Зірваний «церковний аншлюс»

Як у третій чверті XVII століття українську церкву схиляли до унії з Москвою і чому тоді російський план форсованого поглинання провалився

Як могло статися, що древніший і знач­ніший Київ утратив церковну першість серед східних слов’ян та опинився в підпорядкуванні московських патріархів? Як удалося обірвати зв’язок Києва зі Вселенськими Патріархами, який тривав понад 600 років? Зрештою, як Вселенський Патріарх зміг погодитися на втрату найбільшої зі своїх митрополій? Відповідь на ці запитання потребує розгляду не лише церковних, а й також військових, політичних та геополітичних процесів починаючи з XVII століття.

Апологети «канонічного правосла­в’я» ще із XVII століття повторюють тезу, що московський митрополит ніколи не підпорядковувався Києву. Це справді так, адже свій митрополит з’явився в Москві лише 1461 року, а до того землі Північно-Східної Русі належали до Ростовської (існувала з кінця Х століття) та Владимирської єпархій (створена 1214 року) і розміщувалися на канонічній території київського митрополита та Вселенського Патріарха. Владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський у 60-х роках ХІІ століття безуспішно намагався створити у Владимирі-на-Клязьмі окрему митрополію, проте двічі наражався на вето Константинополя. Але після монголо-татарської навали, яка спровокувала періодичні втечі митрополитів на північ, ситуація стала мінятися.

Титулярні війни

Варто зазначити, що вперше Київ залишив митрополит-русич Кирило ІІІ, який 1251 року перебрався до Великого Новгорода, а згодом до Вла­димира-на-Клязьмі. Його наступник грек Максим повернувся на печерські пагорби, але за 16 років фактично втік з Києва до Владимира. Новий митрополит Петро (виходець із Волині) пробув у Києві лише рік і так само перебрався на північ. 1325 року він на прохання московського князя Івана Калити переніс свою тимчасову резиденцію («сєдаліщє») до Москви. Ієрар­­хи, які перебували в Москві, й надалі використовували тільки титул митрополита Київського. Цей факт давав підстави імперським історикам ХІХ століття писати про запустіння всієї України після Батиєвої навали й спадкоємність Русі Московської від Київської. Натомість дії церковників мож­­на пояснити тим, що окупаційна татарсько-ординська адміністрація підпорядкувала Київ Владимиру ще 1246 року.

Тим часом на українських землях життя не зупинилося, а культурно-державна тяглість від Давньої Русі збереглася в Галичині. Після звернення галицького короля Юрія Львовича константинопольський патріарх Афанасій І 1303 року створив Галицьку митрополію на чолі з греком Ніфонтом. Саме тоді з легкої руки Вселенських Патріархів з’явився поділ на Малу та Велику Русь. Поняття «Мала Русь» використовувалося щодо Галицької митрополії, а «Велика Русь» — щодо більшої частини Київської. Термін мав суто церковний характер і вже протягом XV — середини XVII століття вийшов з ужитку.

Окрім того, 1317 року для білорусів та українців Великого князівства Литовського створили окрему «київську митрополію» із центром у Новогрудку, яку, однак, не визнавав Константинополь. Фактично, упродовж наступних 130 років київська митрополія була розділена між Москвою та Литвою. Литовці не раз намагалися змінити ситуацію. Зокрема, 1415 року Великий князь Литовський Вітовт здійснив безуспішну спробу домогтися поділу митрополії, оскільки патріархи зазвичай підтримували Білокам’яну. 15 грудня 1448 року в Москві самочинно обрали чергового митрополита Київського — Іону Одноушева, що стало початком тривалого конфлікту з Константинополем. Почався більш ніж 140-річний період невизнання автокефалії московських ієрархів православним світом.

Поняття «Мала Русь» використовували щодо Галицької митрополії, а «Велика Русь» — щодо більшої частини Київської. Термін мав суто церковний характер і вже протягом XV — середини XVII століття вийшов з ужитку

Скориставшись цим, Папа Римсь­кий Пій ІІ та Вселенський Патріарх Григорій ІІІ Мамма 1458 року офіційно оформили «розлучення» Києва та Москви. 1461 року московські ієрархи припинили використовувати титул митрополит Київський, офіційно започаткувавши московську митрополію. Період невизнання московської церкви завершився наприкінці XVI століття. У 1589–1593 роках ціною кількох місяців утримання під домашнім арештом константинопольського патріарха Єремії ІІ Траноса та багатих дарунків московський митрополит був визнаний трьома східними патріархами (Вселенським, Александрійсько-Антіохійським та Єрусалимським) Патріархом Московським і всієї Русі та північних країн.

