Жебраки, ченці, єпископи… з історії шпиталя св. Лазаря

13.04.2020, 16:33

Шпиталь св. Лазаря призначався для жебраків, яких у Львові вистачало завжди. Як і у цілому світі, жебрацтво було не лише вимушеним засобом для проживання, але й професією і способом життя. Жебраки творили свої професійні організації на чолі з виборним “калічим старостою”; ці традиції дожили до середини XIX ст. (“республіка старців” за Личаківською рогачкою), а частково тривають і нині. “Калічий староста” перестерігав порядок поміж своїх підлеглих, розглядав суперечки (наприклад, щодо теренів старшування) і, навіть, виступав як повноважний представник громади, приймаючи пожертви і дарунки за заповітами від побожних міщан.

Непрямим свідченням розповсюдження кількості жебраків може служити факт існування спеціального міського службовця, так званого “жебрацького” або “бабнього войта” (judех реdаnus), що мав перестерігати, щоб не було жебрацтва, нероб і волоцюг в місті і його околиці. Звався він також “старостою убогих” (“Хроніка” Д. Зубрицького під 1515 р.). Та зусиль цього урядника не вистачило на повне викорінення явища, яке неможливо знищити суто поліційними заходами.

Жебрак, поштівка поч. ХХ ст. (фото: foto-history.livejournal.com)

На практиці репресії супроти жебраків загострювалися, як правило, в часи епідемій, коли з метою запобігти розповсюдженню зарази “старців браковано” (тобто їх виселяли з міста або уміщали до притулків). У спокійні часи громада жебраків заселяла гору, що від них взяла назву Калічої, і скеровувала своє ремесло під крамами та на вулиці міста.

Окрім громади на Калічій горі, існувало ще одне жебрацьке угруповання, від місця свого перебування прозване “байками” (від Байок, в районі нинішньої вул. Київської), існування якої відзначено вже у 1471 р. З Байок “діди” йшли на жебрування за конфесійною ознакою: православні – до церкви св. Юра, католики – до костела св. Станіслава. Відколи Еразм Сикст, власник поблизького фільварку, виставив при дорозі кам’яний стовп з рельєфним зображенням мук Господніх, під ним свою “штаб-квартиру” влаштував старший з жебраків, званий “Трясиголовою”; звідси йому було зручно керувати своєю братією (1597 р.). Коли ж 1600 р. власниця прилеглих ґрунтів Анна Пстроконьська будує тут дерев’яну капличку і дарує терен домініканцям, які від 1612 р. будують костел Матері Божої, до нового храму починають переходити “байки”, що перед тим старцювали біля костелу св. Станіслава. А оскільки при костелі домініканців у місті здавна існувало братство чоток “ружанцове”, яке об’єднувало вершки тодішнього патриціату, то не дивно, що саме це братство виступило ініціатором утворення шпиталю для убогих (1616 р.).

Узгір’я Цитаделі на плані міста 1844 р. Фоном виділено “Турецькі шанці”, цифрами позначено: 1 – гора Вроновських, 2 – Каліча гора, 3 – Познанська гора. (джерело фото https://we.org.ua/history/budivnytstvo-lvivskoyi-tsytadeli/#imageclose-798)

Та як завжди, до шляхетних намірів замішувався звичайнісінький матеріальний розрахунок. Вже через три роки (у 1619 р.) новозаснований шпиталь переносять з Калічої гори на ґрунт біля Сокільницького шляху, нібито через те, що місце на горі було визнано медиками несприятливим для здоров’я. А через кілька років звільнений терен забудовується літніми дворами представників міського патриціату, як то Кампіанів, Острогорських, Зіморовича і Боїмів, пізніший “двір Толочків”, де “для здоровшого повітря і прийому лікування” перебували “різні особи сенаторського стану, а навіть сам король Ян Казімєж”. Якщо ж взяти до уваги, що медики становили значну частину тодішньої міської верхівки, то щодо мотивів їх рішення не залишається сумнівів.

Щоправда, самі жебраки, що населяли шпиталь, не протестували, бо при убогому харчуванні у “Лазареті” та завдяки довголітній звичці до вільного промислу вони набагато ліпше почували себе “на більш людному гостинцю Сокільницькому, в мешканців і проїжджих” (Зіморович).

Фрагмент плану Львова 1770 року з плануванням вулиці Широкої (Коперника). Цифрами 67 та 68 позначені монастир Домініканок та Шпиталь Св. Лазаря, які частково збереглись до наших днів.

Вигіднішим це місце було не тільки через можливість продовжувати старцювання, а й з інших причин. 1623 р. до шпиталю було прокладено водопровід від поблизького водозбірника на ґрунтах Кульпаркова – захід вкрай необхідний, особливо якщо згадати про розповсюджену серед клієнтів “Лазарету” віру в цілющі властивості гною; в пошуках рятунку від розмаїтих захворювань жебраки часто-густо по саму шию заривалися у ньому. Однак новий “цуг водний”, окрім очевидної користі, додав головного болю рурмістру і отцям міста, бо постійно той чи інший власник ґрунтів, через які йшов водопровід, намагався використати його у власних цілях, не беручи до уваги різні компенсації, надані при прокладенні труб шпиталем і міською владою.

