Апостол Павло у книзі Діянь наводить духовну пораду Ісуса, яка не увійшла до тексту Євангелій: «Блаженніше давати, ніж приймати». Навряд чи реалії сучасного церковного життя можуть ілюструвати життя за цим принципом. І річ не тільки в тому, що спосіб життя деяких представників вищого духовенства нівелює проповідь християнських чеснот. Саме ставлення вірян до церкви не дотягує навіть до старозавітних вимог, впевнений постійний автор «Релігії в Україні» прот. Віталій Ейсмонт.
Непросто говорити про матеріальну сторону духовних реалій. Непросто писати про жертви на храм, пам’ятаючи, що «жертва Богові – дух упокорений» (Пс. 50:19). Однак…
…З жертвоприношеннями зіткнулися вже перші Адамові діти. Жертви приносили старозавітні праведники, як вияв вдячності Богові, благоговіння, відданості Йому, як знак усвідомлення гріховності перед Ним. Тварини для здійснення ритуалів жертвоприношень обиралися молоді, годовані, здорові, без недоліків: закон старозавітний спонукував благочестивих ізраїльтян обирати для жертви найкраще. У свідомості праведника викарбовувалася ідея: Богу дається найліпше, найдобріше – те, що являє певну цінність для самого жертводавця.
Прийшла доба Нового Завіту. Втілений Божий Син приніс Себе в жертву за все людство. Раз і назавжди. Бог віддав найдорожче, найулюбленіше. «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного» (1 Ін. 3:16). Зникла потреба у кривавих жертвоприношеннях. Відтепер те, що найкраще, стало безкровним. В дар Богові першими християнами приносилися хліб і вино для євхаристичного Таїнства, оливкова олія для лампад, віск для свічок та інше. Усе це називалося словом просфора, що й означало власне приношення. Християнин усвідомлював, що, не дивлячись на труд, врожай йому насправді дав Бог. І тому ми беремо Твої дари від Твоїх рук і Тобі їх приносимо. «Твоє від Твоїх Тобі приносимо…».
Особливим відгуком цього у нас залишилася традиція освячення продуктів на свято Преображення Господнього. Люди цього дня й досі приносять яблука та інші дари врожаю, ніби засвідчуючи цим: «Господи, Ти мені це дав, я про це не забув – ось у знак подяки я віддаю Тобі Твоє».
Але це тільки «ніби». Лише маленькі відблиски благодатної минувшини. Наше сприйняття ідеї приношень насправді істотно змінилося. Ми заходимо до церкви вже не для того, щоб туди щось принести, а щоб з неї дещо винести. Просфору чи святу воду, освячене зілля чи продукти. Цікаво, що у зв'язку з цим і самим словом просфора ми називаємо тепер не те, що приносять на літургію, а те, що виносять з неї.
Дивно: за часів Закону, «старозавітної букви», благочестиве людство віддавало Богу найкраще. Люди легко розставалися з найліпшими здобутками своєї землі, щиро жертвуючи Йому. Зараз же, в епоху Нового Заповіту, «епоху благодаті і любові», щира жертовність матеріальними благами перестала являти загальну природу церкви, стаючи винятковою характеристикою небагатьох її вірян. Дуже небагатьох. Зникла сама ідея жертовності, що призвело до обрядовірства з штучними приписами, до зведення неписаного «Третьозаконня» (кількість днів посту перед Причастям, перелік канонів до Причастя, особливості православного дрес-коду, вимоги «жіночого кодексу» щодо ритуальної [не]чистоти тощо). Новий Завіт перетворився у Старий завіт номер два.
Гірше того, Старий Завіт містить ідею жертви Богу. А це вже забуто, цього треба ще осягти. Бо ж тепер якщо щось і приноситься до храму на освячення, одразу ж забирається назад. Освячення розуміється як надання речам містичних властивостей для особистого використання, і не більше – тому те, що присвячується Господові, що стає Його власністю, нічтоже сумняшеся у Нього відбирається (єдиний богослужбовий чин, що зберіг стародавню ідею приношень – це панахида; наприкінці цієї служби читається молитва на благословення колива і приношень, які залишаються у храмі).
Те, що ми освячуємо таким чином, теж вартує особливої уваги. На згадуване свято Преображення доволі часто приноситься не вирощене на своєму дереві чи грядці, а куплене на базарі. Приміром, імпортний виноград – чужий продукт від чужих рук. Або куплений мак на день мучеників Маккавеїв. Який же сенс у такому освяченні?
