Жінка дев'ять років не мала дітей. Ходила по хресній дорозі. Чому паломники з усієї країни їдуть у Страдч
Оксана КНЯЖИК
"Мені колись дуже помогло це місце. Судилася з одним начальником. Прийшла сюди. Пройшла хресну дорогу, в церкві помолилася. Суд виграла, хоч ніхто не міг повірити, що я зможу таке зло побідити. Про хресну дорогу люди всяке розказують: хтось від алкоголізму вилікувався, хтось завагітнів чи роботу знайшов", - каже львів'янка 50-річна Марія Кіндратович. Приїхала у село Страдч за 20 км від Львова. Тут розташований храм Успіння Пресвятої Богородиці. Сюди з'їжджаються паломники з усієї України на хресну дорогу. Люди кажуть, що після відвідин греко-католицької святині їхні проблеми вирішуються.
Марія Кіндратович високого зросту, у светрі й червоній футболці з квітами та манікюром того ж кольору. На пальцях, якими перебирає вервицю, має золоті персні. Разом через ліс ідемо до церкви піщаною дорогою. Вона тягнеться вгору. Чим вище, тим краще чути церковний спів. Попереду видніється площа, осяяна сонцем. Долаємо останній підйом і виходимо на доріжку, встелену бруківкою.
"У нас же свічки вдома вже нема куди ставити. От я б навіть хотіла оминути, але ж ні", - бідкається жінка, яку син тягне за руку в церковну крамницю, що ліворуч від дзвіниці. Там можна купити вервички, молитовники, книжки, магніти. Пляшка води коштує 15 гривень, пачка соломки - вісім. Ціни на церковні книжки починаються від 50 грн, на вервиці - від 35. Найдешевший образок коштує 1,5 грн.
Крізь дзвіницю стежка веде до церкви, оточеної могилами. Тут ховають місцевих мешканців. Будівля накрита чорною мідною бляхою, стіни храму - білого кольору. Навколо церкви 20 людей слухають службу, яку транслюють кілька гучномовців. Після її закінчення присутні разом з двома монахинями йдуть на хресну дорогу.
На подвір'ї церкви блондинка у чорній кофті та джинсах закінчує молитву перед статуєю Богородиці.
"Це - дуже помічне місце, - жінка представляється Лесею. - Якщо в хаті маю якісь проблемні обставини, то матінка Божа мене веде, щоб я їх спокійно опровадила. У мене дочка розвелася. Я сильно переживала через це. А потім приїхала сюди і все як рукою зняло".
У Лесі на очах виступають сльози. Вдягає сонцезахисні окуляри.
"Навіть на зятя не тримаю, - продовжує. - Дуже помічний хрест в печері. Він лишився ще зі старої церкви. Як помолюся там, то враження таке, ніби ангели мене оточили. Тягне туди, мушу зайти кожного разу, як буваю тут, навіть якщо поспішаю. Якось просила Господа, щоб ми розійшлись з одною конфліктною жінкою. Приїжджаю на наступну суботу, а вона каже: "На тобі документи на хату і лиши мене коло себе, бо я вже стара і тяжко мені". Все повернулося для мене ще ліпше, ніж хотіла".
У церкві служать п'ятеро священників. Літургії проводять щодня о 10 ранку. Після них священники лишаються чергувати у храмі. У суботу відправляють дві служби, а у неділю - чотири. У п'ятницю, суботу та неділю приїжджають дві монахині, які ідуть з людьми на хресну дорогу.
Настоятель храму 45-річний Іван Колтун править тут із 2003-го. Зустрічає при задньому вході до церкви у довгій чорній рясі. Її комір і рукава прикрашені вишивкою у формі виноградного грона.
"Це місце не закривали навіть за радянської влади, - священник веде в овальну кімнату з білими стінами та чотирма малими дерев'яними вікнами. У приміщенні прохолодно. На столі стоїть ноутбук. Збоку від нього - стоси газет про святиню. Такі ж лежать на стелажі у дворі церкви. Сідаємо на диван. - Водночас, тут був такий священник, який працював із агентурою і присипляв це місце. Він просто молився і служив відправи, а не розповідав про історичну цінність. На початку 1990 років, коли українська греко-католицька церква вийшла з підпілля, люди, які пам'ятали, як до війни ходили на катехизацію до греко-католицького священника, вирішили перейти у лоно нашої церкви. Але їх меншість - 46 греко-католицьких дворів проти 280 православних. Суд присудив почергове служіння. А потім православна громада відступила і збудувала свій храм. Вийшло так, що наша церква стала такою ж, як і була до війни.