Трохи раніше, у листопаді 1621 р., в “Лазареті” розмістили частину хворих вояків, що верталися після битви під Хотином; за свідченням Зіморовича, тоді “тільки в шпиталі св. Лазаря більше як дві тисячі людей повмирало.”

В 1638 році за наказом короля Владислава IV поза костелом і шпиталем почали сипати вали згідно з т.зв. планом Гетканта, та роботи провадилися так слабо, що вже через кілька десятиліть Юзефович мав усі підстави зауважити: “Досі нема й жодного сліду тих шанців”. Та поки наспіли воєнні події, сам шпиталь разом з костелом “на честь святого Лазаря, як і Лазаря жебрака, а також Непорочної Богородиці і святих Господніх: Яна, Андрія, Амброзія” став яблуком розбрату між орденом домініканців і львівським архієпископом.

Будівлі притулку для убогих Святого Лазаря з нинішньої вулиці Колесси. Рисунок Францішека Ковалишина початку XX сторіччя

Домініканці хотіли звільнити світських провизорів шпиталю, яких обирало братство, з-під контролю архієпископа, посилаючись на те, що братство збудувало і утримує шпиталь. У свою чергу, архієпископ і капітули посилалися на постанову Тридентського собору, яка надавала єпископам право візитації шпиталів, на синодальні декрети щодо останніх, як і на те, що серед фундаторів шпиталю св. Лазаря був архієпископ Анджей Прухницький, крім того, на право верховенства, силою якого капітула від самого заснування шпиталю призначала провізорів, приймала від них рахунки.

Ця суперечка була частиною конфлікту між архієпископом і капітулою з одного боку та орденським духовенством, що прагнуло унезалежнитися від архієпископської влади, з другого. Початково успіх мав архієпископ: визначені папою Урбаном VIII синодальні судді винесли вирок на користь капітули, підтверджені двома вироками короля Владислава IV у тій же справі. Та домініканці й не думали підкорятися цьому вироку. Поки тривав процес апеляції, вони за будь-якої можливості намагалися шкодити архієпископу і капітулі. То вони влаштовували заборонену архієпископом процесію з св. Євхаристією в Ринку, то силою забирали у яворівського пробоща костел на передмістю, то викликали офіціала Валенти Скробішевського. Архієпископ Гроховський, у свою чергу, силою припиняв їх процесії, а на костел домініканців наклав інтердикт, який було знято тільки за посередництвом міської ради та інших орденів. Потерпіли і домініканки: на них інтердикт було накладено за похорон Ельжбети Кампіанової, бо капітульне духовенство вважало справу поховання світських осіб за свою прерогативу.

Церква Св. Лазаря у Львові разом з муром та криницею з левами у його підніжжя. Фото поч. XX ст.

В цей час певний домініканець, Фелікс Радковський, дістав від архієпископа Гроховського звільнення від орденських обітів і став, таким чином, світським священником. Водночас він виступив з позовом проти свого колишнього ордену, вимагаючи повернення свого майна і грошей на загальну суму 2758 злотих.

Поки процес тягнувся, Радковський захворів і лежав в шпиталі св. Лазаря. Користуючись цією нагодою, домініканці вирішили помститися. З вересня 1644 року п’ятеро або шестеро домініканців разом зі слугами, що були озброєні укритими під плащами кийками, увірвалися до шпиталю, зірвали Радковського з ліжка, силою одягли на нього орденський габіт, і у такому вигляді, називаючи його своїм братом, потягли до кляштору, “на подив поспільству, що звикло у такому разі збігатися”. Ця справа стала приводом до ще одного архієпископського інтердикта, який, щоправда, був швидко знятий папським нунцієм.

Мури і територія монастиря Святого Лазаря. Фото 1925 року

Сам ініціатор процесу, архієпископ Станіслав Гроховський, двох тижнів не дожив до остаточного вироку. Оголошений 15 березня 1646 р. папський вирок остаточно усував капітулу від будь-якого втручання в управління шпиталем св. Лазаря. Нагляд і урядування шпиталем було передано пріорові конвенту домініканців і старшині братства.

Та досить скоро трагічні події 1648 р. (тоді у шпиталі св. Лазаря загинуло 119 осіб), 1655 р. і 1672 р. примусили забути про конфлікти серед духовенства, залишивши згадку про них тільки на сторінках актів і хронік.

На підставі праць Б. Зіморовича, Т. Юзефовича, Д. Зубрицького, А. Шнайдера, Л. Харевічевої і розмов з нинішніми спадкоємцями “калічих старост”