У 1595–1596 роках київська митрополія підтримала церковну унію з Римом. Фанар не визнав цього кроку й призначав на київську кафедру своїх місцеблюстителів — Никифора Кантакузина і Єремію Тисаровського. Оскільки унійний проект не був доведений до кінця, не приніс обіцяних преференцій та супроводжувався релігійним утиском, він викликав спротив містян та козацтва. 1620 року Єрусалимський Патріарх Феофан ІІІ відновив київську митрополію, висвятивши на неї Йова Борецького, який не лише використовував титул митрополита Київського, Галицького та всієї Русі, а й став екзархом (намісником) Вселенського Патріарха. 1632 року відновлення митрополії офіційно визнала Варшава. Новий митрополит Київський Петро Могила успішно реформував українську церкву, а в роки Хмельниччини вона здобула вагому підтримку гетьмана.

У часи Руїни

Під час укладання українсько-московського союзу 1654 року обидві сторони одразу продемонстрували різне тлумачення формату майбутніх стосунків. Уже під час перемовин з нагоди укладання союзної угоди в Москві лідери української делегації генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний та переяславський полковник Павло Тетеря відкинули ідею перепідпорядкування Київської митрополії Московському Патріарху, тож ця нор­­ма не ввійшла до тексту Березневих статей. Понад те, українська православна церква на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим, шість полковників, чотири полки, січовики та кияни стали в опозицію до спілки з північним сусідом і не поспішали присягнути Романовим.

Москва ж прагнула в будь-який спосіб закріпитися в козацькій Україні. За умовами домовленостей московська військова залога з’являлася в Києві. 1 березня 1654 року до міста, де фактично встановлювалося двовладдя, прибув воєвода Фьодор Куракін зі стрільцями. Наступного дня піддячий Іван Плакидін та думний дяк Іларіон Лопухін таки змусили митрополита присягнути царю. Проте виконувати вимогу щодо підпорядкування Київської митрополії Москві Сильвестр категорично відмовився. Водночас для захисту автономії українського духовенства митрополит надіслав делегацію до Алєксєя Міхайловіча з низкою умов. Серед них ішлося про збереження підпорядкування Вселенському Патріарху, не надсилати московських священиків в Україну, не забирати представників українського духовенства в Московію, поширити юрисдикцію митрополита Київського на Волинь та Литву. 28 липня 1654 року ігумен Пустинно-Миколаївського монастиря Інокентій Ґізель біля Смоленська зустрівся з монархом, який більшість пунктів проігнорував, погодившись підтвердити лише майнові права київської митрополії.

13 квітня 1657 року митрополит Сильвестр помер. За його життя Москва тимчасово відмовилася від спроб «підкорити Київ», проте прагнула використати ситуацію. Для того щоб не допустити такий сценарій, Богдан Хмельницький призначив вибори його наступника на 15 серпня. Місцеблюстителем митрополичої кафедри став ректор Могилянської колегії Лазар Баранович. Показово, що на чернігівсько­го єпископа Барановича 8 березня поспішно висвятили в Яссах, а не в Москві. Після смерті гетьмана елекцію перенесли на два місяці. 18 жовтня нові вибори проводив уже Іван Виговський. Напередодні голосування київський воєвода, окольничий Андрєй Бутурлін намагався схилити потенційних кандидатів Лазаря Барановича та Інокентія Ґізеля до співпраці в справі переходу, проте обидва чіткої відповіді не дали. Лазар Баранович, який без конкретних зобов’язань зміг заручитися підтримкою Москви, не потрапив до трійки фіналістів. Водночас жоден із претендентів вирішальної переваги не здобув.

Наступний раунд відбувся 6 грудня 1657 року. Перемогу здобув єпископ Луцький та Острозький Діонісій Балабан, який вважався креатурою Виговського. На початку 1658 року новий митрополит відмовив керівнику Оружейного приказу, окольничому Богдану Хітрово та путивльському воє­воді, боярину Нікіті Зюзіну, які то натякали, то вимагали їхати до Москви по благословення від царя та патріарха. Натомість 28 лютого 1658 року Діоні­сія затвердив Вселенський Патріарх Парфеній IV. Згодом митрополит підтримав пропольський курс гетьмана Івана Виговського та взяв активну участь у розробці й ратифікації Гадяцької угоди. У червні 1658 року Діонісій виїхав з Києва, де залишалася московська залога, до Чигирина.

