVII століть та жовківських майстрів межі XVII-XVIII століть, між Сеньковичем та Петрахновичем і Рутковичем та Кондзелевичем. Дивлячись на нього, можна зрозуміти, як розвивались галицькі іконописні традиції, які риси та прийоми вони переймали від вчителів і заповідали учням. Найбільш вражають намісні образи Христа і Богородиці, дияконські двері з архистратигом Михаїлом і царем Мелхіседеком, образ Старозавітньої Трійці і дванадцяти апостолів. Варті уваги й ікони празникового ряду. Про них можна говорити багато, але краще приїхати й подивитись – воно того варте.
Іконостас цей пережив усі негаразди XVII та XVIII століть. Пережив він навіть реставрацію іконостасу, що здійснив у 1885 році художник Юліан Макаревич. У ХІХ століття реставратори були зухвалими і впевненими в собі і часто давали волю рукам там, де цього робити не варто. Проте Макаревич гідно справився зі своїм завданням, і іконостас вижив не лише після його роботи, але й після виставки на археологічно-етнографічній виставці у Львові, куди його відвезли як визначну пам’ятку старовини. Вижив це витвір мистецтва і після того, як храм реставрували у 1895 році. Реставрував храм львівський архітектор М. Ковальчук, а гроші на це виділив Галицький Сейм – цілих 2000 золотих ринських.
Дивом церква вціліла під час Першої і Другої Світових війн. І, мабуть, лише гучна слава пам’ятки вберегли її в радянський час. Церкву вирішили зробити музеєм, відділом музею атеїзму, що розташувався в сусідньому Миколаївському костелі. І на початку 80-х, коли боротьба з релігією трохи ослабла, ідея таки була втілена в життя. У 1980—82 роки храм ґрунтовно реставрував архітектор Іван Могитич, і 6 серпня 1983 року в храмі було відкрито відділ Івано-Франківського художнього музею.
Відділом цього музею – точніше, відділом Рогатинського музею, котрий сам є відділом Івано-Франківського художнього музею, ця церква залишається і сьогодні. Тепер тут крім іконостасу виставили кілька старовинних ікон з сусідніх сіл – і традиційних, і барокових, і народних. Навколо храму зберігся старовинний цвинтар, де лежить уся місцева українська інтелігенція. Що ж, навіть в якості музею храм надихає на молитву не гірше за інші церкви! Недарма цю церкву нещодавно разом з подібними до неї в Жовкві, Дрогобичі, Потеличі та інших містах і селах вносять до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО!
Звісно, не слід забувати, що в Рогатині є ще одна дерев'яна церква — св. Миколая. Вона є не така відома, але теж давня, і біля неї теж зберігся старовинний цвинтар з кам’яними хрестами. Церква могла б стати непоганою туристичною атракцією, якби не більш знаменита сусідка. Що ж, подібною є ситуація у Жовкві чи Дрогобичі – там теж є непогані дерев’яні храми, які знаходяться у тіні сусідів з ЮНЕСКО.
Зате з Миколаївської церкви відкривається чудова панорама на ціле місто і звідси непогано видно ще один рогатинський храм – православну церкву св. Юрія.
Храм доволі цікавий – зведений у 1877 році коштами княгині Чарторийської з Познанщини та Людвіка Красінського – римо-католиків польсько-українського походження, яким різниця у обряді, мові та, можливо, ідентичності не заважала бути щедрими меценатами. Біля храму – дерев’яна дзвіниця, а всередині – цікавий різьблений іконостас початку ХХ ст. Церква теж могла б стати знаменитою, але заважають більш значні сусіди, та й бляшані бані «під золото» не додають краси цій цікавій святині.
І звісно ж, як неможливо собі уявити українське весілля без танцю «7:40», так неможливо уявити собі старовинне українське місто без єврейської спільноти. Вперше у документах рогатинські євреї з’являються у 1463 році – шляхтич Ян Скарбек згадує про рогатинського торговця худобою Шимшона (Самсона). У 1663 році король Ян Казимир підтверджує привілеї місцевих євреїв – жити у місті, мати синагогу, торгувати та проводити ярмарки щовівторка. У той час вони мали рівні права з міщанами-християнами. Принаймні, на папері.
З Рогатина походив єврейський богослов Моше бен-Данієль, який перебрався до Жовкви та видав там у 1693 році книгу «Талмудичні проблеми» про тлумачення священних книг. Як і у інших містах, тут були прихильники «фейкових» месій Сабатая Цві та Якова Франка, були і їхні вороги. Син головного рогатинського послідовника Франка Еліши Шора охрестився та став Франциском Воловським. З його нащадків походила польська композиторка Марія Шимановська. Були тут єврейські просвітителі («маскілім»), були сіоністи, були хасиди – одним словом, єврейським Рогатин жив повним життям. До речі, з цього міста походив Норберт (він же Натан) Гланцберг, який писав музику для Едіт Піаф та французьких кінострічок.
Після Другої Світової війни єврейський Рогатин припинив своє існування – його мешканці загинули, виїхали або асимілювалися. Зараз про цю сторінку історії міста нагадують два єврейські цвинтарі (по вул. Бандери та Туріянського), колишній спортивний клуб «Маккавей» (зараз там бібліотека), колишні єврейські крамниці по вул. Галицькій та пекарня, яка колись була синагогою. До речі, цвинтарі доглянуті, а мацеви на них частково відреставровані.
Отже, Рогатин варто відвідати – і не один раз. Доїзд зручний, усі історичні цікавинки розташовані близько, на площі є карта міста з телефонами музею, чиї працівники завжди готові допомогти мандрівникам.