Переміна смислових акцентів слів «просфора» і «освячення» стала наслідком руйнації ідеї жертви. Вислів «жертва Богу» втратило значення щирості, благоговіння, віддачі. Жертва стала нежертовною, тобто, не жертвою взагалі. Замість жертви – «пожертвування». Карнавка чи жертовна скринька сприймається як об’єкт для вкидання грошових купюр малого номіналу. Бачиться тарілка – кидається копійка. Чисто механічний жест, хоча з вигляду цілком благочестивий. І таким чином назбиране мусить реалізуватися на ремонт храму, придбання необхідних для богослужіння речей, літератури, утримання церковного кліру, місіонерсько-соціальну роботу та інші потреби.
Нівелювання ідеї жертовності не могло не позначитися на церковному етикеті, який породив такі словесні конструкти, як «замовити молебень», «заплатити за похорон», «розрахуватися з батюшкою», «купити свічку» та інші. Як бачимо, все «купується» і «продається», і нічого не жертвується. Замість просьб – замовлення, замість подяки – розрахунок. В душі залишається порожнеча, проте зовні все ніби благопристойно і чинно.
Закони бізнесу не вимагають духовного становлення. Навіть якщо цей бізнес ритуально-релігійний. Головне — «установі» (церкві) і «клієнту» (парафіянину) чинити все за встановленими правилами та тарифами. Тому питання: «Скільки коштує замовити молитву?» — сьогодні вже не шокує.
Втім, повернемося до теми пожертвування. Питання: скільки треба віддавати Богові, щоб грошове приношення перетворилося у справжню жертву? Чи можна визначити число для цієї дії?
Святе Письмо його вказує. Це десятина, тобто 10% усіх своїх здобутків (Второзаконня 14:22-23), що у старозавітну добу включало плоди зібраного врожаю і перворідних худоби.
Євангеліє ж такої арифметики не дає. Новий Завіт мислить іншими категоріями.
Старий Завіт – завіт під вартою закону (Гал. 3:23), дороговказ до Христа, тимчасова дидактика і педагогіка. Новий Завіт звільняє від варти, відкриває шлях до Христа. Старий Завіт представляє нам Бога як Господа (з церковнослов’янської: Господаря, Пана), якому ми є рабами. Новий Завіт відкриває Бога як Отця (Батька), якому ми є дітьми (притому рідними, у Христа немає кузенів чи троюрідних). Старий Завіт заповідає любити Бога як Господаря, Новий – як Батька. Питання: яка любов з цих більша, щиріша, жертовніша? Хто більше любить: раб чи син? Відповідь очевидна. І хто ж з них краще проявить свою любов? Невже раб? Чекайте, адже ми й рабської десятини не віддаємо, — тож, чи варто говорити про синівство? І всі наші самоіменування «раб Божий» схожі на проявляння лицемірства…
Закон Старого Завіту вказує на причину заповіді десятини: «Щоб навчився ти боятися Господа, Бога свого, по всі дні» (Втор. 14:23). Як поводить себе той, хто не «вчиться боятися», а вже навчився? Невже він віддасть не в смутку й не з примусу, а з радістю (2 Кор. 9:7) менше за першого? Чому ж тоді людина Старого Завіту приносила Богові найкраще, а сучасний християнин діє за принципом «на Тобі, Боже, що мені негоже»?
…Авторові цих роздумів доводилося бачитися з одним священиком, якому надано було благословення служити у храмі без церковного утримання, оскільки «храм бідний» і «люди бідні». Як уживається він за таких умов, будучи багатодітним батьком, Господь єдиний знає. Проблема у іншому. Церковна громада прохає призначити настоятеля свого храму. Може, варто керуючим церковним особам у такому разі (приміром, отцеві благочинному) вказати прохачам на деякі вимоги? Приміром, на старозавітну десятину. Щоб священик міг жити бодай на мінімальну пенсію. Щоб він відправляв богослужіння «з радістю, а не зідхаючи» (Євр. 13:17). Щоб у свідомості парафіян спрацьовувало золоте правило: «роби іншому те, що бажаєш собі».
А інакше так і залишаться «люди бідними». Бідними на щирість…