Невдовзі суперечності між Військом Запорозьким і Московським царством переросли у відкриту війну. Слабкість Юрія Хмельницького стала очевидною після того, як московитам вдався шулерський трюк із фальсифікацією Березневих статей, коли значно скориговану версію видавали за оригінал. Наприклад, восьмий пункт Переяславських статей передбачав перехід Київської митрополії в підпорядкування Московського Патріарха. Українське духовенство в повному складі проігнорувало переговори, за винятком архімандрита з білоруського Кобрина Йова Зайончковського та переяславського протопопа Григорія Бутовича. Навіть оточення Хмельниченка намагалося змінити зміст Переяславських статей, але цар усі домагання відхилив.

Для реалізації восьмої статті в жовтні 1659 року воєвода Трубєцкой призначив на київську кафедру «паралельного» владику: так вдруге місцеблюстителем став Лазар Баранович. Проте він дотримувався нейтралітету між митрополитом Діонісієм та Моск­вою і не був прихильником «інтеграційного сценарію». До реалізації «церковного аншлюсу» перейшли після того, як знову змінилася військово-політична ситуація. Поразка українсько-московських сил на Поліссі змусила Хмельницького-молодшого повернутися в підданство до польського короля. Москва одразу запустила сценарій розколу Гетьманщини по Дніпру. Тоді ж виникла ідея розділення Київської митрополії. Проте на відкритий розкол та прямий конфлікт із Фанаром Романови не наважились, а обмежи­лися призначенням нового промосковського місцеблюстителя, від якого очікували активніших дій. 5 травня 1661 року місцеблюститель Московського патріаршого престолу, митрополит Сарський і Подонський Питирим висвятив ніжинського протопопа Максима Филимоновича єпископом Мстиславським та Оршанським під іменем Мефодій. Тоді ж Мефодій став місцеблюстителем київської кафедри.

Діонісій не став миритися із черговим зазіханням Москви на власну канонічну територію. У серпні 1661 року митрополит призначив свою людину на білоруську кафедру — настоятеля Різдва Богородиці Лещинського монастиря в Пінську Йосипа Нелюбовича-Тукальського. На спільне прохання Діонісія та Юрія Хмельницького Вселенський Патріарх Парфеній IV 1662 року піддав Мефодія анафемі. Такий самий крок здійснив опозиційний до Кремля Московський Патріарх Нікон. Варто додати, що Мефодія не сприйняли на Лівобережжі, а місцеве духовенство взяло активну участь у його анафемствуванні. Промосковський наказний гетьман Сомко оголосив про збереження вірності Діонісію, водночас про всяк випадок просив царя провести вибори митрополита. Алєксєй Міхайловіч був змушений дати задній хід. 1 січня 1663 року він надіслав Константинопольському Патріарху вибачення за втручання в неканонічну юрисдикцію та пообіцяв ув’язнити Мефодія.

Битва ієрархів

1663 року поглибився не лише територіальний, а й церковний розкол України. Невдовзі київською митрополією стали одночасно керувати кілька ієрар­хів: митрополит, адміністратор та місцеблюститель. Варто додати, що титул митрополита Київського також використовували предстоятелі Руської унійної церкви. Події відбувалися паралельно. Наприклад, на Лівобережжі в червні 1663 року відбулися вибори гетьмана, де за активної підтримки Мефодія переміг його сват (небіж гетьмана взяв шлюб з донькою єпископа) Іван Брюховецький. Останній через царя домігся скасування Вселенським Патріархом анафеми місцеблюстителя. На Правобережжі також змінився гетьман: замість Юрія Хмельницького пропольська старшина обрала Павла Тетерю. Смерть Діонісія Балабана змусила організувати вибори нового предстоятеля, і 9–10 жовтня 1663 року в Корсуні відбувся елекційний собор.