Унікальність нашої хресної дороги в тому, що у 1936 року Папа Римський прирівняв її до Єрусалимської. У цьому місці поховані блаженні святі отець Микола Конрад та дяк Володимир Прийма, які у 1939 році загинули мученицькою смертю від рук радянської армії. Після їх смерті люди сюди приходили на колінах".
Іван Колтун показує книгу відгуків.
"Інколи прошу людей, аби записували, що тут з ними сталося. Жінка з чоловіком 9 років не мали дітей. Ходили по хресній дорозі, хоча чоловік був далеким від церкви. Завагітніла і їй понаговорювали, що треба зробити аборт, бо дитина народиться хворою. Чоловік їй сказав: "Ти що? Стільки ходила до Страдча, молилась і тепер кажеш, що таке треба зробити. Та я тебе знати не хочу". Перестала про це думати і народила гарну дитину. Тепер приходить молитись, щоб сумнів загладити".
Разом із отцем виходимо на вулицю. На дерев'яних пофарбованих лавах, що оточили церкву, триває сповідь. Навпроти - павільйон, збитий із дощок. На прилавку стоїть свята олійка, проскури у целофановому пакеті, ручки та листки паперу. Поряд - алюмінієві ящики для пожертви.
"Тут люди можуть подати на службу, чи пожертву на побудову дому паломника", - каже Наталя Колодій, 36 років. Одягнена в білу футболку й куртку. Має довге волосся, пофарбоване у чорний колір. Жінка живе у Страдчі.
"Більшість людей в селі – православна громада, тому в основному тут всі приїжджі, - продовжує Наталя. - Місцеві не завжди згодні прийняти паломників, які приїхали здалеку і хочуть тут залишитись, тому і будуємо для них дім. Зараз є лише дві кімнатки з ліжками, у яких колись зберігали трупний інвентар - усе, що треба для похорону. Це максимум, що можемо запропонувати людям. Через карантин їх стало зовсім мало. Сьогодні трохи більше, бо є проща в Крехові. Їдуть туди і заїжджають до нас".
"Дім паломника плануємо зробити трохи більше, ніж просто нічліг, - підхоплює розмову отець Іван. - Нині є дуже багато викликів: війна, пандемія. От жінка приходила і розповідала, що її дочка-лікарка в депресії. Працює на передовій із ковідними хворими, щодня бачить багато смертей. Часто люди кажуть, що у всьому винен злий дух. Але йому занадто багато уваги приділяють. Іноді людина справді потребує психолога. Тому хочемо збудувати комплексний духовний шпиталь".
Через півтори години із хресної дороги повертаються монахині Михайлина та Георгія. Сестри у довгому вбранні коричневого кольору, з хрестом на грудях, на голові мають апостольник - монашу хустка із вирізом для обличчя.
"Люди тут різні бувають, кожен зі своєю проблемою приїжджає, - розповідає сестра Георгія. - Приїхала якось дівчина і каже, що хоче вийти заміж, але не знає за кого. Порадили дати на службу за себе і наречених. Після хресної дороги змогла обрати потрібного хлопця. Іноді все вирішується за одну хресну дорогу, а деколи треба разів 15 чи 30 її пройти. Все залежить від відкритості. Якось дівчина була. Жалілася, що ніяк не може знайти роботу. Пройшла половину хресної дороги і подзвонив роботодавець".
Сестри поспішають готуватися до наступної хресної дороги. Тримають в руках молитовники, скликають людей у колону. У неділю її проводять після кожної служби. Збирається зо 30 людей. Ближче до обіду припікає сонце. Люди ховаються у затінок. На лаві під деревом сидить жінка із маскою опущеною на підборіддя.
"Люблю це місце, воно лікувальне. Вже у забула, коли вперше сюди приїхала, - каже львів'янка 70-річна Мирослава Іванівна. Коли підходимо ближче, маску піднімає на носа. - Так то давно про Страдч говорили, що тут намолено все. Сюди тягне прийти, помолитися і попросити в Бога допомоги. Була минулої неділі і сьогодні прийшла просити за внучку заступництва. Їй 20 років виповнюється, прошу доброї долі для неї. Перейду хресну дорогу і чую, як тягар злетів. Не знаю, як тут все і чого, але збувається".
Залишаємо святиню в обід. На майданчику помітно більшає машин і людей.
