Марія СМЕРЕКА. - "Галичина", 12 червня 2004 р.
Кожного дня протягом року Церква вшановує пам’ять одного чи декількох святих — людей, які смиренно несли свій хрест і прославились хто подвижницьким життям у монастирі, хто сміливим проповідуванням Слова Божого, а хто й стражданнями та мученицькою смертю за віру Христову. Немало таких людей жило і в Україні, тому Церква Христова в другу неділю після П’ятдесятниці (цього року 12 червня) вшановує пам’ять усіх святих землі української. До них по праву можна зачислити і преподобного Амфілохія, якого 2002 року канонізовано як преподобного Амфілохія Почаївського, а християни називають його святим нашого часу. Адже ще живі люди, які знали отця за життя, були його духовними дітьми, отримали через нього духовне чи тілесне зцілення, чули його настанови, як спастися в часи сьогодення. Подаємо до вашої уваги розповідь про життя цього святого, записану зі слів сторожа монастирського цвинтаря Михаїла. Життя прожити — не поле перейти. Ці слова народної мудрості стосуються кожної людини: для одних ще з дитинства всі шляхи широкі і відкриті, для інших ці шляхи вузькі й тернисті. Саме такий життєвий шлях випав на долю схиігумена Амфілохія, в миру Якова Головатюка, який народився 27 листопада 1894 року в багатодітній селянській сім’ї Варнави Головатюка в с. Малій іловиці Шумського району на Тернопіллі. З дитинства батьки привчали сина до різних робіт по господарству, та найбільше йому було до душі допомагати батькові, який був костоправом, у лікуванні хворих. 1912 р. Якова призвали до царської армії, де він уперше віч-на-віч зустрівся зі смертю, потрапив у полон до німців. У 1919-му втік, перейшов кордон і повернувся до рідного села. Побачивши світ та здобувши певний життєвий досвід, Яків Головатюк усвідомив, що «життя — безперестанна битва, в якій диявол бореться з Богом, а поле цієї битви — людське серце». У 1925 р. він свідомо обирає вузький шлях спасіння — чернецтво і йде до Почаївської лаври. Пройшовши чернечий іспит, 8 липня 1932 р. послушник Яків прийняв постриг з ім’ям Йосип. Наприкінці 50-х рр. минулого століття, коли почалися гоніння на Церкву, о. Йосип сміливо виступив на захист почаївської святині, за що його запроторили до психіатричної лікарні. Люди, дізнавшись, де перебуває старець, почали писати листи до різних інстанцій, щоб отця випустили звідти. І лише за клопотанням Галини Алілуєвої (дочки Сталіна), яку о. Йосип колись вилікував від душевної хвороби, його звільнили, але тривалий час не дозволяли жити в монастирі. Старець поселився у свого племінника в с. Іловиці, куди невдовзі почали з’їжджатися тисячі хворих, хоча за вказівкою районної влади всі рейси автобусів до села відмінили. Представники влади дійшли до того, що налаштовували проти нього родичів. Один із племінників, заманивши отця на трактор, відвіз його у болотну місцевість, щоб утопити. Але добрі люди відшукали ледь живого старця і відвезли до монастиря, де отця Йосипа постригли в схиму з ім’ям Амфілохій. Він продовжував служити Богові і людям до початку 70-х років. У себе на подвір’ї отець щодня служив водосвятні молебні, після яких відбувалося багато зцілень. Преподобний говорив, що 50% хворих зцілюються, а 50% їдуть від нього незціленими — Богу не угодно, бо їхнє тілесне зцілення буде на погибель душі. Отцеві Йосипу благодаттю Духа Святого були відкриті душі людей, їхні серця й наміри. Заради терпіння він тримав у себе вдома і підступних, і лукавих, і одержимих, повторюючи: «Ви всі в серці моєму», намагаючись навернути їх на праведний шлях. Та благодійницька діяльність і цілительство старця не давали спокою безбожницькій владі. За її намовою було вчинено ряд невдалих замахів на його життя, час від часу йому в їжу підсипали отруту. Напередодні 1971 року підіслана з Києва послушниця Ганна подала о. Амфілохію їжу із сильнодіючою отрутою, споживши яку старець наступного дня помер. Поховали його 4 січня на монастирському цвинтарі. Люди, духовні чада о. Амфілохія, розповідають про його життя й чудесні зцілення. З їхніх слів відомо, що ще за життя старець часто говорив: «Хто приходитиме до мене на могилу та молитиметься за мене Господеві, того і я не покину». І так сталося. Попри те, що минуло більше 30 років з дня кончини преподобного, на могилі його засвідчено багато зцілень. Вони відбуваються через помазання єлеєм з лампадки, яка постійно горить на могилі, через прикладання землі з могили і навіть через доторкання до надмогильного хреста. У час Великого посту 2002 року на монастирському цвинтарі м. Почаєва відкрили мощі преп. Амфілохія, які виявилися нетлінними і вразили очевидців ступенем свого збереження. 12 травня на Божественній Літургії був звершений чин прославлення та причислення преподобного до сонму святих. 13 травня мощі було перенесено до церкви Преподобного Йова, де вони перебувають поряд з мощами ігумена Йова Почаївського. * * * За свідченням очевидців і учасників урочистостей, з приводу канонізації в небі над Почаївською лаврою появився хрест, утворений із хмар. Це, мабуть, була ознака того, що і в часи сьогодення можна досягти певних духовних вершин, якщо смиренно нести свій хрест. Наочним прикладом цього є життя нашого сучасника преподобного отця Амфілохія Почаївського.
http://www.galychyna.if.ua/?duhovnist/2004/6/12/131197/