Жоден із двох претендентів тоді не здобув вирішальної переваги, і кожен оголосив себе переможцем. Король Ян ІІ Казимир умив руки та затвердив обох. Єпископ Мстиславсько-Оршанський Йосип Тукальський осів у Чигирині, а єпископ Перемишльський Антоній Винницький — у Кам’янці (згодом, імовірно, у Вільнюсі чи Новогрудку). Правобережний гетьман Тетеря підтримував Антонія та 1664 року домігся ув’язнення Йосипа Тукальського у фортеці Мальборк. Проте навіть цей крок не об’єднав правобережних та білоруських єпископств. Замість Тукальського адміністратором київської митрополії 27 березня 1664 року на два роки став єпископ Львівський Атанасій Желиборський. 1665 року Іван Брюховецький став першим з лівобережних гетьманів, хто відвідав Москву. 11 жовт­ня 1665 року він підписав новий варіант українсько-московського договору: у п’ятому пункті Московських статей гетьман просив царя прислати митрополита-росіянина. Олексій Романов відповів, що повинен ще проконсультуватися зі Вселенським Патріархом. Але насправді в Кремлі вирішили, що порушувати «українське питання» зарано, оскільки слід заручитися підтримкою греків та українців у боротьбі проти опального патріарха Нікона.

Слабкість Юрія Хмельницького стала очевидною після того, як московитам вдався трюк із фальсифікацією Березневих статей. Наприклад, восьмий пункт передбачав перехід Київської митрополії в підпорядкування Москві

У цей час у Гетьманщині Мефодій намагався звести рахунки з ігуменами київських монастирів та писав на них у Москву доноси, звинувачуючи в «нелояльності й ворожих діях». Після звістки про гетьманське прохання призначити митрополита-росіянина він несподівано став автономістом. На початку 1666 року Брюховецький повернувся в Україну і в розмові зі збуреним духовенством заявив, що виступав за вільні вибори, а Москва — за призначення московита. Спалахнув скандал. Мефодій, заручившись підтримкою киян, почав вимагати вільних виборів митрополита без його перепідпорядкування Москві. 22 лютого 1666 року місцеблюститель разом з архімандритом Києво-Печерської лаври та інших київських монастирів при­йшов до київського воєводи Пєтра Шереметьєва з різкою відмовою прийняти зв’язок із Москвою. Делегати в один голос заявили, що коли до Києва прийде митрополит з Москви, то обіцяли «зачинитися у всіх монастирях» та були готові «прийняти смерть», ніж митрополита з Москви.

Великий Московський собор 1666–1667 років мав здійснити суд над патріархом Ніконом. Українська делегація в складі місцеблюстителя Мефодія, єпископа Чернігівського Лазаря та ігумена київського Видубицького монастиря Феодосія Углицького прибула на другий етап собору, який розпочався 1 листопада 1666 року. Спробу єпископа В’ятського та Великопермсько­го Алєксандра внести «українське питан­ня» до порядку денного відкинули Александрійський Патріарх Паїсій та Антіохійський Патріарх Макарій, які формально головували на соборі. Натомість 8 вересня 1667 року було ухвалено суперечливе рішення стосовно перетворення Чернігівської єпархії на архі­єпископство. Проте нового титулу Барановича Вселенський Патріарх не визнав, природно оцінивши його як вторгнення на власну канонічну територію.

Проголошення Чернігівського архієпископства було частиною плану Москви з розколу київської митрополії. Паралельно з проведенням собору з весни 1666 року в селі Андрусові під Смоленськом тривали таємні московсько-польські перемовини, які завершилися укладанням перемир’я 30 січня 1667 року. За його умовами, Москва зберігала контроль над Лівобережною Україною, але за два роки мала віддати Київ. Землі запорожців переходили в спільне управління. Поділ України між вчорашніми ворогами шокував козаків та духовенство.

Також 1666 року новий правобережний гетьман Петро Дорошенко домігся звільнення з ув’язнення Йосипа Тукальського й запросив його в Чигирин. Варто зазначити, що активні дипломатичні контакти з османами принесли свої плоди. 6 березня 1668 року Тукальський був офіційно визнаний Вселенським Патріархом Мефодієм єдиним легітимним митрополитом Київським. Узагалі невдоволення Моск­вою на Гетьманщині переросли 1668 року в народне повстання, яке очолив Брюховецький за підтримки Дорошенка. Улітку 1668 року останній навіть ненадовго взяв під контроль Лівобережжя. Переможці заборонили згадувати царя в храмах, а Мефодія, попри те що він підтримав повстання, дорошенківці схопили біля Чернігова, заборонили займатися релігійною діяльністю та заслали в Умань. Звідти арештант утік до Києва, де його повторно затримали й відправили в Білокам’яну. У Москві Мефодія амністували, повернули єпископський сан та відправили доживати віку в Новоспаський монастир.

Невдовзі за активної участі Лазаря Барановича відбулося повернення Лівобережжя під владу Москви на умовах автономії. Єпископ став архітектором компромісу, закріпленого в Глухівських статтях, укладених 3 березня 1669 року. У документі вже не йшлося про перепідпорядкування Київської митрополії Москві. У сьомій статті козаки просили царя не віддавати Київ полякам, проте в разі його відчуження планувалося створити нову митрополію в Переяславі (ідея Многогрішного) або в Чернігові (ідея Барановича). Правобережний гетьман Дорошенко був розлючений утратою Лівобережної України. Його посланець, автор Літопису Самовидця Роман Ракушка-Романовський 1670 року домігся від Вселенського Патріарха Мефодія анафеми для Многогрішного.

Новий план розв’язання «українського церковного питання» 1669 року запропонував керівник Посольського приказу Афанасій Ордин-Нащокін, який подав царю три доповідні записки. Він вважав, що єдина церква мала стати запорукою встановлення єдності між росіянами та українцями. Проект Ордина-Нащокіна передбачав, що чинний митрополит Йосип дасть згоду на перепідпорядкування Москві. Цей крок пропагандисти мали виправдовувати нездатністю Вселенського Патріарха захистити вірян від «уніатської загрози» та використовувати концепцію «Москва — спадкоємиця Константинополя». У своїх діях боярин розраховував на Александрійського Патріарха Паїсія та Річ Посполиту. Заради підтримки королем цього церковного проекту та задля залучення Варшави до союзу проти «ворогів слов’янських народів» (Швеції й Туреччини) він пропонував віддати полякам Київ. Проте пропозицію головного дипломата Московського царства відкинув не лише Йосип Тукальський, а й поміркований прихильник Москви Інокентій Ґізель.

Наступний «московський куратор», очільник Посольського приказу, «ближній боярин» Артамон Матвєєв не наполягав на приєднанні церкви, зробивши головним пріоритетом забезпечення стабільності на Лівобережжі та приєднання Правобережної України. 1670 року Лазар Баранович знову став місцеблюстителем митрополита на Лівобережжі. 1673 року в Москві повернулися до переговорів з Тукальським та Дорошенком і 1674 року митрополит Йосип остаточно відмовив Олексію Романову. Після цього в Москві взяли курс на силове усунення авторитетного правобережного гетьмана. Сучасний дослідник Олесь Кульчинський вважає, що під час облоги Чигирина влітку 1674 року московити цілеспрямовано обстрілювали резиденцію митрополита, який осліп та перестав ходити. За рік, 26 липня 1675 року, Тукальський помер, а київська кафедра «овдовіла». Москва за будь-яку ціну прагнула не допустити нових виборів. Царський посланець у Варшаві Васілій Тяпкін передав відповідні застереження єпископам Йосипу Шумлянському та Антонію Винницькому.

Поляки також не лишалися осторонь. 10 березня 1675 року, ще за життя Йосипа Тукальського, король, посилаючись на вік та стан здоров’я митрополита, призначив єпископа Львівського Йосипа Шумлянського тимчасовим адміністратором митрополії. Після смерті чигиринського ієрарха, попри вимоги Антонія, 3 лютого 1676 року король залишив управління митрополією Шумлянському. Пізніше, 3 серпня 1678 року, Винницькому вдалося домогтися королівського визнання. На посаді він пробув до своєї смерті 26 листопада 1679 року. Того ж року Йосип Шумлянський знову став постійним адміністратором Київської митрополії «до проведення виборів». Користуючись позитивними враженнями від перемог козаків у Буджаку, у лютому 1684 року делегати від правобережного гетьмана Стефана Куницького прохали польського короля організувати елекцію митрополита Київського. Проте 13 березня 1684 року Ян ІІІ Собєський попросив козаків зачекати. Напевно, у Варшаві очікували на повернення Києва або ж дали певні обіцянки Москві стосовно церковної проблеми.

Фанар узяв паузу в «українському питанні», і лише в серпні 1681 року на підконтрольній туркам та Юрію Хмельницькому території грека Панкратія було призначено митрополитом Кам’янецьким, Подільським і Малої Русі з титулом екзарха Вселенського Патріарха. Тоді як у Москві, після смерті Тукальського, вичікували на слушний момент та продовжували системну роботу з українськими монастирями (особливо Межигірським), яким надсилали щедрі фінансові дарунки в обмін на інформацію.

Продовження: Релігійний кульбіт Івана Самойловича

Ярослав Гирич